служба в армии

Приїхавши в Одесу, я знайшов Сашка. Він був у караулі. І ми з ним пішли до приймальної комісії. Із 1 серпня вже наповну складали іспити, а я приїхав 5-го, та ще й без жодного виклику. Ми зайшли в комісію, де була молода секретарка. Сашко висловив їй усі претензії щодо моїх документів. Вона почала їх шукати, знайшла далеко в сейфі і дуже злякалася. Сашко ще додав: мовляв, якщо керівництво дізнається, будуть неприємності. Але потім заспокоїв її і попросив виписати оцінний аркуш на іспити.

Ми з ним пішли по училищу до командирів курсантських батарей. Він водив мене до тих комбатів, які поважали й цінували спорт. Ми розмовляли з кількома капітанами-офіцерами, але, коли вони бачили мої оцінки в атестаті, відмовлялися від подальших дій стосовно мене.

Ми вже мало не занепали духом. Настрою жодного не було, і я подумки уявляв, як їду додому в Кіровоград, у цей батьківський будинок-пекло. Нам назустріч вийшов старший лейтенант (років на три-чотири старший за мене) на прізвище Герасимов чи Герасимчук (за давністю років я вже підзабув прізвище, але цієї людини я ніколи не забуду). Дуже симпатичний, із приємним обличчям, що відразу викликало довіру до нього. Сашко зупинився, я привітався і розповів усю історію з документами та попросив його за можливості допомогти. Водночас він вказав усі мої спортивні досягнення і підкреслив: "Надалі у вас у батареї буде чемпіон округу з боксу".

Я йому сказав, що в мене поганий слух, і запропонував угоду: я за нього пройшов окуліста, а він за мене – отоларинголога. Так ми врятували один одного – і нас остаточно зарахували в училище

Сашко вмів піднести будь-яку справу так, що співрозмовник мимоволі піддавався на його вмовляння. Тим паче, його авторитет в очах будь-якого офіцера був високим після бійки зі взводом курсантів.

Старший лейтенант уважно вислухав усе, уважно подивився на мене і запитав, які в мене оцінки в атестаті. Але друг швидко відповів за мене, що оцінки "вінегрет", і додав, мовляв, які можуть бути оцінки у вечірній школі. Лейтенант узяв оцінний аркуш і сказав іти за ним. А мій друг пішов у вартове приміщення відбувати службу.

Ми обійшли чотири кафедри, де складали іспити, він сам туди заходив, а потім виходив і ми йшли на іншу кафедру. Біля кожної кафедри мене кидало в піт, я не встигав витирати хусткою свій лоб і обличчя. Усе це мій супутник бачив і заспокоював: "Не хвилюйся, усе буде гаразд". У мене ж була тільки одна думка: "Старший лейтенант узявся мені допомогти вступити в училище, а я його підведу, показавши на іспитах низькі результати". І я вже в усіх барвах уявляв, як згоратиму від сорому.

Коли ми прийшли до останньої кафедри, він знову сам зайшов, а я залишився в коридорі. Лише мигцем зауважив, як кандидати хвилювалися, складаючи іспити. Потім вийшов комбат. Ми втрьох відійшли вбік. Він мені зачитав, які в мене оцінки на іспитах: із фізики – трійка, а з решти предметів – четвірки. Я не міг зрозуміти, що відбувається, просто не міг здобутися на слово, повіки розширилися так, неначе я побачив щось незвичайне. Комбат, помітивши мій стан, запитав, чи все зі мною гаразд. Я ствердно кивнув головою і ледве вичавив: "Дуже вам дякую". Він відповів: "Для мене твоїм "дякую" буде гарне навчання і гарна дисципліна".

Фото із сімейного архіву

Потім ми пішли в комісію і він віддав секретарю оцінний аркуш, а мені сказав: "Вважай, ти вже курсант першого курсу".

На другий чи третій день відбулося засідання конкурсної комісії, де мене зарахували офіційно курсантом в училище. Моїй радості не було меж. Але попереду на мене чекало ще одне випробування – медична комісія. Я про свої хворі вуха нікому не говорив, але не знав і не міг знайти виходу із цього становища.

На медкомісію нас водили групами по 15–20 осіб. І ось підійшла моя черга. Взводів іще не сформували. Тільки після медкомісії відбувалося остаточне зарахування. В одеській поліклініці сиділи курсанти, які ще не знали один одного. По черзі вони заходили до різних спеціалістів. Я побачив одного худенького хлопчину. Видно було по ньому, що він нервувався і дуже примружував повіки, дивлячись на щось або на когось.

Зрозумівши, що в нього із зором не все гаразд, я підійшов до нього і розпочав розмову. Він сказав, що його можуть забракувати через поганий зір. Я розповів, що в мене поганий слух, і запропонував угоду: я за нього пройду окуліста, а він за мене – отоларинголога. Так ми врятували один одного – і нас остаточно зарахували в училище (раніше медкартки були без фотографій, тому нам цей номер-підстава вдався).

Потім я відпросився у комбата на кілька днів додому, щоб розрахуватися на роботі. Приїхав до Кіровограда і сказав домашнім. Батько був ошелешений тим, що я вступив до училища, але нічого не сказав щодо цього. А може, ще й тому, що до нас у той період приїхала дружина старшого брата Віктора зі своїм сином, моїм племінником Віталиком.

На роботі я розрахувався, попрощався з усіма хлопцями, а особливо із Сан Саничем Краснюком і Миколою Івановичем Акіншиним, і поїхав. Моєму вступу в училище не всі зраділи. На жаль, були й заздрісники (і на роботі, і вдома), але не називатимемо їхніх прізвищ, нехай земля їм буде пухом.

Я вже втягнувся. Спав по дві-три години. Це було звичною річчю. Навчання чергував зі спортом і навпаки

Із 1 вересня 1968 року розпочалося навчання, але не те, що у школі на уроках, які я просиджував, дивлячись у вікно, або зривав, а навчання, де були такі предмети, як вища математика, іноземна мова та багато інших. Упродовж кількох місяців із нашої батареї відрахували п'ятьох осіб за неуспішність. Я розумів, що черга може й до мене дійти. Із письмовими було простіше, примудрялися списувати одне в одного, а от з усними відповідями треба було щось учити-зубрити.

Я домовлявся з відмінниками: вони мені допомагатимуть із предметами, а я з ними займатимуся боксом і натаскуватиму з фізичної підготовки. У фізпідготовці мені рівних у взводі (35 осіб) не було.

У навчанні мені дуже допомагали змагання з боксу. Оскільки я був другим за віком у взводі (на два-три роки старшим за інших), мені за кілька місяців надали звання молодшого сержанта і призначили на посаду командира відділення.

Хлопці відмінники-"хорошисти" мені пояснювали предмети, я потім уночі, коли всі спали, самостійно займався, а якщо точніше, просто зубрив ту чи іншу тему. На заняттях намагався першим підняти руку й упевнено відповідав, але коли викладач ставив мені запитання, трохи відійшовши від теми, я починав "плавати". Не знаю чому, але до мене викладачі були завжди поблажливими. Так минали дні й місяці, а я виживав у цих складних умовах.

Платили мені мою курсантську стипендію. Усі курсанти одразу йшли в чайну, набирали згущеного молока, печива, інших солодощів і за один-два вечори "проїдали" всі гроші. Я собі цього дозволити не міг, знаючи, що, коли доведеться їхати на канікули (у відпустку) додому, мені ніхто ніколи грошей не дасть. Тому, отримавши гроші, я відразу ж їх ховав за обкладинку записника і носив постійно із собою. За пів року назбирав 40–50 руб. і спокійно поїхав додому на канікули, знаючи, що на будь-які витрати в мене є власні гроші.

Фото із сімейного архіву

На першому курсі відразу після Нового року проводили першість Одеського військового округу з боксу (до цього я виграв першість військового училища з боксу) в місті Миколаєві. Корган у напівважкій вазі легко здолав усіх суперників і посів перше місце. Мені у півфіналі дістався гарний (гідний) суперник, і перемога далася нелегко. У фіналі я боксував із травмою (сильно було розсічено брову в попередньому бою) із супротивником, який був слабшим за мене, і легко його переміг.

Наш виконувач обов'язків начальника із фізичної підготовки і спорту училища капітан Федоров (майстер спорту СРСР із ручного м'яча) за чемпіонські звання на три дні відпустив нас додому в Кіровоград. Ми із Сашком купили квитки на автобус і поїхали додому. Побули в Кіровограді і стали збиратися назад. На зворотну дорогу в мене грошей уже не було (протягом трьох днів усе, що було, витратив), і я попросив у матері 5 руб. 40 коп. на зворотний квиток до Одеси. Мати мені нічого не сказала, мовчки дала рівно 5 руб. 40 коп., але я побачив, наскільки вона була незадоволеною, що я у неї попросив гроші.

Приблизно за місяць я приїхав додому на зимові канікули на 10 днів. Грошей у мене майже не було, протягом усіх канікул я просидів удома, оскільки у мене не було верхнього одягу. Я позичав у брата демісезонне пальто, щоб сходити на побачення до дівчини. У курсантській формі, а в майбутньому й у військовій, я не любив приїжджати. Тільки в цивільній.

І от закінчилася зимова відпустка, треба повертатися в училище, а грошей у мене не було. Згнітивши серце, підійшов до матері і попросив на зворотну дорогу. Вона мені з відвертим невдоволенням сказала: "Щось ти часто став приїжджати у відпустку. У мене і грошей не вистачить постійно давати тобі на дорогу".

Від цих слів мені заціпило, просто не знав, що й відповісти. Але про себе подумав: "Чотири роки я працював і все до копійки віддавав тобі, ніколи нічого не брав. Навіть звільнившись із роботи, я віддав усі до копійки відпускні, не взявши собі нічого". Уголос свої думки я не міг висловити, тому промовчав і попросив у борг, сказавши: "Щойно зароблю, відразу поверну або в літню відпустку привезу", і додав, що тепер рідше приїжджатиму.

Тепер я вже точно знав, що на матір у мене надій жодних. Щомісяця відкладав свою зарплату, нікуди не витрачав, тримав на свою відпустку.

Так минув рік, потім і другий рік навчання. Я вже втягнувся. Спав по дві-три години. Це було звичною річчю. Навчання чергував зі спортом і навпаки. А час минав. Пішов останній рік навчання.

Як не дивно, батько різко змінив своє ставлення до мене. І навіть на період служби до 1990 року я став у нього улюбленим сином. Але я бачив: заздрив він мені сильно, тільки вигляду не подавав. Ще жартувати любив іноді в мій бік, у такий спосіб демонструючи свою заздрість і злість.

На своє 20-річчя старший брат надіслав мені 10 руб. у подарунок. Так не хотілося витрачати ці гроші, але звичай пригощати на день народження найкращих своїх хлопців змусив мене витратити цей червонець.

Третій курс уже добігав кінця. Усі готувалися до державних іспитів. Як і на цивільні іспити, готували шпаргалки, хоча ними скористатися так і не вдалося. Іспити відбулися успішно, нас усіх переодягли в офіцерський одяг, надали військове звання лейтенанта. Почався розподіл: відмінників і "хорошистів" скеровували у країни Варшавського договору, середнячків –  неосяжними просторами СРСР.

Першу офіцерську зарплату відразу надіслав переказом додому матері. Але відразу отримав від неї лист, де вона мене сильно насварила за те, що замість 150 руб. боргу я надіслав тільки 90

Я у комбата капітана Кулеби попросився в один із найгірших військових округів – Далекосхідний, і він мені не відмовив у цьому. Отримавши відрядний припис і 330 руб. відпускних (я таких грошей ніколи до цього не бачив), поїхав додому в Кіровоград. В Одесі накупив подарунків на 100 руб. на чорному ринку для батьків, сестер, брата, племінниць.

Приїхав до Кіровограда, а там була рідна тітка Ліда, яка приїхала із Севастополя в гості. Я ніколи не був у Криму і запитав дозволу в тітки поїхати разом із нею в Севастополь. Наступного дня ми виїхали. Я там відпочив два тижні, купив собі деякі речі. Із грошей не залишилося майже нічого.

Я вирішив пожертвувати двома тижнями свого відпочинку і виїхав трохи раніше в місто Хабаровськ, у штаб Далекосхідного військового округу (ДСО), пам'ятаючи урок старшого брата, який потрапив у Лугу.

Приїхав до Хабаровська, зайшов до відділу кадрів ДСО і попросив, щоб мене скерували служити в Уссурійськ, до друга Сашка Корганова. Але начальник відділу кадрів сказав, що всі місця там (посади) заповнено дворічниками (випускниками інститутів). Я, відповідно, попросився на Чукотку, потім – на Камчатку, на Курили, але й там вакантних посад не виявилося. Я запитав: "А на Сахаліні є місця?" Мені відповіли ствердно. Потім начальник відділу кадрів запропонував мені посаду в місті Комсомольськ-на-Амурі. Але я остаточно вирішив служити на Сахаліні.

Після прибуття на Сахалін мене скерували в передову мотострілецьку дивізію корпусного підпорядкування. Начальник РВ та артилерії підполковник Попов запропонував мені, одному з багатьох молодих лейтенантів, які приїхали, посаду заступника командира реактивної батареї (за штатом воєнного часу – командир реактивної батареї) БМ-14, лейтенантського складу 130 осіб. Решту прибулих лейтенантів призначили командирами взводів.

Потрапив я служити в окрему реактивну батарею, де комбатом був старший лейтенант Хорєв, розумний, гарний як людина і як командир. Усі його поважали, але згодом він спився, його перевели на посаду з пониженням, а потім і зовсім звільнили з армії.

Щойно я отримав першу офіцерську зарплату, а це було 90 руб., одразу надіслав переказом додому матері. До наступного місяця я був без жодної копійки. Але відразу отримав від матері лист, де вона мене сильно насварила за те, що замість 150 руб. боргу я надіслав тільки 90, а гроші вона позичила в чужих людей.

Мені довелося в кількох листах пояснювати, що наступного місяця я обов'язково все надішлю, що й було зроблено. Я дав собі слово ніколи більше не позичати у матері грошей на дорогу після своїх відпусток. Але цього не вдавалося. Увесь час доводилося хоч якусь суму грошей позичати, а потім віддавати. Оскільки, приїжджаючи у відпустку, я всім близьким родичам привозив подарунки: светри, сорочки, блузки, штани, шапки тощо, а там, у кого зупинявся, у батьків чи у брата, сам купував продукти для всієї родини або харчувався в міських їдальнях і кафе. Назад на службу їхав без копійки грошей, беручи у матері в борг, а потім повертав їй борги.

Фото із сімейного архіву

Періодично, раз на пів року, я і заступник командира старший лейтенант Володя Дерев'янко їздили рейсовим автобусом у селище Сокіл за 38 км від Южно-Сахалінська. Там стояла техніка нашої реактивної батареї. Протягом дня ми її обслуговували, а потім назад рейсовим автобусом їхали в Южно-Сахалінськ.

І ось одного разу після чергової перевірки техніки ми поверталися додому. Узяли квитки, сіли на останньому сидінні автобуса ПАЗ і поїхали додому. Ми були у військовій формі, у чоботах і шапках. Узимку, мороз приблизно -20 ºС. Пасажирів було багато, біля задніх дверей стояло двоє чоловіків, один старший лейтенант, піхотинець, інший – у цивільному. Із розмови ми зрозуміли, що один із них їде у відпустку, інший, у формі, проводжає.

Поводилися вони дуже нахабно і зухвало, мабуть, позначалася випита ними зайва чарка спиртного. Інші пасажири, а потім і ми стали робити їм зауваження, щоб вони поводилися пристойно, на що ті відповіли грубістю. Військовий, побачивши, що я лейтенант, сказав своєму другові з насмішкою: "Молодий, зелений", показуючи на мене.

Я своєму напарнику Володі Дерев'янку запропонував: "Давай помовчимо, а щойно приїдемо на вокзал, там я з ними розберуся". Під'їжджаючи до міста, ці нахаби притихли. Вийшли біля вокзалу і я запропонував їм пройти в "тихий куточок". Той, який у цивілці, відмовився йти, а цей інший замовк. Я йому сказав: "В автобусі був таким сміливим, а зараз боїшся з "молодим та зеленим" зайти за ріг і поговорити сам на сам"? Він погодився.

Зайшовши за ріг, я став у зручне для себе положення (боксерське), а йому сказав: "То хто тут молодий і зелений?" Він відповів: "Ти". Я одразу завдав удару по голові, він опустився на коліна і так стояв, спершись об стіну. Я почав виховувати його словами, говорив про його поведінку, ганьбу формі тощо. А його товариш і мій напарник стояли осторонь і спостерігали. Коли він почав підводитися, я хотів завдати йому ще удару, але коли він підняв голову, у мене сироти виступили на шкірі і мені стало моторошно. Я побачив верхню губу, до самого носа розірвану від удару. Він і не збирався чинити спротиву. Я йому порадив іти у військовий госпіталь, щоб йому зашили губу.

Другий нахаба стояв блідий. Я до нього підійшов і з лівої і правої врізав по голові, розсік йому повіку. Так я виховав двох радянських офіцерів. Вони мене довго пам'ятатимуть. Але для себе зробив висновок: більше нікого не чіпати. Хоча надалі виникали ситуації, що не зі своєї волі ще доводилося застосовувати кулаки.

Фото із сімейного архіву

1972 року у зв'язку із приїздом на Далекий Схід міністра оборони СРСР Андрія Гречка нашу реактивну батарею розформували. Офіцерів розкидали по різних військових частинах. Мене залишили на місці, у селищі Велика Єлань за 6 км від Южно-Сахалінська в артилерійському дивізіоні.

У дивізіон призвали понад 100 осіб приписного складу, призваних із запасу, для участі в навчаннях, які мали відбуватися під містом Владивосток.

Із Сахаліну, за планом навчань, НСП, розгорнутий і укомплектований за штатом воєнного часу (зокрема й артилерійський дивізіон, у якому був я), мав морським шляхом десантуватися в районі Артемівська під Владивостоком і відразу вступити в бій (навчальний). Тому перед навчаннями тривала місячна підготовка як до бойових артстрільб, так і зі стройової підготовки.

За тиждень до відплиття на головні навчання один із військовослужбовців приписного складу (молодий хлопець) випив і відмовився їхати на заняття з відпрацювання стройового огляду, які проводили за 22 км від нашої частини. Про цього приписника напідпитку доповів командирові дивізіону майору Корнійчуку командир батареї: мовляв, він відмовляється виконувати свої службові обов'язки.

Командир дивізіону запитав: "Хто командир взводу цього солдата?" Йому сказали: "Лейтенант Штейніков", на що він відповів: "Нехай командир взводу ставить свого підлеглого у стрій, а не я це робитиму" і пішов, а за ним усі інші. Мене в той час і в тому місці не було. Терміново мене викликали до того приписника.

Діставши наказ, я пішов його виконувати. Почав шукати солдата. У казармі у спальному приміщенні на підвіконні сидів мій підлеглий (імені його я не знав, оскільки їх призвали кілька днів тому). Я попрямував до нього, на ходу вимовляючи виховні промови. Той вистрибнув у двір, побіг до огорожі і сів на неї.

Паркан (не більш ніж метр заввишки) було зроблено із металевих листів зі спеціальними зачепами і круглими отворами. Раніше їх використовували на японських аеродромах на злітній смузі. Огорожу в будь-який момент можна було розібрати, зібрати або перевезти в інший район. Такими металевими листами було огороджено військову частину, і не тільки нашу. За кілометр від нашої частини був старий японський аеродром, і злітної смуги до кінця не розібрали, тому всі, хто потребував огорожі для свого будинку, городу, всі йшли на цю смугу і розбирали її, оскільки нікому не було до неї діла.

Я підійшов до паркану, на якому сидів приписник із мого взводу, і став спокійно пояснювати, до чого призведе його непокора. Не встиг закінчити своєї фрази, як він видав: "Не пішов би ти, лейтенанте, на..." Тут я його вдарив подвійним ударом (по нирках і по голові). Він перекинувся через паркан і впав на інший бік. Я подумав: "Він зараз підведеться, і ми підемо на заняття", але він не піднімався. Я почекав приблизно 30 секунд і подивився по той бік паркану. Він лежав обличчям донизу і не ворушився. Я негайно перестрибнув через паркан і перевернув його на спину.

Мені самому стало зле від побаченого. Обличчя його було все у крові, на місці перенісся збоку була велика діра (1–1,5 см), а звідти фонтаном ішла кров. Він був непритомним. Я терміново викликав із варти військовослужбовців (колишніх своїх підлеглих), і вони віднесли його до санчастини. Лікаря не було – пішов на обід. Житлове містечко було за 50 метрів через дорогу від військової частини. Я сказав санінструктору, щоб він дивився за хворим і нікуди не відпускав, бо, опритомнівши, той почав кричати: "Тобі, лейтенанте, хана! Я тебе посаджу в тюрму".

Побіг по лікаря. Начальника медичної служби звали Валентин, а прізвище вже забув. Коротко пояснив йому ситуацію, і ми швидко пішли в частину. У санчастині побачили таку картину: травмований військовослужбовець лежав на спині й увесь почорнів, оскільки майже вже задихнувся, а над ним стояв санінструктор і пінцетом намагався витягнути запалий язик. Лікар відштовхнув убік санінструктора, перевернув на живіт хворого і пальцями витягнув запалий язик.

Мені він сказав: "Терміново шукай машину, треба хворого везти до шпиталю". За 15–20 хвилин я оформив бортову машину (ЗІЛ-157), посадили хворого в кабіну, поруч сів лікар і поїхали в госпіталь. Протягом цього часу в мене не одна волосина посивіла. У госпіталі наш лікар сказав завідувачу хірургічного відділення, що солдат тікав від офіцера, впав і вдарився об металевий паркан. Сам солдат почав говорити, що це лейтенант його вдарив. На що завідувач відділення йому сказав: "Вас призвали на службу, ви склали військову присягу, а ви напилися, та ще й не підкорилися офіцеру, за це потрібно вас судити". Більше жодних вигуків і невдоволення з боку солдата не було.

Чому він так нахабно і зухвало повівся? Виявилося, його дядько був другим секретарем Сахалінського обкому партії (КПРС). Виписали його за півтора місяця з госпіталю. У нього був тяжкий струс мозку і роздроблене перенісся.

За два тижні після закінчення навчань усі, хто в них брав участь, одержали подяку від міністра оборони СРСР маршала Гречка, зокрема і я.

Пам'ятаю, весь час думав про військовослужбовця, який дістав від мене травму через свою дурість. Усіх приписників відправили по домівках, ніхто навіть не знав, що трапилося впродовж цих восьми годин до відправлення на навчання. Після того, як виписався з госпіталю, він прийшов у частину по документи, і ми випадково зустрілися. Він опустив голову і швидко пройшов повз мене у штаб, більше я його не бачив. Після цього я зрозумів, що занадто вимогливий як до себе, так і до підлеглих.

Цей момент мені підказав мій земляк Микола Турчин. Він був секретарем комітету ВЛКСМ дивізіону, і його висували на вищу посаду – заступника командира з політчастини в корпусний вузол зв'язку. Тому він підшукував собі заміну і згодом запропонував мені цю посаду. Він мені сказав: "Якщо ти залишишся на командирській посаді, тебе в гіршому разі посадять до в'язниці, у кращому – звільнять з армії. Що тоді робитимеш, кому будеш потрібен?" Він знав про все моє прожите життя, тому що я йому розповідав.

І я погодився на цю посаду, хоч багато було перешкод. Я був комсомольцем, а треба було бути членом КПРС. Багато було недоброзичливців, які виступали проти мене, але я із честю пройшов на цю посаду.

Я ніколи не забував своїх рідних і близьких. Отримував гарну зарплату і намагався всім своїм допомогти відповідно до можливостей

Із Миколою Турчиним ми познайомилися відразу, як я приїхав на Сахалін. Він був одружений, мав двох синів: одному чотири роки, а молодший – пів року як народився. Жила з Миколою і мама. Він був єдиним сином. І хоч куди б Миколу не скеровували служити, мама завжди була поруч із сином і онуками. Я часто у них гостював. Жили ми в одному містечку (50 метрів будинок від будинку).

У той час я абсолютно нічого не вживав зі спиртного і Микола теж – у нього було не все гаразд зі шлунком. Я їм розповідав про своє життя, вони – про своє. У цьому домі завжди мене годували і не випускали, поки я не поїм. Ніколи не відчувавши до себе материнської ласки й уваги, я дуже прив'язався до цієї сім'ї. Після служби або тренувань із боксу я вирушав до них. Ця сім'я стала для мене дуже дорогою. Мені здавалося, і я був для них бажаним.

У вихідні дні ми брали старшого сина й ішли в місто, у сопки, побували скрізь, де були хоч якісь пам'ятки Южно-Сахалінська і його околиці. Микола фотографував на згадку. У мене цілий альбом із фотографіями острова Сахалін зберігся. Віра, дружина Миколи, зрідка навіть ревнувала, що ми ходимо у вихідні і гуляємо, а вона з малюком удома. Тітка Маруся, мама Миколи, мене завжди підтримувала. Та й ми ніколи не давали приводу про нас думати погано.

До кінця моїх днів ця чужа для мене сім'я стала для мене рідною і близькою. Ніколи не забуду все добро і повагу до мене з боку цих людей.

Фото із сімейного архіву

1973 року я одружився. Довго я шукав собі вірну й кохану дружину, але так і не знайшов. А йшов мені 25-й рік, хотілося знайти сім'ю, мати й виховувати дітей. Випадково в автобусі зустрів біляву дівчину, яка мені сподобалася. Я їй довірився, і вона мені свою душу відкрила (хоча згодом це все виявилося брехнею).

Мати її була алкоголічкою і хвойдою. Батько залишив дружину та трьох доньок і після розлучення виїхав жити на Курильські острови. Згодом я дізнався, що всі її сестри пішли маминими слідами. Моя дружина поводилася, як незаймана дівчина, хоча, як виявилося, вже із 13 років вела активне статеве життя (щоправда, приховане). Це не завадило їй прожити зі мною 14 років і народити двох дітей. Тільки після цього я зрозумів, що це за "дівчинка" і з яким минулим. Із болем та гіркотою в серці розлучився з нею і зовсім не шкодую про це.

На Сахаліні я служив протягом шести років, хоча треба було п'ять. Мабуть, заступник начальника політвідділу корпусу забув занести мене до списків на заміну. Полковник Бондаренко – земляк з України. Можливо, у нього був склероз щодо земляків.

На Сахаліні я служив у чотирьох військових частинах, всюди були свої плюси і свої мінуси. Але одна із частин мені запам'яталася особливо. Це ракетний дивізіон, де був згуртований колектив, де всі разом святкували будь-які ювілеї чи свята, це був колектив однодумців. Підполковник Козарєзов, командир дивізіону, майор Шрага – начальник штабу, майор Новіков – заступник командира з політчастини, комбати Юр'єв та інші. Коли проводили мене в артполк на підвищення, я із жалем розлучався із цими людьми.

Фото із сімейного архіву

Протягом шести років служби на Сахаліні я побував двічі на збиранні врожаю в Казахстані. Гарний був час, і залишилися добрі спогади про це, це були 1975-й і 1976 рік.

Ніколи не забував своїх рідних і близьких. Отримував гарну зарплату і намагався всім своїм допомогти в міру можливостей. На якийсь час я забув, яке в мене були дитинство, юність і молодість. Коли приїздив у відпустку в Кіровоград, віз усе, що міг, і намагався купувати найнеобхідніше і потрібне для своїх. За вдачею я така людина: бачив навколо такі продукти (особливо морські) – і мені не хотілося їх їсти, але коли я опинявся далеко від них, то вже хотілося поїсти.

В одну з відпусток я зібрався в Україну і вирішив своїм рідним та близьким привезти морських продуктів. Копченої лососини (балика) у магазинах не продавали, довелося за знайомством купувати в ресторані по 45 рублів за 1 кг (в одній рибині – понад 2 кг). Я купив чотири рибини (чотири сім'ї, і всім по одній), узяв чотири великі банки тихоокеанського оселедця івасі, батькам – трилітрову банку червоної ікри, а всім іншим (братові і старшій сестрі) – по літровій банці (оскільки більше не пропускали в літак). Також узяв кілька консервних банок морської риби – горбуші, салаки та іншої в натуральному або томатному соусі.

Коли я все це привіз до Кіровограда, усім братам і сестрам роздав, вони дуже зраділи. Таких морських продуктів ніхто з нас ніколи не куштував. Дякували. Але мати була дуже незадоволена тим, що я їй привіз. Коли все це я виклав на стіл, вона побачила, що у валізах уже більше нічого немає, і сказала: "Чи це подарунки, чи не подарунки".

Після цих слів я був просто шокованим, не знав, що їй відповісти. Вона любила, щоб їй кофти, сукні, тканини тощо привозили, а тут якісь незрозумілі для неї харчі. Якби вона знала, скільки це все коштувало! Можливо, так і не говорила б. На всі ці продукти не вистачило б їй і трьох пенсій, а може, й більше. Багато ще чого можна додати про примхи моїх батьків, але не хочу більше витрачати на це час.

Старшій сестрі купив зимові чобітки за 120 руб. і надіслав до Кіровограда, хоча сам цілий місяць був без копійки грошей, але не міг я в сестри взяти за ці чобітки гроші. Пам'ятаю, 1977 року перед заміною у частині Запоріжжя (уже знав, куди скерують) зібрав приблизно 1000 руб., щоб на новому місці хоча б маленький грошовий резерв був.

Напередодні, у лютому, пішов у планову відпустку. Написав матері додому лист і повідомив, що відпустку проведу на Сахаліні. Мати мені написала відповідь, що дуже образиться, якщо я не приїду до Кіровограда. І я вирішив їхати, подумав, може, мати дійсно сумує. Зняв з ощадкнижки останні 900 із копійками рублів, накупив подарунків (благо, проїзд був безоплатним, військова вимога за два роки на сім'ю) і полетіли в Кіровоград.

