юність

1962 року я пішов знову до школи, але вже з іншими учнями. Пустувати на уроках практично перестав. На педраді стояло питання про моє відрахування та переведення у школу для важковиховуваних. Але завдяки знову ж директору школи Захарові Денисовичу Сергієнку мене залишили у школі №7, за що я йому дуже вдячний. І я намагався більше не підводити його.

Займався на тих уроках, які мені подобалися, дістаючи середні й добрі оцінки. Предмети, які мені не подобалися, – фізика, хімія, математика, іноземна мова. Я намагався мовчки просидіти на уроках, не зриваючи їх. Учителі були за це мені вдячні. Деякі навіть говорили: "Сергію, сиди тихо, нічого не роби, і ми будемо тобі трійки ставити", що я й робив. Хоча іноді зривався, але це вже було скромне пустування й не настільки часте.

Пізніше я дуже шкодував, що не хотів пізнавати те, що хотіли мені дати вчителі. Згодом, за п'ять років, я готовий був кусати себе за лікті, але дістати не міг. Проклинав себе насамперед за втрачені можливості, але це набагато пізніше.

А в той час, у 1962–1964 роках, переді мною була одна мрія – закінчити якось вісім класів і закинути це навчання.

Виховання батька тривало, але вже іншим способом. За одержану двійку мене позбавляли їжі. Мати тихо, щоб батько не знав, мастила повидлом хліб і давала мені до школи. Мені вже було соромно їсти хліб у школі, тому я з'їдав його на вулиці. Але у школі їсти однаково хотілося. Мене часто пригощали бубликами, бутербродами, молоком та іншим.

Як я вже раніше писав, у шкільному буфеті завжди була черга, але дівчата, щоб у черзі не стояти, давали мені гроші і просили, щоб я собі і їм щось купував. Але найбільше в цьому старалася моя однокласниця, яка сиділа зі мною за однією партою до самого випуску, Олександра Тяндюк.

Вона була однією з найкрасивіших дівчат класу, а може, й інших сьомих-восьмих класів, із довгою чорною (товстою) косою, була твердою відмінницею у класі, для мене це було великою підмогою для "скатування" (переписування) уроків і будь-яких класних або контрольних робіт.

І мені здавалося, що я їй був небайдужим. Вона виконувала мої прохання й бажання (суто учнівські). Хоча за нею бігало (паслося) багато інших хлопців і не тільки з нашого класу, але з інших класів, зокрема і старших.

У неї були батьки дуже суворі. Батько – капітан міліції (ДАІ), мати – домогосподарка, але така сувора жінка, що я її десятою дорогою обходив. Олександра була найулюбленішою (молодшою) дочкою в цій сім'ї. Батьки плекали її. Одягалася вона за останнім словом моди. Тому для мене була дуже далекою. І я її намагався не помічати. З іншими дівчатами дружив, а з нею – ні.

Усі вогники, вечори, КВК, які проводили у клубі школи, я пропускав. Не ходив, бо в мене просто не було що надіти з одягу.

Після смерті брата Віктора його дружина прислала з Луги деякі речі: дві пари штанів, сорочки, військову форму, туфлі, боксерські рукавички й інше. Але батько і мати суворо заборонили їх чіпати. Мабуть, на батька штани та інший одяг були малими. Він дозволив мені тільки у восьмому класі одягнути їх до школи.

Усі у школі були шоковані, звідки в мене такий одяг. Ніхто й не здогадувався, що штани були завеликі й мені доводилося сантиметрів на 10 їх підгортати. Туфлі були на мене дуже великі, на той час у мене був 37-й розмір, а в брата – 42-й. Тому я ватою заштовхував носи доти, доки моя нога не ставала впритул.

Так потихеньку (а мені здавалося, дуже повільно) минав час. Я відчував наближення свободи, поки що тільки від навчання, але не в іншому. Я одержав диплом про закінчення школи з незакінченою середньою освітою.

Я вирішив, що для мене почалося літо, відпочинок і свобода, але не так сталося. "Любий" батько перекреслив швидко всі мої мрії й поставив мене на місце. Перше, чим він мене завантажував, – носіння води. Поки не наношу дві великі 200-літрові бочки, гуляти не міг іти.

Наносив одну бочку. Поки я заповнював іншу, він у цей час із першої бочки виливав на поливання овочів і фруктових дерев усю воду. Я заповнив водою другу бочку і пішов йому сказати, що все зробив, вода в бочках. Він відповів, що тільки одну бочку заповнено. Пам'ятаю, підійшов я до бочки, а вона вже порожня. Я подивився йому в обличчя і побачив самовдоволений і гордовитий його вираз, неприємні зеленувато-сірі очі. Тільки в той момент, дивлячись у його усміхнене обличчя, я зрозумів, що це кінець моїм канікулам, відпочинку та свободі.

Старша сестра вступила до педагогічного інституту на факультет фізичного виховання. Вона вже в домашніх роботах участі жодної не брала. Молодша сестра допомагала переважно матері або на літні канікули їздила в піонерські табори. До 14 років я теж побував двічі в піонерському таборі (крім того випадку в Лузі у брата), це були мої найщасливіші дні, тому що в цей час я завжди був ситим.

У піонерському таборі кухарями працювали наші сусіди – дядько Володя і тітка Валя Дворніцькі. Вони були добрими друзями наших батьків. І коли мені хотілося їсти, а це було дуже часто, я забігав до них у їдальню на кухню і просив що-небудь. Вони ніколи мені в цьому не відмовляли. Про них залишилася в мене світла пам'ять.

Фото із сімейного архіву

Час почав швидше минати, і настав момент визначатися, що зі мною робити далі – продовжувати вчитися (чого я сильно не хотів) чи йти працювати (але у 15 років важко було влаштуватися, тим паче без технічної освіти).

Мати взяла мій атестат зрілості, шкільну характеристику (з нею, напевно, і в тюрму б не взяли, навіть директор школи не допоміг – що заробив, те й дістав) і пішли по всіх професійно-технічних училищах міста.

Скрізь нас привітно приймали, але коли читали мою характеристику, одразу ж люб'язно відмовляли, посилаючись, що вже немає вільних місць. Ми обійшли всі ПТУ, а їх було щонайменше десяток і всюди дістали відмову.

Мати теж боялася свого чоловіка і ніколи нічого від нього не приховувала. Коли ми прийшли додому, відразу йому сказала, що Сергія в жодне училище не прийняли. Він по-звірячому на мене подивився і грубо з невдоволенням сказав: "Роби з ним, що хочеш, але на моїй шиї він не сидітиме. Я його годувати й одягати не збираюся" – і вийшов на подвір'я до своїх голубів, яких він нещодавно завів і коло яких упадав усією душею. На цей час він був уже на пенсії і цілими днями займався своїми голубами. Для нього це була справжня насолода й відпочинок.

Незабаром його добрий знайомий, водопровідник від водопровідної розвилки, яка проходила вулицею поряд із будинком, провів у наш дім воду. Для мене це була найбільша радість, адже воду вже не потрібно було носити, вода була в домі і через довгий шланг поливали город.

Фото із сімейного архіву

Якось випадково на вулиці я зустрів колишнього однокласника Сергія Калабанова та розповів йому про свої проблеми, пов'язані з ПТУ. Він мені запропонував піти в міську пожежну частину №2, розташовану неподалік від нашого будинку. Там був великий брак рядових пожежників. Але оклад дуже маленький, усього 30 рублів. А як бути з віком, адже мені було 15 років? Він мені сказав: "Мені ж теж 16 років немає, а на роботу взяли. Ти хлопець міцний, витривалий, тебе теж візьмуть".

Я швидко пішов додому і все про роботу розповів матері, вона розповіла батькові. Він їй відповів: "Нехай іде куди завгодно працювати, тільки б не сидів удома".

Того самого дня побіг я в пожежну частину, зайшов до начальника і сказав про своє бажання працювати.

Він був похилого віку, кремезний, середнього зросту чоловік із гарними рисами обличчя (на жаль, імені не пам'ятаю). Він запитав: "Скільки тобі років?" Я сказав, а він потім мені і каже: "А боятися не будеш? Адже тут буває і страшно, і на великій висоті, можливо, доведеться працювати, людей рятувати не тільки з вогню, а й в інших випадках". Я твердо відповів, що нічого боятися не буду, а про себе подумав: холод пережив, голод уже тривалий час переношу. Він сказав, у яку зміну виходити.

У той час службу вело чотири варти. Добу чергували, а три доби відпочивали. Я був на сьомому небі від радості. Не знаходив собі місця. Не міг собі уявити, що так швидко влаштуюся на роботу і тепер самостійно зароблятиму, отримуватиму свої законні гроші, хоч і невеликі, але все ж свої.

Перше, що я зробив, коли пішов на роботу і зайнявся активним спортом, – відійшов від своїх "старих друзів", із якими тікав із дому, крав, шахраював.

Працював я в різних пожежних частинах міста Кіровограда і стільки побачив порядних, чуйних, добрих, готових прийти на допомогу людей саме пожежної професії. Працював я пожежником із липня 1964-го до серпня 1968 року.

За цей час мене як молодого бійця-пожежника (і не тільки одного мене) перекидали з однієї частини в іншу, з однієї варти в іншу для посилення служби, бо через низькі зарплати був великий брак рядових пожежників.

У більшості випадків для підтримки, а точніше, для підвищення свого дуже низького фінансового становища, у пожежну частину влаштовувалися такі малолітки, як я, або студенти факультету фізичного виховання, яким 30 рублів за їхньої низької стипендії були дуже до речі. А начальниками караулів були вже дорослі дядьки, які пройшли роки ВВВ, мали фронтові ордени й медалі. Були і молодші начальники караулів, 1927–1935 років народження, але всіх цих людей об'єднувало одне: відданість своїй справі, роботі. Вони, одержуючи низьку зарплату, працювали по 40–50 років, але не зраджували своєї професії. Професії сміливих, мужніх і надійних людей.

Протягом цих років роботи в пожежній команді я не пригадую випадку, щоб були якісь непорозуміння між мною та іншими пожежниками, з начальником варти або вищим керівництвом. Хоча моменти пакостей і пустощів усе ще прослизали іноді, особливо в перший рік роботи.

Згодом багато хлопців, які пройшли школу рядового пожежника під керівництвом цих чудових людей, начальників караулів, стали педагогами та викладачами, міліціонерами, військовими у званнях старшого офіцерського складу.

Особисто в моїй пам'яті до кінця моїх днів залишаться ці люди, але серед усіх я б хотів коротко згадати про двох.

Це начальник варти Олександр Олександрович Краснюк і Микола Іванович Акіншин, які вклали в мене свою душу. Будучи на кілька десятків років старшими за мене, замінили мені батька (і це за живого батька), що зрештою вплинуло на моє подальше життя.

Коли я пішов на роботу, вступив у секцію боксу. Один тренер мене не прийняв через те, що мій рік народження вже не підходив. Мені довелося йти до іншого тренера записуватися в секцію (причому я вказав вік на рік менший від свого) – таким сильним було бажання стати боксером.

По-перше, я дуже наслідував свого брата Віктора та хотів бути таким самим сильним, як і він. По-друге, хотів стати великим боксером, таким, як Валерій Попенченко, Віктор Агеєв, Дан Позняк, Станіслав Степашкін та багато інших. І, по-третє, сильно хотів розрахуватися із кривдниками по школі і по вулиці, які були старшими за мене.

Перше і третє певною мірою вийшло, а от друге – ні. Мабуть, було дуже багато об'єктивних причин. Але норму "майстра спорту СРСР" (із боксу) я все-таки виконав.

Фото із сімейного архіву

Перше, що я зробив, коли пішов на роботу і зайнявся активним спортом, – відійшов від своїх "старих друзів", із якими тікав із дому, крав, шахраював. Усі вони за той чи інший злочин потім відсиділи в ув'язненні і до теперішнього часу померли від пияцтва або наркотиків, крім одного, найстаршого з нас. У місті ми іноді зустрічаємося, але вдаємо, що не знаємо одне одного. Чому?

Уже будучи курсантом військового училища, узимку я якось приїхав у відпустку. За звичкою ввечері пішов у кінотеатр "Супутник" подивитися фільм. Після цього зустрівся з усіма своїми "старими дружками". Вони вирішили "роздягнути" кілька машин (раніше і я цим займався). Оскільки основна траса була на ремонті, то в об'їзд їхали машини нашою вулицею, петляючи провулками з повним вантаженим кузовом і причепом (овочі, картопля, фрукти). Швидкість була дуже малою. А оскільки було вже темно, ми спокійно влазили на кузов (дві особи) і скидали все, що могли, а інші слідом бігли і відтягували мішки на бік, бо могла з'явитися інша машина. Потім зносили все це в одне місце, а тоді ходили продавали по домівках.

