Щоденник-2

3 вересня 1941 року

Німці минулої ночі намагалися перекинути міст через Дніпро, проте їх відігнали. Тому була така стрілянина.

5 вересня 1941 року

На окопи брали усіх підряд, навіть із маленькими дітьми. Проте стільки людей виявилося не потрібно. Багато з них повернулося.

6 вересня 1941 року

Ніч минула спокійно. Дорожнеча жахлива. Сало коштує 100 рублів.

13 вересня 1941 року

Покинули Чернігів. Подейкують, що Ленінград оточено. Болгарію перетворили на німецький плацдарм проти нас. Молотов послав ноту протесту. Учора на зборах житлоком говорив, що варто готуватися до хімічної війни. Збирають теплі речі для армії. Ось цього ніхто не очікував.

14 вересня 1941 року

Тремтять вікна від стрільби. Он як видно близько. Зараз уже суцільний гул від пострілів. Мабуть, почалися бої за Київ.

15 вересня 1941 року

Покинули Кременчук.

16 вересня 1941 року

Ніч минула неспокійно. Постійно прокидалася від завивання снарядів. О шостій годині був страшний гуркіт від снаряду, аж задзвеніли шибки.

Снаряди падають на вулицях. Є вбиті та поранені. На Червоноармійській повилітали усі шибки.

17 вересня 1941 року

Потяги не їдуть, оскільки всі шляхи перекриті. Газет немає. Київ оточений. Настрій у всіх дуже поганий.

18 вересня 1941 року

Страшне коїться у Києві, невпинні вибухи, гуркіт, стрілянина, небо застилають клуби диму. Підірвали ТЕЦ, депо та інші споруди. Дим зі всіх боків. Від ранку немає води, радіо не працює із шостої ранку. Була у місті. Нескінченна кількість військових підвод, машин, ідуть війська. Якось грізно стало та холодно. Багато поранених, багато жінок, які плачуть. Мабуть, іде відступ. Це, напевно, остання ніч. Неможливо писати, все гримить і гуркоче. Уперше я відчула удар повітряною хвилею. Усе цінне у Києві зруйновано. Безперестанку дзвенять вікна. Вікна я затулила матрацом, подушками, аби не бути пораненою уламками скла. А мама все плаче. Мені не весело, але я відносно спокійна. З усіх боків пожежі. Як довго будували, і як швидко руйнувати.

19 вересня 1941 року

Ніч минула тривожно. Уперше впродовж усього часу я спала одягнена.

Учора ввечері все небо було охоплене загравою. Я вийшла на вулицю. Виднілася сильна пожежа за залізничним полотном. Виднілася хвиля вогню. Пізніше почалася сильна стрілянина, все гуло та тремтіло. Я думала, що це ідуть бої у місті, проте сьогодні дізналася, що це у Шевченківському саду підривали всі припаси. У саду стоять дерева із обдертою корою та поламаними гілками, демонструючи сумне видовище. Хлопці збирають гільзи. У навколишніх будинках вилетіло усі вікна. Ранок був холодним, похмурим. Потужний вітер проходив небом, темні хмари. Місто я не впізнала. Неначе це не Київ був. Пусто, брудно. Мертве місто. Рано вранці грабували магазини, проте там майже нічого не було. Усе вивезли. Зараз з'явилося холодне сонце. Я пішла на Хрещатик. Вулиця майже порожня, де-не-де люди бігли назад, перелякані, що у місті німці. Подейкували, що біля молочного магазину лежать убиті. Жителі їх забрали. Київ здали без бою.

Вступили німецькі війська на мотоциклах. Мовчазно та холодно дивилися на них. У Києві жваво біля магазину. Тягли все, що попадалося, особливо іграшки. Розбирали мішки загороджень. Проте людей було мало, боялися. Вулиця була засипана уламками скла та папірцями. День був надзвичайно холодним і похмурим.

Тільки євреї на Хрещатику зустрічали німців із хлібом та сіллю. Ось цього пробачити не можна !!!

20 вересня 1941 року

Кажуть, що випущене якесь звернення. Євреї страшно перелякані. Швидше би встановився якийсь порядок. Німці застрелили (написано нерозбірливо. – "ГОРДОН"). Прийшли до квартири, стали сильно стукати. Я не могла ніяк їм відкрити, був поламаний замок. Вони кричали, погрожували зброєю. У сусідів взяли цукор, варення, подушки. У (написано нерозбірливо. – "ГОРДОН") зняли із руки годинник, вона навіть не встигла отямитися. Настрій жахливий. Кажуть, що взяли Ленінград, Полтаву, Москва оточена!

25 вересня 1941 року

22 і 23 вересня було спокійно. Лише 24.09 почалися вибухи та пожежі на Хрещатику. Горів "Дитячий світ" на розі Прорізної та Хрещатика, банк та інші будинки у бік думи. Було море вогню, а гасити було нічим. Горіли Пасаж і Прорізна. Горить Київ! Горять найгарніші вулиці. Неймовірним гнівом переповнене серце.

