RU
У КОЖНОГО СВОЄ ГОРЕ І СВОЯ ІСТОРІЯ: ЯК БОЙОВІ ДІЇ ПОЗНАЧИЛИСЯ НА ДОЛЯХ ДІТЕЙ ВІЙНИ
Син кадрового військового Сергій Гольштейн народився в 1936 році, за п'ять років до того, як німецькі війська напали на СРСР. Видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує його спогади про те, як сім'ї радянських військовослужбовців тікали від війни, який відбиток бойові дії залишили на долях знайомих йому людей, як у юному віці він не усвідомлював загрози авіанальотів і чому тим, хто ностальгує за минулим, потрібно зробити висновки з подій попередніх років.
Думи про минуле

Гольштейн Сергій Ісакович – син кадрового військового, народився в Кам'янці-Подільському в 1936 році. Війна застала його сім'ю 22 червня 1941 року в Кишиневі. Практично відразу радянські військовослужбовці усвідомили, що міф про високу обороноздатність СРСР не відповідає дійсності, тому моментально вирішили евакуювати свої сім'ї подалі від лінії фронту. Серед тих, хто тікав від жахів війни, був і п'ятирічний Сергійко.

Незабаром сталися такі події, які трусонули наші життя і долі сильніше від будь-якого землетрусу

Сергей Гольштейн с отцом в Березовом сквере. Полтава, 1939 год. Фото из личного архива Сергея Гольштейна
Сергій Гольштейн із батьком у Березовому сквері. Полтава, 1939 рік. Фото з особистого архіву Сергія Гольштейна


Народився я в Україні, в місті Кам'янці-Подільському Хмельницької (раніше – Проскурівської) області. Там у 30-х роках мій батько, Ісаак Григоровичкадровий військовий, відбував службу в полку, яким командував майбутній маршал Москаленко Кирило Семенович. Йому я зобов'язаний своїм ім'ям: коли 1 грудня 1934 року в Ленінграді було вбито Сергія Мироновича Кірова, Москаленко сказав моїм батькам: "Якщо у вас народиться хлопчик (а старшому братові Михайлу було тоді шість років), назвіть його на честь Сергія Мироновича". Порада командира – наказ для підлеглого. Майже через два роки, без чотирьох місяців, у 1936-му, і з'явився Сергій – я.

Незабаром батька відрядили служити в Одесу – місто, де народився він і його брати, де жив його батько і мій дід Григорій. Дід прожив в Одесі все життя і загинув у лавах ополченців під час оборони рідного міста у Велику Вітчизняну війну. На фронтах тієї страшної війни загинули й брати мого батька.

З Одесою, у якій пройшло моє раннє дитинство, пов'язані і радісні, і сумні спогади. Одне з радісних – народження в 1939 році сестри Люби.

Жили ми в Одесі, як і в інших місцях служби батька, у розташуванні військової частини, на першому поверсі казарми. Із тією казармою, точніше з підвалом у ній, пов'язаний курйозний епізод мого "бойового" дитинства. Підвал, у якому була розміщена котельня, нестримно вабив мене. І, нарешті, здійснилося! Погожого літнього дня ми з одним хлопчаком примудрилися забратися в щілину між обмурівкою котла і його секціями. Забратися змогли, а от вибратися – уже ні. Нас довго шукали, і ще довше витягали з пастки, у яку ми потрапили добровільно.

Згадую й таку подію. Їхали з батьком у легковику. Я в нього на колінах. Він розмовляв із водієм, а я був дуже зацікавлений ручкою дверцят, яка крутилася. Потихеньку крутив її, крутив, поки не докрутився! Дверцята відчинилися, і я на повному ходу вивалився з машини. Усіх подробиць не пам'ятаю, дивом не покалічився, але травмувався сильно.

Не забути й випадку, що закінчився трагедією. Якось уранці мати зі сусідкою пішли на базар. А якась сім'я в той день виїжджала з казарми. Вантажна машина з їхніми пожитками вже від'їжджала від дому, коли ми із сином тієї сусідки, прилаштувавшись, причепилися до заднього борту кузова. Водій не помітив нашого трюку. Машину сильно труснуло, коли вона з'їжджала з тротуару на дорогу, і ми злетіли прямо під колеса. Мені пощастило, я відбувся страшними ударами і саднами, а хлопчик загинув. Піднялася метушня, хтось із сусідів побіг на базар за нашими матерями і толком не розібравшись, хто з нас загинув, повідомив, що задавило мене. Маму, що в істериці кинулася додому, усю дорогу сусідка заспокоювала, ще не знаючи, що насправді загинув її син. Дикий випадок!

28 червня 1940 року наша армія, згідно з пактом Молотова–Ріббентропа, увійшла в Бессарабію і батька перевели служити в Кишинів. Його частина зайняла під казарми будівлю, що виходить фасадом на центральну площу столиці Молдови.

1 травня 1941 року я, залізши на підвіконня вікна, що виходить на площу, спостерігав за підготовкою до військового параду, за моєю спиною в кімнаті носилася сусідська дітвора. Площею, на якій уже встановили трибуну, неквапливо походжали двоє якихось високопоставлених військових. Коли вони вкотре наблизилися до нашого вікна, мама в одному з них упізнала Семена Михайловича Будьонного, очманіла і закричала мало не в саме його вухо: "Діти! Діти! Біжіть сюди! Ось живий Будьонний!" Він розсміявся, і я зареготів, побачивши зблизька його приголомшливі вусища. Семен Михайлович підійшов і поплескав мене по щоці.

Ще пам'ятаю, як у 1940 році на півдні країни (у Криму, Молдові) стався потужний землетрус із руйнуваннями та жертвами. Візочок, у якому лежала моя однорічна сестра Люба, під час поштовхів стрибав кімнатою, зі стіни навіть упав килим. Нас, дітей, вивели на подвір'я, посадили в легкову машину, яка теж увесь час грайливо підстрибувала. Було і страшно, і весело. У дитинстві небезпека не завжди усвідомлюється. Але незабаром сталися такі події, які трусонули наші життя і долі сильніше від будь-якого землетрусу.

Бувалий вояка одразу зметикував, що "броня міцна і танки наші швидкі..." – явно завищена на той момент оцінка обороноздатності нашої країни

22 червня 1941 року Кишинів, розташований лише за кілька десятків кілометрів від кордону, піддали бомбардуванню одним із перших міст країни. Я вискочив на ґанок і з непідробною дитячою цікавістю дивився на те, що відбувається, поки мама не втягнула мене в дім. Так у моє життя увійшла війна.

Командир нашої частини – бувалий вояка – одразу зметикував, що "броня міцна і танки наші швидкі..." – явно завищена на той момент оцінка обороноздатності нашої країни. Під бомбардуванням, рішуче й оперативно, він зумів організувати відправлення сімей військовослужбовців на вокзал і розміщення їх у товарних вагонах.

Не встигли ті, хто від'їжджав, попрощатися із чоловіками, батьками – почався авіаналіт. Машиніст паровоза, щоб відвести потяг із-під обстрілу, різко рвонув його, і вагони покотились повз тата із дворічною донькою на руках... У метушні того, що відбувалося, він не встиг передати Любу мамі. Із якогось вагона йому крикнули: "Кидай її!" І він кинув. Сестричку підхопили. А мама, не знаючи про те, билася в істериці та "рвала волосся на голові". Коли потяг зупинився десь у полі, до нас принесли живу і неушкоджену Любу. Ось із таких пригод розпочалася наша перша військова дорога.

Під бомбардуваннями, з пересадками ми добралися, нарешті, до Полтави, де в невеликій квартирці біля Березового скверу жив мамин батько, мій другий дідусь Хаскель. Дружина його, моя бабуся, рано померла, я не застав її живою. Він залишився із трьома дочками на руках: старшою – Раєю, моєю мамою, середньою – Сонею, молодшою – Ідою. Дід брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 років і два роки провів у полоні в японців.