Того вечора я допоміг віднести вбік два скинуті мішки, а потім зупинився і подумав: що я роблю, я ж уже курсант військового училища? Сказав хлопцям, що мені треба йти додому і пішов, нічого із цього краденого не взявши. Пізніше їх усіх виловили, завели кримінальні справи. На допитах цей найстарший із нас повсякчас наголошував на мене, що, мовляв, і я брав участь у крадіжці. Інші хлопці категорично заперечували це. Просто цей "найстарший", мабуть, від заздрощів, що я пішов іншим шляхом, вирішив і мене посадити за ґрати. Уже за 10 років мені про це розповіли порядні друзі.

Минало моє трудове життя. Добу чергував, три – удома. Здав документи у школу №8 (вечірня школа робітничої молоді – ВШРМ) і вечорами навчався. Удень тренування, ввечері школа. Батько вже не сильно змушував мене працювати, та й не міг він ні до чого причепитися, бо я сам, щоб він не бурчав, завжди наводив лад на подвір'ї, рвав траву для кролів тощо.

Минув місяць, і я отримав свою першу зарплату. 30 рублів за теперішніх часів – копійки, але для мене це було справжнє свято.

Я вже заздалегідь розпланував, що куплю собі на першу зарплату, – сорочку, штани, туфлі тощо. Коли я прийшов додому і приніс гроші, мати відразу ж їх узяла і сховала. Я спробував їй натякнути, що в мене нічого з одягу немає. Мати одразу ж заперечила, у нас удома зайвих грошей немає (на той час вона не працювала, була домогосподаркою), Валя (старша сестра) навчалася в інституті, їй треба було допомагати. Я вже зрозумів, що мені від цих грошей нічого не бачити, і попросив у матері 20 копійок, щоб ввечері піти в кінотеатр, але тут же дістав заперечну відповідь. Тоді я попросив 7 копійок на найдешевше морозиво (фруктове), але й тут я дістав відмову. Я промовчав, зі сльозами на очах вийшов на вулицю. Так я "святкував" свою першу зарплату.

Минали місяці, наближалася зима, верхнього одягу в мене зовсім не було (не рахуючи того пальто, що я носив ще зі школи, у якому спав на печі в кочегарці, горищах, яке було незрозумілого кольору. Коротке воно було і в рукавах, а завдовжки взагалі, як піджак).

Під час одержання однієї із зарплат я знову сказав матері, що вже холодно, купімо мені пальто зимове. Мати, як завжди сказала батькові. Той відповів: "А що, шкільне пальто вже погане? Нехай його носить, на нове він ще не заробив".

Тут мати дістала те старе пальто, одягла на мене і тільки тоді він побачив, що воно вже занадто мале, буркнув: "Купи йому пальто, але найдешевше". Ми одразу пішли в магазин і купили за найнижчою ціною тепле напівпальто за 55 рублів. Шапку я вдома знайшов стару (одного з братів) і практично був одягнений. Так минула зима, робота, тренування, навчання у вечірній школі.

Фото із сімейного архіву

До 16-го дня народження старша сестра подарувала мені відріз світлої тканини завдовжки 1,2 м. Це був єдиний подарунок, який запам'ятався мені на все життя. Я одразу (через чоловіка старшої сестри, у якого родич працював закрійником в ательє) замовив собі штани. Яке це була подія в моєму житті! Пізніше я знайшов у брата старий ручний годинник, відремонтував його і був уже майже дорослим із ручним годинником.

За деякий час нам підвищили зарплату до 60 рублів. Усі гроші на 100% я віддавав матері, а коли "вже сильно" треба було щось, випрошував у неї. З "потугами" купили мені сірий піджачок. Удома в комоді я випадково знайшов відріз темної смугастої тканини і з дозволу матері пошив собі дві пари штанів.

Закінчив дев'ятий клас і перейшов у 10-й. У вечірній школі були вимоги не такі суворі, як у загальноосвітніх школах. Найголовніше – відвідуваність і, звичайно, знання. А я почав пропускати школу. Тренувався двічі на день, оскільки вдома з "любим батьком" було неможливо перебувати.

Постійні докори й образи змушували мене йти. Грошей у мене не було, оскільки я все віддавав матері, а якщо треба було взяти хоч один рубль, доводилося питати дозволу в батька. Він постійно дорікав, що я мало заробляю, а їм дуже багато. Хоча все було навпаки.

На той час моя вага була 67,5 кг, і тренер говорив, що на змаганнях на першості ДСТ "Авангард" України, я буду виступати в 63,5 кг, тому мені потрібно було зігнати 4 кг ваги. О 8 ранку я йшов на тренування, а приходив додому об 11 дня. Батько цілими днями, що взимку, що влітку, займався з голубами, ганяв зі свистом, загалом, відпочивав і насолоджувався.

Коли я заходив у двір, хвіртка скрипіла й собака починав гавкати, а батько, побачивши мене, зразу заходив у будинок, сідав на стілець і сидів, нічого не роблячи.

У великій кімнаті була піч, де мати готувала їжу. Холодильника на той час у нас не було, продукти, які псуються, мати виносила в льох. Я спав у іншій кімнаті, де і був весь мій нехитрий скарб. Коли я вже не міг терпіти голод, заходив на кухню, брав тарілку і тільки починав собі наливати суп чи борщ, як батько одразу мені казав: "А ти заробив на їжу, яку маєш намір з’їсти?" Я намагався йому заперечити, я ж працюю, гроші всі матері віддаю, невже я не заробив на тарілку супу чи борщу.

Тут починалося неймовірне – образи, докори. Улюблені його образи: "Ти нещасний пожежник, ти далі цієї посади не підеш, так пожежником і здохнеш". Потім переходив на спорт: "Ти боксеришка зачуханий, сильним хочеш бути, але я тебе однією рукою задавлю. Що, їсти захотілося?"

Звичайно, після таких слів і образ пропадав весь апетит. Мати завжди стояла і мовчала, а якщо коли-небудь і ставала на мій захист, то і на свою адресу могла отримати безліч образ і погроз. І так щодня, щойно я приходив у будинок, батько в жодному разі не виходив із кухні.

Я зрозумів, що він мене брав змором, хотів довести до кипіння, щоб я не витримав, почав обурюватися. Для нього це зачіпка мене побити або вигнати з дому. Уже було кілька випадків, коли він говорив: "Не подобається, іди з дому і живи як хочеш".

Цілодобово я голодним не міг бути, тому довелося йти на нахабство і хитрість. Щойно я заходив у двір (собака попереджав батька про мій прихід), швидко забігав в спальню і відкривав віконні засуви (маленькі шпінгалети) і знову виходив на кухню. Батько, як завжди, заходив в будинок, сідав на стілець і мовчки сидів дивився, що я роблю.

Я, якщо приходив із тренування, розкладав свою спортивну форму, вологу від поту, виносив на подвір'я сушити, потім запитував у матері, чи треба їй що-небудь допомогти або зробити й діставав заперечну відповідь. Тоді я говорив, що йду в місто або на роботу. Вийшовши на вулицю і зайшовши за ріг іншого будинку, я спостерігав за своїм двором, чекаючи, коли вийде батько ганяти голубів. І щойно він виходив, я, постоявши ще кілька хвилин, підходив до будинку з вулиці так, щоб ніхто не бачив, залазив у вікно. Одного разу налякав матір і сестру. Добре, що батько не почув їхнього крику, а то б мою хитрість було б викрито.

Я швидко наливав, насипав, що було з їжі та їв, назад через вікно вилазив на вулицю і йшов у своїх справах. У такий спосіб через вікно я потихеньку почав оживати. Хоча в ті роки я їв дуже мало, та ще й доводилося постійно скидати зайву вагу, готуючись до змагань.

Згодом, коли я вже назавжди виїхав від батьків і батькові ні на кому було зганяти зло, він ті самі методи застосовував до молодшої сестри. Вона зрештою теж пішла з дому. Спочатку жила у сусідів на квартирі, а потім вийшла заміж і зовсім поїхала з Кіровограда подалі від "любих" батьків.

Так от, коли в молодшої сестри були такі самі проблеми з "харчуванням", вона застосовувала мій спосіб відкривати віконну раму і вживати їжу через вікно.

Старша сестра після закінчення інституту вийшла заміж. Їм, як молодим фахівцям, дали квартиру. Вона теж з'їхала з рідного дому. Я довго не міг зрозуміти, чому батько такий жорстокий, чому так методично виживав своїх дітей із дому. Тільки коли я звільнився з армії і вийшов на пенсію, на одній із вечірок, де ми святкували ювілей старшого брата, батько, трошки напідпитку, заявив: "Моя рідна дитина – це Олександр, а всі інші – нагуляні діти, байстрюки".

Я, звичайно, був ошелешений такою промовою і запитав: "А Віктор теж нагуляний?" Він кілька секунд подумав і сказав: "Усі ви нагуляні". Усі ми мимоволі подивилися на матір, на що вона тільки й сказала: "Що ти верзеш, дурню". Ось тому батько всіх нас ненавидів, ну а мене чомусь особливо.

Минуло ще два роки, вечірню школу я майже припинив відвідувати, а до весни вирішив повернутися, але мені класна керівниця повідомила, що за невідвідування мене відрахували. Мені видали довідку, що я закінчив дев'ять класів, а 10-й – прослухав. Але я не сильно засмутився, тоді навчання якось відійшло на другий план.

На першому плані були робота і спорт. На роботі нам підняли зарплату до 65 рублів. Я довго думав, чи сказати батькам про це. Але все зваживши, розуміючи, що мені ні копійки не дадуть, вирішив ці п'ять рублів брати собі на дрібні витрати. Тим паче, що я вже зустрічався з гарною дівчиною на ім'я Вікторія. Загалом я з нею зустрічався п'ять років і зрештою ми розійшлися. Тому що вірною дружиною вона ніколи не буде для мене.

З однокласницею Шурою (Олександрою) Тендюк ми трохи зустрічалися і теж розійшлися. Я, як і раніше, боявся її батьків, а вони з недовірою на мене дивилися. Але я б на їхньому місці, можливо, теж так дивився на схожих на мене. Можливо, якби вони краще знали моїх батьків і те, як батько до мене ставився, вони зрозуміли й змінили б свою думку.

Після брата Віктора, хресних тітки Марусі та дядька Толі, бабусі для мене близькими були рідні старші сестри моєї матері – тітки Люба і Міля. Вони обидві втратили в роки ВВВ своїх чоловіків і до кінця днів жили в самоті, але не стали холодними й жорстокими щодо інших людей, а особливо до своїх близьких родичів.

У роки поневірянь, коли я тікав із дому, а пізніше батько морив мене голодом і виганяв із дому, я завжди знав, що тітка Люба і тітка Міля мене нагодують. Хай коли б я заходив (у будь-який час) до них додому, вони не випускали мене з дому, не нагодувавши. Завжди пригощали солодощами, давали один рубль на дорогу, і це тоді, коли самі отримували мізерну пенсію. Тільки подивившись на їхні обличчя, можна було сказати, що це найпорядніші жінки. Від них віяло добротою й увагою, зі співчуттям вони ставилися до тих, кому погано чи важко, добрим словом і ділом допомагали нещасним, зокрема й мені.

У матерії багато було рідних братів і сестер, але з нами дружили по-справжньому тільки деякі з них. Через батька і старшу сестру ми втратили багатьох близьких людей. Батько або старша сестра обов'язково влаштовували лайки, скандали, тому багато хто від нашої сім'ї відвернувся.

Що говорити про далеких родичів, якщо ми навіть у своїй сім’ї жили кожен сам собою. Дружби й згуртованості не було. Якщо у когось щось виходило, виявлялася відкрита заздрість. Батьки своїх дітей не вчили доброті, допомагати одне одному, не прищеплювали любові до книжок, мистецтва. Зате процвітали жорстокість і суцільне знущання.

Штейніков із матір'ю і молодшою сестрою. Фото із сімейного архіву

Так минали дні, місяці й роки. У 1967 році приїхав з ув'язнення з Пермської області старший брат Олександр. Привіз дружину Валю. Батькам вона не сподобалася, особливо батькові, і він став до неї чіплятися через усілякі дрібниці. Кінець кінцем вона не витримала тиску і з дитиною поїхала назад додому.

Настав 1968 рік. Мене до цього часто викликали у військкомат на медичну комісію. Здоров'я в мене було гарним, потрапив би я в підводники, якби не мої перебиті вушні перетинки. Мені на рік дали відтермінування, щоб я закінчив вечірню школу. Я, як завжди, думав про все, але тільки не про школу. Якось мене викликали у військкомат і поцікавилися моїм навчанням, сказали, закінчу я школу чи ні, до осені 1968 року треба готуватися до служби в Радянській армії.

Тільки тут я зрозумів, що без середньої освіти нікуди не зможу вступити, що в цьому житті я буду нікому не потрібен. Одразу згадав батьківські слова: "Ти без освіти був, будеш і помреш пожежником". І я пішов у вечірню школу, де навчався, щоб домовитися про закінчення навчання, але зі мною директор навіть розмовляти не захотів.

Я був у відчаї, але тут на допомогу прийшли мої наставники по роботі Акіншин і Краснюк. Вони, як могли, мене підтримали і пообіцяли мені допомогти. Акіншин, котрий був старшим інспектором пожежного нагляду (він продовжив традиції свого батька, який теж працював інспектором пожежного нагляду, він проводив заняття з нашим караулом і помер через зупинку серця просто в навчальному класі на моїх очах) узяв мене і пішов разом зі мною по всіх вечірніх школах міста.

Скрізь нам давали заперечну відповідь, ніхто не хотів брати на себе відповідальність за два місяці до закінчення навчального року брати учня до школи, тим паче з дев'ятьма класами й одразу в 10-й, ніхто з директорів шкіл не хотів ризикувати своїм становищем. Залишалася остання ВШРМ №1. Ми зайшли до директора. Микола Іванович пояснив йому ситуацію і попросив допомогти здобути мені атестат про закінчення вечірньої школи. Той уважно нас вислухав і дав добро, але з двома умовами: перше – я мав до закінчення школи не пропустити жодного заняття, друге – для хімічної лабораторії потрібен був порожній і цілий корпус від вогнегасника ОХП-10. Я від радості замість одного корпусу привіз два, чому директор був дуже радий.

Два місяці я відвідував заняття регулярно, навіть коли чергував. Краснюк завжди мене відпускав на заняття. І ось настав час складання іспитів. Російську, українські мову і літературу я пройшов нормально, але з фізикою було дуже важко. Хоча мені й передали шпору (стандартний листок, увесь списаний з обох боків), я зрозумів, що за 10 хвилин, виділених на підготовку, я не встигну переписати. Я просто сів і почав читати відповіді на запитання, а коли до мене підійшов один із членів комісії, я сказав, що відповіді на запитання я написав на аркуші, але, оскільки мені зле, сильно переживаю за іспит, то відповідати не зможу.

Він узяв аркуш-шпаргалку, прочитав її, потім на мене подивився і сказав: "Щоб вам поставити четвірку, я маю поставити додаткове запитання", тут я зрозумів, що мені кінець. Я йому "сумно", викликаючи жалість, сказав, що я за гарними оцінками не ганяюся, що згоден на просту трійку. Він мене розпитав про мої подальші плани. Я його заспокоїв, що у жоден виш вступати не збираюся. А восени йду служити в армію. Він поставив трійку і побажав подальших успіхів.

Так я закінчив школу й одержав атестат. Моєму щастю не було меж. Я пішов до директора ВШРМ і подякував йому словесно за довіру до мене.

Фото із сімейного архіву

Далі я опинився на роздоріжжі й не знав, що мені робити. Нікого не було з близьких поруч, щоб мені хоч щось підказати. Я звернувся до старшої сестри по допомогу. Сказав, що не хочеться йти в будбат служити, оскільки з моїми вухами й слабким слухом дорога була для мене всюди закрита.

Я вирішив здати свої документи на факультет фізичного виховання педагогічного інституту. Старша сестра обійшла всіх викладачів, які мали приймати іспити, і попередньо з ними обговорила мою кандидатуру. З біології і хімії викладача (учасника ВВВ) важко було вмовити про "пом'якшення" під час складання іспитів. Людиною він був принциповою, жодного "блату" не визнавав. Для нього головне у своїй діяльності було – знання будь-якого вступника, а не чини й авторитети інших осіб.

Перевага в мене була – я мав перший спортивний розряд із боксу, чотири роки трудового стажу. Я вирішив, якщо не вступлю в інститут, піду служити в армії, а там що буде, те й буде в подальшому моєму житті.

Жити з батьком під одним дахом стало вже нестерпно. Образи, постійні приниження, докори змушували мене швидше мислити й ухвалювати рішення.

Інститут не був виходом із цього становища. Навіть якби я і вступив, не уявляв свого подальшого життя. Мізерна стипендія, та й то, якщо її ще заробляв би. Жити не було де б, а на квартирі жити я б не потягнув сам. Від матері чекати допомоги було марно. Своїх зароблених грошей я ніколи не бачив і не отримував їх від батьків ніколи, а тут бути студентом і сидіти на шиї у батьків я сам собі навіть уявити не міг.

Фото із сімейного архіву

Після ранкового тренування (8.00–10.00) цілими днями я тинявся містом і все думав, що мені робити, як мені бути. Старша сестра постійно нагадувала, що вчитися в інституті буде важко, тим паче в моєму сімейному стані. Просто була безвихідь.

І ось, одного разу, коли я йшов у центрі міста повз автобусну зупинку, раптом почув, як мене хтось покликав на ім'я. Обернувшись, побачив гарного знайомого Сашка Коргана. Ми з ним тренувалися в одній секції боксу, навчалися у вечірній школі. Він був у курсантській формі й поспішав на залізничний вокзал, їхав до Одеси з відпустки.

Він мене на ходу розпитав, як і що я роблю. Я йому розповів, куди хочу вступати. Він почав відмовляти: не вступай в інститут, із хімії завалишся і пропаде рік, а там армія й невідомість. Написав мені адресу Одеського артилерійського училища і сказав, щоб я до 25 липня надіслав документи до приймальної комісії. Я зовсім отетерів від його пропозиції. Сказав, що у мене в інституті хоч маленький блат є, а у військовому училищі жодного немає, та й навчання там не легше, ніж в інституті.

Він мене заспокоїв і запевнив: "Просто зараз іди, забирай документи з інституту і терміново надсилай їх в Одесу. За все інше не переживай, я тобі допоможу під час вступу". Він сказав, що в училищі дуже цінують спортсменів. І що на іспиті з математики йому поставили двійку, але взяли тільки через те, що він розігнав (побив) приблизно взвод курсантів третього курсу (вимушена оборона).

У ті часи за кожним курсом закріплювали умивальні кімнати з туалетом. На першому поверсі умивальну кімнату було закріплено за взводом курсантів третього курсу. Туди, крім них, ніхто не мав права заходити. Якщо з молодших курсантів хтось заходив, його змушували прибирати всю умивальну кімнату й туалет.

Олександр приїхав вступати в училище. Він був у цивільному одязі й, не знаючи цих "порядків", зайшов у туалет у своїй необхідності. Один із курсантів побачив, що в туалет зайшов молодий кандидат і почав його змушувати прибирати туалет, а інший курсант стояв і спостерігав осторонь. Сашко відмовився прибирати і курсант почав кулаком розмахувати перед його обличчям. Олександр завжди боксував у напівважкій вазі зі зростом 180–182 см.

Курсант, побачивши, що руками влучити не може в обличчя, давай бити ногами, ну і, звичайно, дістав гарний удар по корпусу й опустився на підлогу. Другий курсант вискочив із туалету і давай кричати як божевільний: "Третій курс – молоді б'ють". Оскільки були літні канікули, то, крім курсантів, більше нікого не виявилося в училищі. Почувши крики про допомогу, інші курсанти почали вибігати з класу і бігти в туалет. Але в туалеті коридорчик був вузький, понад дві особи не могли пройти. Курсанти забігали, лізли битися, хто кулаком, хто ногами, але особливо Саші шкоди не завдавали. А він, маючи перевагу у зрості (руки довші), по одному курсанту закидав на підлогу.

Цей випадок із бійкою дійшов до керівництва училища. Коли розібралися, то винуватими виявилися курсанти третього курсу. До самого випуску з них сміялися, що один молодий кандидат розігнав взвод 30 осіб. Після цього авторитет у Сашка високо піднявся. Він став чемпіоном Одеси, здобув розряд кандидата в майстри спорту СРСР.

Я все зважив. Удома мені не жити, тому вирішив поїхати до Одеси. Уже навіть забув, що в мене перебиті перетинки і що медкомісію я не пройду. Думав тільки про те, як швидше виїхати з Кіровограда подалі від "любих батьків". Вирішив, якщо не вступлю до училища, то хоч Одесу подивлюся.

Пішов у інститут забирати документи. Повернули мені їх із великими труднощами, довелося дійти до самого ректора. Пояснював ситуацію, трохи додавши від себе "різного", і тільки після цього він дав команду повернути мені документи.

Я відразу на пошту, надіслав цінним листом свої документи до Одеського артилерійського училища. Було 23 липня, а документи приймали до 25 липня. Почав чекати виклик з училища. Чекав до 1 серпня, але виклику так і не дочекався. Написав Саші Корганову лист в училище. Він одразу відповів і написав, щоб я терміново приїжджав.

На роботі взяв планову відпустку, узяв старий пошарпаний портфель із туалетним приладдям і виїхав. Батьки нічого не знали. Я їм не розповів, що спочатку хотів вступати до інституту, а потім до військового училища. Матері сказав, що взяв відпустку і їду до Одеси.