RU
ПІТ І МОЗОЛІ: ОСТАРБАЙТЕРИ В КОНЦТАБОРАХ ТРЕТЬОГО РЕЙХУ
Видання "ГОРДОН", Центр досліджень визвольного руху та Український інститут національної пам'яті продовжують серію спецпроєктів, присвячених українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки "Тріумф людини", яка у травні – серпні 2018 року працювала біля Головного поштамту в Києві. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях було подано історію створення концентраційних таборів, відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священиків, які опинилися за колючим дротом, про переслідування євреїв, а також про те, які випробування випали на долю українських націоналістів, військовополонених та неповнолітніх дітей. У цій частині циклу – оповідь про долі людей, яких вивезли з України на примусові роботи в Німеччину, а потім доправили в концтабори.

Масове вивезення примусових робітників (остарбайтерів) із СРСР розпочалося в січні 1942 року. Спочатку це було справою добровільною. Проте німецькій економіці бракувало робочих рук, і вже з весни окупанти ввели обов'язкову трудову повинність для жителів підкорених земель. Потік ущерть набитих дармовою робочою силою ешелонів потягнувся до Німеччини.

До 80% остарбайтерів – переважно молодь чи й узагалі неповнолітні – були родом з України. Усього за роки війни в Німеччину вивезли від 1,7 до 2,4 млн жителів республіки.

Остарбайтери виявилися найприниженішою спільнотою серед усіх примусово вивезених. Їм давали найважчу і найбруднішу роботу. Вони були змушені жити чи у фермерів у селі, чи у трудових таборах при заводі в максимальній ізоляції від німецького суспільства та своїх земляків. "Східні робітники" отримували мінімальний раціон харчування, а оплата була символічною. Для ідентифікації люди були змушені носити нашивку OST на своєму одязі.


Фото
Українці на примусових сільськогосподарських роботах у Німеччині. 1943–1944 роки. Фото: ww2.memory.gov.ua


Нацистські закони передбачали суворе покарання для остарбайтерів. Навіть за незначний проступок працівника могли оштрафувати, побити або посадити у виправно-трудовий табір. Серйозніші злочини" (втеча, крадіжка, саботаж) карали ув'язненням у концентраційному таборі.

Депортовані часто не бажали працювати на ворога, не витримували жахливих умов проживання або принижень із боку "господарів". Вони чинили опір або ж утікали. Такі відчайдушні спроби припиняли, а українці-заробітчани опинялися в концентраційних таборах Третього рейху.


Олександр Бичок


16-річного студента ремісничого училища, киянина Олександра Бичка окупанти затримали на вулиці у травні 1942 року й депортували для примусової праці у Німеччину.


Фото:
Олександр Бичок. Фото з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні


Деякий час хлопець працював на млині у фермера в Саксонії. Потім разом з іншими остарбайтерами втік. Його затримали співробітники гестапо й доправили в концтабір Бухенвальд.

Бичок працював у столярній майстерні заводу ДАЛ, команді "СС-господарство" і на заводі "Густлов-верке". Весь час перебування в ув'язненні він активно брав участь у табірному підпіллі, а потім і в повстанні 11 квітня 1945 року, коли ув'язнені взяли територію табору під свій контроль.

Після приходу американських військ Бичок самостійно вирушив у Київ. Він дістався додому лише до липня 1945 року. Потім поїхав відновлювати шахти Донбасу. На початку 1950-х років повернувся до рідного Києва, де живе досі.


Удостоверение бывшего узника Бухенвальда, выданное Александру Бычку. Фото из фондов Национального музея истории Украины во Второй мировой войне
Посвідчення колишнього в'язня Бухенвальда, видане Олександрові Бичку. Фото з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні


Володимир Галяпа

Володимир Галяпа – вихованець дитячого будинку. Неповнолітнім добровільно пішов на фронт. Служив санітаром 667-го стрілецького полку 218-ї стрілецької дивізії 18-ї армії на Південному фронті. У Запоріжжі в жовтні 1941-го потрапив у полон, але втік у Київ. У травні 1942 року його зловили нацисти під час облави на Єврейському базарі. Тоді всіх затриманих доправили на примусові роботи.


фото
Володимир Галяпа. Фото з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні



18-річний Галяпа три тижні пропрацював у робочому таборі при заводі "Едмунд і Ко" у Лейпцигу й утік. Але вже наступного дня його заарештували й етапували в концтабір Бухенвальд.

Там Галяпа працював бляхарем у слюсарній майстерні заводу військового спорядження ДАЛ. Потім його перевели у транспортний блок.

Галяпа був активним діячем опору. Після повстання в'язнів і звільнення 11 квітня 1945 року він кілька місяців працював у радянському госпіталі на території Бухенвальда й тільки наприкінці 1945 року повернувся в Київ.

Із 1995 року й до самої смерті у 2007 році Володимир Галяпа очолював апеляційну комісію Українського національного фонду "Взаєморозуміння і примирення" при Кабінеті Міністрів України.


Фото
Посвідчення колишнього в'язня Бухенвальда. Українця Володимира Галяпу записали "росіянином", тому що він був громадянином СРСР. Фото з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні



Ігор Малицький


Війна застала Ігоря Малицького в Харкові, де він жив разом із матір'ю. Батька, командира Червоної армії, репресували ще в 1938 році – НКВС обвинуватив його в роботі на польську розвідку.