Заробляв на життя шевським ремеслом, був висококласним майстром. І пристрасним книголюбом. Що зближувало його з видатним письменником гуманістом Володимиром Галактіоновичем Короленком, який жив у Полтаві. Зблизило їх і шевське ремесло, якого Короленко теж навчився у засланні в Якутії. В одному з музеїв Полтави була фотографія дідуся, на якій він і Короленко були разом у Березовому сквері. Сестра її бачила. А в музеї Короленка, у кабінеті письменника, я бачив шевську лапу, подаровану йому моїм дідом.

Із війни з японцями дід привіз кілька нагород, зокрема й Георгіївський хрест. У російській армії діяло правило, що носію цієї нагороди, навіть пересічному, честь віддавали і вищі за званням чини. Нагорода стала діду бронею в погромні роки Громадянської війни.

Сімейна хроніка оповідає про один цікавий епізод того часу. Коли в місті господарювали білогвардійці, до діда додому завітали гінці від їхнього начальства – замовити взуття якомусь генералу. Забираючи вже виконане замовлення, звеліли моїй мамі (їй було тоді 11 років) їхати з ними. Під'їхавши до знаменитих Червоних казарм, у яких вони квартирували, мамі сказали чекати у фаєтоні. Дід увесь той час, страждаючи від невідомості, "рвав і метав" і хотів уже бігти до Короленка за підмогою. Але маму незабаром привезли, та ще й з подарунками і гостинцями за вподобану роботу.

Перед нею стояв той самий водій, який відвіз їх під обстрілом за місто, висадив і залишив самих

Сталося так, що всі три дідусеві дочки, зокрема й моя мама, вийшли заміж за військових, які служили у Полтаві. Саме в благословенній Полтаві судилося зустрітися моїм батькам. А сталося це так.

Із початку революції татів батько, як і багато одеських бідняків, пішов служити їй вірою і правдою, і незабаром опинився в Полтаві в лавах міліції. Із собою він узяв і старшого сина – мого батька. Батько спочатку займався комсомольською роботою і був навіть Першим секретарем Гадяцького райкому комсомолу, а потім і губвиконкому, про що свідчить посвідчення, яке зберігається в Полтавському обласному краєзнавчому музеї. Із комсомолу наприкінці 20-х років пішов служити в армію, став кадровим військовим. Але то окрема історія.

А я потрапив до Полтави у страшний 1941 рік. Слідом за нами дісталися сюди й мамині сестри з дітьми. Їх війна також застала на кордоні. Соня з донькою Анею добиралися з міста Рені (кордон із Румунією). А Іда з доньками Аллою і Людою – з Володимира-Волинського (кордон із Польщею). На кордоні служили їхні чоловіки – Давид і Олексій. Обидва потрапили на війну з першої її хвилини. Командир частини, де служив дядько Олексій (так само, як і наш батько), посадив сім'ї військовослужбовців на вантажну машину і наказав вивезти з-під вогню.

Водій відвіз їх за місто і висадив. Під гуркіт бою жінки вирішували, що робити далі. До них підійшов у військовій формі чи то угорець, чи то румун і запитав: "Чи є серед вас євреї, комуністи?..." Одна з сусідок моєї тітки Іди кивком голови вказала на неї з дітьми. Військовий порадив їм швидше йти, оскільки скоро з'являться німці. Що залишалося їй, бідній, із малолітніми дітьми? Звичайно, якомога швидше тікати. Дивом добралися вони до Полтави.

Багато років потому тітка Іда, яка жила з нами в будинку біля Березового скверу, пішла працювати змінницею до своєї подруги по нещастю (чоловік якої теж загинув) у кіоск на розі вулиць Пушкіна і Гоголя. В одну з її змін підійшов покупець і замовив чи то газовану воду, чи то "сто грамів", тітка налила йому, підняла очі й... скам'яніла. Перед нею стояв той самий водій, який відвіз їх під обстрілом за місто, висадив і залишив самих. Із криками і прокльонами вона вискочила з будки і стала бити його. А він усе повторював: "У мене був такий наказ".

Ми, сім'ї маминих сестер (загалом 10 осіб) і дідусь тулилися в його двокімнатній квартирі біля Березового скверу. Із собою з речей майже нічого не встигли, та й не змогли б узяти.

Незабаром і Полтаву почали бомбити. Пам'ятаю один із таких нальотів. Ми з мамою прийшли до її рідної тітки Соні, яка жила на вулиці Пушкіна в будинку, де зараз "Сиббанк". Коли почався авіаналіт, усі побігли в підвал будинку (він і зараз існує). Якісь люди підходили, заспокоювали, здається, давали воду. Далі я розповім про дивовижні перипетії долі цієї тітки Соні та її сина Михайла Ілліча Лєйкіна.

Чаво приїхали? Чай німець вас і тут знайде...

Німці наближалися до міста, вибратися з якого таким сім'ям, як наша, було майже неможливо. Дивізія батька вела бої недалеко від Полтави, їй довелося відступати. Батькові вдалося неймовірне в тих обставинах, він заїхав до нас із якимось військовим. І вже в останні дні перед приходом німців зміг не посадити, а буквально заштовхати всіх нас у вагон поїзда, що прямував на схід.

Вражаючий епізод. Поїзд рушив, а старшого брата Мішу заштовхати до вагону ніяк не виходило. Тоді його підняли і заштовхнули у вікно. Так він і їхав якусь частину шляху – головою з половиною тіла у вагоні, а ногами – зовні. Коли всі трохи втряслися, його втягнули до вагону. Їхали до міста Саратова, де проживала родина командира батька.

Нескінченні пересадження, бомбардування, очікування – майже за відсутності харчування, не кажучи вже про інші потреби, однією з яких була вода. І з нею пов'язаний такий трагікомічний випадок. На одній із пересадних станцій дорослі склали в купку вузлики, сумки (що встигли прихопити з собою), мене посадили зверху й вирушили по окріп (він був на кожній станції). Як завжди несподівано почався авіаналіт. Усі розбіглися, поховалися, а я залишився один, сидячи, де мене посадили, – на купці нашого барахла. Коли пролунав сигнал відбою тривоги – всі повернулися й застали сцену: реготав п'ятирічний пацан, який усе бомбардування просидів на гірці жалюгідного скарбу. Мама, побачивши ту сценку, сплеснула руками й сказала фразу, яка потім стала, особливо під час сварок, моїм багаторічним сімейним прізвиськом: "Ну й бугай!" Тим прізвиськом мене довго дражнили брати й сестри.


Авиационный завод в Саратове. Фото: echosar.ru
Авіаційний завод у Саратові. Фото: echosar.ru


До Саратова ми приїхали без дідуся. Він рішуче відмовився їхати, мотивуючи це тим, що спілкувався з німцями в Першу світову і вони справили на нього приємне враження як культурні, цивілізовані люди. І як батько не намагався напоумити його, що німці вже інші, він не хотів нічого чути й залишився. А за кілька днів після нашого від'їзду товариші по службі батька повинні були їхати через Полтаву до Харкова, і він дав їм завдання за всяку ціну забрати з Полтави діда, якщо буде потрібно – силою, довезти до Харкова й посадити на потяг до Саратова. Не пам'ятаю, чи привезли його вже померлим у дорозі, чи він помер невдовзі після приїзду, але ховали його в Саратові. У Саратові ж народився і мій молодший брат Льоня.

Оселилися ми у двокімнатній квартирі на другому поверсі старого будинку в центрі міста. Ми, десятеро людей, і сім'я господарів бідували разом десь майже протягом півроку. Коли фронт наблизився до Сталінграда (до сусідньої до нашої області), і ймовірність бомбардувань зросла, військкомат відрядив нас та інші сім'ї до села Юнгерівки Лисогорського району Саратовської області. Помістили три наші сім'ї в низькій хатинці, і в першу ж ніч хтось вибив нам шибу віконця, а був 30-градусний мороз!

Одну половину села займали росіяни, а іншу – українці, виселені, мабуть, у період колективізації. Нам довелося жити і там, і там. Зустрічали по-різному. Пам'ятаю, хтось кричав: "Чаво приїхали? Чай німець вас і тут знайде..." Але були й добрі люди – ділились останнім шматком. Так склалося, що всі наші батьки за різних обставин побували в нас. Мого переводили з Північно-Кавказького на Ленінградський фронт, і він на кілька днів заскочив до нас.

Дізнавшись про приїзд військових, сім'ї евакуйованих прибігли до нас і стали скаржитися, що сільська влада обділяє їх харчуванням, не дає дров тощо. Батько в сільраді влаштував рознос, мама та її сестра Соня ледве його заспокоїли. Нам одразу ж привезли підводу дров. Але батько сказав, що він іще кілька днів тут пробуде й наполіг, щоб завезли дрова й іншим нужденним.

Фронт був так близько, що ввечері ми виходили на околицю села і з трепетом дивилися на суцільну заграву на горизонті

Після важкого поранення під Сталінградом навідався до нас чоловік тітки Соні – Давид. Думаю, це він відбив у мене бажання курити. Як більшість фронтовиків, він постійно робив із махри самокрутки і безперервно курив. А я, хлоп'я, крутився біля нього й канючив: "Дядьку, дай покурити!" Набрид так, що він не витримав і сказав: "Ну, зараз ти в мене накуришся на все життя!" Дав самокрутку й наказав затягуватися, примовляючи: "Ой, ма-ма!" Мене вистачило на кілька затяжок, а потім ледве відкачали. Зате не курю донині.

Заїхав до нас у село й чоловік іншої маминої сестри – Іди – Олексій. Не пам'ятаю точно за яких обставин, здається, переганяв танки, оскільки сам служив у танкових військах. До речі, до війни він закінчив наше Полтавське військове училище, яке чомусь називалося тракторним. Я пам'ятаю, що він майже весь час тримав на одному коліні дочку Аллу, а на іншому – дочку Люду.

Незабаром після його від'їзду сталося таке. Мій старший брат Міша (старший за мене на 8 років) повів мене з села в райцентр підстригтися. По дорозі в переліску ми зустріли листоношу. На той час чекали листоношу з трепетом, не знаючи, яку звістку він принесе. Ми запитали, чи немає для нас листів? Вона довго рилася у величезній, набитій кореспонденцією сумці, і сказала, що нічого немає.

Повернувшись до села, ми почули крики, зойки, що доносилися з нашої хатинки. Брат сказав: "Чуєш, як в тітки болить нога?" Справа в тому, що тітка Іда, працюючи в полі, проколола п'яту, рана наривала й боліла. Але кричала вона не від болю в п'яті. Поштарка з якихось причин не віддала нам повідомлення, а то була похоронка на дядька Олексія, який загинув у танку під Ржевом, в одній із найкривавіших битв Другої світової війни – Ржевсько-В'яземській операції. Напевне й про нього писав Твардовський у своєму знаменитому "Я убит подо Ржевом, в безымянном болоте, в пятой роте, на левом, при жестоком налете...". Загинув дядько 14 серпня 1942 року, у день народження своєї дружини, моєї тітки Іди.

Село Юнгерівка запам'яталося ще тим, що через нього майже суцільним потоком рухалися війська: з боку Сталінградської битви – поранені, виснажені, змучені (їх, здебільшого, везли на возах), а назустріч їм – поповнення – в новому обмундируванні, озброєні, бадьорі. Наші мами стояли вздовж дороги, деякі простягали фотографії чоловіків, родичів, наївно і з надією вважаючи, що хтось із тих, хто проходив, міг їх зустріти на дорогах війни.

Фронт був так близько, що ввечері ми виходили на околицю села і з трепетом дивилися на суцільну заграву на горизонті. Мій старший чотирнадцятирічний брат теж вирішив допомагати фронту й вирушив до Саратова, до техучилища. Пам'ятаю, як ми з мамою вивели Мішу на околицю села, і він, маленький, хирлявий, із торбинкою за плечима, пішов пішки до Саратова. Потім він розповідав про найтяжчі умови навчання й роботи, бомбардування, недоїдання і про добре ставлення до нього старших. Для нього ставили до верстата ящик (зростом не вдався), і він клепав щось для фронту. За свою нелегку роботу отримав посвідчення учасника війни на трудовому фронті.

Років за півтора ми повернулися з Юнгерівки до Саратова, але оселилися вже в іншій квартирі. Думаю, що то було на початку осені 1943 року. Пам'ятаю, як ішли ми з мамою, здається, визначатися зі школою і на одному з перехресть почули голос Левітана, який повідомляв, що "сьогодні військами такого-то фронту звільнено обласний центр, великий залізничний вузол – Полтаву". Мама заплакала. То було 23 вересня 1943 року.

Тікай, вона побігла в гестапо

Під час другого перебування в Саратові стався такий казус із маминою сестрою Сонею, вірніше, з її дочкою Анею. Чоловік тітки, дядько Давид, дістав чергове важке поранення, після якого вже не брав участі у військових операціях, але залишився в армії. На той час він перебував у госпіталі в Дніпропетровську. Хтось із його знайомих їхав у справах до Саратова, і дядько попросив, щоб він на зворотному шляху привіз його доньку Аню. Знайомий погодився виконати дядькове прохання, але виконав лише частину його. Повертаючись із Анею з Саратова, він десь її загубив (або кинув), й одинадцятирічна дівчинка залишилася одна в хаосі війни. Але знайшлися все ж жалісливі люди й допомогли їй дістатися до батька в Дніпропетровськ. Її батько, мій дядько Давид, пройшов страшне горнило війни.

Про один випадок слід розповісти. У 1941 році він потрапив у відоме "харківське оточення" і виходив із нього з двома товаришами по службі, один із яких був до того ж поранений. Дядько вирішив виходити до своїх через Полтаву, бажаючи дізнатися хоч щось про свою сім'ю, яка в перший же день війни з міста Рені попрямувала до Полтави, а чи доїхала, йому було невідомо. Двір дідуся він пам'ятав, оскільки перед війною приїжджав у гості. Насилу дісталися до села Копили під Полтавою, і з настанням темряви дядько почав пробиратися в місто, до будинку, де жив дід.

Зайшовши у двір, вирішив дізнатися про долю сім'ї в сусідки Шовкопляс, якій, як він уважав, можна було довіритися. Постукав у її віконце, вона спочатку не впізнала пізнього гостя – зарослого, брудного. А впізнавши, впустила до хати, почала поратись і щось готувати. Дядько попросив бинт, йод, іще щось для залишеного в Копилах пораненого. Оскільки у неї не все було, пішла запитати в сусідки. Очікуючи в домашньому теплі, дядько Давид уже почав дрімати, коли у віконце постукала інша сусідка: "Тікай, вона побігла у гестапо".

Йому вдалося втекти й повернутися до своїх, чекав у Копилах. Але пробираючись далі, вони все ж попалися поліцаям. Їх замкнули в коморі, але й звідти трійця якимось дивом вибралася. На підході до лінії фронту (у Сумській області) дядько залишився один із пораненим, оскільки другий із їхньої трійці зі словами "Ну, хлопці, я вже вдома. Он за горою моя хата" покинув їх. Із неймовірними труднощами їм удвох усе-таки вдалося вийти до своїх. Але то був іще не кінець історії.

Виходячи з оточення, члени партії, незважаючи ні на що, повинні були зберегти партквиток. У дядька він був зашитий у фуфайці, а в його товариша захований у чоботі. За його словами, на чоботи поласилися поліцаї і зняли їх. Так товариш пояснив відсутність у нього партквитка. Дядько не бачив, коли він його туди ховав, але "особістам" підтвердив сказане, й обидва вдало пройшли перевірку.

Не шукай могили, її немає

До Полтави з евакуації ми повернулися влітку 1944 року. Пам'ятаю, як ішли всім табуном із пожитками від Київського вокзалу вулицею Пушкіна до свого рідного Березового скверу. І коли підходили до 10-ї школи, мама, побачивши вдалині знайомі берізки, заплакала. На нас чекав сюрприз – у квартирі діда жила якась сім'я. І поки вони шукали собі притулок, ми жили в сараї у дворі. Коли мама розпитувала сусідів, які пережили окупацію, про долю подруг, знайомих, чула у відповідь: "Вбили. Вбили". – "За що?" – "За те, що євреї". – "Звідки німці дізналися так швидко, що вони євреї?" – "Та німці нічого не знали, то знали наші".

У нашій квартирі був прикомірок із маленьким віконцем до сусідньої квартири. І в ту комірчину підселили жінку з хлопчиком мого віку. Його батько, льотчик, загинув. Із тим хлопчиком Костею я вчився в одному класі, дружили ми й після закінчення школи. Коли закінчили сім класів, він умовляв мене їхати до Одеси вступати до морехідного училища. Я не піддався на вмовляння, і він поїхав сам. Але повернувся, не вступивши, ще й сильно побитий. Не знаю точно, що сталося, але, за його словами, він поліз навіщось на дах вагона (я здогадуюся – навіщо), і звідти його скинули. Ще легко відбувся.

Улітку 1946 року до нашого дворика влетіла іномарка (якийсь "Опель"), з якої вискочив батько. Він тоді служив у Відні (в Австрії) та їхав на подарованому йому командувачем армією автомобілі до своєї рідної Одеси для продовження служби. Дорогою заїхав до нас. Водій Микола катав на тому опелі містом і мого старшого брата, і його компашку, і, напевно, дівчаток.

Сам киянин, попросив у батька дозволу проскочити до Києва, до матері, яку не бачив із початку війни. А потім обіцяв перегнати машину вже до Одеси. Батько дав добро. І більше ніхто не бачив ні Миколи (він був уже демобілізованим), ні машини. Коли батькові говорили, що знайти Миколу в Києві з такою машиною нескладно, він відповідав: "Нехай це буде на його совісті, взагалі-то він її заслужив, не раз рятував мені життя". Є вираз "доброї душі людина", – це про мого батька. В Одесі він довго перебував у штабі округу без призначення.


Одесса, 1946 год. Фото: fishki.net
Одеса, 1946 рік. Фото: fishki.net


1946 рік. Голод посилювався. І тітка Іда відвезла мене до батька в Одесу, щоб хоч один із родини трохи відгодувався. Увесь вільний час в Одесі тато шукав місце, де загинув його батько-ополченець. Одного разу на Дерибасівській зустрів старого знайомого, зрадів, із надією запитав, чи не знає той, де могила батька. "Ніде" – відповів знайомий. Батько став обурено йому дорікати, а той продовжив: "Не шукай могили, її немає. Він загинув на моїх очах від прямого попадання снаряда". Тоді я вперше побачив батька, який плакав.

Якось батько взяв мене з собою до штабу округу. З офіцерами і генералами ми стояли у вестибюлі, коли раптом хтось крикнув: "Жуков!" А Жуков у той час був за вказівкою вождя відправлений у заслання, – до Одеси. Головний маршал війни – командувач округом... Я, пацан, тоді на власні очі побачив, як його боялися. У лічені секунди вестибюль спорожнів. Хто не встиг втекти – забилися по кутах. Батько стояв з якимось військовим, а мене сховав за спиною у стінній ніші. Жуков увійшов зі своєю свитою й зупинився за кілька метрів від нас, не помітивши мене. Потім щось гаркнув, із далекого кута до нього підбіг генерал і почав доповідати. Черевце генерала, коли він біг і доповідав, помітно гойдалося. І я зареготів! Слава Богу, що Жуков не почув, але батько нагородив мене тумаком.

Він отримав, нарешті, призначення – заступником командира дивізії до міста Білгород-Дністровського під Одесою. Уперше ми жили в нормальній квартирі в маєтку на березі Дністровської затоки, яка впадала в Чорне море. На іншій стороні затоки розкинулося місто Овідіополь. Між містами було поромне сполучення. Це місто відоме старою Суворовською фортецею, яку я всю облазив уздовж і впоперек. У вихідні виїжджали на море (15–20 км від нашого житла).

Побачив страшне видовище – димлячі останки нещасної корови, яка наступила на міну

Одного разу їхали польовою дорогою, вздовж якої мирно паслися корови. Раптом позаду пролунав потужний вибух. Підбігши до місця вибуху, я побачив страшне видовище – димлячі останки нещасної корови, яка наступила на міну. Нам пощастило: колесо машини проїхало всього за півметра від міни.

Із різними снарядами, які вибухали, мені довелося в дитячі воєнні та післявоєнні роки неодноразово "мати справу". У дворі поряд із нашим двором 1-ї школи ми з приятелем знайшли якийсь снаряд, сіли, як зараз пам'ятаю, на схилі окопу (мабуть, навчального) і стали колупатися у знайденій залізяці. На наше щастя, за цим заняттям нас побачив фізрук школи, снаряд відібрав і надавав по шиях.

Були ще випадки. До обгорілої у війну будівлі гуртожитку будтехнікуму, яка стояла поруч із нашою 4-ю школою, ми бігали курити, "стукатися" (з'ясовувати стосунки) тощо. Якось один пацан притягнув туди знайдений невідомий снаряд та почав у ньому копирсатися. Майже відразу ж він розірвався, хлопчику відірвало частину кисті і щось іще пошкодило. Якби мене буквально за кілька секунд до вибуху хтось не покликав і я не відійшов, наслідки були б, найімовірніше, теж сумними.

Одного разу ми з Костею, сусідським хлопчиком, із радісним передчуттям бігли вулицею зі знайденою вибухівкою. Старші пацани, що йшли нам назустріч, відібрали її. Розлючені, ми помчали за підмогою. Тільки встигли забігти за ріг вулиці Ванцетті, як пролунав вибух. Наслідків не знаю.

Наприкінці 1946 року батько отримав нове призначення – до Румунії, у місто Ясси, командиром окремої частини. Ми всі переїхали туди, крім Міші. Справа в тому, що там не було російської школи, і він змушений був закінчувати її в місті Унгени, на кордоні, живучи в сім'ї якихось родичів заступника батька. Сім'я була питуща, і Міша пізнав усі "принади російських веселощів".

Румунія воювала проти нас на боці Німеччини, і ми, природно, сприймали їх як ворогів

Частина Яссах була розташована на території найбільшої в Румунії психлікарні. Іноді її головний лікар слав до батька гінців із проханням дати солдатів для заспокоєння буйних пацієнтів. Лікарня була на відстані 7–10 км від міста. На території була стайня, а в ній – старовинний панський фаетон, на якому ми їздили в місто: влітку на колесах, взимку на санях. Жили, як звичайно, на першому поверсі казарми. Сімей службовців було мало, і компашка мого віку (10 років) була нечисленною, через що в нас були постійні проблеми. Румунська дітвора становила більшість, а бійки між нами були частими.

Румунія воювала проти нас на боці Німеччини, і ми, природно, сприймали їх як ворогів. Одна з таких сутичок закінчилася для мене сумно. У той раз кидалися камінням, і один із них влучив мені просто в лоба. Я впав, утративши свідомість. Добре, що неподалік був вартовий, який викликав чергового. Батько привіз із міста якогось професора, який оглянув мене і обробив рану. Не один день я пролежав у важкому стані, а коли почав одужувати, мама, йдучи з дому, замикала мене, розуміючи, що я піду шукати кривдників. В один із днів мого вимушеного карантину я почув, як за вікном мене кличуть пацани. Виявилося, що приїхала кишинівська футбольна команда, усі збиралися в місто на гру і кликали мене з собою. Я почав було вилазити через вікно, але оскільки сил ще було замало, звалився на підлогу. Матч відбувся без мене.


Мать, брат и отец Сергея Гольштейна. Яссы, 1947 год. Фото из личного архива Сергея Гольштейна
Мати, брат і батько Сергія Гольштейна. Ясси, 1947 рік. Фото з особистого архіву Сергія Гольштейна


І ось, нарешті одужавши, я почав шукати кривдників. Вони, знаючи про те, ховалися. І визрів у мене такий план. Кабінет батька був поруч із нашою квартирою. Я, знайшовши момент, проник у нього, і з тумби столу взяв пістолет-барабан. Із ним і почав полювання на кривдників. І ось одного разу, десь на узліссі, ми перетнулися. З відстані метрів п'ятдесяти я почав безладно по них стріляти, вони кинулися тікати. Урятувало і їх, і мене, і батька те, що на курок натискати я вмів, але ось влучати в ціль... Словом, кулі, на щастя, минули їх.

У частині, почувши стрілянину на території, підняли тривогу, і незабаром два офіцери (пам'ятаю їх досі, і є навіть спільна фотографія) зловили мене і сказали: "Значить так – ми тебе не бачили, а ти – нас". І відібрали пістолет для особистої потреби. Батько зрозумів, хто порушник спокою, і переконався в тому, не виявивши пістолета у себе в столі. Уперше в житті він бив мене, вимагаючи повернути пістолет. Я побіг до офіцерів, що забрали зброю, і просив його повернути, бо батько нетямився з люті. Вони сказали, що викинули його в болото. Загалом, оскільки постраждалих не було, історія поступово затихла.

Одного разу ми поверталися додому з міста на фаетоні. Ми – це батько, "особіст" його частини майор Нальотов, я і їздовий фаетона. Між містом і лікарнею, де ми жили, було велике поле, засіяне підбитими танками, гарматами та іншим. То були сліди знаменитої Яссько-Кишинівської операції часів війни. Раптом з одного підбитого танка, який стояв метрів за п'ятдесят зліва від дороги, по нас почали стріляти. Майор Нальотов, досвідчений вояка, моментально зіштовхнув мене в кювет, закричавши: "Не піднімайся!". А сам, вихопивши пістолет, кинувся у бік танка.

Батько, теж з пістолетом, і їздовий – за ним. Із танка вискочив якийсь чоловік і побіг у поле, начебто він був у нашому обмундируванні. Було чути стрілянину, крики, було моторошно. Починало темніти. Незабаром стрілянина затихла. Я лежав у кюветі, як звелів майор, не висовуючись. Коні стояли, не рухаючись. У тиші, що наступила, і сутінках було тривожно. І раптом десь далеко почулося кахикання, я зрадів. Річ у тому, що батько, повернувшись із фінської війни, іноді бухикав, особливо коли нервував.

Незабаром з'явилися всі троє, стрибнули в екіпаж, і ми помчали в частину. Після приїзду підняли на перевірку весь особовий склад, оскільки була підозра, що стріляв – "свій", із частини. Поки йшла перекличка, люди майора пройшлися по кімнаті, оглядаючи взуття, вишукуючи брудне – гонитва йшла бездоріжжям. Але такого не виявилося, і пригода залишилася нез'ясованою. У фаетоні виявили дірки від куль того, хто стріляв по нас.

Нічого не брали до уваги: навіть самовідданої участі з першого до останнього дня у Вітчизняній війні

Я вже згадував, що в Полтаві жила рідна мамина тітка – Соня. Її єдиний син Михайло навчався у Харківському медінституті і в перші дні війни пішов добровольцем на фронт. Йому судилася рідкісна доля: він усю війну провоював у піхоті, будучи командиром взводу, роти, танкового десанту, наприкінці війни – у розвідці полку, налагоджував зв'язок із союзниками. Його батьки евакуювалися з Полтави в Акмолинськ, нині столиця Казахстану – Астана (після закінчення інституту мені довелося там працювати). Зв'язок із Михайлом, природно, перервався. І не відновився ні до війни, ні після. Їхнє горе було непозбутнім.

Ішов другий рік нашого перебування в Румунії, а я так і не почав учитися через відсутність російської школи. І ось дійшла до нас чутка, що в портовому румунському місті Констанца відкривається російська школа. Батько взяв мене, старшого брата Мішу, який уже навчався в місті Унгени, і повіз до Констанци. Із нами був усе той же майор Нальотов. Але звістка про відкриття школи не підтвердилася. Увечері перед поверненням ми вечеряли в ресторані готелю. У протилежному кутку залу бенкетувала компанія наших офіцерів, один із яких, перебравши, "наводив порядок" і вдарив працівника, який ішов повз. Батько велів майору Нальотову привести до пам'яті бешкетника. Але, коли той підійшов і спробував закликати п'яного до порядку, офіцер майора грубо послав...

Нальотов пообіцяв розібратися з цим неподобством. Офіцери компанії, розуміючи, що перед ними "особіст" (а в ті часи сутичка з таким служакою не обіцяла нічого доброго), повели захмелілого і порадили на ранок піти до майора вибачитися і покаятися. Указали й номер, де ми оселилися. У двері постукали, коли у кімнаті були тільки ми з братом, брат відкрив і остовпів. Перед ним стояв... мамин двоюрідний брат Михайло, зниклий син її тітки Соні. Вони впізнали один одного, оскільки до війни бачилися в Полтаві, коли ми приїжджали погостювати.

Згодом розпитуючи його, чому після закінчення війни він не шукав батьків і рідних, почули таке. Довелося йому лежати в госпіталі з однією людиною, яка прямувала після виписки до Полтави. Скориставшись нагодою, Михайло попросив дізнатися про батьків за довоєнною адресою. Той виявив за цією адресою (вул. Пушкіна, 43) згорілий будинок. А сусіди повідомили, що батьки Міші загинули. Тоді як насправді вони, повернувшись із евакуації і виявивши згорілий будинок, оселилися в іншому місці. Михайло, отримавши звістку про загибель рідних, припинив пошуки. І тільки наша дивовижна зустріч у Констанці знову з'єднала їх. Нині Михайлу Іллічу 96 років, і він живе із сином у Полтаві, у будинку на вулиці Жовтневій, біля пам'ятника Зигіну.

Ішов 1948 рік. У Країні Рад набирала обертів "боротьба з космополітизмом" – затята антидисидентська кампанія, що закінчилася знаменитою "справою лікарів". На нашу біду, потрапив під каток і наш батько, що покалічило усе його подальше життя і долі членів родини. Під надуманим приводом за півтора року до вислуги його звільнили з армії, якій він віддав найкращі роки свого життя. Без пенсії, без громадянської спеціальності, з чотирма дітьми на руках. Нічого не брали до уваги: навіть його самовідданої участі з першого до останнього дня у Вітчизняній війні, у війні з білофінами і в інших операціях.

Переконаний комуніст, що втратив у війну батька – захисника Одеси; двох рідних братів: одного – командира батареї винищувального протитанкового дивізіону, загиблого в Чехословаччині за два місяці до кінця війни, другого – старшину, зниклого безвісти; інших загиблих родичів, він до кінця днів своїх писав багатьом керівникам і маршалам із проханням дати можливість дослужити до пенсії в рідній армії. І нічого не зміг добитися. Кілька разів допомагали працевлаштуватися авторитетні люди, які його знали, зокрема Маршал Москаленко, головний поет Вітчизняної війни Костянтин Симонов та інші.

У нас була фотографія, де батько відразу після війни, як виконувач обов'язків коменданта міста Дрездена, знявся із Симоновим, з якими в роки війни перетинався на воєнних дорогах. На зворотному боці фото напис Костянтина Михайловича: "Дорогий друже! Радий підписати тобі цю фотографію не на Тереку, не на Донці, а саме тут, на Ельбі! З добрими почуттями, мій любий! Твій К. Симонов" (підпис, дата). Річки Терек і Донець згадуються як можливі місця їхніх зустрічей, оскільки на Тереку батько воював у 18-й армії, де "геройствував" Л. І. Брежнєв, на Донці потрапив в оточення, а на Ельбі стоїть Дрезден, де вони востаннє бачилися.

Хлопців того часу умовно можна розділити на такі категорії: домашні, дворові, вуличні й бандюги. Себе я зараховую до вуличних

Ми повернулися з Румунії до Полтави без засобів для існування. Батько не міг працевлаштуватися. Хтось запропонував йому поїхати в місто Гур'єв (обласний центр), де річка Урал упадає в Каспійське море, працювати в нафтовидобувному тресті. Але через відсутність досвіду та відповідної спеціальності пробув він там недовго. Ми знову повернулися до Полтави. Я встиг скупатися в річці Урал, поганяти м'яч і проїхатися на верблюді, а коли повертаючись, робили пересадку із зупинкою в Москві, познайомився з татовим родичем, відомим у ті роки кінооператором на "Мосфільмі".

Із поверненням до Полтави наше матеріальне становище стало більше ніж гнітючим. Одна мамина сестра – Іда (у якої загинув чоловік) – жила з нами в дідівській квартирі, а друга – Соня – з родиною в місті Охтирці, де служив її чоловік Давид. Він приїхав за мною і відвіз до себе в Охтирку, щоб хоч трохи допомогти нашим протриматися і прогодуватися. Я прожив у них кілька місяців, за що їм спасибі! Не пам'ятаю всіх обставин мого перебування в них та причину швидкого повернення, але думаю, що вони, виховуючи дівчинку – доньку Аню, не знали, як поводитися з пацаном, та ще й повоєнним. Думаю, що і одна подія, до якої я причетним не був (ну, може, тільки побічно), стала причиною мого повернення додому.

Мене повели до школи, не пам'ятаю вже в який клас, оскільки після закінчення двох перших у Полтаві, я в Румунії понад рік взагалі не вчився. Одного разу, прийшовши до школи, я побачив маму однокласника, учителя нашої школи, заплакану, майже в непритомному стані. Вона показала мені сорочку сина, усю в крові. Виявилося, що напередодні, коли ми удвох поверталися зі школи і розійшлися на розі вулиці, уже майже біля до будинку його наздогнали невідомі пацани й штрикнули ножем за якийсь колишній конфлікт.

У школі мама впросила зарахувати мене до п'ятого класу, хоча в третьому і четвертому майже не вчився. Так я опинився у своєму колишньому класі, який покинув два роки тому.

У той час школи ділилися на російські й українські, чоловічі й жіночі, середні (10-річки) й початкові (7-річки). Я навчався в 4-й чоловічій середній російській школі. Про цей навчальний заклад можна писати й писати. Тоді вона була найвідомішою школою, розташованою в центрі міста. Вона ж була і самою "буйною" (щоб не висловитися міцніше), але водночас славилася великою кількістю випускників-відмінників. Досить сказати, що на два наші випускні класи було 27 медалей! Рекорд, не побитий досі. Але чимало хлопців пішли і по тюрмах – повоєнні пацани, які пережили війну, хто в евакуації, хто в окупації, що росли в холоді, голоді, побутовій невлаштованості, здебільшого втратили батьків. Усе те не могло минутися, і, звичайно, позначилося на їхній поведінці, долі.

Хлопців того часу умовно можна розділити на такі категорії: домашні, дворові, вуличні й бандюги (блатні). Себе я зараховую до вуличних. Але дружив і спілкувався із представниками всіх категорій, особливо з тими, хто був близький за інтересами.

Матеріальний стан родини був важким, і вулиця стала майже єдиним місцем мого часу. Улітку – пляж. Іноді – чужі сади. І, звичайно, – футбол. З ранку до вечора ганяли м'яч і на шкільних майданчиках, і у дворах, і в парках, і навіть на руїнах. Гралися і билися двір із двором, вулиця з вулицею, район із районом. М'ячі були у великому дефіциті, зазвичай для їх придбання скидалися компанією. Одного разу грали в футбол у Березовому сквері, який був закритий через висаджування молодих дерев, кущів та інших насаджень. До нас кілька разів підходив працівник міськвиконкому, який тоді був розташований на розі вулиць Пушкіна та Комсомольської (нині там дитяча музична школа) і вимагав забратися з парку, погрожуючи відібрати м'яч.

І ось одного разу він несподівано з'явився, схопив м'яч і пішов до себе в міськвиконком. Ми бігли за ним, просячи повернути м'яч і обіцяючи більше у сквері не грати. Він сказав мені, щоб спочатку прийшли батьки, а потім розберуться і з м'ячем. Я продовжував іти за ним і канючити м'яч. Коли він увійшов у виконком, вирушив за ним, помітивши до якої кімнати він увійшов, і прикинув, де вікна кімнати розташовані з боку вулиці. Потім узяв великий камінь і висадив їм вікно на першому поверсі. Додому не наважувався йти до глибокої ночі. Але, на мій подив і радість, усе обійшлося благополучно, – ніхто не приходив. Мабуть, не знали, де я живу, і ніхто не бачив моменту моєї помсти.

Під час навчання нас кілька разів розводили по різних класах, але ми все одно трималися разом

Якось ганяли м'яча у дворі своєї школи, і всю гру за нами спостерігав якийсь чоловік. Коли стали розходитися, він покликав мене і почав розпитувати: де і з ким живу, учуся тощо. Представився відрядженим із Москви, який працює в дитячому спортивному інтернаті. І запропонував мені там учитися. Удома не хотіли про те й чути, та й сам я не дуже рвався. То було перше запрошення і пропозиція – серйозно зайнятися спортом, так і не реалізоване.

Голодне, холодне, невлаштоване повоєнне дитинство. І світлий епізод у ньому – перебування в піонерському таборі. Розташований він у селі Забрідки під Новими Санжарами. Розмістили нас у сільській школі, і вчителі цієї школи – добрі й співчутливі люди – стали нашими наставниками. Ми, звичайно, не жирували, але тричі на день отримували їжу, ходили строєм на річку, ганяли м'яча, організовували концерти художньої самодіяльності тощо. Не знаю, за які заслуги, мене обрали головним – головою ради дружини.

Коли ми пришивали "посадові лички" (ланковий – одну, голова ради загону – дві, а я – три), один із ланкових (який згодом, у старших класах, став моїм найкращим другом) Роберт Айзикович учинив істерику. Хапаючись за боки, живіт, горло, він кричав, що проковтнув голку. Збіглися вихователі, директор табору, медсестра та інші. Трохи перепочивши, він знову і знову підіймав "бучу" – не давав спати. І тільки під ранок зізнався, що розіграв нас – "пожартував". Наступного року я знову поїхав у цей табір, і знову мене обрали "головним піонером". Фізрук і гармоніст табору Василь Васильович (прізвища не пам'ятаю) згодом привозив до нас уже в будівельний інститут на обласні змагання районну команду і ми згадували минулі роки.

Компашка наша складалася в процесі навчання, і в ній, переважно, були однокашники. Дивно, що в її складі уживалися представники всіх зазначених мною вище категорій – від "домашніх" дітей до "крутих", від відмінників до двієчників.


Первенство УССР по баскетболу. Гольштейн получает приз за лучшую технику. Сумы, 1955 год. Фото из личного архива Сергея Гольштейна
Першість УРСР з баскетболу. Гольштейн здобуває приз за кращу техніку. Суми, 1955 рік. Фото з особистого архіву Сергія Гольштейна


Під час навчання нас кілька разів розводили по різних класах, але ми все одно трималися разом. Найбільше "перетрушування" відбулося у восьмому класі, на початку навчального року. Якраз тоді добудували й запустили нову 25-ту чоловічу школу, і багатьох хлопців із мого класу перевели туди вчитися. А решту розподілили у два інші класи – "А" та "Б". Я потрапив до "А". У цьому класі вже вчилися кілька хлопців, що влилися в наш колектив.

І, насамперед, (не хочу образити інших) – Роберт Айзікович – пацан із Шоломки (так називали вулицю Шолом-Алейхема). Вулиця славилася своїми войовничими звичаями, та Робка – відмінник у навчанні – був невиправним забіякою. На першому ж уроці ми з ним "завелися" і... стали кращими корешами на всі роки. Він закінчив школу з медаллю і вступив з іншим нашим дружком Борисом Луб'янським у МІІТ (Московський інститут інженерів транспорту). Але наприкінці першого року навчання з кимось побився, і його виключили з інституту. Повернувшись до Полтави, він чекав призову в армію.

Команда нашого інституту – чемпіон області з баскетболу – мала їхати до міста Суми на першість України. І Робка напросився поїхати з нами. Я умовив тренера взяти його супровідником, за компанію, своїм коштом. Тренер його трохи знав, бо він був хорошим фехтувальником. Ми їхали в Суми з пересадкою в Харкові, і Робка попросився проскочити в медінститут: спробувати здати документи для вступу як медаліст. Документи прийняли і на зворотному шляху ми побігли дізнаватися результат. Дорогою в інститут побігли в гастроном щось купити, нам зустрілася циганка і запропонувала поворожити. Він віддав їй всі гроші, що залишилися, і вона наворожила йому багато чого з того, що потім сталося в його житті. Насамперед передбачила, що в інститут його не приймуть, що так і сталося. Незабаром він "загримів" у армію. Служив спочатку в Лубнах.

Договорити не встиг, як побачив над головою сокиру. Ледве ухилився

Через рік збірна області мала їхати до Львова на першість республіки. Про цю поїздку треба розповісти докладніше. У збірній були переважно студенти нашого будівельного інституту, один кременчуківець, один тренер із Полтави і два льотчики з Миргорода, яких тренеру, по суті, нав'язали. Перед поїздкою були збори, і по закінченні їх льотчики попросилися додому: оформити в частині дозвіл на поїздку. Поїзд на Львів ішов через Миргород, де вони повинні були підсісти. За два дні до відбуття їх відпустили. Коли поїзд прийшов до Миргорода, вони, напідпитку, увалилися до вагона з пляшкою коньяку і почали шукати тренера, щоб віддячити за непланову поїздку.

Тренер їхав із дружиною, яку оформили у складі жіночої збірної. Ми пробіглися по всіх вагонах, зокрема й ресторані, але не знайшли їх. Виявилося, що в Миргороді вони вийшли щось придбати у вокзальному буфеті, а коли повернулися, поїзд уже відійшов. Без документів, без грошей вони залишилися на пероні. Тренер проявив вправність і умовив якогось таксиста наздогнати потяг за подвійну плату. Прибувши до Києва, я (як капітан команди) і кременчуківець, старший і досвідченіший із нас (колишній москвич), пішли до начальника вокзалу та розповіли про ситуацію. Той поставився до нас прихильно, оскільки виявився колишнім баскетболістом. Відсталі від поїзда гнали до Києва таксі, але до поїзда так і не встигли. Здогадалися піти до начальника вокзалу. Той викликав чергового і велів посадити "страждальців" на швидкий поїзд Москва – Львів, який за розкладом приходив до Львова раніше за наш. Коли ми в тривозі приїхали до Львова, на пероні вже стояли тренер із дружиною.

Узагалі та поїздка була з багатьма пригодами. Ось ще кілька епізодів. Жили ми в центральному готелі міста. Один із наших хлопців заявився до нас у номер, демонструючи модний у ті роки кашкет із козирком, що гнувся. Ми, природно, стали розпитувати, де взяв. Він сказав, що купив його в маленькому магазинчику неподалік від готелю. Усією юрбою побігли туди. У магазинчику був лише один продавець – великий і непривітний чоловік. Кашкети були розкладені на прилавку.

Ми почали навперебій просити показати вподобані за кольором і розміром, він – нуль уваги, як ніби нас і немає. Я перший не витримав і закричав: "Ах ти, бандерівська...", "морда" договорити не встиг, оскільки побачив над головою сокиру. Ледве ухилився. Вискочили на вулицю, прибігли в готель, і тренер мені влаштував прочухана, упираючи на те, що перед від'їздом нас збирали люди з органів і попереджали, що тут потрібно поводитися, зважаючи на специфіку краю. Вони мали рацію.

Напередодні від'їзду я вийшов із готелю і попрямував униз вулицею до знаменитого Львівського театру. Повертаючись назад, побачив, що попереду мене з якоюсь дівчиною йде Робка... Я заціпенів: як Робка, що служив рядовим у Лубнах, опинився у Львові, та ще й у чесучевому модному костюмі? Підійшовши ближче до пари, яка жваво розмовляла, я сказав, нахилившись до вуха дівчини: "Не слухайте його, він усе бреше!" Робка, скрикнувши, обернувся, упізнав мене, і на головній вулиці Львова пролунало: "Серьога!", "Робка!". Виявилося, що він приїхав із Лубен на якісь армійські змагання. Наша зустріч мала продовження в ресторані. Але мені треба було бігти в готель збиратися, ми того дня їхали.

У готелі мене вже чекали, з подивом і тривогою гадаючи про моє зникнення. Робка, добряче піддатий, поїхав із нами на вокзал, піднявся і в вагон. Пролунав гудок, а він не хоче виходити. Поїзд уже рушив, хтось смикнув стоп-кран, і, нарешті, ми його висадили. Наслідки зупинки поїзда вже забулися.


Призвідником не був, просто не терпів хамства

Роберт незабаром вступив у військове училище, потім у військово-інженерну академію ім. Куйбишева, служив у Митищах під Москвою, потім – на станції Чкаловській, де до побудови Зоряного містечка жили космонавти і була їхня авіабаза. На під'їзді його будинку висить меморіальна дошка, що там жив космонавт Тітов. А в сусідніх під'їздах жили Гагарін, Комаров та інші. Робка служив у Зірковому (1,5 км від Чкаловської), а потім був начальником КЕЧ (житлово-комунальна служба) загону космонавтів.

Я неодноразово бував у нього в гостях і сам, і з дружиною. Запам'яталося кілька візитів. Ми вийшли з його кабінету і дорогою в парку зустріли Марину Попович, дружину Павла Романовича Поповича. Роберт познайомив нас, і я сказав, що чоловіка її бачу часто, а з нею до цього дня не доводилося зустрітися. "Ви знайомі з Павлом Романовичем?" – запитала вона. Я відповів, що у нас в Полтаві в центральному парку вивішені портрети почесних громадян міста, зокрема і Павла Романовича Поповича, і я, часто проходячи парком, бачуся з ним. "Ой, Робка, він такий самий жартівник, як і ти!" – скрикнула Марина.

Згодом я не раз переконувався, усі вони, хто служив у цій галузі, цінували і гумор, і винахідливість, і чуйність Робки. Водночас була йому притаманна одна досить образлива риса: був забіякуватий. Усе його життя було позначено нетерпимістю, і, як наслідок, схильністю до рукопашних розбірок. Він щороку приїздив у відпустку до рідних, ми весь вільний час проводили разом, і не було жодних відвідин Полтави, щоб він із ким не побився, комусь "не вліпив". У його виправдання можу сказати, що призвідником він не був, просто не терпів хамства.

Якось у Москві, я взяв квитки на футбол СРСР – ЧРСР. Зателефонував йому в Митищі й запросив на матч. Він приїхав, перед грою потягнув мене в ресторан "Лужники", і... матч пройшов без нас. Після ресторану він кинувся в телефонну будку дзвонити дружині, щоб вона приготувалася нас зустрічати. Але майже одночасно з ним до будки підійшов якийсь мужик і почав заперечувати черговість. Поводився той мужик по-хамськи, заявляючи, що він перший повинен телефонувати. "Будь першим!" – закричав Робка і в'їхав йому так, що той завалився в будку. Мені насилу вдалося, не чекаючи зустрічі з міліцією, відтягнути його, довести до станції метро і впихнути у вагон.

Коли приїхали додому, жінка влаштувала йому прочуханку за пізнє повернення, та ще й з гостем. Він щось відповідав. Поки з'ясовували стосунки, я пішов. Думаю, вони й не помітили. Уже потемну у незнайомій місцевості дістався до вокзалу, дочекався електрички до Москви і далі на метро поїхав до готелю на ВДНГ. Була вже друга година ночі. Постукав у двері свого номера, там довго не відчиняли, потім хтось нарікав, що ходять ночами, не дають спати. Ми пересварювалися, погрожували один одному, а коли двері відчинилися, пролунав двоголосий крик: "Серьога!" Виявляється, удень у номері оселився мій однокурсник по інституту Сергій Сюкало, який приїхав до Москви у відрядження. Уранці ми відзначили неждану зустріч і розійшлися у своїх справах. Таких зустрічей у несподіваних місцях було в моєму житті чимало. Світ справді тісний.

Москвички поводилися вільно і кричали Гагаріну: "Юро! Іди до нас!"

У черговому "заїзді" в Москву, у переході метро зустрівся з партнером по грі в інститутській команді Дімою Пристером, який працював у Казахстані. Після короткої бесіди й розставання, поїхав на метро в центр міста.