Удома відразу пішов на ринок і скупився на цілий місяць – м'яса понад п'ять кілограмів, овочів, фруктів тощо і все віддав матері для її розподілу. Роздав привезені подарунки. Побувши (відпочивши) два тижні, знову полетів на Сахалін, зробивши для себе один висновок: ні я, ні моя сім'я не потрібні батькам, а потрібні тільки подарунки, які я привозив.

Монголія з її суворим кліматом, із великою кількістю різного м'яса вирізнялася ще й нестерпним смородом у магазинах та інших громадських місцях. Фруктів і овочів в магазинах майже не було

Замінився я в серпні 1977 року в Запоріжжі і тут тільки зрозумів, як складно жити на одну зарплату втрьох (дружина не працювала, дитині було три роки), коли не було відсоткової надбавки за кожен рік і продовольчих пайків. А жити доводилося на квартирі, оплачуючи її щонайменше на рік наперед. Зрозумів, як погано жити одним днем, не думаючи про майбутнє. Що завжди потрібно мати хоча б маленький резерв фінансового статку на раптову появу складного періоду життя (чорний день).

Але ні я, ні мої батьки, ні близькі родичі не підказували мені, що треба потроху відкладати гроші. Ще раз повторюся: я не потрібен був їм, тільки мої гроші, якими я обдаровував своїх родичів. Мабуть, за характером я такий, що останнє із себе зніму і віддам, а сам залишуся ні з чим.

Винайняв я кімнату неподалік від військової частини, хоча її кімнатою складно назвати – більше була схожа на сарай із вогкими стінами. Хай скільки її прогрівали, стіни взимку і влітку були вогкими. Так ми прожили в цій хатинці протягом двох років.

Фото із сімейного архіву

Потім за договором ми перевелися у трикімнатну квартиру (секретар квартирного бюро майор Полунян забронював свою квартиру і замінився в Монгольську Народну Республіку) і протягом останнього року вже жили по-людськи, оплачуючи тільки комунальні послуги. Єдиною для мене втіхою було те, що я потрапив у дружний і згуртований колектив, де цілковито віддавався службі.

На службу йшов як на свято. У колективі чергувалася якісна робота і корисний відпочинок. Командування полку, а це полковник Папуша – командир полку, підполковник Володимир Якович Куций – заступник командира з політчастини, майор Матвєєв – пропагандист, брати-близнюки Лісові, старший лейтенант Лісін, капітан Котов і багато інших. Наш полк протягом багатьох років був зразковим полком не тільки в дивізії, а й в Одеському військовому окрузі. Неодноразово був ініціатором соціальних змагань.

І мене як одного з найкращих секретарів комітету ВЛКСМ частини обрали делегатом XVIII з'їзду ВЛКСМ, де в Московському Палаці з'їздів я представляв комсомолію Запорізької області.

Фото із сімейного архіву

Протягом шести днів ми зустрічалися з відомими людьми: воєначальниками, космонавтами, трудівниками сільського господарства, першовідкривачами цілинних і перелогових земель, видатними спортсменами, політичними діячами, артистами кіно тощо. Особисте спілкування з делегаціями інших республік і країн протягом цих незабутніх днів залишиться до кінця моїх днів у моїй пам'яті. Про ці події мені нагадуватиме фотоальбом про роботу XVIII з'їзду ВЛКСМ.

Потім 1979 року надійшла негласна пропозиція поїхати політичним радником в Афганістан (на початку року). Після комітету ВЛКСМ мене перевели на підвищення заступника командира дивізіону з політчастини. Але оскільки я перебував на цій посаді приблизно впродовж року (а треба було не менше ніж три роки), мою кандидатуру відхилили від поїздки.

Хочу з особливою теплотою згадати підполковника Володимира Куцого. Це був такий вихований, чесний і порядний офіцер-політпрацівник, що впродовж усієї своєї армійської служби я зустрічав таких людей лише тричі (не враховуючи Одеського артилерійського училища). У будь-який складний момент завжди прийде на допомогу, але з недбайливих офіцерів суворо питав, попуску не давав.

1979 року він замінився на Валдай на посаду начальника ПЗ дивізії, командир полку виїхав у штаб округу, а мені запропонували замінитися у МНР, на що я дав згоду.

1980 року, у рік московської Олімпіади і смерті Володимира Висоцького, у липні я переїхав у Монголію. Потрапив служити в місто Чойбалсан (друге місто після Улан-Батора) в окрему реактивну частину. За рік цю частину розформували, і наш дивізіон увійшов до складу артполку.

Монголія з її суворим кліматом узимку і влітку, із сильними вітрами і піском, із великою кількістю різного м'яса (свинини, телятини, баранини, конини, верблюжатини, ковбасних виробів із цього м'яса) вирізнялася ще й нестерпним смородом у магазинах та інших громадських місцях. Фруктів і овочів в магазинах майже не було. Зате промислових товарів, меблів радянського виробництва й одягу було вдосталь, а ціни на промтовари, радіо- і телеапаратуру, побутову техніку були дуже високими.

У містечку для сімей військовослужбовців, окрім лазні, офіцерської їдальні і солдатського клубу, більше нічого не було. Культурного дозвілля майже не було. Дружили сім'ями, із будь-якого приводу влаштовували гуляння. Багато хто, щоб розвіяти тугу, починав уживати спиртне. Два роки без відпустки неможливо було витримати. Я не пам'ятаю жодної родини, яка не виїжджала б у відпустку протягом кількох років.

Протягом одного року грошей збиралося пристойно: радянськими рублями оклад ішов на ощадкнижку, а тугриками ми отримували зарплату. Дехто примудрявся й тугрики переводити в радянські гроші. Але я, як і раніше, готуючись у відпустку, купував купу подарунків, їхав разом із сім'єю на батьківщину.

1982-го чи 1983 року ми вкотре приїхали в Кіровоград. Я сам пішов до міста, узявши із собою всі гроші. Зустрів багатьох своїх друзів дитинства, молодості і, як завжди, не минулося без вживання спиртного. "Гуляли" ми довго, до опівночі.

Удома всі були стривоженими й уже не знали що думати: де я і що зі мною. І тут "батько" раптом заявив моїй дружині: "Якщо раптом із Сергієм щось станеться (він мав на увазі якусь трагедію), у нас немає грошей, щоб доправити тебе з дитиною назад додому, тому сама думай, як тобі назад діставатися". Про цю розмову моя колишня дружина розповіла, коли ми поверталися назад до місця служби у МНР.

Більше я у відпустку не приїздив. Мати щороку кликала в листах, ображалася, але до 1988 року я в Кіровоград не приїздив. 1985 року замінився в місто Лугу, у Ленінградську область, у ракетну бригаду, де до 1962 року служив мій старший брат Віктор.

Приїхав у Лугу разом із сім'єю і знову потрапив в один із найкращих ракетних дивізіонів у бригаді. Командир, підполковник Волостнов, начальник штабу майор Демидюк, заступник із техчастини майор Степанченко, який мав завжди власну думку, не слухаючи чужих "порад" (його чудова дружина Таня працювала дикторкою Лузького радіо, загалом дуже порядні люди і гарна сім'я). У ракетну бригаду, як і в наш дивізіон, прибували новобранці із цивілки, переважно слов'яни.

Не пам'ятаю точно, у який час призову (здається, восени чи навесні) до нас прибули призовники. Із кожним із них я проводив індивідуальну бесіду (це я робив протягом усієї своєї служби і незалежно від того, скільки військовослужбовців прибуло в дивізіон).

Серед них був хлопець азербайджанської національності Ісмаїлов Ільхам. Він прибув із повітряної десантної "навчалки" (за станом здоров'я не підійшов), а за віком був на кілька років старшим за інших призовників, мудрішим, розважливішим. Протягом двох років служби він став мені гарним помічником, активно брав участь у громадському житті дивізіону і батареї. Був простою, нехитрою, чесною, правдивою і, найважливіше, людиною, яка не боїться труднощів. Чого, до речі, не можна сказати про деяких його земляків з інших підрозділів. Протягом двох років Ільхам був мені першим помічником, і я, чим міг, йому допомагав.

За рік у нашу частину прибув із навчальної частини молодший сержант Дмитро Гордон. Хлопець мав вищу освіту, грамотний, ерудований. Був позаштатним кореспондентом окружної військової газети, писав нариси і статті в інші газети Радянського Союзу.

У період служби в Радянській армії ці хлопці були відмінниками в бойовій і політичній підготовці, гарними спортсменами і – головне для мене – простими та порядними людьми. І мені шкода було розлучатися з ними. Якби більше таких хлопців, армія не знала б жодних негативних явищ, які, на превеликий жаль, усе ж були.

Замість того, щоб порадіти, що я влаштував добре своє життя, що дружина в мене порядна й хазяйновита жінка, мої "родичі" всіляко намагалися мене із дружиною розлучити, вставити клин між нами

1988 року я виявив, що моя перша дружина завела любовний роман з іншим чоловіком. Цього самого року я замінився в Мурманську область селище Луостарі за 14 км від норвезького кордону. І перш ніж переїхати на нове місце служби, ухвалив остаточне рішення розлучитися.

У липні – серпні взяв планову відпустку і подав на розлучення. Із великими труднощами нас розлучили, і я поїхав. У Мурманськ не вдалося потрапити, а опинився я у військовій частині за 150 км від нього. Дивізіон, куди мене скерували, був одним із передових в артполку. Там розміщено відому шосту героїчну батарею. У роки Великої Вітчизняної війни весь лейтенантський склад загинув на головній і єдиній дорозі, не пропустивши жодного фашистського танка. Наказом міністра оборони СРСР (тоді головкому Червоної армії і ВМФ) цій батареї довічно надали звання "Героїчна батарея". Тому туди і лейтенантський склад добирали завжди найкращий.

Я з головою поринув у службу, домашніх проблем не було, повністю покинув вживати міцний алкоголь, іноді в окремих випадках випивав склянку-другу сухого вина. Купив у місті Заполярний боксерський мішок, гирі, гантелі й активно зайнявся спортом. Присвячував цьому весь вільний час, зокрема й удома.

Фото із сімейного архіву

Щодня о 6.00 разом із лейтенантським складом бігав кроси, коли не було снігу. Коли випадав сніг, регулярно займався лижною підготовкою, а вдома бив боксерський мішок.

У вихідні влаштовували змагання з боксу серед лейтенантського складу. Із несумлінними військовослужбовцями, які називали себе "дідами", я боксував сам. У змагальному дусі доводилося "виховувати" таких військовослужбовців. Але після цього в декого з них зникало бажання демонструвати свою перевагу над військовослужбовцями, які прослужили менший строк. Загалом колектив був непоганим, але, на жаль, як і в інших частинах, були такі офіцери і прапорщики, які викликали зневагу.

Після розлучення з першою дружиною я прослужив у селищі Луостарі, Заполярному майже два роки і вирішив звільнитися в запас. Коли 1989 року я приїхав до Кіровограда на період відпустки, зустрівся зі своєю колишньою однокласницею Олександрою Тендюк (заздалегідь ми списалися), і 26 квітня 1989 року в селищі Корзуново Печензького району Мурманської області ми й розписалися.

Служба мені була вже не в радість. Уся енергія, яка була в молодості (до 40 років), почала випаровуватися. Я відчував, що дуже втомився, та й час настав неспокійний, усе йшло до розвалу СРСР.

Ми із дружиною обміркували й вирішили, що потрібно виходити на пенсію. Я написав рапорт на звільнення, і мене з великими перешкодами звільнили зі ЗС СРСР у запас. У травні підписав наказ міністр оборони СРСР, і 4 червня 1990 роки ми виїхали в Україну, у Кіровоград.

Перед звільненням я вибив сімейну путівку у Приозерськ Ленінградської області. Протягом 24 днів ми відпочивали, водночас підлікувавшись. За всю мою багаторічну службу я вперше по-людськи відпочив. Після санаторію два дні ходили Ленінградом, милувалися архітектурою "Петровської забудови". Усю цю красу я зафіксував на фотографіях.