Мати Ігоря переховувала від окупантів знайомих євреїв. У січні 1942 року нелегальний притулок викрили окупанти й сім'я вирішила втікати, не чекаючи облави. 16-річний Ігор із матір'ю йшли 21 день пішки в село Велика Андрусівка Кіровоградської області. Звідти 3 червня 1942 року хлопця вивезли на примусові роботи.

На території Австрії він утік із поїзда, але в окупованій Чехії його з товаришем заарештували й доправили в концтабір Терезієнштадт.

"...Есесівець розлютився, схопив літнього чоловіка – єврея – і поволік до нужника. Зав'язавши мотузку на шиї нещасного, він скинув його в яму. І то опускав, то піднімав, насолоджуючись жахливою смертю. Мені здавалося, що немає нічого страшнішого, це пекло. І я помилявся".

Зі спогадів Ігоря Малицького

19 травня 1944 року Малицького етапували в концтабір Аушвіц. Він працював у командо (так називали групу в'язнів, відряджених на певну роботу) на вугільному складі – розвантажував вагони. За два тижні у карантинному блоці з 400 людей, які прибули разом із ним, залишилося тільки 200.

"На тих харчах, що давали в таборах, з тією роботою, яку вимагали, вижити було неможливо. Уранці – подоба кави з жолудів. І на роботу! В обід – баланда. Шкарлупка за шкарлупкою ганяються. В одному блоці цю баланду взимку виливали на сніг і змушували чекати, коли вона замерзне, щоб потім шматками брати. І ввечері – 200 грамів хліба, якщо це можна було назвати хлібом, і 5 грамів маргарину, або 5 грамів кінської ковбаси, або пів чайної ложки мармеладу. Можна вижити? Ні".

Зі спогадів Ігоря Малицького

6 липня того самого року Малицького перевели в концтабір Маутгаузен. Військовий лікар другого рангу Олександр Іосілевич, теж харків'янин, урятував хлопця від непосильної праці в каменоломні й улаштував його на роботу в санітарну частину ("ревір").


Учетная карточка Игоря Малицкого — узника концлагеря Маутхаузен
Облікова картка Ігоря Малицького – в'язня концтабору Маутгаузен. Фото: 20-й блок. Полювання на зайців / Facebook


У грудні 1944 року Малицького перевели у філію Маутгаузена – Лінц III. Там він працював на металургійному заводі "Герман Герінг", а згодом – у команді для пошуку і знешкодження авіабомб, що не розірвалися.

У цей час Малицький був зв'язковим у підпільній організації ув'язнених. 5 травня 1945 року ув'язнених Лінца III есесівці погнали в бік штолень у горах. На марші ув'язнені напали на охоронців і забрали зброю. Уже вільні, вони не втекли, а повернулися в табір, вигнали охорону й визволили інших бранців.

Після приходу армії США група Малицького рушила на схід, де 6 травня зустрілася з радянськими розвідниками. До 1950 року Ігор Малицький служив у Радянській армії на території Австрії та Німеччини. Потім здобув спеціальність інженера, захистив дисертацію і навчав студентів. За роки наукової роботи написав понад 100 наукових праць, 80 навчальних посібників, здобув 15 авторських свідоцтв і патентів у галузі машинобудування.

94-річний професор Малицький і сьогодні займається активною громадською діяльністю, постійно зустрічається з молоддю, бере участь у пам'ятних заходах. У 2017 році йому надали звання почесного громадянина Харкова.


Малицкий
Ігор Малицький у Державному музеї Аушвіц-Біркенау у 2015 році. Фото: uipa.edu.ua



Іван Маймур


До війни Іван Маймур разом зі своєю матір'ю жив у селі Благовіщенка Криничанського району Дніпропетровської області. Його батька розстріляв НКВС.


Иван Маймур. Фото из частного архива Евгения Завгороднего
Іван Маймур. Фото з приватного архіву Євгена Завгороднього


У травні 1942 року хлопця забрали на примусові роботи в Німеччину. За місяць він утік із військового заводу у Штутгарті й пішки подався додому.

Проте повернутися в Україну Маймуру тоді не вдалося. Його схопили на кордоні з Польщею і за деякий час переправили в концтабір. Так 6 серпня 1942 року він опинився в Дахау.

"Стіна позаду, стіни з двох боків, попереду залізні двері – дуже тісне приміщення. У ньому можна було лише стояти, а тобі на голову капала крапля води. Від цього можна було збожеволіти".

Зі спогадів Івана Маймура про перебування в табірному карцері

Маймура звільнила американська армія. Після трьох років перебування в концтаборі 20-річний хлопець важив усього 45 кг. Але й після звільнення його життя не стала простішим – Іван ще рік провів у радянському фільтраційному таборі на Соловках.

Тільки в 1946 році він вирушив відновлювати металургійний завод у Дніпродзержинську (нині Кам'янське). На цьому заводі він пропрацював до виходу на пенсію. Через підірване в концтаборі і на шкідливому виробництві здоров'я Маймур часто хворів. Помер у 1987 році.


Рабочая команда концлагеря Ноенгамме. Источник: waralbum.ru
Робоча команда концтабору Ноєнгамме. Джерело: waralbum.ru


Автори проєкту:

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бирчак, керівник наукових програм Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького"

Команда:

Зоя Бойченко, Володимир В'ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти:

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори:

Український інститут національної пам'яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького".