RU
НЕПОТРІБНІ ГЕРОЇ. РОЗСЕКРЕЧЕНІ ДОКУМЕНТИ ПРО ДОЛЮ ІНВАЛІДІВ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ
Про життя радянських інвалідів-фронтовиків після війни збереглося мало свідчень і зовсім не залишилося фотографій. Це – наслідок тотальної зачистки інформаційного поля силами НКВД: компрометуючі радянську владу зображення і тексти вилучали звідусіль, аж до особистого листування. Проте відновити реалії побуту ветеранів, які залишилися каліками, можна. Як вони жили у другій половині 1940-х років, як радянська держава піклувалася про воїнів-переможців, які віддали за неї здоров'я і залишилися каліками, на основі вперше опублікованих архівних документів у спецпроекті "ГОРДОН" описали історики Володимир Ковальчук і Валерій Огородник.


Железнодорожный вокзал был местом встречи для инвалидов войны в Шепетовке

"Вони збиралися у скверику біля вокзалу. В одних не було руки або ноги, дехто (колишні льотчики) – зі слідами від опіків на обличчі. Сиділи на лавочках і просили у пасажирів милостиню на хліб. Коли вечоріло, інваліди, бувало, розпочинали бурхливі суперечки, лаялися. Найбільш невгамовних затримувала міліція, але потім швидко відпускала. Правоохоронці намагалися з інвалідами зайвий раз не зв'язуватися",

– розповідає старожил Андрій Артерчук про реалії біля шепетівського залізничного вокзалу 6070 років тому.

Про зовнішність тієї категорії людей, представники якої настільки запам'яталися Андрію Мойсейовичу, ми маємо дуже примарне уявлення. Адже фотокартки із зображеннями покалічених війною людей перебували під негласною забороною. Їх не афішували ні у пресі, ні у книгах. За вказівкою заступника наркома з держбезпеки СРСР Богдана Кобулова, з кінця січня 1945 року цензори відділу "В" НКДБ вилучали фотографії фронтовиків з ампутованими кінцівками, сліпих, із понівеченими лицями навіть з листів звичайних радянських громадян. А потім ці "трофеї" заховали настільки "надійно", що й в архівах сучасних спецслужб їх не відшукати...

Вказівка цензорам НКДБ про необхідність вилучення з листів радянських громадян фотографій, на яких зафіксовані інваліди війни з важкими фізичними каліцтвами (Галузевий держархів СБУ, 9 фонд, справа 223-сп). Документ публікується вперше


Станом на 1 лютого 1946 року в Україні проживали до півмільйона інвалідів радянсько-німецької війни. З них до першої групи інвалідності належав 7941 чоловік, другої – 189 560, третьої – 264 954. Практично кожен десятий фронтовик-інвалід (39 880 осіб) мав офіцерське звання. Серед останніх налічувалося 21 503 інваліди другої групи. Потім ішли представники третьої (16 539 осіб) і першої (1038) груп інвалідності.


Фото: gennady-dobrov.ru

Російський художник Геннадій Добров (1937–2011) створив серію малюнків "Автографи війни". На малюнку "Відпочинок у дорозі" – солдат Олексій Курганов, він жив у будинку-інтернаті сибірського села Такмик Омської області. Пройшов війну від Москви до Угорщини і позбувся ніг. Фото: gennady-dobrov.ru


Хоча в Україні тих років панувала післявоєнна руїна, про життя і здоров'я інвалідів влада практично не піклувалася. Заходи з їхньої підтримки здійснювали, але найчастіше – половинчасті, символічні, неефективні.

По-перше, фронтовиків без певного місця проживання намагалися забезпечити житлом. Утім, бували випадки, коли деякі інваліди "вхолосту" багаторазово клопотали про поліпшення житлових умов перед владою, оскільки їх там "не чули". Наприклад, ось як шукав вільні "квадратні метри" Павло Лебедєв – інвалід війни, член ВКП(б), двічі орденоносець. Практично щодня (після демобілізації у жовтні 1945-го) він навідувався у Чернівецьку міськраду і облвиконком, аби попросити чиновників, щоб посприяли його сім'ї – з шести осіб! – у пошуку житла. У результаті Лебедєву "пощастило" – квартиру одержав 15 грудня, коли на вулиці вже був мороз і лежав сніг. У нехитрих "апартаментах", які йому надала влада міста, не було ні опалення, ні води, ні електроенергії, не кажучи вже про меблі або посуд. Таким чином, заслуженому кавалеру орденів Леніна і Червоного Прапора доводилося спати на підлозі, а їжу готувати в бляшанках з-під консервів.

Оскільки допомоги не отримую, живу на 300 грамів хліба

Але інвалід-фронтовик Меркотенко навіть такого примітивного житла не одержав. Після демобілізації він животів на станції Знам'янка Одеської залізниці, а саме – у примітивній халупці на місці спаленої нацистами рідної домівки. Оскільки таке "життя" йому швидко набридло, зважився поскаржитися секретарю ЦК КП(б)У Микиті Хрущову:

"Вибачте, що Вам пишу, а не до місцевої влади звертаюся. Справа в тому, що ні вимог, ні прохань, ні навіть благань вона не сприймає... Мені ще й дев'ятнадцяти немає, а довелося перебачити вже все: і гуркіт гармат, і голод, і холод, і нужду зі смертю. У 1943 році, не маючи й сімнадцяти років, я став воїном РСЧА. Тепер моє тіло прикрашають шість ран, якими я пишаюся... З грудня 1944 року, коли з госпіталю я повернувся додому інвалідом, потягнулися довгі дні моєї нужди. Наш будинок зруйнований, а та халупка, яку ми побудували, і в ній живемо, "схиляє" до самогубства. Ходжу в старому одязі з госпіталю, обмундирування звідти ж. Звертаюся до знам'янського начальства вже протягом десяти місяців і завжди чую одне й те ж: "ні" або "якщо буде, то дамо". Оскільки допомоги не отримую, живу на 300 грамів хліба. Пішов у міськком КП(б)У, а там перший секретар т. Бразикевич сказав: "У нас нічого немає, можете не ходити...".

Схожі мінорні нотки – і в листі від 24 січня 1946 року фронтовика Зельмана Кваші з Вінниці до батька у Клівленд, штат Огайо, США:

"...Хата моя згоріла, все зруйновано і знищено. Двічі був поранений, на одній із рук немає жодного пальця. Працювати не можу, тільки завдяки тому, що дружина заробляє, я існую. Ми голі й босі. Дорогий тату, прошу тебе, допоможи хоча б чимось".


70_02

"Розповідь про медалі. Там було пекло". Іван Забара показує свою медаль "За оборону Сталінграда". Бахчисарай, 1975 р. Художник Геннадій Добров. Фото: gennady-dobrov.ru


У перші повоєнні роки "інвалідських" пенсій ветерани війни, понівечені на фронтах, не отримували. Навіть на копійчану допомогу, яку чомусь називали "рентою", і то могли претендувати тільки фронтовики з першою або другою групою інвалідності. Представники першої категорії отримували від держави 80–150 рублів на місяць, другим належало вдвічі менше від цієї суми (в 1945–1948 роках розмір ренти постійно змінювався). Наскільки мізерними були ці кошти, стає зрозуміло при порівнянні їх із цінами на продукти й одяг. Наприклад, улітку 1947-го за літр молока на ринку просили 10 рублів, кіло свинини вартувало 120, а пуд жита – 850. Звичайний чоловічий костюм у "заштатному" сільпо коштував "захмарні" 700–800 рублів.

Окрім "фіксованої" суми покаліченим війною ветеранам також давали "пайок". Інвалід Павло Котельков, який був затриманий ОУНівською Службою безпеки за підозрою у співпраці з НКВД, стверджував, що в його щомісячний пайок входили 9 кг борошна, по 400 г сухарів, цукру, коров'ячого масла та олії, літр гасу, 4 кг солі і дещо з американського одягу. Втім, розміри цих пайків незабаром почали зменшуватися. Наприклад, улітку 1946-го уродженець Волноваського району Сталінської області Дмитро Левченко, маючи другу групу інвалідності, отримував тільки так званий хлібний пайок, причому його розмір був на 50% меншим, як раніше.

Дров – ні поліна, і взяти ніде. Відповідно до закону, інвалідам дрова дають, але вони – за 60 кілометрів, у лісі

Також інвалідам держава надавала низку пільг, наприклад на першочергове протезування рук, ніг, зубів, повинна була забезпечувати ортопедичним взуттям, корсетами. Інвалідам належало і паливо на зиму. Втім, найчастіше багато з зазначеного вище лише декларувалося на папері. Наприклад, хоча за офіційними українськими даними в 1945 році на трьох заводах і двадцяти шести протезних майстернях було виготовлено аж 23 504 протези ніг, 8359 протезів рук, 13 649 пар ортопедичного взуття і 794 корсети, листи споживачів цих виробів пістрявіли скаргами на їхню якість. Про хороші протези багато хто лише мріяв, не маючи можливості їх "роздобути" через дефіцит.

"Майстерня, у якій працюють досвідчені зуботехніки Гаврилюк, Бараш і Кацман, не може обслужити інвалідів Вітчизняної війни, оскільки не має необхідних матеріалів: стальних гільз, сталевого литва, порцелянових зубів, цементу та ін. Зубні протези виготовляють винятково з матеріалів замовника"

– писав про післявоєнні сировинні проблеми автор статті "Справедливі скарги інвалідів" у газеті "Колгоспна правда" (виходила в містечку Славута Кам'янець-Подільської області, номер від 30 червня 1946 р.).

Хоча пільгове забезпечення інвалідів паливом на зиму в другій половині 1940-х і декларувалося, катастрофічно не вистачало транспорту для його доставки додому.

"Дров – ні поліна, і взяти ніде. Відповідно до закону, інвалідам дрова дають, але вони – за 60 кілометрів, у лісі. Як і чим їх звідти вивезти? Куди не звертаюся, звідусіль відскакує, немов горох від стінки. Ось і завоювали собі холод на всю зиму",

– скаржився родичу інвалід війни Федько, житель Олександрії Кіровоградської області. А з 250-ти фронтовиків із каліцтвами, які в опалювальний сезон 1945–1946 років проживали в Луцьку, паливом "розжилися" всього 78 осіб. Із 630-ти інвалідів війни – жителів одного з центральних районів Миколаєва – "сталінські" дрова взимку зігрівають тільки 135 людей.


Сергей Герасимович Балабанчиков. Художник Геннадий Добров. Климовск Московской области, 1978 г. Фото: gennady-dobrov.ru

"Ціна нашого щастя". Сергій Герасимович Балабанчіков. Климовськ Московської області, 1978 р. Художник Геннадій Добров. Фото: gennady-dobrov.ru


Правда, інвалідів звільняли від плати за навчання – своє і дітей. Для дітей офіцерів-інвалідів, а також тих офіцерів, які загинули на війні, зникли безвісти або померли від наслідків поранень, навчання у 810 класах шкіл, технікумах і вузах не вартувало ні копійки. Це правило, до речі, почало діяти ще з кінця 1944 року, коли відбувалися військові дії. Для порівняння, наприкінці 1940-х за один рік навчання у Львівському політехнічному інституті чи університеті ім. Франка з "рядових" студентів брали 300 рублів. Удвічі менше – всього 150 рублів – платили щорічно студенти Львівського педучилища і залізничного технікуму.

Вищезазначених пільг, звичайно, знівеченим на фронтах (а серед них було ж повно молоді!) на життя не вистачало. Тому вони вишукували можливості для хоч якогось заробітку.

"У містах... в інвалідів і військових узагалі можна дістати різні товари, награбовані в Європі (в основному з Німеччини)",

– писав ОУНівець в огляді подій по Житомирській, Київській та Кам'янець-Подільській областях за літо і початок осені 1945-го.


 «Книга о любви». Остров Сахалин. 1976 г. Жительница дома-интерната посёлка Ноглики на севере острова Сахалин Полина Кирилова часто с горечью говорит: «Неужели я должна жить без рук только лишь потому, что какому-то негодяю захотелось попасть в Историю».

"Книга про любов". Мешканка будинку-інтернату селища Ноглики на півночі острова Сахалін Поліна Кирилова. Острів Сахалін, 1976 р. Художник Геннадій Добров. Фото: gennady-dobrov.ru


Утім, на тих інвалідів, які займалися продажем речей часів війни, "полювала" міліція. Одного разу на ринку в Іванкові (нині – Борщівський район Тернопільської області) міліціонер мав намір затримати одного такого торговця. Але на допомогу інваліду прибігла, як ідеться у документі, "хмара жінок". Почалася загальна бійка. "Хіба наші чоловіки і діти за те свою кров на фронті проливали, щоб ви її тепер топтали!? Вас, сталінські злодії, знищать українські партизани, як фріців", – кричали торговки. До речі, чимало інвалідів працювали і на базарі в Радомишлі Житомирської області. Одного разу до столика безногого фронтовика підійшла жінка, помилково вважаючи, що він продає вершкове масло. "Відійди, масла у мене немає", – грубо відштовхнув її від прилавка інвалід і вдарив палицею. Відскочивши вбік, перелякана жінка почала проклинати кривдника: "Нехай би тобі на війні обидві ноги відірвало, а не тільки одну!". Він кинувся за нею слідом, але через своє фронтове каліцтво наздогнати жінку не зміг.

29 вересня 1945-го вийшла постанова ЦК КП(б)У і Ради народних комісарів УРСР "Про працевлаштування і матеріально-побутове забезпечення інвалідів Вітчизняної війни". У документі йшлося: якщо був на війні рядовим – будь ласкавий, працевлаштуйся у кооператив, артіль і виробляй товари повсякденного вжитку. Офіцер? Таким пропонували посаду відповідальнішу – начальника відділу на заводі, колгоспного рахівника, вчителя, працівника суду. За неповних півроку після виходу "постанови про працю" в Україні знайшли роботу понад 80% загальної кількості фронтовиків із групою інвалідності, які "осіли" там після війни.


2_15_03

Приклад практичної роботи радянської цензури в 1944 році. Документ публікується уперше


Але, на жаль, наявність роботи аж ніяк не гарантувала інвалідам гідного життя. Адже багато рядових артільників отримували дуже мало. Через низькі заробітки, наприклад, працівники швейної артілі "Червона зірка" (в 1948 році діяла в Золочеві на Львівщині) залишалися після робочого дня і шили "наліво", виконуючи приватні замовлення. Більш-менш нормально – 600 рублів на місяць – заробляв тільки директор цієї артілі Петро Одинцов, хоча ні в кравецькій, ні у швейній справах ця людина, призначена на керівну посаду "зверху", абсолютно не орієнтувалася.

Позбавлені адекватної грошової компенсації, інваліди-кооператори часто виготовляли неякісну продукцію. Із тієї ж причини "заплющували очі" на тенденції попиту покупців, практично не вносили змін до номенклатури товарів. А ще мало цікавилися якістю сировини. Та й ціни на виготовлені товари необґрунтовано завищували, прирівнюючи їх до вартості товару, виробленого з матеріалів хорошої якості.

22 листопада 1949-го міністр МДБ УРСР Микола Ковальчук підвів підсумки перевірки баз і складів кооперативних структур інвалідів, споживчої та промислової кооперації, Міністерства місцевої промисловості і Мінторгу. "Ревізори" знайшли неякісних і неповноцінних товарів (швейні вироби, трикотаж, взуття, галантерейні товари, дитячі іграшки, продтовари й ін.) на суму 232 008 000 рублів!

Наприклад, у місті Сталіно на базі артілі ім. Осипенка було знайдено більше ніж 5200 жіночих сорочок. Перевіряльники встановили, чому вони залежалися: ціна за одиницю товару (31 рубль) не відповідала якості сировини (дешеві клаптики тканини). Через ту ж причину залежалися чоловічі костюми, брюки, жіночі спідниці загальною вартістю 105 171 руб. на складі швейної фабрики "Промінь" Кам'янець-Подільської облпромради. Покупців мало цікавила і продукція артілі "17 вересня" із Дрогобицької області – неправильно зшите взуття із викривленими задниками, а також браковані свічки з гнітом, які "майстри свічкової справи" неправильно залили парафіном.

4756 пар розпарованих черевиків лежали "мертвим вантажем" у кіосках і на базі артілі "П'ятирічка" (м. Слов'янськ Сталінської обл.). А на складі артілі "Хімпром" (Чернігівська область) накопичилися 35 000 коробок некондиційного крему для взуття, а також дві тонни неякісної колісної мазі (її використовували власники гужового транспорту). Артіль "Металіст" Дніпропетровського облкоопінсоюзу пережила серйозні труднощі у збуті іграшкових дитячих рушниць (їх накопичилося на 186 200 руб.) і навісних замків загальною вартістю 486 000 тисяч.


"Старый воин". Михаил Семенович Казанков. Бахчисарай, 1975 г. Художник Геннадий Добров. Фото: gennady-dobrov.ru

"Старий воїн". Михайло Семенович Казанков. Бахчисарай, 1975 р. Художник Геннадій Добров. Фото: gennady-dobrov.ru


Навіть перебуваючи в настільки скрутному становищі, інваліди-виробничники повинні були платити податки, а також виконувати низку інших "супутніх" зобов'язань перед державою. Як ішлося у звіті Золочівського окружного проводу ОУН за травень 1947-го, радянських інвалідів II групи в СРСР оподатковували: за землю (обробіток одного гектара землі, із 50-відсотковою знижкою включно, "коштував" 90 рублів на рік), сад (річний податок у розрахунку за один ар = 8 руб.), корову (за одну = 88 руб.), коня (за одного = 75 руб.), бджіл (1 вулик = 4 руб.). А ще з інвалідів стягували так зване хлібопостачання. У перші роки після війни вони його не здавали, але вже з 1948-го почали це робити.

"Норма" для покаліченого на війні хлібороба, який обробляв ділянку землі площею до двох гектарів, становила три-чотири центнери зерна з кожного гектара в рік. Наприклад, із 42-річного жителя Кіцманського району Чернівецької області Миколи Ткачука, який повернувся з фронту без обох ніг і пальців правої руки, держава брала 3 центнери хліба з гектара. Його земляк Юрій Бабчук без правої кінцівки і з трьома малолітніми дітьми "на плечах", "засипав у державні засіки" по тонні зерна з трьох гектарів. Із тими селянами, хто хлібопостачання ігнорував, розбиралися високопоставлені "гості" з району. У будинку одного з "боржників" – безногого інваліда Великої Вітчизняної війни з села Стінка на Золочівщині – вони описали всі речі, після чого "порадили" господареві за два дні "виправитися", інакше звернуться до суду.

Протезів немає, а гроші треба здати. У тому, що з місячної виплати потрібно щось віддавати на державні потреби, я не винен, такі у нас закони і так повинно бути

Своєрідним "податком" інваліди називали "добровільно-примусову" купівлю облігацій державної позики. До цього селян наполегливо і систематично "підштовхували" ті ж "гості з району". Як саме, свідчить діалог у сільраді села Голгоча Підгаєцького району між місцевим жителем Осипом Скрипником (утратив ногу під Берліном) і заїжджим агітатором Щербою. Отже, першого липня 1948 року останній запропонував інваліду витратити частину його 70-рублевого щомісячного доходу на держоблігації. Але той попросив агітатора допомогти з купівлею дефіцитного протеза. "Гість" гнівно заявив у відповідь: "Протезів немає, а гроші треба здати. У тому, що з місячної виплати потрібно щось віддавати на державні потреби, я не винен, такі у нас закони і так повинно бути.". Обурений почутим, інвалід почав кричати: "Тих, хто воював, каліками поробили, я ногу під Берліном втратив, а тепер ми повинні бідувати. А ви, ті, хто собі живіт наїв, ще й народ б'єте, примовляючи, що за нього заступаєтесь?". Почувши таке, чиновник указав фронтовику на двері. Але той із сільради не пішов, тому Щерба схопив чоловіка і викинув геть, ударивши наостанок чоботом.

Весною 1947-го "схиляли" до купівлі облігацій також інваліда війни Гушковатого з Заліщицького району, хоча його рента була вдвічі меншою, ніж у Скрипника. Коли агітатор, якому набридло чекати, доки інвалід визначиться, обізвав його "бандитом", той спересердя скипів: "Я побував в Америці, Канаді, Німеччині, але ніде такої біди, як у Радянському Союзі, не бачив. Ви розповідаєте, що всі ми одна родина, брати? Тоді чому ж це не так?". За те, що Василь Мандрюк і Василь Веселовський – інваліди з села Петрівці Мельниця-Подільського району Тернопільської області – не підписалися на великі суми держпозики, першого з них уповноважені райкому КП(б)У протримали в підвалі одну добу, а другого – три.

Дайте мені пістолет – і я застрелюсь, але в колгосп не піду

Хоча інвалідів активно "вербували" в колгоспи, вступати туди багато хто навідріз відмовлявся. Наприклад, на таку пропозицію інвалід війни Данило Луців з Микулинецького району Тернопільщини 11 березня 1948-го відповів так: "Дайте мені пістолет, і я застрелюсь, але в колгосп не піду". У селі Стриганці Бережанського району агітаторам вдалося "зловити на колгоспний гачок" демобілізованого Андрія Сороку. Безногого інваліда переконали в тому, що він підписує прохання про підвищення інвалідської ренти, хоча насправді це була заява про вступ до колгоспу. Вранці 20 лютого 1948-го, незадовго до початку колгоспного зборів, до інваліда в будинок нагрянули "гінці" і попередили, що повинен прийти до сільради на збори. Зрозумівши, що його ошукали, інвалід почав кидати під ноги представникам влади кімнатні вазони та курячі яйця, потім роздягнувся догола і заявив про намір йти на збори, у чому мати народила. Втім, візитерам вдалося якимось чином одягнути "бунтівника" і "провести" до сільської ради


Типовий формуляр квартального звіту відділень і пунктів військової цензури НКДБ часів радянсько-німецької війни 1941–1945 років. Документ публікується вперше


Для тих військових, хто повністю утратив працездатність, в УРСР створили мережу спеціалізованих інтернатів. Оскільки такі люди часто потребували лікування, їх відправляли у спеціальні "інвалідські" госпіталі. Станом на 23 березня 1946-го налічувалося 84 госпіталі, у яких перебували 20 250 інвалідів війни.


"Неизвестный солдат". Никто ничего не знает о жизни этого человека. В результате тяжелейшего ранения он потерял руки и ноги, лишился речи и слуха. Война оставила ему только возможность видеть. Психиатрическое отделение дома-интерната на острове Валаам, 1974 г. Художник Геннадий Добров. Фото: gennady-dobrov.ru

"Невідомий солдат". Ніхто нічого не знає про життя цієї людини. У результаті важкого поранення він втратив не тільки руки і ноги, а й дар мовлення і слуху. Війна залишила йому лише можливість бачити. Психіатричне відділення будинку-інтернату на острові Валаам, 1974 р. Художник Геннадій Добров. Фото: gennady-dobrov.ru


Також у різних українських регіонах функціонували 12 будинків-інтернатів для інвалідів без певного місця проживання. Там дах над головою знайшли 544 ветерани війни. Як же велося фронтовикам із каліцтвами у цих закладах? Життям вони там, звичайно, не насолоджувалися. Наприклад, "мешканців" Старобешівського інтернату (Сталінська область) влада забула забезпечити подушками, вони спали на допотопних солом'яних матрацах. А ліжко, яке видавали в інтернаті, перевіряльники визнали "непридатним для використання". "Оскільки культурно-масова робота в закладі – на низькому рівні, зростає хуліганство і різанина", – повідомляли про побут Старобешівського інтернату для інвалідів у документі МДБ.

З лишком "занурившись" у проблеми післявоєнного лихоліття, демобілізовані інваліди відчували труднощі з соціальною адаптацією. Багатьом із них фактично доводилося починати своє життя спочатку. Хто не зміг вчасно "втягнутися" – поступово втрачав ознаки людини, деградував, починав займатися жебрацтвом.

"Дай карбованець, тому що втратив руку, перепливаючи Дніпро, Одер і Віслу", – так зверталися інваліди-східняки на вулицях Львова до перехожих у жовтні 1946-го. У тому ж місяці у Станіславському районі (зараз Івано-Франківська область), повідомляв автор звіту ОУН,

"інваліди Великої Вітчизняної війни, часто з медалями, ходять по місту, як звичайні жебраки, лютують, рішуче вимагають від кожного зустрічного і господарів грошову допомогу. При цьому погрожують".

Аналогічний зміст мають замітки ОУНівція про побачене у Придніпров'ї та Криму, зроблені ним через кілька років.


"Опаленные войной". Фронтовая радистка Юлия Степановна Еманова. Волгоград. 1975 г. Художник Геннадий Добров. Фото: gennady-dobrov.ru

"Опалені війною". Фронтова радистка Юлія Степанівна Єманова. Волгоград. 1975 р. Художник Геннадій Добров. Фото: gennady-dobrov.ru


"Скрізь на станціях в Україні мені зустрічалися інваліди так званої Вітчизняної війни. Були вони часто без руки, ноги, очей, у супроводі хлопчиків-поводирів. Ці інваліди просили милостиню",

– зазначає автор документа. Одеса, 1947-й.

"Приїхала туди – повоєнний час, повно інвалідів...",

– це вже фрагмент зі спогадів Ірини Козак.

На той момент жінка була зв'язковою командира Української повстанської армії Романа Шухевича. Каліки, "що залишилися після війни" і "тиняються по світу", вражали очевидця у червні 1947 року у Васильківському районі Київської області. Влітку 1948-го четверо колишніх фронтовиків (у двох не було однієї руки, у третього – ноги, у четвертого – і руки, і ноги) "добували" милостиню на Сатановському ринку, що в Кам'янець-Подільській області. Один із них звернувся до Андрія Заверухи, який приїхав за покупками з села Товсте, з такими словами: "Брате, не проходь повз, подивися, до чого я довоювався". А Марія Савчин – дружина учасника української національно-визвольної боротьби, керівника підпілля Організації українських націоналістів на Волині Василя Галаси – писала про побачене в Запоріжжі 1954-го: "Коли проходили вулицями, зустрічали жебраків, і часто – дітей, але в основному інвалідів (імовірно, з війни)".

За даними міністра МДБ УРСР Миколи Ковальчука, які він навів у листі першому секретарю ЦК КП(б)У Леоніду Мельникову 7 квітня 1952 року народження, працівники міліції у другому півріччі 1951-го і першому кварталі 1952-го затримали 89 49 осіб "жебрацького і бродяжницького елемента", у тому числі 2868 – в Києві. З них було працевлаштовано 716 осіб, у будинку для інвалідів і людей похилого віку прилаштовано 1294, опікунам передано 2442 людини. З інших 4498 осіб узято підписку про відмову від жебрацтва.


4_06_01

Сторінка однієї з доповідних записок про факти антирадянських проявів і характерних негативних висловлювань серед демобілізованих із Радянської армії та інвалідів Вітчизняної війни. Нижній абзац – скарга інваліда радянсько-німецької війни, жителя Вінницької області Миколи Мируна на важке життя у 1946 році. Документ публікується вперше


Вражає кількість тих, хто, маючи гроші на прожиття, жебракував і збирав милостиню для власного збагачення. Наприклад, інвалід війни Качанов на початку 1950-х регулярно канючив у киян монетки, хоча працював в артілі ім. Кірова за непогані 500 рублів на місяць, а також отримував 125 рублів ренти. Його "колега" Наборщиков, маючи у Фастові власний будинок, їздив столичними трамваями і тролейбусами, прикидаючись колишнім танкістом – учасником боїв під Сталінградом і Одесою. Насправді ж участі у військових діях він не брав, а отримав контузію у результаті аварії, керуючи автомобілем у нетверезому стані. Громадянин Долгін, демобілізувавшись із фронту без двох ніг, збирав за день по шістдесят рублів, "добуваючи" їх на вулицях Одеси, Львова та Києва, а потім усе випрошене пропивав. За свідченнями очевидця, безліч "інвалідів Вітчизняної війни" бродяжили у Львові на рубежі 1949–1950 років. Ці люди "заробляли" собі на життя, займаючись крадіжками, грабежами або жебрацтвом. Ті з них, хто не міг знайти собі шматок хліба (дуже часто – інваліди без ніг, рук або очей), інсценували бійки, під час яких їхні спільники "обробляли" публіку в потрібному руслі.


"Русский пророк". Нищий инвалид Ванечка. Село Тара Омской обл, 1975 г. Художник Геннадий Добров. Фото: gennady-dobrov.ru

"Російський пророк". Жебрак-інвалід Іванко. Село Тара Омської області, 1975 р. Художник Геннадій Добров. Фото: gennady-dobrov.ru


До речі, київській міліції кілька разів поспіль не вдавалося поселити в інтернат сліпого фронтовика Семченка, оскільки він постійно від такої перспективи категорично відмовлявся, жив, де йому заманеться, бродяжачи вулицями і виконуючи жалібні пісні під акомпанемент гармоніки.

Випадки жебрацтва серед інвалідів суттєво почастішали в голодні 1946–1947 роки. Зважаючи на складнощі з продовольством у Східній і Південній Україні, звідти почали їздити за продуктами на західноукраїнські землі безліч людей, у тому числі і фронтовики-каліки. Цих "мішечників" часто знімали з поїздів, але вони продовжували добиратися "у Західну" пішки, тягнучи за собою на мотузці коляску з сумкою.

Політичний референт бандерівського крила ОУН Яків Бусол виклав у листі до Василя Кука цікавий діалог між інвалідом війни і працівниками НКВС, почутий у Рівненській області:

"Лейтенант-інвалід Вітчизняної війни" приїхав за продуктами на Вербщину, зайшов у село – а там НКВД його затримує і відправляє назад. Він лається: "Ви тут бандер шукаєте? Шукайте їх на Чернігівщині, Курщині, бо вже й там місцеві бандери завелися".

А в Золочівський район у березні 1947-го настільки багато "мішечників" принадилося, що, як писав очевидець, через них "просто хати не зачинялися". Тамтешні жителі називали цих візитерів "прохачами". Демобілізовані інваліди-червоноармійці без рук і ніг, на милицях, "просили хліб зі сльозами в очах". Іноді пропонували натомість щось із дефіцитної мануфактури. За інформацією ОУНівця (червень 1946-го), "прохачами" були переповнені всі товарні потяги. Деякі не тільки ходили по селах і просили у селян милостиню, а й "нахабно крали все, що траплялось під руку".


"Защитник Невской Дубровки". Пехотинец Амбаров Александр Васильевич, дважды засыпанный землей после налетов фашистских самолетов на Невскую Дубровку. Остров Валаам, 1974 г. Художник Геннадий Добров. Фото: gennady-dobrov.ru

"Захисник Невської Дубровки". Піхотинець Амбарів Олександр Васильович, двічі засипаний землею після нальотів фашистських літаків на Невську Дубровку. Острів Валаам, 1974 р. Художник Геннадій Добров. Фото: gennady-dobrov.ru


Якось пізньої осені 1946-го після одного з таких "візитів" у Західну Україну, радянський сержант-інвалід війни на Станіславському вокзалі здійснював посадку на поїзд у зворотному напрямку. Але його клунки з продуктами були настільки великі і важкі, що попутник-енкаведист озлобився і викинув їх із потяга. Сержант закричав: "Я за радянську батьківщину воював, а тепер у мене хліб відбирають!". На що інший попутник – старшина Червоної армії – заперечив: "Слухай, хлопче, у якій би армії ти не воював, білій або червоній, тобі і нам все одно в одну чергу. Воював – їсти давали, а не воюєш – значить, їсти не потрібно. Іди звідси, інакше ще в тюрму посадять".

До речі, в багатьох випадках тільки жебрацтвом або "мішечництвом" не обмежувалося. Адже інваліди не соромилися висловлюватися з приводу стану справ у країні, критикували партію, уряд, місцеву владу. Оскільки дозволяли собі виголошувати "незачесані думки", часто ставали об'єктами стеження співробітників спецслужб. У своїх "цілком таємних" доповідних записках ті фіксували настрої інвалідів із ретельної точністю. Так, 9 серпня 1947 року міністр МДБ генерал-лейтенант Сергій Савченко звернувся у "записці по "ВЧ" до всіх начальників обласних управлінь з таким проханням:

"До 18 серпня ц. р. надішліть в 5-те управління МДБ УРСР (займалося політичними репресіями. – Автори) докладну доповідну записку про факти антирадянських проявів і характерних негативних висловлювань серед демобілізованих із радянської армії та інвалідів Вітчизняної війни".

Подібним, до речі, займалися і члени ОУН, але вже з іншою метою – пошуку "компромату" на радянські реалії.

