детство

Народився я 9 грудня 1948 року в місті Кіровограді на вулиці Сінній біля бабусиної хати. Мати не дійшла десь 20 метрів до приватного будинку. У неї почалися перейми і вона народила мене просто на вулиці приблизно о 16.00 за температури -15 Сº.

За словами батька, матері стало зле і вона вирішила піти до бабусі, щоб там мене народити (жили за два квартали одне від одного). Перед тим як вийти з дому, мати випила великий  гранчак горілки, щоб полегшити біль, але не встигла дійти до бабусиної хати, тому пологи у неї приймали на вулиці – бабуся, батько і сусідки, які жили на одному подвір'ї з бабусею.

Так з'явилася четверта дитина в сім'ї Штейнікових. Мій старший брат Олександр – 1937 року народження, другий брат Віктор – 1938 року народження, сестра Валентина – 1944 року народження. Потім народився я 1948 року й 1951-го – моя молодша сестра Людмила.

Фото із сімейного архіву

До першого класу, крім дитячого садочка, я не пам'ятаю, як минало моє дитинство. Добре запам'ятав, як померла моя бабуся 1953 року. Перед смертю мене повели до неї. Вона, вже тяжко хворіючи, пригостила мене пакунком кругленьких цукерочок-льодяників різних кольорів (у пакунку було 10 штук). Дуже добра була бабуся, мати мого батька (чого не скажеш про її сина).

Потім похорон. Від церкви її везли вулицею повз мій садочок. Востаннє батько підняв мене на руки, щоб я подивився і попрощався з бабусею, і відвів мене в дитсадок №5, а поховали вже без мене.

Так у моїй пам'яті залишилася люба бабуся, яка була жінкою, що дуже вірувала, і той малий час, протягом якого я її запам'ятав, особливо її цукерки-льодяники, тому що у своєму подальшому житті до 19 років я від своїх батьків уже ні цукерок, ні морозива ніколи не бачив.

У мене була хрещена, тітка Маруся Бутрик. Вона на всі свята і дні народження завжди дарувала мені книги на пам'ять, до яких у мене з'явився інтерес після закінчення військового училища. А до цього часу я здебільшого розглядав картинки цих книг, оскільки любові до читання мені ніхто ніколи не прищеплював.

Дядько Толик Бутрик, чоловік Марусі, був доброї душі людина. У 1950–1957 роках він працював буфетником (у ті часи слова бармен узагалі ніхто не знав) у маленькій кімнатці, приблизно 14 м², де продавали пиво, цукерки, печиво тощо на розі Поштового провулка і вулиці Яна Томпа (нижче від Верхньої Пермської, біля школи №7).

І щойно ми з батьками або я сам заходив до нього, він мені набивав повні кишені солодощами, після чого я не знаходив собі місця від радості.

Їсти ми ніколи самі не могли. Хоча й були цілий день голодними, але терпляче сиділи біля вікна і чекали батьків

У три-чотири роки у зв'язку з тим, що я був дуже неспокійним і постійно вередував, старший брат Саша, щоб якось мене "заспокоїти", відкритими долонями своїх рук ляснув мені по вухах одночасно (щоб я його не дратував своїми криками), унаслідок чого перебив мені вушні барабанні перетинки.

Старша сестра Валя, скільки я пам'ятаю своє дитинство, постійно знущалася з мене, примушувала працювати, аж до побиття мене, так це тривало до 15 років, поки я не почав займатися спортом.

Уже коли я пішов на пенсію з військової дійсної служби радянської армії, я зрозумів, що був непотрібною, нелюбою дитиною як для своїх батьків, так і для своїх сестер і старшого брата (можливо).

Фото із сімейного архіву

Із найранішого дитинства батько привчав нас до праці. Незважаючи на малий вік мій, він купив мені маленькі дитячі відра, десь на дві-три літри об'ємом, і змушував мене й усіх інших дітей носити воду.

За 100 метрів від нашого приватного будинку була водопровідна колонка, звідки ми носили воду для поливання городу, овочів, фруктових дерев, а згодом і винограду.

Ми жили у приватному будинку, де мешкало ще три сім'ї, але земельна ділянка серед усіх у нас була найбільшою. Жили на вулиці Садовій у будинку №61, біля знаменитого міського саду, висадженого на річці Сугоклей ще до революції. До нього ходили трамваї (під час війни сад  знищили фашисти).

Із кожним роком мого дорослішання батько купував усе більші відра – на шість, вісім, а згодом і на 12 літрів. Менші відра переходили до молодшої сестри у спадок.

У весняний, літній, осінній періоди ми займалися поливанням. Батько брав городи на 10–12 соток для садіння картоплі, кукурудзи, соняшників та інших овочів. І всією сім'єю ми виїжджали на садження, прополювання, а потім збір урожаю. Послаблень ні для кого з дітей не було. Навіть дуже малого віку дитини не враховували. Робота завжди була і для найменшого – перебирати квасолю, перекладати картоплю з мішка у відра тощо.

У холодну, зимову пору ми шили валянки, а потім батьки їх продавали, щоб якось поліпшити сімейний бюджет. Мати, поки діти були малі, не працювала, була домогосподаркою. Батько працював шевцем в артілі-майстерні, а потім слюсарем на заводі "Червона зірка".

Заздалегідь (у літній час за дешевою ціною) купували сукно,  військові шинелі, розпорювали їх, потім фарбували їх у чорний або темно-синій колір (який був), висушували тканину і потім за заготовками, вирізаними з картону, на всі розміри, зокрема й дитячі, вирізали тканину, викладали тонким шаром грубу, темну (побутову) вату і за потрібною формою мати вистрочувала на швейній ніжній машинці "Зінгер" заготовки. Потім починалася найважча для всіх нас, а дітей особливо, важка робота з їх обшивання.

Заготовлювали приблизно пар 20, а може, і більше, батько рівномірно ділив порівну серед усіх. Собі, матері і старшій сестрі він розподіляв великі розміри, а потім мені діставалися найменші розміри. Молодшу сестру не залучали до роботи, оскільки вона була ще маленькою, але спати вона не мала права і перебувала з усіма нами, поки всіх валянків не обшили. За часом ми працювали до 2.00–4.00.

Сам процес був дуже складним. Наприклад, у понеділок-вівторок фарбували тканину і висушували (взимку дуже довго сохла) просто у квартирі. Тут же і їли, і спали, і нюхали ці фарби. Але тоді на це ніхто не звертав уваги – усе це було звично (затверджено законом батька). У середу і четвер матір сама обстрочувала всі заготовки, їй допомагали батько і сестра з нарізанням форм і викладанням їх ватою, потім мати їх обстрочувала. Один день – п'ятниця – залишався на обшивання. Поки батько був на роботі, ми (я, старша сестра і мати) починали обшивати валянки, потім, коли приходив батько з роботи, і він долучався до цієї роботи.