26 вересня 1941 року

Горить Пушкінська, Музичний провулок. Будинок вибухає, і неможливо нічого зробити. Немає води. Усі люди з великих будинків із торбинами йдуть вулицями. Багато із них живе на вулицях. Сьогодні гнали великий натовп євреїв.

Ніч була темною. Із боку Хрещатика виднілися густі клуби диму. І над нашим будинком стоїть велика заграва, від неї навіть земля стала рожевого кольору. Постійно видно спалахи та чутно, як вибухають будинки. Розійшлися спати пізно. Розбудила уночі нас Єф. Ів. Звідкись стало відомо, що німецьке привезене радіо повідомляє, що все місто повинне евакуюватися. Короленка буде підірвана. Мама у паніці стала збиратися, сердиться. Було просто моторошно. Узяли найцінніше й винесли у коридор.

Деякі сусіди пішли на Польову. Я з іншою частиною сусідів вийшла на вулицю. Було страшно дивитися, як люди з дітьми, навантажені валізами та торбами, ледь ішли, намагаючись втекти.

Ми зупиняли деяких, питали, хто велів іти, й усі говорили різне. Хтось говорив, що усе місто буде підірване, інші – що лише частина міста.

Поруч із нашим будинком біля школи 45 стояв німецький пост. Підійти до постового й запитати всі боялися, щоб не вбив. Мені все набридло і я вирішила піти сама. Говорю німецькою я погано, проте вирішила, що якось зможу запитати, що нам робити та зрозуміти відповідь.

Німець, намагаючись чітко говорити, пояснив, що наш квартал у безпеці, що втікати треба із району Оперного театру. Я повернулася й повідомила це сусідам. Я запросила до себе залишену мною сім'ю - чоловіка, дружину та стареньку. Вони були надзвичайно вдячні й хотіли ночувати хоча б на сходах. Проте я запросила їх додому, пригостила чаєм. Марія Федорівна виявила, що вона загубила всі паспорти. Пішла шукати, проте не знайшла. Спати лягли під ранок. Сьогодні я залишила їх жити у себе. Філіп Ігнатович – юрист. Він сьогодні вранці мені дуже чарівно подякував за гостинність. Мені якось стало незручно. Марія Федорівна все не може заспокоїтися та хвилюється через загублені паспорти.

28 вересня 1941 року, 20.00

Щогодини новини. У середині дня був вивішений страшний для євреїв наказ: щоб завтра 29.09 усі вони з'явилися на восьму годину ранку на Лук'янівку (Бабин Яр) із документами, теплими речами. Хто не з'явиться, того буде розстріляно.

Вочевидь, всіх їх буде вислано із Києва. Хвилювання серед євреїв жахливе. Важко бачити страждання людей. Багато із них думають, що йдуть на смерть. Прийшла Марія Федорівна, дуже схвильована, і сказала, що вони євреї і завтра їм потрібно іти. А паспорти у них були російськими, проте вона їх загубила. Важко було дивитися, як плакав Філіп Ігнатович, намагаючись приховати сльози. Я дала йому валер'янку. Євреї цього ніяк не очікували. Увечері прийшов Віктор і покликав Ф. І. грати у дурня. Я відмовляла, проте він боявся не піти, щоб не викликати підозр, оскільки всі сусіди їх вважали росіянами. Скоро повернувся. Люда мені сказала, що їй сказав Арончик, що євреїв вишлють до Радянського Союзу. Я з радістю прибігла й сказала своїм. Ф. І. повірив, був дуже радий і сказав: "Ніночко, ви у мене з душі камінь зняли, дозвольте мені вас поцілувати" й поцілував у щоку. Я цей поцілунок ніколи не забуду. Пішов особисто поговорити зі сім'єю Арона.

Я вмовила завтра відправити лише стареньку, а самим поки не йти. Усе одно в один не відправлять, а там видно буде.

Старенькій 80 років. Вона просила, щоб я ніколи не розлучалася із подарованою мені пудреницею й пам'ятала, що її молитва завжди зі мною. Приготувала їй білі сухарі на дорогу.

Із раннього ранку натовпи євреїв тяглися вулицями з торбинами та валізами, дітьми. Видовище було тяжким, не чутно було сліз, ішли всі мовчки, ніхто із російських жителів не дозволив собі жодного хуліганського випаду проти них. Ф. І. та М. Ф. я не пустила. Вони послухалися мене. Цілком можливо, що росіян теж виселять із Києва й зроблять його повністю українським містом.

Швидше б закінчилася війна!

30 вересня 1941 року

Дізналися, що євреїв розстріляно у Бабиному Яру. Ніхто цього не очікував. Добре, що не пустила Ф. І. та М. Ф. Ф. І. сказав, що краще б він свою матір своїми руками отруїв. Але хто ж знав. Вона також не могла залишатися у мене. Усі росіяни у квартирі, й вони підозри ні у кого не викликають. Страшно.