"На лавочці біля станції "Тернопіль" сидів п'яний інвалід, східняк без обох ніг, і говорив про Сталіна, партію і уряд усе, що заманеться. До нього підійшов міліціонер і попросив пред'явити документи. "Ось мій документ", – вказав той на милицю. Коли ж міліціонер зробив спробу забрати інваліда у відділення, він вдарив його палицею по голові. ...Вчепився руками за поручні лавки і почав кричати: "Віддайте мені ногу, що держава у мене відібрала, йдіть на фронт свою силу показувати, а не тут. Ви мені самі милицю принесете!".

Цей сюжет – із повоєнного ОУНівського документа "Вісті про СУЗ". А такі дані – вже чекістські. Агенти "Михайлов" і "Владимиров" повідомляли НКДБ УРСР про "наявність у Львівському держуніверситеті антирадянської групи студентів із числа інвалідів Вітчизняної війни, які мають намір дискредитувати політику партії з національного питання". А інвалід Олексій Малеєв був заарештований тільки за те, що 7 серпня 1945 року надіслав анонімний лист до редакції газети "Правда" з "наклепом на партію і її керівників". Під час слідства він підтвердив, що цей лист написав через незгоду із заходами, які здійснюють партія та уряд.


Фальшивый штамп советской полевой почты времен войны 1941-1945 годов. Фото публикуется впервые

Фальшивий штамп радянської польової пошти часів війни 1941–1945 років. Фото публікується вперше


Таким чином, відносини між інвалідами-фронтовиками і радянською владою складалися дуже непросто. До того ж, останній, уже в мирний час, вдавалося використовувати настрої деяких калік у своїх єзуїтських комбінаціях, покликаних дискредитувати українських націоналістів. Адже ставлення до бандерівців таких громадян, як, наприклад, триразовий утікач від мобілізації в УПА, інвалід Великої Вітчизняної війни, тричі орденоносець, старший сержант Дмитренко, можна було легко спрогнозувати. Тим паче, що у вересні 1945 року націоналісти спалили йому будинок у Солотвинському районі (Закарпаття).

Утім, читаючи такі речі, не варто забувати, що чекісти неодноразово засилали в Західну Україну легендовані загони псевдоповстанців, які діяли під виглядом УПА. Ось, наприклад, випадок, що стався 4 червня 1946 року в селі Комарів Галицького району (тепер – Івано-Франківська область):

"Навідалось відділення більшовиків, переодягнених у стрільців УПА: в мазепинках, вишитих сорочках. Просили хліба, яєць і говорили, що вже третій рік ходять по лісах. ...Називаючи себе стрілками УПА, забирали одяг. У інваліда війни, червоноармійця, який повернувся з другої війни без руки, зняли з ніг чоботи і побили буками, примовляючи: "Ти, сволото, за Сталіна воював, а нам допомогти не хочеш".

Наступного дня потерпілий поїхав до райцентру і поскаржився на свавілля прокурору. Після цього йому повернули чоботи, попередивши, щоб про все це нічого нікому не говорив.

Таких "перевертнів", які наслідили на Станіславщині, готували у столиці України. Як уточнював на допиті в СБ ОУН Іван Безкоровайний (серпень 1947-го), кадри відбирали з демобілізованих червоноармійців. Їх навчали вмінню прикидатися глухонімими, перетворюватися в інвалідів або жебраків, які можуть ходити по селах і підслуховувати, що люди говорять про націоналістів, колгоспи, можливості початку нової світової війни. Знаючи про це, Центральний провід ОУН наказував із повагою ставитися до радянських інвалідів-фронтовиків.

"Нашим національним обов'язком є тепла сердечна зустріч братів, яким відверто з братньою допомогою необхідно пояснювати, як за нашим прикладом вони повинні боротися з радянською владою і її агентурою",

– читаємо у зверненні до селян західноукраїнських областей за 1946 рік.

 

Поет Євген Євтушенко у 2009 році написав вірш "Репортаж із минулого століття" – про те, як у 1955 році інваліди війни приїхали на своїх візках на московський стадіон "Динамо" дивитися перший післявоєнний товариський матч футбольних збірних СРСР і Західної Німеччини. Під час матчу войовничий настрій покалічених ветеранів, які були налаштовані "бити фріців", змінюється через чесну і чисту гру команд на полі. Цей вірш автор прочитав у 2013 році в програмі "В гостях у Дмитра Гордона".

ВІДЕО
Відео: В гостях у Гордона / YouTube


 
Володимир КОВАЛЬЧУК
Володимир КОВАЛЬЧУК
Кандидат історичних наук, співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені Грушевського НАН України та галузевого держархіву СБУ
Валерій ОГОРОДНИК
Валерій ОГОРОДНИК
Кандидат історичних наук, співробітник галузевого держархіву СБУ