Старший брат, скільки я пам'ятаю, ніколи не займався цією роботою, його ніколи вдома не було. Він був улюбленим сином батька, тому, можливо, батько йому багато вибачав, і дарма. Згодом старшого брата Олександра 1957 року засудили до 18 років позбавлення волі в місцях суворого режиму.

Другий брат Віктор у 1956–1959 роках навчався в Одеському артилерійському училищі, тому все навантаження лягало на нас чотирьох, а коли підросла молодша сестра, то й вона долучилася до цієї роботи.

Усю роботу робили так, щоб сусіди не здогадувалися, що ми робимо і що продаємо. Хоча інші сусіди з інших будинків шили капці, ватяні ковдри тощо, а на товчках або базарах потім зустрічалися випадково, і все приховане ставало явним.

Фото із сімейного архіву

У суботу та неділю батьки і старша сестра о 3.00–4.00 (узимку це глибока ніч) виходили на товчок, розташований приблизно за 3 км від нас, з усім цим товаром ішли туди продавати. Нас теж піднімали, ми вже не спали й у наші обов'язки входило навести ідеальний лад удома. Нас зачиняли на замок, на вулицю ми вийти не могли і до 15.00–16.00 перебували вдома. У будинку наводили такий лад, що не можна було виявити жодної порошинки. Я як старший розпалював у печі, підігрівав воду і мив підлогу, а молодша сестра витирала всюди пил, мила посуд тощо.

Коли прибирання було закінчено, ми сідали біля вікна і чекали батьків. Іграшок на той час ні в мене, ні в моєї сестрички не було. Була у старшої сестри велика лялька заввишки 40 см, але вона категорично забороняла її комусь із молодших брати (їй на день народження подарувала хрещена).

Сірники вдома лежали вільно, але ми, крім як розпалити в печі, про них навіть не могли й думати. Оскільки батько проводив таке "інструктування", що про них відразу забували, що вони є. Якщо торгівля у батьків була вдалою, то батьки могли нам із сестрою купити по кілька цукерочок. Якщо ж торгівля погано пройшла – ми не бачили нічого.

Якось в один із вихідних днів, коли батьки були на товчку, мені було зо 10 років, а сестричці приблизно вісім років, і ми вирішили батькам зробити сюрприз. Удома їсти нічого не було, і ми вирішили зварити борщ червоний. Батько матері колись подарував велику книгу про різновиди їжі і самовчитель її приготування. Ми знайшли у книзі одну зі страв – це борщ – і все як написано виконали, усі процедури приготування, і зварили справжній борщ.

Другі страви мати готувала переважно на свята або на якісь ювілеї. А так переважно борщі, супи і компот або кисіль, який я дуже любив. Тому ми і зварили борщ, я розтопив у печі, начистив картоплі, а сестричка все інше сама робила: приправи, нарізання тощо.

Їсти ми ніколи самі не могли. Хоча й були цілий день голодними, але терпляче сиділи біля вікна і чекали на батьків, щоб потім похвалитися, хто більше чого зробив. Якщо були маленькі гостинці, ми були на сьомому небі від радості. Потім усі сідали їсти. Але коли пробували борщ, батько і мати не повірили, що ми, малі діти, змогли приготувати такий борщ, що навіть не кожен дорослий зміг би так приготувати. І якби не той факт, що ми були зачинені на замок, батьки подумали б, що нам допомогли родичі або сусіди.

Батько, прийшовши у школу і дізнавшись, що я зірвав урок, тут же у класі при всіх учнях зняв мені штани і своїм ременем так пошматував мені дупу, що від нестерпного болю і мого крику у клас прибігли інші вчителі і директор школи

Одягом батьки нас не балували. Речі я носив після сестри і старших братів. Якщо метелик, сорочка і шаровари (до 15 років я штанів не бачив і не носив) були завеликі, мати їх вшивала і я їх носив, поки не виростав. Потім цей одяг переходив до молодшої сестри, відповідно, із перешиванням (хоча після мого носіння там навряд чи щось можна було вже перешивати).

У перший клас я пішов у шестирічному віці. Батьки вважали, що так краще буде для мене і для мого навчання, але глибоко помилилися. Класним керівником із першого до четвертого класу була Поліна Іванівна, добра знайома моїх батьків, вона ж була і першою вчителькою старшої сестри.

Навчався я слабко, усе більше пустував на уроках, смикав дівчаток за кіски. Усе мені в ці початкові роки сходило з рук, адже моя перша вчителька, мабуть, просто жаліла мене, знаючи жорстокий характер батька. Але коли я пішов у п'ятий клас, усе життя у мене пішло догори дриґом.

У п'ятому класі було багато вчителів. І в цих учителів стільки різних було характерів.

За вдачею я був непосидючим школярем. Для мене уроки відсидіти було мукою. Здебільшого на уроках я пустував, що-небудь ляпну – і всі учні класу сміються кілька хвилин. А вчителька виганяє мене з класу і відправляє до директора школи.

Директором школи (до восьмого класу) був великий педагог, заслужений учитель України Захар Денисович Сергієнко (нині вже покійний). Людина спокійної витримки, чуйна й уважна. Носив суворий одяг: хромові чоботи і сірий костюм, пошитий на зразок військових, кітель такого самого крою, який носив Йосип Сталін.

Після того як мене вкотре виганяли з уроків, я йшов до директора, він дуже уважно на мене подивиться, а потім запитає: "Ну що ти, синку, накоїв на уроці?", я нахилю голову й відповідаю, що вирвалося у мене ненароком якесь слово, усі у класі сміються, а мене вчителька вигнала з класу і відправила до вас. Він мене ніколи не сварив, а спокійно пояснював, що і як, навіщо навчання нам, робота вчителів, брав із мене слово, що я більше пустувати не буду, і відправляв мене знову на урок.

Наступного дня все повторювалося знову: зрив уроку, директор, обіцянки тощо. Пустував я на уроках не в усіх учителів. Одних боявся, інших поважав, а третім зривав уроки. Тому згодом, коли на вчительській нараді вирішували питання про виключення мене зі школи, серед учителів не було єдиної думки, в одних я добре поводжуся, дістаю гарні оцінки, в інших – погано, і дістаю низькі оцінки. Думки були різні серед учителів, але підсумкове слово і рішення було за директором школи. Він завжди говорив: "Хлопчисько непоганий, це ж дитина – веселий хлопчик, він переросте і буде золотою людиною".

У директора школи Сергієнка була велика сім'я. Один із синів загинув у роки Великої Вітчизняної війни, виховання дітей та онуків його відбувалося в суворій дисциплінованості, повазі до старших, наданні допомоги тощо (це я дізнався з розмови і спогадів онука Захара Денисовича – Сергія Сергієнка, який працював зі мною в театрі імені Марка Кропивницького).

Потім учителі, яким я зривав уроки, зрозуміли, що директор школи до мене жодних рішучих заходів не застосовує, і стали викликати до школи мою матір. Вона почервоніє за мене, потім тріпне добре по дупі – і до кінця дня я стаю спокійним. А наступного дня все починалося знову. Так тривало деякий час. Справа була вже у шостому-сьомому класах, коли я почав дорослішати, але пустувати не переставав.

Після чергового зриву уроку вчителька вирішила викликати батька у школу (хтось порадив їй це зробити, мабуть, дізналися про жорстокий характер батька, і не помилилися в цьому).

Фото із сімейного архіву

Батько вже працював слюсарем на найбільшому заводі Кіровограда "Червона зірка". Працював він тоді у три зміни, мати була домогосподаркою.

Батько, прийшовши до школи і дізнавшись, що я зірвав урок, тут же у класі при всіх учнях зняв мені штани і своїм ременем так пошматував мені дупу, що від нестерпного болю і мого крику у клас прибігли інші вчителі і директор школи, який зупинив побиття і дуже суворо відчитав батька за таке виховання. Учителі, яким я зривав уроки, були такі задоволені, що не приховували радості від факту здобутої перемоги наді мною.

Я, звісно, на уроках уже більше не міг перебувати і від сорому пішов додому. На цьому все не закінчилося. Прийшовши з роботи додому, батько продовжив своє "виховання" але вже широким офіцерським ременем. На кілька тижнів я притих і уроки минали нормально, поки я не забув "смак" цього широкого ременя.

У п'ятому-шостому класах я подружився з дівчинкою на два роки молодшою за мене. Її звали Лора Сандул. Це, можна сказати, моя перша юнацька любов. Вона була симпатичною дівчиною, красиво одягалася, батьки її були шановані люди в місті.

Тому всі вчителі та її батьки були дуже здивовані, як може відмінниця школи дружити з "босяком і шахраєм", а головне двієчником. Батьки забороняли їй зі мною дружити і зустрічатися, але вона їх не слухала. Вона ніколи не соромилася ходити зі мною, хоча проти неї я ходив у лахмітті, шаровари були зашиті, у латку, взуття подерте.

У теплу пору року це якось було не видно – сорочка або майка, шаровари не надто впадали в очі. Але в осінньо-зимовий період відразу було видно, і до того ж дуже, що у шостому-сьомому класах я носив пальто, яке мені купували два-три роки тому і що руки стирчали з рукавів на 15–20 см.

Мати як могла перешивала і дошивати схожою тканиною пальто, але купити нове було просто неможливо, адже без дозволу батька це зробити було неможливо. У нього була одна відповідь: "Він не заробляв, щоб йому купувати пальто". І так я носив це пальто до 15 років, поки не пішов працювати.

Фото із сімейного архіву

Після чергового зриву уроку вчителька скерувала одну з учениць по батька. Я дуже просив учительку, щоб вона не робила цього, знав, що батько зі мною зробить. Але вчителька була невблаганна, я їй обіцяв, що пустувати ніколи не буду, але це було даремно.

Під час великої перерви у школу забіг батько з ременем, зловив мене біля буфету (я постійно крутився біля буфету, батьки мені ні копійки ніколи не давали. Булочка коштувала 3 копійки, пиріжок – 4 копійки, я вже не кажу про сметану, молоко у склянці було не для моєї кишені, але дівчата з класу купували мені і завжди пригощали, а якщо не було такої можливості, то я заходив у буфет, де було битком учнів, і крав то булочку, то щось інше, уже дуже хотілося поїсти чогось незвичайного, а не те, що давала мати – хліб, намащений повидлом. Деякі учні бачили, що я краду, але ніколи мене не зраджували). Я навіть не встиг зрозуміти, що сталося, як батько здер із мене штани із трусами і гайда бити мене вже просто в коридорі на очах у всієї школи. Я терпів біль і намагався не кричати від одержуваних ударів по заду (батько затиснув мою голову між своїми колінами і бив що було сили). Він, бачачи, що я не кричу, ще з більшою силою бив мене. Я вже не пам'ятаю, хто його відтягнув від мене. Від сорому й образи, навіть не взявши портфеля з підручниками, пішов зовсім зі школи.

Була ще тепла погода. Я наскаржився своїм тодішнім дружкам про те, що робив зі мною батько. Вони порадили піти з дому назовсім, що я і зробив. Уперше я пішов із дому на добу, і наступного дня батько спільно зі старшою сестрою знайшли мене (утекти від сестри я не зміг, вона була спортсменкою, їй наздогнати мене зовсім не було важко). Удома почалося нове побиття. Батько так мене побив, що на спині і дупі моїх не залишилося жодного світлого місця. Я, вже щоб помститися батькові, перечекав, коли він піде на роботу, старша сестра – у школу, набрав побільше хліба, тепліше одягнувся і знову пішов із дому.

Друга моя втеча тривала три дні. Я, вже знаючи, де батько із сестрою мене шукатимуть, у денний час підібрав собі нічліжку в сараях, на горищах чужих людей, де не було собак, коли темніло – залазив на горище і спав у соломі, хоча вже починалася зима і ночі вже були холодні.

Про навчання я не думав. Думки були тільки про те, щоб мене не виловили. Коли закінчувалися запаси хліба, мені мої "друзі" виносили хто що міг. Щоб хоч якусь копійку заробити, ми ходили за місто, крали на городах капусту, буряк і продавали людям, які жили за межами міста. Потім стало небезпечно красти, бо чоловіки почали стежити за своїми городами. Можна було залишитися з переламаними кінцівками і скрученою шиєю.

Коли мене знову виловили, побиття було дуже ретельне – капітальне, я, напевно, тиждень був без голосу, бо зірвав його від крику, і не міг сідати на стілець або за парту. Додатково до цього батько вирішив за мою таку поведінку позбавити мене їжі, суворо заборонив мені брати щось із їжі, а матері – давати мені. Мати боялася свого чоловіка, адже і її батько бив дуже часто. Мати за характером була веселою жінкою. У компанії жартувала, кепкувала, танцювала іноді з іншими чоловіками із цієї компанії. Батько був ревнивою людиною й одразу ж на танцях або після них бив матір так, що у неї було все обличчя чорне в синцях.

Моя старша сестра не відставала від батька, після його виховання вона дуже часто мене била тільки за те, що батько брав її завжди на пошуки і вона не висипалася через це. Тож діставалося мені від усіх. Я, зі свого боку, усе своє зло й образу виливав на молодшій сестрі.

Після кількох днів голодування в домашніх умовах мене знову відправили до школи. Там я практично був присутнім, якщо предмет мені подобався, особливо російська література, я вивчив напам'ять вірш "Смерть поета" Лермонтова і дістав відмінну оцінку, а на решті предметів я був вільним слухачем.

Ну й в один прекрасний момент моя душа знову почала протестувати, знову зірвав урок чи навіть кілька. Мені вже стало байдуже, я не реагував на погрози батьків, а робив на зло, знаючи, що піду з дому назавжди.

Погода була весняною, теплою, 1961 року. Коли я побачив, що вчителька постала по батька одну з учениць, я зібрав усі книжки, зошити, склав у портфель, залишив його у класі на парті й пішов зовсім зі школи. Це була найдовша й найбільша відсутність поза домом. Я пішов із дому більше ніж на три місяці. Поки були ночі холодними, я кілька ночей спав у кочегарці кінотеатру "Супутник", розташованого поряд із телецентром і міським садом.

Уночі спав на невеликій печі (котел), вона була високою, у дверцята вільно могла пролізти людина, а такий змучений хлопчисько, як я, тим паче. На печі був 10-сантиметровий шар пилу, гару, кіптяви, я вже не думав, що забруднюся, дуже було холодно й надто хотілося спати, тому я з тильного боку через люк, у який завантажували вугілля для котельні, заліз у котельню (кочегарню). Останній сеанс у кінотеатрі закінчувався о 22.00 (узимку останній сеанс був о 20.00, улітку додатково о 21.30).

Я чекав, коли всі люди (глядачі) розійдуться, робив кілька обходів навколо кінотеатру, видивлявся, чи немає батька із сестрою, які могли мене виловити, і приблизно опівночі (годинника не було, час я визначав за рухом маршрутного автобуса, та й за морозом, коли вже пальці ніг і рук переставав відчувати, а теплих черевиків і рукавиць я до 19 років ніколи не мав), я залазив у кочегарню й тихенько вилізав на піч, щоб навіть кочегар мене не бачив, побоювався, що він може батькові показати, де я.

Хоча з кочегаром я жив дружньо і, коли батько був на одній зі змін, я спокійно був у котельні й коли наставав час повернення батька з роботи, я йшов і ховався там, де мене не могли виявити.

Тому в таку пізню годину ніхто не знав, що я в кочегарні. Щойно я залазив на піч, я вже думав про обачність, лягав на живіт, руки схрещував і лягав головою на них, обличчям у бік коридору, звідки могли з'явитися шукачі, і засинав. Хоча мені й було 12–13 років, я спав дуже насторожено. Маючи поганий слух (перебиті в ранньому дитинстві перетинки), я все-таки крізь міцний сон швидше відчув, ніж почув, що хтось дуже тихо й обережно йде. Я розплющив очі й побачив, що коридором кочегарки йде батько й дивиться на всі боки, по закутках, шукає мене. Піч була просто під стелю (відстань між стелею і грубкою не перевищувала 50 см, я туди залазив упритул) і в коридорі, де горіло слабке світло, не можна було побачити когось нагорі.

Я завмер і затамував подих, мені відразу в голову врізалася одна думка, що якщо батько зараз мене виявить, він стягне мене з печі й негайно заштовхне в піч, і на цьому всі його муки (а також інших родичів) закінчаться, але як боляче буде мені в цій печі, я вже уявляв. Я проклинав себе в думках, навіщо я ночував у цій кочегарці, краще б замерз на холоді, зате не уявляв собі таких мук. Я був ні живим ні мертвим, тут я згадав Господа Бога й усіх, хто мені дорогий.

Батько зайшов у відсік, де були піч і вугілля, оглянув усе уважно й пішов (якби в нього був ліхтарик, мені б не оминути лиха). До ранку я спав спокійно, я знав, що вдруге на одне й те саме місце по мене не прийдуть. Протриматися потрібно було до 8.00, батько йшов на роботу або після нічної зміни до обіду спав, а старша сестра йшла до школи.

Більше я вже в кочегарці не ночував, один тільки спогад про піч, у яку мене міг закинути батько, кидав мене в піт.

Тому я й мої друзі думали, де знайти для мене надійніше місце проживання. Зима й морози понад -15 ºС робили свою справу. До друзів іти не міг (батько щодня навідувався до них), окрім їжі (зазвичай хліб і фруктові сушки), вони більше нічим мені допомогти не могли.

У будинку відпочинку "Червоної зірки" небезпечно було показуватися, там постійно чергувала міліція. Тому ми придумали дуже гарний вихід. У кого були гроші (найдешевший квиток на фільм коштував 20 копійок), заходив до кінотеатру за квитком на останній сеанс і сідав на крайнє місце, трохи далі від загальної маси глядачів. Зал було розраховано на 200 місць з однорядними рухами глядачів з фоє в зал і з трьома виходами для глядачів. Тому глядачів понад 20–50 осіб у середньому на фільмі не бувало.

Коли починався фільм, той, хто зайшов за квитком, чекав, коли касирка й буфетниця почнуть по-жіночому пліткувати між собою. Білетерка виходила із залу, "корефан" тихо відкривав одні із дверей для виходу й ми всі по одному, приблизно 10 осіб, тихо присівши, заходили до залу (останній зачиняв двері) й дивилися фільм. Я ж був спокійний – якщо батько і приходив до кінотеатру, він завжди запитував у касирки-білетерки, є я чи ні. Вони, як завжди, відповідали, що крутився тут, але в залі його немає, самі того не підозрюючи, що мені роблять ведмежу послугу. Усі працівники кінотеатру були знайомими, оскільки жили на одній вулиці, в одному районі.

Коли закінчувався сеанс, я тихенько лягав під крісла, хлопці спеціально їх опускали і збоку не видно було, що під сидіннями хтось лежить. Білетерка (а вона жінка похилого віку, пенсіонерка) побіжно переглядала ряди, зачиняла двері і, вимкнувши світло, йшла додому. На вулиці вже о 17.00 узимку було темно. Я спокійно міг розслабитися і спати вночі. Я залазив на сцену, а вона була разом з екраном вищою приблизно на один метр від основної підлоги в залі для глядачів, і лягав спати, загортаючись в одну із завіс, що закривали екран. Хоча в залі було не дуже тепло, але завіса допомагала зігрітися.

Фото із сімейного архіву

Засинав дуже важко, постійно хотілося їсти, але доводилося терпіти, сподіваючись на завтрашній день, що друзі що-небудь принесуть. Якщо хотілося в туалет дуже, тихенько відчиняв крайні двері, не раніше ніж о 1.00–2.00, і виходив. Звичайно, я порахував, на якій зміні роботи був батько.

Уранці прибиральниця, вона ж і білетерка приходила й прибирала зал та фоє кінотеатру. Я лежав чи сидів, причаївшись за завісою, і спостерігав за нею, вона мене не бачила і здогадуватися не могла, що на сцені та й взагалі в залі хтось є.

Якщо мені треба було вийти з кінотеатру, я чекав, коли прибиральниця через одні з дверей піде по воду в кочегарню (туалет або умивальник у кінотеатрі зачиняла поки ходила по воду).

Якщо ж ми із хлопцями домовлялися зустрітися в кінотеатрі, то вони десь збоку спостерігали за прибиральницею, а коли вона, прибравши, йшла додому, я відчиняв двері й усі по одному, дотримуючись конспірації, проходили до залу, останній зачиняв двері й починали мене пригощати.

Так тривало кілька місяців, завжди дотримувалися порядку, не залишаючи за собою жодного сліду, навіть коли на вулиці була відлига й багато було бруду, я і хлопці знімали взуття й заходили до залу босоніж або у шкарпетках (у декого, зокрема й у мене, шкарпеток не було або висіло саме лахміття, як, втім, і одяг).

Одного разу вночі я лежав на сцені й не міг довго заснути, усе думав про їжу, перевертався із боку на бік, думав про все, а про обід найбільше й незабаром заснув. Заснув, але за деякий час відчув, що мій великий палець правої руки смикається. За весь цей час погонів я виробив у собі інстинкт ніколи різко не схоплюватися й не айкати, а тим паче кричати або сіпатися. І коли я відчув, що палець ще сильніше почав смикатися, та ще й чомусь із болем, я розплющив очі і, хоча було темно, побачив невеликого щура (або велику мишу), яка, мабуть, теж була голодною і гризла мені палець. Я струснув рукою і щур утік. Зранку, коли почало світати, я побачив кров на пальці й невелику ранку біля нігтя. Поплювавши на палець і протерши слиною це місце, я знову ліг спати, хоча який це був уже сон.

Коли прокидався, голод брав своє, їсти хотілося, словами це не передати. Коли виходив зі свого "притулку", бачачи, що друзі поїсти нічого не принесуть (вони теж ходили у школу, допомагали батькам по дому тощо), ішов на центральний базар (у місті в ті часи був тільки один базар-ринок) нині він зберігся. На місці УТО (універсальне торговельне об'єднання) стояли одноповерхові старовинні магазини, старовинна житлова триповерхова будівля до самого мосту річки Інгул на вулиці Карла Маркса, а всередині до самого берега стояли ряди столиків для продажу різних товарів. Тоді ще не було річного містка через річку Інгул, який зараз у кінці вулиці Пашутіна. Паркану навколо ринку не було. Ринком були розкидані окремі маленькі (за діаметром круглі) крамниці, у яких продавали тільки цукерки, печиво та інші солодощі на вагу.

Я, брудний, обшарпаний, у пальто сірого кольору (після кочегарки воно перетворилося на сіро-чорний колір), ходив між рядами і видивлявся, що б поцупити із продуктів, що-небудь, щоб утамувати цей звірячий голод. Але оскільки мій зовнішній вигляд привертав увагу продавців і перехожих, я нічого собі "заробити" так і не зміг.

По-перше, я боявся, що мене затримають, поб'ють і викличуть міліцію, по-друге, нечасто, але проходив ринком міліціонер. Зате я уважно оглядав усі кіоски і вибирав собі потрібний, а він стояв один наприкінці ринку, підходи і виходи до нього я знав як свої п'ять пальців.

І вже я терпів до ночі й у пізній час ішов на ринок і видивлявся, коли сторож зробить обхід і зайде до себе в будку, біг через увесь ринок до своєї обраної мети, каменем розбивав скло в кіоску й усім, що потрапляло під руку, – цукерками, печивом тощо – забивав усі кишені, засипав у пазуху скільки міг і тікав геть, не забуваючи водночас викинути камінь у річку. Цієї здобичі мені вистачало на кілька тижнів, хоча після солодощів так пити хотілося, але із цим було простіше, адже на всіх вулицях стояли водопровідні колонки і спрагу завжди можна було втамувати.

Настала весна, і вже було досить тепло, щоб ходити роздягненим. Пальто і шапку стару (її ще мої брати носили) я заховав у сараї, на горищі у друга.

Батько, бачачи, що мене зловити неможливо, почав передавати хлопцям, що, мовляв, нехай Сергій іде додому, я його бити не буду. Хлопці мені все це передавали, але я однаково боявся йти додому. Оскільки день ставав довшим, уже стало небезпечно перебувати й у кінотеатрі, й у своєму районі, ми вирішили у призначений час виїхати з міста. Хто що міг узяв їстівне, крім мене, і ми пішли на залізничний вокзал. Там стали чекати, щоб зупинився будь-який товарний ешелон. Але всі вони на великій швидкості проходили повз нас. Ми не знали, як нам потрапити на ці ешелони.

Тоді найстарший із нас (нас було четверо осіб) сказав, мовляв, давайте з підвісного моста зіскочимо на ешелони, які їдуть. Спочатку ніхто не міг уявити, що таке стрибати з моста на ешелон, вагони, які були з вугіллям, лісом або іншими матеріалами, або просто на дах товарного вагона (пасажирських поїздів до уваги не брали).

Але коли ми піднялися на навісний міст заввишки приблизно 15–20 метрів від землі, ешелони, які проходили внизу, для мене здавалися чимось жахливим. Найстарший із нас, Павло Плохотников, такого самого року народження, що і я, але місяцями старший за мене, розповідав нам, як треба стрибати, щоб із запасом вагона і часом падіння, щоб потрапити саме у вагон, а не між вагонів.

Оскільки я сильно боявся висоти, я просто відмовився стрибати. Але мені хлопці зразу ж нагадали про батька і його бузувірські побиття, і я погодився, але сказав, що стрибатиму останнім. Я і брати Онуфрієнки – Саша (1949 року народження) і Паша (1951 року народження) – вперше займалися цією справою, тому першим вирішив стрибати наш "учитель" і стрибнув досить вдало, за ним стрибнув Саша і приземлився поряд із задньою стінкою вагона (стрибнув би на кілька секунд пізніше, опинився б між вагонами і, звісно ж, був би під колесами ешелону). Залишалося приблизно п'ять вагонів, треба було швидше стрибати, інакше ешелон пройшов би.

Черга була за меншим Пашкою стрибати, але він не наважувався, подивився дитячими очима на мене, заплакав і сказав, що стрибати не буде. У душі я зрадів, що я не один побоявся стрибати, але цього не показував, а почав заспокоювати молодшого друга. А тут і ешелон пройшов. Ми спустилися з моста і пішли пішки вздовж залізниці. Ішли довго, пройшли приблизно 2 км, коли побачили, що назустріч нам ідуть Пашка і Сашка. Вони побачили, що ми не стрибнули, і не поїхали далі, десь ешелон уповільнив хід і вони зістрибнули з поїзда, та й Саша не хотів кидати свого молодшого брата.

Ми всі разом дійшли до якогось залізничного вузла, де часто зупинялися ешелони, і там спокійно залазили у вагони і їздили в різні боки Кіровоградської області. Були й у Знам'янці, Трепівці, Помічній та інших населених пунктах області.

Потім ми якось дізналися, що на одній із баз за межами міста наймають робітників для розвантаження товарних вагонів, здебільшого це був ліс, різних розмірів колоди від 3 до 6 м. Ми прийшли на базу і побачили, що друга бригада дорослих, здорових мужиків розвантажувала два вагони. Ми, четверо пацанів, нікого не питаючи, не запитавши навіть у цих мужиків, вибрали, як нам здалося, найменші (тонкі) колоди, почали їх розвантажувати, скидати на платформу. Пізніше підійшов якийсь чоловік, подивився на нас, єхидно посміхнувся і пішов геть від нас.

Нам здалося, що цьому чоловікові сподобалася наша робота, і ми з іще більшим завзяттям взялися за роботу, та ще до того ж почало вечоріти-смеркатися. Фізично ми були слабкі (не порівняти зі здоровими мужиками) і змогли колоди скинути на висоту зросту Пашки, він не тільки був старшим за нас, а й за зростом на голову вищим за нас. Практично ми всі вже неабияк видихнули й вирішили попросити сусідні бригади допомогти нам, але вони нас послали подалі, і ми вирішили піти до старшого по базі та показати йому свою зроблену роботу, щоб він нам заплатив за неї.

Коли ми знайшли цього старшого по базі й усе йому розповіли та почали показувати на свою роботу, він нам відповів: "Хто вас просив розвантажувати вагон, із ким ви домовлялися про розвантаження вагона, де договір?", та ще додав: "Ви розвантажили вагон, якого не можна було розвантажувати", і вимагав, щоб ми знову його завантажили.

Ми зрозуміли, що він із нас знущається і просто не хоче платити нам гроші за нашу виконану роботу, він гроші, звісно, візьме собі. Ми зі сльозами на очах, змучені, голодні пішли ні з чим.

Поступово ставало тепліше, весна вже брала своє й уже самому хотілося додому, помитися, поїсти добре, хоча розумів, що із другою мрією у мене будуть проблеми.

А в цей час батько просив сусідів, інших хлопців із класу, школи, щоб мені передали, щоб я йшов додому і що мене він більше ніколи пальцем не зачепить. Хлопці все це передали мені, і, хоча я все ж боявся, що батько обдурить мене і знову вкотре поб'є, я погодився йти додому тільки разом із хлопцями, щоб вони були свідками, якщо батько не стримає свого слова.

Ми всі прийшли до мене додому, я мовчав і дивився на батька. Він на мене так подивився, що душа моя вся втекла у п'яти, а сам подумав: "Зараз мені настане кінець", але хлопці побачили мій страх і сказали батькові: "Дядьку Миколо, ви дали слово не бити Сергія, ми його ледве вмовили прийти додому, і якщо ви його зачепите, ми більше вам ніколи не повіримо". Він дав їм слово, що мене не зачепить, і вони пішли додому.

Він мене тільки запитав: "Ну як, нагулявся, чи ще хочеш?" Я мовчав і нічого йому не відповідав. Мати, щоб якось показати свою суворість, почала мене теж сильно сварити, кричати на мене, старша сестра, зі свого боку, теж зробила кілька виховних пропозицій, але я мовчав як риба, сказав би я хоч слово у відповідь – побиття мені не уникнути.

Не знаю, що в цей момент думав батько, коли мене виховували мати і старша сестра, але після всього він сказав мені, щоб я наносив води, прибрав подвір'я, а завтра вранці вирішить, що зі мною робити.

Про їжу не було жодного слова, ніхто мені нічого не запропонував, я виконав усю роботу, наносив води у 200-літрову бочку, прибрав подвір'я, помився і ліг спати.

Я перестав кричати, тільки опустив очі вниз і побачив металевий штир, призначений для перекриття води, який стирчав із асфальту, – тут я зрозумів, що мені зараз кінець

Коли вранці всі встали, старша і молодша сестри пішли до школи, а мені мати дала, щось чистіше з одягу переодягнутися, батько мене кудись повів. Я спочатку подумав, що він веде мене у школу, але коли ми пройшли повз школу, а пішли в центр міста, я міг лише здогадуватися, куди ж мене веде батько.

І коли він привів мене в міське відділення міліції (розташоване на вулиці Леніна, 6, у ті роки місто ще не було розділене на два райони), до підполковника міліції, старшого слідчого, а можливо, і начальника карного розшуку Маковського (він вів кримінальну справу мого старшого брата до засудження) і заявив цьому підполковнику міліції, що це його молодший син, який іде з дому, став на шлях порушень і, мовляв, заберіть його або в дитячу колонію, або до в'язниці, він зі мною нічого не може вдіяти.

Цей підполковник міліції дуже уважно подивився, я своїх очей не відвів убік і дивився на його обличчя, яке було все у виїмках (ця людина колись хворіла на віспу). Він запросив у якийсь кабінет мене, а батькові сказав почекати в коридорі, і почав питати у мене про все, що сталося. Я йому все без приховування розповів, що за будь-яку витівку батько страшно б'є мене, голодом морить, ображає й усе інше. Підполковник міліції уважно мене вислухав, потім сказав мені, щоб я намагався менше на уроках пустувати і що батько мене більше бити не буде. Ми вийшли з кабінету, підполковник міліції сказав мені, щоб я почекав на вулиці, кілька хвилин я прочекав на батька, а коли він вийшов, обличчя його було в такому гніві і він мені сказав: "Ти навіть на батька скаржишся", я промовчав, і ми пішли додому.

Наступного дня мати відвела мене до школи, але класна керівниця їй сказала: "До кінця навчання залишився місяць і починаються іспити, ваш син майже рік не ходив до школи, програми не опанував, тож забирайте його додому, а з вересня приведете знову до школи, у сьомий клас".

Оскільки до школи я вже не ходив, мене залучили до домашньої праці. Без дозволу я вийти погуляти не міг, а якщо самовільно іноді й ходив, батько замість биття завантажував мене роботою так, що я міг бачити вільний час тільки вночі, коли вже лягав спати.

Через те, що ми жили у приватному будинку (на одному подвір'ї четверо господарів жило), де була маленька присадибна ділянка, на якій росли фруктові дерева і були грядки з овочами, для мене поставили завдання кожного дня (або рано-вранці, або ввечері) поливати всі дерева і висаджені овочі, після поливання наносити дві металеві бочки на 200 літрів води з водогону, розташованого за 100–150 м від будинку. Коли це було зроблено, я мав нарвати для кроликів два мішки свіжої трави, після цього прибрати подвір'я, вимести все з подвір'я, оскільки там був собака, після нього через кожні пів години я мав прибирати, а потім наш туалет (у всіх господарів були свої туалети), який було закріплено за мною до 19 років, поки я не виїхав із Кіровограда.

Фото із сімейного архіву

Сестер батько ніколи не чіпав, уся робота лежала на мені. Я бачив, що він знущається з мене, а я просто не міг зрозуміти, чому. Про це я дізнався, коли звільнився з армії на пенсію.

Але один промах я все ж допустив, за що батько мене знову жорстоко побив, щоправда, це було останнє побиття. Якось я зовсім випадково знайшов три рублі новою купюрою, у коридорі будинку, над вхідними дверима. Я навіть не подумав, що ці гроші міг сюди хтось покласти і що хтось буде їх колись шукати. Я схопив цю троячку (1961 року була грошова реформа у СРСР), а вона вже дуже сильно мене тягнула до себе, і побіг на вулицю до своїх "старих друзів".

Найстарший із нас, Пашка, запропонував купити пляшку вина (зараз таке вино називають "шмурдяк"), трошки повеселитися, купити цукерок, печива і піти в парк імені В.І. Леніна на "відпочинок". Було це приблизно о полудні, коли ми все, що планували, купили, у мене залишалося десь копійок 70, коли дорогою в парк ми зайшли в дитячий магазин з іграшками для продажу, і я купив за 60 копійок губну гармошку (свистульку). Я так зрадів, що у мене вперше з'явилася іграшка, тим більше куплена власноручно (але за чиї гроші?).

Після всього, коли ми випили цю пляшку вина і закусили солодощами, ми пішли гуляти парком, де могли – просилися безплатно, щоб нас пустили кататися на гойдалках, і в таких розвагах минув день і почало смеркатися. Ми вже добре "нагулялися", до того ж нас добре розвезло від випитого вина, ми вирішили йти додому, а тут ще й пішов невеликий дощ.

І що ближче ми підходили до будинку, то страшніше ставало мені. По-перше, я був напідпитку, по-друге, я кілька разів падав у болото і вимазався як чорт, а по-третє, боявся за гроші, що самовільно їх узяв, і по-четверте, так пізно йшов додому.

Додому я вже боявся йти і пішов у сусідський будинок до молодшого Пашки. Його мати, тітка Катя, гарна, добра жінка, як могла, почистила мій одяг, помила мене і сказала йти мені додому. Я боявся йти. Тоді вона вирішила якось пом'якшити гнів батька і почала кричати батькові через паркан: "Колю! Мовляв, Сергій у нас, він із моїми хлопцями гуляє, не хвилюйся, він давно у нас". Але батько був тією людиною, яку складно було обдурити. Мені вже нічого не залишалося, як самому йти додому.

Не встиг я вийти із сусідського подвір'я на вулицю, як назустріч мені вже вибіг озвірілий батько. Я з переляку сильно закричав, батько схопив мене обома руками за поперек, у повітрі перевернув мене, схопив мене за ноги, внизу біля підйому, і підняв мене на всю висоту своїх рук. Я перестав кричати, тільки опустив очі вниз і побачив металевий штир, призначений для перекриття води, який стирчить із-під асфальту, – тут я зрозумів, що мені зараз кінець. Я заплющив очі, долонями закрив голову і став чекати удару в голову штирем.

Але в цей момент сусідка, почувши мій крик, одразу ж вибігла на вулицю і побачила, що батько підняв мене вгору ногами і хотів щосили вдарити мене головою об асфальт (він не бачив, що піді мною стирчав металевий штир). Сусідка щосили закричала: "Що ти робиш, ти ж уб'єш зараз дитину, скільки ти можеш бити хлопця?". Її слова на батька подіяли. Він поставив мене на ноги і повів додому.

Зайшовши додому, він без церемоній стягнув мені шаровари разом із трусами, силою затиснув мені шию своїми ногами і давай мене бити офіцерським (широким) ременем, тільки вже не шкірою ременя, а металевою бляхою (застібкою із двома штирями).

Скільки він мене бив, я не пам'ятаю, але від крику втратив голос, кричати не міг, і тільки коли моє тіло обвисло і я розтягнувся на підлозі, до батька підбігли мати і старша сестра (молодша сестра спостерігала збоку), вони схопилися за ремінь і не дали більше мене бити.

Він, як розлючений звір, важко дихаючи, вголос промовив: "Я тебе навчу, як чужі гроші красти". Я мовчки одягнувся і вийшов в іншу кімнату, сам себе подумки проклинаючи, навіщо я взяв ті три рублі. Та губна гармошка ще довго була в мене і постійно нагадувала мені про купівлю за чужі гроші. Це було останнє моє побиття батьком.

Брат із дружиною купили мені красиву байкову, червону з незвичайними малюнками сорочку і штани. За той час мені з батьків ніхто не купував нової сорочки

На моє щастя, 1962 року у відпустку приїхав другий старший брат Віктор, який закінчив Одеське артилерійське училище й уже три роки служив у місті Лузі Ленінградської області в ракетній бригаді, куди згодом, у 1985–1988 роках, потрапив служити і я.

У ті повоєнні роки артилерійські війська скорочували, а військові училища перекваліфікували на ракетні.

Брат училище закінчив із червоним дипломом і його скерували до Ленінграда для проходження подальшої служби. Але оскільки він із відпустки приїхав день у день (відповідно до відпускного квитка) у штаб округу, у Ленінграді місця йому не виявилося і його перевели в місто Лугу.

Брат Віктор був дуже доброю людиною, не було випадку, щоб він кому-небудь чогось не привозив, коли приїжджав у відпустку. І ось коли він приїхав у чергову відпустку 1962 року, йому всі почали скаржитися на мене через мою поведінку і що доля на мене чекає як у старшого брата Олександра.

Віктор вислухав усіх і, нічого нікому не кажучи, вранці взяв тільки одного мене і ми разом побігли в міський сад займатися зарядкою, він мені показав кілька ударів, ухилів, боксерську стійку тощо. Потім мені сказав: "Ти хочеш зі мною поїхати в Лугу? Подивишся красиву природу, озера, місто Ленінград і все інше".

Я, звісно, ще був далекий від того часу, щоб розумітися на природі або красивих і старовинних містах. Але сама думка про те, що у мене хоча б один місяць буде свобода, я не чутиму цих знущальних образ, не робитиму страшної нестерпної роботи (а простіше рабської праці) – і задовільно кивнув головою.

За добу ми зібрали речі всі мої, хоча там, окрім шароварів, маленького светра (який носила ще старша сестра), майки, трусів, подертих кедів і шкарпеток, більше нічого не було.

Фото із сімейного архіву

Віктор дуже поспішав додому, у Лугу. Він кілька місяців тому одружився і повертався до молодої вродливої дружини Лариси.

Їхали ми залізницею через місто Київ. У столиці України погуляли кілька годин. Оскільки було вже темно, ми гуляли нічним Києвом, Хрещатиком, який світився гарними, різнобарвними вогнями, рекламами, та освітленими вулицями. Уперше у своєму житті я побачив таке гарне і велике місто.

Брат купив мені дві порції морозива ескімо пласкої форми на паличках, яких я у своєму житті ніколи не куштував. Я їх за хвилину з'їв. Собі купив пляшку кубинського рому, він відвіз її додому, до дружини. Коли ми сіли в поїзд і поїхали в бік Ленінграда, ми зайшли у вагон-ресторан повечеряти (хоча мати і дала нам у дорогу поїсти) і лягли спати. У купейному вагоні ми були вдвох. Для мене все було нове, незвичайне.

Брат спав міцно до обіду, я вже сидів і нудьгував без діла, але терпів і сам без дозволу в коридор вагона не виходив. За дві доби ми приїхали до обіду в Лугу.

Дружина, Лариса, жила разом зі своїми батьками (адже брату кімнати для житла не встигли видати). Ми пробули там до вечора, і брат відвіз мене у військове містечко у свій офіцерський гуртожиток, де він жив і до весілля, і після нього.

Наступного дня, це була неділя, у військовій частині відбулося спортивне свято. У військових частинах щонеділі проводили різні змагання.

Брат Віктор мав практично з усіх видів спорту перший розряд (бокс, важка атлетика, боротьба самбо, футбол, волейбол, спортивна гімнастика, плавання, легка атлетика, лижні перегони і низка інших). У нього була красива статура, виділялися всі м'язи тіла. Він чимось нагадував Арнольда Шварценеггера, таке саме вилицювате обличчя, така сама статура, був тільки нижчим на зріст. Одне слово, йому рівних не було ні в ракетній бригаді, ні загалом в окрузі з індивідуальних видів спорту.

Жив сам у гуртожитку, а брат зрідка приходив, коли чергував у частині, – жив він у дружини. Мені давав гроші на харчування, на першому поверсі гуртожитку була офіцерська їдальня, де я і харчувався. Із грошима у брата були проблеми (хоча він і добре заробляв як старший лейтенант), оскільки, коли готувалися до весілля, він із батьками дружини домовився, що на весілля він власним коштом закупить усе спиртне та безалкогольні напої (а це шампанське, коньяк, горілка, солодка і мінеральна вода), а батьки дружини – усю закуску (другі страви і десерт). Тому у нього були ще борги і їх треба було повертати, а тут я ще сидів на його шиї.

Пам'ятаю, наприкінці травня Віктор із дружиною купили мені красиву байкову червону з незвичайними малюнками сорочку і штани. За той час мені ніхто з батьків не купував нової сорочки, а найголовніше, це були темного кольору штани. Я вже був як доросла людина. Потім мені купили чи туфлі, чи кеди (я точно вже не пам'ятаю).

На початку червня брат мене запитав: "Ти хочеш поїхати в піонерський табір "Смарагд"?" Я, звісно, погодився. Самому у військовому містечку було нуднувато, хоча я вже і подружився з місцевими хлопцями.

Одного разу мій брат прийшов в обідній час додому і пішов у туалетну кімнату митися і голитися, а портупею з пістолетом залишив на стільці. У мене розігралася дуже велика цікавість – дістати з кобури справжній пістолет (ПМ), подивитися його і потримати у своїх руках.

Дістав я також запасний магазин, заряджений вісьмома набоями і також їх розглядав. Було нестримне бажання вистрілити у відкриту кватирку по верхівках сосен. Але щось мені підказувало: не роби цього, адже й у тебе, й у брата будуть великі неприємності. Я назад вклав пістолет у кобуру, а за кілька секунд увійшов до кімнати і брат.

За кілька днів брат і його дружина відвезли мене в піонерський табір, де я пробув два з половиною місяці, путівки він узяв на все літо, на всі три заїзди (як я потім дізнався).

Але несподівано в Лугу приїхала моя мати, молодша сестра і рідна тітка Ліда із Севастополя (за батьківською лінією). Забрали мене, удень пообідали і на ніч поїздом виїхали назад до Кіровограда. Тільки за багато років я дізнався, що брата з його взводом терміново скерували у спеціальне відрядження на острів Кубу. Дружина його на той час була вже вагітна і брат сильно хотів і сподівався, що у нього народиться син (згодом так і сталося, але йому не судилося побачити свою дитину). Кілька місяців нам листи від нього не надходили, а наприкінці року мати і батька викликали у військкомат і повідомили: "Ваш син загинув під час виконання службових обов'язків".

Що діялося вдома, коли мати і батько прийшли з військкомату... Страшний істеричний крик матері, уперше в житті я побачив, як плакав батько, побачивши все це, і ми почали плакати. У всіх перед очима стояв живий Віктор, любий усім син і брат.

Для мене особливо він близьким був. Майже три місяці я жив у нього, хоча явно заважав йому, адже він лише нещодавно створив сім'ю і до того ж дружина його була вагітною. Загинув Віктор 4 грудня (напередодні свого дня народження, він народився 5 грудня 1938 року) у віці 24 років у званні старшого лейтенанта.

1962–1963 роки стали переломними в моєму подальшому житті. Я якось трохи подорослішав, став серйознішим у свої 12–13 років. На все це вплинуло ставлення брата до мене в той короткий час нашого спілкування, а смерть його ще сильніше змінила мене в цьому житті і, звісно, на краще.