+11 Київ
Усі ці історії я розповідав своїм попутникам за обідом.
Чесно кажучи, мені давно (ще від нашої стоянки в Гяру) хотілося борщу. Теоретично порцію борщу можна було роздобути в Муктінахі: там якийсь виходець з України тримає лодж і залучає втомлених подорожніх з усього світу до української кухні. Але після драматичного спуску з перевалу Тронг-Ла було не до гастрономічних надмірностей. Довелося удовольнятися томатним супчиком і порцією дал-бата.
Майже все, що ми їли в Непалі, було дуже смачно. Можливо – це ще одне із джерел щастя. Не завжди це було звично, як, наприклад, карі з м'ясом яка. Чи це була засушена, а потім розварена ячатина, чи просто як трапився дуже спортивний – але жувати треба було дуже довго. Однак більшість з того, що ми пробували, наприкінці трапези викликало відчуття щасливого задоволення.
Сир із молока яка, який ми пробували в Гяру, не поступався за смаком старому роттердамському або витриманому цварту. Палко рекомендую!
Окрема історія – момо. Ця страва – двоюрідний брат наших вареників. Маленькі момошечки готують із найрізноманітнішої начинки: рубаного м'яса, птиці, овочів, картоплі із сиром. Їх можуть просто зварити або обсмажити у фритюрі. Можна обсмажити тільки з одного боку чи разом з овочами і гострим соусом. Тільки не забудьте, що в цій частині світу те, що для нас є дуже гострим, – місцеві жителі не вважають гострим узагалі.
Переді мною – дал-бат і місцеве пиво "Еверест". Кирило момо не їсть – фотографує
Дал-бат – це не тільки традиційна страва, але й атракціон небаченої щедрості. У деяких закладах і рис, і карі тобі будуть підкладати до тих пір, поки ти не попросиш пощади.
Іхельзон, правда, стверджує, що в туристичних закладах подають полегшену версію традиційної кухні, і щоб скуштувати справжнього чаклунства місцевої гастрономії – необхідно знайти якусь дешеву забігайлівку для місцевих.
Не знаю. Не впевнений. У мене вже від страв "середньої" гостроти градом лилися піт і сльози. Загалом українці плакали, але їли дал-бат і момо!
Пиво в Непалі подають, як і в Англії, – пінтами. Але й ціни – як у Англії. Пляшка місцевого пива "Еверест" буде коштувати в магазині близько 200 рупій (50 гривень), а в ресторанчику – до 400 рупій за пінту. Тобто дорожче, ніж у деяких лондонських пабах.
Різнобарвні плоскодонки на березі озера Фева у Покхарі. Фото автора
Тож ми сиділи в ресторанчику "Фламінго" на березі озера Фева у Покхарі й наминали фірмову страву закладу – "Фламінго чікен". Звичайно, це було не м'ясо фламінго, а звичайне куряче філе, але і соус, і салат, і саме м'ясо були настільки смачні, що за два дні в Покхарі це вже була друга "вилазка" у цей ресторан.
До кінця трапези я кілька разів повторив: "Я щасливий!". І Кирило, й Олена, здавалося, теж були цілком задоволені життям.
Сонце сідало за бузкові пагорби далеко за озером. Ми взяли на прокат один із численних яскраво розфарбованих човників, запаслися свіжими манго і попливли ловити миті передзахідної тиші над водою.
Десь там, куди ми не дібралися, – Пагода Миру. Фото автора
У мене потроху почав складатися мій непальський пазл. Відповідь на запитання, чому жителі Непалу щасливі, не виходила простою. Я спробував з’ясувати її, розкласти по пунктах, згадуючи все, що відбувалося з нами у цій країні за два тижні. Вийшло 10 заповідей щастя:
1. Бути спокійним і не кричати.
Пам'ятаєте? Женя Іхельзон, подібно до Будди, сидів на терасі нашого готелю і кидався афоризмами. Підтверджую: бути спокійним і не кричати – це важливо ще й тому, що українці екстремально багато кричать на своїх дітей, і виростають невротики. А невротики і щастя – поняття несумісні.
2. Посміхатися незнайомцям.
Тут всі посміхаються. Це насправді приємно і допомагає довір’ю.
