RU
У НЕПАЛ ПО ЩАСТЯ. ЧАСТИНА 2
Чому українці почуваються менш щасливими, ніж представники багатьох інших народів, чиї статки нижчі, а історичний шлях є менш удалим? Видання "ГОРДОН" представляє другу частину спецпроекту історика і публіциста Олександра Зінченка, який вирушив до Непалу – країни біднішої і щасливішої, ніж Україна, щоб знайти відповідь на головне питання.
 
Фото: Кирило Калугін
Наш скромний готель був практично в самому центрі туристичного району Тамель. Класичні прапорці з молитвами тягнуться від самого даху до апельсинових дерев унизу
Частина 2. Катманду – місто контрастів. Як бути щасливим, коли з неба падає каміння

У мене були особисті причини, щоб так уважно приглядатися до непальців та їхнього уміння бути щасливими у найскладніші і найтрагічніші моменти їхнього життя. Два неповних роки на держслужбі – і я зрозумів, що перебуваю на межі абсолютного емоційного вигорання. З кожним днем відповідь на головне питання "чи ти щасливий?" давалася все важче і важче. Знайома для багатьох проблема, чи не так?!

І ось, я прилітаю в країну, яка має більше проблем, ніж Україна, але жителі якої у відповідь на питання про щастя посміхаються і говорять: "Так, я щасливий!"

 

Бабурам, один із управителів готелю, в якому зупинилась наша група, якось по-домашньому тепло привітав нас на рецепції. Треба сказати, що перше враження про нього як про дуже просту і доброзичливу людину підтвердилось подальшим спілкуванням. Бабурам з радістю брався за абсолютно необов'язкові для адміністрації готелю питання: замовити квитки на автобус та місцеві авіаперельоти, викликати машину, поміняти гроші за найкращим курсом – усе це з бажанням, ентузіазмом і обов'язковою посмішкою.

Ясно, що Бабурам став першою жертвою мого імпровізованого соцопитування.

– Так, я щасливий! – відповів Бабу з невеличким подивом в очах і незмінною посмішкою.

– Але що робить вас, непальців, щасливими? Чому ви більш щасливі, ніж багато інших, більш багатших народів?

Неочікувано виявилось, що Бабурам іще і філософ:

– Щастя всередині нас самих. Ми самі вирішуємо, бути щасливими чи ні!

 
Туристичний район Тамель є саме таким: вузькі вулички в обрамленні 5-6-поверхових будинків, архітектурний стиль яких не піддається визначенню. Але минулорічний потужний землетрус ці будинки пережили

Бабурам пояснював, що Непал – дійсно дуже бідна країна. Коли ти бідний – існує так мало можливостей поділитися чимось з іншим. Іноді єдине, чим можна поділитися, – це твоє щастя, твоя радість. Ось і діляться чим є.

Роздуми Бабурама були ще більш розгорнутими: він говорив про багато важливих речей, які впливають на уміння непальців бути щасливими. Я весь час думав, що спілкуюся не з управителем готелю, а з хорошим соціологом, філософом.

"Ми самі визначаємо, бути нам щасливими чи ні!" – ще раз повторив Бабурам наприкінці своєї імпровізованої лекції.

 
Ось вони – щасливі люди Непалу. Вуличні майстри залишаються звичайною прикметою міського ландшафту, їх можна побачити практично всюди

До всіх непальських бід минулих десятиліть додалася ще одна: потужний землетрус  у кінці квітня 2015 року. Було б перебільшенням сказати, що каміння падало з неба, але близько 9000 жителів Непалу загинули під завалами.

"Коли в минулому році стався землетрус, кілька днів лунали стогони і плач: багато людей втратили своїх близьких. Але вже через кілька днів люди сказали собі: як довго можна плакати?! І знову старалися посміхатися один одному", – про ті події розповідав абсолютно випадковий перехожий.

Чесно кажучи, спочатку я був не дуже радий його компанії: мою увагу привернув вуличний кравець. Він виставив свій доісторичний інструмент прямо на вулицю і трішечки шив, одночасно спілкуючись з якимись своїми знайомими чи клієнтами.

 
Той самий вуличний кравець. Його інвентарю, мабуть, років сто!

Навколо місто жило своїм життям: хтось, присівши на парапет невеликого храму, обговорював якісь свої новини, поряд спали величезні жовті собаки, вулицею рухався безперервний потік перехожих, час від часу крізь натовп намагався прорватися хтось на велосипеді чи моторолері. І над усім цим велично сидів кравець зі своїм столітнім "Зінгером". Вуличні ремісники – це дуже характерна картина в Непалі.

Я намагався все це знімати. 


Мой самозваный гид (слева в рябеньком сине-красном свитере) провел меня по всем окрестным закоулкам

Мій самозваний гід (ліворуч у рябенькому синьо-червоному светрі) провів мене всіма околицями та їх закутками


На переповнених натовпом вулицях цього міста фотозйомка – не найпростіше завдання: хтось перекриває собою твій об'єкт, і потрібно зробити величезну кількість дублів, щоб отримати "чистий кадр". А тут ще хтось під руку щось говорить, бажаючи попрактикуватись у своїй англійській. Взагалі, початок нашого знайомства з цим суб'єктом не був для мене приємним.

Щоб якось компенсувати нав'язливість нового знайомого і зробити спілкування корисним, я задав своє головне питання про щастя і отримав миттєву відповідь: "Так, я щасливий! Думаю, що і більшість непальців теж". І далі йшла розгорнута відповідь про те, що бути щасливим – це одна із складових національного характеру, яка часто допомагає пережити найтрагічніші сторінки історії.

 
Серед нетрів Тамелю ховаються шедеври старовинної архітектури. Але потрібно зробити деякі зусилля, щоб їх знайти

Махнувши рукою на спроби зробити "ідеальний кадр" з вуличним кравцем, я збирався рухатися в напрямку головної пам'ятки непальської столиці – майдану Дурбар. Він достатньо сильно постраждав під час землетрусів. Але мені здавалося, що було б помилкою оминути увагою місце, крізь яке проходить вісь непальської історії. Однак мій новий знайомий запропонував інше: поряд, у храмі Аннапурни, "зараз фестиваль". Я піддався спонтанності і вирішив змінити свої плани.

Поки ми йшли, я дізнався, що мій новий знайомий взагалі-то ремонтує взуття. Сам він не непалець, приїхав у Катманду з Індії. Роботи мало, тому він іноді може витратити час на таке спілкування. Дорогою до храму Аннапурни він вів мене якимись сумнівними підворіттями, перетворивши спонтанну екскурсію на квест.

 
Портал одного з древніх храмів у якомусь надзвичайно секретному завулку. Я так і не зміг знайти його в путівниках

Катманду – це архітектурне убозтво, нічний кошмар архітектора. З навколишніх пагорбів місто виглядає як безладно розсипаний конструктор "Лего". І ось серед цього всього хаосу десь загубилися справжні перлини сакральної архітектури. І знайти їх – це нетривіальне завдання.

 
Одна з тих речей, які неможливо не помітити на вулицях Катманду. Як з цими дротами розбираються місцеві електрики – абсолютно не ясно
Іноді треба проскочити крізь якийсь непримітний прохід у висоту трохи більший половини середнього зросту європейця, щоб потрапити на тихий майдан (радше дворик) перед древнім храмом. Ось через такі підворіття протягував мене мій самозваний гід.
 
Сето Мачиндранат – храм "Того, хто слухає звуки світу", приблизно X століття
Дорога до храму Аннапурни розтяглася майже на годину: він засипав мене іменами і подробицями складних взаємин індуїстських богів. Чесно кажучи, я був не дуже готовий до лекції з індуїзму і буддизму. Можливо, варто було б увімкнути диктофон у мобільному телефоні та пізніше розшифрувати цю розповідь, але телефон я залишив у готелі. Подробиць було стільки, що запам'ятати їх було абсолютно нереально.
 
Священні голуби Авалокітешвари 

Ми підходили до храму, присвяченого матері Будди і кривавому втіленню Шиви – Бхайраве. Ми довго роздивлялися бронзові зображення божеств, демонів і духів в Сето Мачиндранте – храмі, присвяченому Авалокітешварі – "Тому, хто слухає звуки світу". Храм був переповнений голубами.

– Чому? Існує повір'я, що птахи відносять наші молитви в обитель божеств, – пояснив мій супутник, – люди приносять своїх хворих дітей у цей храм, розсипають жертовне зерно, і вдячні птахи відносять прохання тих, хто молиться, за адресою.

 
Діти із задоволенням ганяють подвір'ям Сето Мачиндранте священних посланців богів

Немов би на підтвердження його слів чоловік з дитиною на руках розсипав свій нехитрий дар богам, увійшов у центр скупчення голубів і закружляв із дитиною на руках. Перелякані голуби розлітались на всі боки, торкаючись дитини своїми крилами. Мій супутник спритно упіймав пір'їнку, що летіла, і посміхнувся удачі.

Пізніше я дізнався, що Авалокітешвара сприймається як божество безкінечного милосердя. Своєю місією цей просвітлений вважав допомогу в досягненні нірвани всіма істотами, які на це здатні. Допомогти вирватися із кола життя і смерті, з сансари – ось його призначення.

 
Авалокітешвара. Одинадцятиголовий і тисячорукий "Той, хто слухає звуки світу"

Авалокітешвара в своєму просвітленні був настільки вражений стражданнями істот на шляху перероджень, що його голова розділилася на 11 частин. Так і зображують – з одинадцятьма головами і тисячею рук, які тягнуться з допомогою до всіх живих цього світу.


Монахиня з Тибету в храмі Авалокітешвари

Монахиня з Тибету в храмі Авалокітешвари


Мій гід спеціально вказав на тисячоруке зображення бодісатви, яке я поспішив сфотографувати своєю камерою. Як виявилося, це був майже містичний акт: назва мого фотоапарату Canon безпосередньо пов'язана з одним із імен Авалокітешварі – Каннон. Вийшло, що трошки буддійської милості я ношу з собою в кожній подорожі у назві власної фотокамери.

Вірогідно, без супроводу я б не наважився увійти в деякі храми, тому що не був би впевненим, що не святотатствую. Мій супутник став ключем до абсолютно невідомого мені світу. В його оповіданнях про індуїзм та буддизм я помічав паралелі з якимись сторінками біблейської історії і навіть нашими найдавнішими дохристиянськими віруваннями. 

Я спитав, чому він не займається професійно екскурсіями. Виявилося, що для отримання ліцензії гіда необхідні непальське громадянство і значні зусилля – непальська бюрократія мало чим відрізняється в методах і швидкості праці від бюрократії української.

 
Темні ущелини вулиць Катманду трохи розступаються для храмів

Нарешті ми досягли храму Аннапурни. І храм, і гора, навколо якої пролягав наш маршрут, присвячена божеству родючості. У дослівному перекладі це ім'я означає "наповнена зерном". Але сам "фестиваль" Аннапурни нічим не здивував: люди підходили, ставили свічки, дзвонили у підвішені по кутках храму дзвони, оминаючи його за годинниковою стрілкою. Можливо, тут відбуваються і більш видовищні церемонії, але точно не цього разу.

Залишалося подякувати за імпровізовану екскурсію моєму гіду. Я запропонував заплатити. "Ні! Гроші – це погана карма! – відповів мій супутник. – Але ви можете купити їжі для моїх дітей". Він вибрав у найближчій крамничці необхідні харчі, за які мені потрібно було заплатити. Вийшло дещо більше, ніж я розраховував. Я досі не впевнений, чи був це акт благодійності та милосердя з мого боку або витончене шахрайство – з його!

 
Бхайрав, одне із втілень Шиви. Його статуя на головному майдані Катманду – один із відомих символів непальської столиці. Колись перед цією статуєю королі Непалу вершили правосуддя над злочинцями

Так вийшло, що на майдан Дурбар я потрапив значно пізніше, ніж планував. Але з іншого боку – центральна площа непальської столиці дійсно помітно постраждала від землетрусу 2015 року. І мені не дуже хотілося розглядати скалічену стихією площу так довго, як я планував спочатку.

Багато храмів та палаців майдану стоять сьогодні в обрамленні риштування, підпор і з написами "Обережно! Небезпека!". Щоб якось допомогти впоратися з наслідками катастрофи, що сталася, уряд вирішив збільшити вхідну плату для туристів удвічі – з 500 до 1000 рупій. Тобто вона становить 250 гривень.

 
На майдані Дурбар теж тисячі голубів, які сидять на зруйнованих у 2015 році колонах

У Катманду, очевидно, є на що подивитись. Більш того – вдумливих прогулянок із гідом, який тямить у буддизмі та індуїзмі, вистачить на тиждень і більше. Це подвійна пригода – відшукувати в переплетінні запорошених вулиць перлини архітектури і віри.

"О, перлина у квітці лотоса" – "Ом мане падме хум" – звучання цієї шестискладової мантри супроводжуватиме скрізь у цих блуканнях. 

Розшифровувати символіку зображень на стінах древніх храмів, відкривати значення божеств, відкривати для себе метафоричну глибину їх буття – все це може для когось видатися нудним. Але якщо знайти правильну людину – чужа цивілізація, що відкривається, починає затягувати, як вир.

Я знаю таку людину. ЇЇ звуть Женя Іхельзон.

 
Палаци і храми майдану Дурбар після землетрусу оточені численними підпорами і риштуванням. Найбільш від стихії постраждав старий королівський палац, який і дав назву майдану

"Привіт! Я буду в Катманду в ті ж дні, що і ти!" – ось яке приємне повідомлення я раптово отримав через "Фейсбук". 

Женя водить екскурсії всією Азією. Колись певний час він достатньо довго жив у Непалі. Як буддист, що практикує, він із своїм наставником будував ступу десь у горах. Взагалі, випадок Іхельзона – це глибоке, нетуристичне проникнення в культуру країни. Він збирався писати путівник по Катманду, але поки "руки не дійшли".

Його літак із Куала-Лумпура прилетів тільки ввечері, а наступного дня рано-вранці ми виїжджали в гори. На жаль, але походити завулками непальської столиці цього разу з Женею не вийшло. Залишалося радіти недовгій зустрічі пізно ввечері. Після десятої вечора ресторани і кафе закриваються навіть у туристичних районах, таких як наш Тамель. Тому ми купили місцевого пива "Еверест" і влаштувалися на даху нашого готелю.


Більшість головних пам'яток Катманду хоча і постраждали, але вистояли. Наприклад – Сваямбунатх
Більшість головних пам'яток Катманду хоч і постраждали, але вистояли. Наприклад – Сваямбунатх


"У непальців зовсім інший рівень довіри. Навіть тут, у мільйонному Катманду, родини живуть століттями пліч-о-пліч, в одному районі, на сусідніх вулицях, у сусідніх будинках. Родини знають одна одну по кілька століть!" – Євген намагається зі своєї перспективи пояснити природу щастя непальців. Довіра до людей – одна з причин цього.

Дійсно, у непростій історії Непалу не було подій, які можна порівняти з наслідками Жовтневого перевороту 1917 року, з Голодомором, жахами Другої світової війни або ГУЛАГу. Тоталітаризм атмосферою страху і зради, репресіями і депортаціями зруйнував традиційну систему стосунків українського суспільства, посіяв страх і недовіру. У порівнянні з непальцями українці дуже мало посміхаються і розмовляють з незнайомцями.

"Інший рівень довіри – це інший рівень комунікації. Українці значно менше спілкуються між собою. Культура коротких розмов, які ні до чого не зобов'язують, тут достатньо поширена. А в Україні її швидше немає, а такі речі дуже важливі для суспільства і для щастя окремої людини", – ділиться своїми спостереженнями Женя.

 
Сваямбунатх також відомий як "Храм мавп". Їх тут величезна кількість, але будьте обережні – можуть щось стягти прямо з рук

Ми говорили про багато речей. Говорили про те, що непальці по-справжньому класні працівники: талановиті, хороші виконавці, спокійні.

Непальці – чудові ремісники, які монополізували виготовлення культової бронзової скульптури для всього індуїстського і буддійського світу.

Непальців цінують у всій Азії. Женя згадував спокійних і впевнених працівників охорони свого будинку в Куала-Лумпурі і талановитого непальського кухаря в якомусь ресторані на Гоа. Той умів готувати страви, здається, усіх континентів і культур, окрім борщу.

 
Від підніжжя "Храму мавп" відкривається панорама на все Катманду

Від непальців практично не почуєш криків – це дійсно один із найспокійніших народів Азії. Я десь навіть читав, що кричати вважається тут дуже непристойним.

У справедливості слів Жені у нас вже була одна можливість переконатися, коли ми летіли із Шарджі в Катманду: весь величезний літак був набитий непальськими трудовими мігрантами, які поверталися додому. Під час посадки можна було переконатися, що у непальців, скажімо так, уявлення про приватність особистої зони значно відрізняється від європейського. Але ось коли українці сідають у літак – то тут тихі непальці своєю стриманістю вигідно відрізняються від українців, які, повертаючись на історичну батьківщину, галасували як ненормальні.

 
Катманду – місто контрастів. Тут можна побачити і сліди вестернізації у резиденції династії наслідних прем'єр-міністрів із династії Рана. Павільйон у "Саду Мрій"
Женя також стверджував, що рівень злочинності в Непалі – достатньо низький: ніхто не хоче зіпсувати карму. Тут практично немає вуличних пограбувань – "гоп-стопу" (Женя використав словник рідного донецького регіону). Більш того, за його словами, вірогідність, що в кафе вам повернуть забутий на столику телефон, у Катманду значно більша, ніж у Києві.
 
Лотоси в "Саду Мрій"

Вечір добігав кінця, а наші розмови все більше віддалялися від сучасності у минуле. Ми заговорили про місцеву кухню, про те, що треба скуштувати і що – не варто. Іхельзон почав довгу розповідь про те, що "...десь у столітті п'ятнадцятому, коли в Індії відбулася певна Реформація індуїзму, було заборонено вживати тваринну їжу. Але до Непалу ця заборона "не дійшла", і у місцевій кухні можна скуштувати і мо-мо, і карі з м'ясом курки, і стейк із м'яса буйвола, який тут коровою не вважається..." На цих словах Жені я зловив себе на думці, як багато ми в Європі пропускаємо в своєму європоцентричному егоїзмі, як мало ми знаємо про навколишній світ. І що треба йти спати: завтра на нас чекає початок подорожі у Гімалаї.

Уже завтра в нашій групі з'явилася можливість перевірити справедливість спостережень Євгена. Наш шлях пролягав майже до самого кордону з Китаєм. Ми повинні були доїхати машиною із Катманду до Бесишахара, з Бесишахара – до Чам'є на джипі – і потім – навкруги масива Аннапурни через Тал, Гяру і Манаг майже до самого кордону з Китаєм. Пішки.

 
За всім у Непалі стежать невсипущі очі Будди
У наступних частинах спецпроекту читайте:
 
 
Олександр ЗІНЧЕНКО
Олександр ЗІНЧЕНКО