Перед тим як виїхати з Мурманської області, я вирішив написати лист матері і тітці Ліді, рідній сестрі батька із Севастополя, яка жила в приватному двоповерховому особняку.

Матері я написав, що у мене в Заполяр'ї є двокімнатна квартира, але жити тут, серед кам'янистих пагорбів та карликових берізок із великими перепадами в постачанні, особливо овочів і фруктів, не дуже хочеться. Дуже тягне в Україну, у ті місця, де народився і де до 19 років минула моя молодість, хоч і не дуже солодка.

Мати негайно відповіла. Написала: "Синку, живи в Заполяр'ї, а на час відпустки приїжджай до нас у Кіровоград". Такою відповіддю, та ще й від кого, від матері, я був пригнічений. І написав їй свій останній лист, описав усе своє життя, яке прожив із ними до 19 років, і все, що я про них думав. Лист вийшов на сім сторінок. І після мого звільнення в запас я не розмовляв із батьками впродовж семи років. Думаю, вони про це не шкодували, особливо "батько".

Другий лист я написав тітці в Севастополь, такого самого змісту, як і матері. Тітка відповіла поблажливіше. Написала, що ми із дружиною можемо приїхати – вона нас тимчасово пропише. Але тільки без дитини (із нами був молодший син Олександри). Мовляв, якщо хочете в Севастополі жити, подіньте дитину, де хочете.

Я матері й тітці відповів, що просто вирішив перевірити, як ви до нас ставитеся, якою буде ваша відповідь на моє прохання, і сказав, щоб вони мене викреслили зі своєї пам'яті.

Як ставилася до мене старша сестра, я знав і бачив із дитинства. Молодшу сестру я "зрозумів" лише після приїзду з Мурманська до Кіровограда (це окрема розмова).

Старший брат у душі завжди заздрив мені, тільки ніколи відкрито не висловлював. Зате, щойно вип'є 100 грамів і більше, я одразу міг визначити, чим він "дихає".

Батькам я потрібен був як собаці палиця. Поки служив і привозив подарунки для всіх, був добрим і улюбленим, а коли звільнився з армії, та ще й одружився вдруге (у дружини характер не такий, як у мене), став зовсім нікому не потрібен.

Замість того, щоб порадіти, що я влаштував своє життя, що дружина в мене порядна і хазяйновита жінка, мої "родичі" всіляко намагалися мене із дружиною розлучити, вставити клин між нами. Добре, що Олександра гарно знала моїх "родичів" і ніколи не йшла у них на поводі. Живемо ми із дружиною вже понад 14 років разом, довіряючи одне одному, менше слухаючи погані поради.

Фото із сімейного архіву

У червні 1990 року ми приїхали до Кіровограда. Я цілий рік був удома, на роботу не йшов, поки не відчув, що вже більш-менш відпочив від служби в армії і заспокоївся. Тепер можна було і на цивілці попрацювати.

Старший син дружини служив в армії в місті Умань Черкаської області, там же одружився і залишився жити. Прожив із першою дружиною три роки й утік до Кіровограда. Стали ми всі разом жити.

Я вивчив старшого сина своєї дружини. Це виявилася дуже заздрісна й нахабна людина, капості він мені робив на кожному кроці, ну а найстрашніше для мене, військової людини, – це підлість і зрада. Згодом дружина сама на собі відчує зраду і підлість свого старшого сина, про що ніколи не могла й подумати, повірити в таке.

Про себе я вже не кажу. Протягом 12 років ця людина зробила мені стільки капостей і підлості, скільки протягом усього мого життя мені не заподіяли зла всі мої вороги, разом узяті.

Відпочивши від служби в армії, я пішов на роботу. Потім, втягнувшись у цивільне життя, я водночас працював на трьох-чотирьох роботах. Поки були сили і не похилий вік, мене тримали на високому рівні, я крутився як білка в колесі.

Із четвертої ранку контролером у тролейбусному депо, потім у дендропарку відпочинку на атракціоні "Орбіта", потім на пункті охорони громадського порядку, а потім, якщо випадало чергування, у театрі імені Кропивницького. Загалом протягом доби був на ногах, щоб заробити зайву копійку.

Якщо я хотів собі щось із речей купити, дружина одразу казала, щоб я таке купував і її синам. Виходило, що я працюю, а її синам купую одяг, який захотів собі. Це тривало з року в рік. Я, звісно, терпляче мовчав, а дітям дружини це було на руку.

Комусь щось захотілося, вони ніколи до мене не зверталися, а всі питання вирішували за допомогою мами. Це завжди їм вдавалося. Якщо ми обідали або вечеряли з уживанням спиртних напоїв, то й сини (особливо старший) нахабно "просили": "Батю, подаруй мені ту чи іншу річ", і я йому за своєю простою добротою віддавав те, що в мене видурювали, користуючись тим, що я був трохи під градусом. Коли мені вже почало набридати це нахабне виманювання (видурювання), ми із дружиною знаходили роботу її синам. Самі вони її навіть не намагалися шукати, ходили, гуляли по дівках, а додому приходили тільки поїсти та поспати.

Закінчуючи тему про синів своєї дружини, повторюся, що старший син – підла, мерзенна, нахабна, заздрісна людина. Молодший син став захоплюватися наркотиками, а потім – крадіжками моїх речей (і дружини теж), грошей. Просто став злодієм і шахраєм, зганьбивши мене на роботі, куди я його влаштував.

Я дружині поставив умову: сини, старший, якому 32 роки, і молодший, 26 років, нехай самі собі заробляють на життя і на допомогу від мене не чекають.

Для себе давно зробив висновок: краще допомогти чужій людині, яка тобі відплатить добром, ніж своїм близьким, які звикли тільки до двох слів "дай" і "мені", а самі водночас не здатні на віддачу.

Ось стисло я описав своє життя і життя людей, які живуть зі мною поруч, а також людей, із якими мені пощастило разом пройти і прожити цей непростий час у моєму житті.