Того дня Москва урочисто зустрічала космонавтів Поповича (Схід-4) та Ніколаєва (Схід-3). Красною площею йшли колони організацій, які вітали космонавтів, що стояли на трибуні Мавзолею. Дуже хотілося туди потрапити, але всі підходи та виходи з метро в центрі столиці було перекрито. Пішов на авантюру. Біля виходу з метро тодішнього готелю "Москва" сказав міліціонеру, що моя організація йде вітати космонавтів, а я трохи запізнився і матиму неприємності. До того часу навпроти виходу з метро зупинилася якась колона, яка йшла до Мавзолею. Я сказав: "От якраз стоїть моя організація!" І закричав жінкам, які стояли там: "Тамаро Степанівно! Підтвердіть, що я ваш!". Жінки-москвички проявили кмітливість і хором закричали: "Це наш! Петре Васильовичу, біжіть до нас!" Міліціонер пропустив. Коли підбіг до колони, москвички для правдоподібності підхопили мене, як свого співробітника під руки, і так я з ними вийшов на Красну площу.

Колона наша зупинилася якраз навпроти Мавзолею. На трибуні стояло все керівництво країни на чолі з Микитою Хрущовим, а також космонавти Юрій Гагарін і Герман Титов. Помітив я і родину Павла Поповича. Запам'ятався його батько – великий, з козацькими вусищами і виряченими, напевно від відчуття грандіозності того, що відбувається, очима. Юрій Гагарін уже освоїв трибуну і ходив по ній, як у спальні, чимось пригощаючи присутніх. Хто брав, хто – ні. Хрущов покликав його, щось суворо сказав, і Гагарін, як укопаний, став біля нього. І ще запам'яталося, що в якийсь момент Хрущов відійшов і його місце одразу зайняв Фрол Козлов, член Політбюро і, за чутками, спадкоємець посади. Але, на жаль, незабаром він пішов із життя за нез'ясованих обставин. Москвички, які йшли в колоні, поводилися вільно і кричали Гагаріну: "Юро! Іди до нас!".

Не було року, щоб я з тієї чи іншої причини не відвідав Москви. Найчастіше діставав путівку на ВДНГ – "і дешево, і сердито". Приїхавши, насамперед купував квитки в театри, музеї, виставки, спортивні об'єкти тощо. Усі дні проходили в бігах (видовищні заходи) і в чергах (в епоху суцільного дефіциту) за шмотками, взуттям, продуктами та іншим. Вечорами – театр, концерт, футбол. Не було театру, музею, виставки, де б я не побував. У московському саду "Ермітаж" бачив Аркадія Райкіна у виставі "На сон грядущий", у Великому дивився Майю Плісецьку, у театрі сатири – Андрія Миронова, Анатолія Папанова та інших, у театрі "Естрада" – усесвітньо відому групу АВВА, яка виступала в одному концерті з Аллою Пугачовою.

І в інших містах, у яких бував, прагнув подивитися, послухати знаменитостей: в Одесі – Леоніда Утьосова і молоду співачку Едіту П'єху, у Харкові пощастило потрапити на "збірний" концерт, де виступав і Марк Бернес із піснею "Враги сожгли родную хату..." Може, я зараз думаю, він виконував цю пісню востаннє, оскільки був уже в такому стані, що навіть не вийшов на "біс"... Якщо не було квитків – "хапав" із рук. І так наловчився, що майже завжди потрапляв, куди хотів.

Прийшли в їдальню біля кооперативного інституту і на талони на харчування, що залишилися після зборів, узяли вина

Одного разу приїхав у "Лужники", де відкривався чемпіонат світу з хокею із шайбою. Грали СРСР і ФРН. Устиг і першим схопив за руку одного з тих, хто продавав квитки. Одразу на моїй руці зависло кілька рук. "Він перший!" – сказав продавець квитків, яких було лише два, і віддав мені. "Серьожа, бери мені", – почувся знайомий голос. То був Боря Потьомкін – мій однокурсник, який приїхав у відрядження. На відкритті й грі Брежнєв був присутній і тодішній голова Мосісполкому Промислов. Здивувало і мене, і присутніх уболівальників, що Брежнєв вийняв пачку сигарет і закурив. Пропонував Промислову, але той відмовився. Генсеку все було можна – навіть курити в залі.

Велике враження справив гравець нашої збірної Валерій Харламов: прудкий, швидкий, за невеликого зросту не уникав силової боротьби. Утім, уся збірна тих років була на висоті. Я – уболівальник змалку. Старший брат мого друга дитинства Аліка Берліна – Сергій – був пристрасним уболівальником і долучив молодшого брата і мене до "цього племені", а, можливо, і до спорту взагалі. У них вдома був приймач, що його привіз батько (доктор наук, декан будівельного інституту) з війни, тоді то була розкіш. Уболівали ми всі за ЦДКА. Та й самі ганяли м'яча з ранку до вечора. Футбол був першим видом спорту, яким я по-справжньому захопився. Потім були і баскетбол, і волейбол, і гандбол. Також багато плавав, бігав на лижах і ковзанах, ходив у секцію боксу.

Ручні ігри почалися з восьмого класу. Наш співучень і друг Владик Суховський (батько його – Борис Львович Суховський був хорошим гравцем і тренером) одного разу повідомив, що в ДСТ "Спартак" відкривається секція баскетболу, яку буде вести випускник Київського інституту фізкультури Сергій Михайлович Коломійцев (майстер спорту з тенісу). Кілька людей з нашого класу пішли записуватися в секцію. З того й почалася моє організоване спортивне життя.

Пропрацював він із нами півтора року і поїхав до Києва. Замість нього прийшов Б. Л. Суховський. Будучи гарним волейболістом, він організував ще й волейбольну секцію, до якої залучив і мене. Згодом я став грати в гандбол. Річ у тім, що в Полтаву разом із С. М. Коломійцевим приїхав працювати в педінституті на кафедрі фізвиховання його (Коломійцева) однокурсник Микола Іванович Хомутов, майстер спорту. Через багато років можу сказати, що сильнішого гандболіста я не бачив тоді й не бачу зараз. Цей дуже різносторонній спортсмен був нашим кумиром. Учасник війни, побував у полоні, саме тому влада його й не жалувала. Про нього – далі.


Команда "Спартак". Третий слева – Сергей Гольштейн. Полтава, 1954 год. Фото из личного архива Сергея Гольштейна
Команда "Спартак". Третій зліва – Сергій Гольштейн. Полтава, 1954 рік. Фото з особистого архіву Сергія Гольштейна


До закінчення школи я тренувався і в баскет, і у волейбол у Суховського – світла йому пам'ять! У мене зберігається фотографія, де тренер, який тоді ще грав, знявся з нами після нагородження подарунками за перемогу в першості області з волейболу.

Не забути і такий драматичний для мене епізод. Збірна області з баскету, яку він тренував, готувалася до першості України в Одесі. Коли тренувальні збори закінчилися, він, зібравши нас, сказав: "Так, Сергію, Стасику, Галю (з жіночої збірної) – ви не їдете! Телефонували з Києва, скомандували – ваш вік не брати". Такого ідіотизму не було ні до того, ні після. Ми, закінчивши дев'ять класів, не могли брати участь у шкільній спартакіаді, а могли – тільки десятикласники (і то не всі, оскільки в десятому класі були й наші однолітки). У той час мені не поїхати в Одесу, рідне для мене місто – було шоком.

До того ж, як я пізніше дізнався, одеський тренер (забув прізвище) і друг Бориса Львовича, який був одночасно і тренером збірної України, "поклав око" на мене і Тамару Реброву, яка була на рік старша за мене і поїхала в Одесу. Її він узяв потім у збірну України, допоміг вступити до інституту в Одесі. Вона грала у дівчачих збірних і України, і Союзу, які вигравали першість Європи та інші чемпіонати. Згаданий Стасик Басюк згодом був воротарем у ЦДКА, однієї з головних футбольних команд країни, дістав, граючи із "Зенітом", серйозну травму, був комісований і догравав уже в "Шахтарі", "Ворсклі". А пізніше тренував дітей і юнаків у Полтаві. У нього, до речі, тренувався і мій онук Артем.

Тоді, після такого повідомлення, ми, "убиті", прийшли до їдальні біля кооперативного інституту і на талони на харчування, що залишилися після зборів, узяли вина. Пили від горя і ледь не плакали.

Значить так! Кидаєш свій хутір і переїжджаєш до нас

Минуло два роки, Борис Львович Суховський знову мав везти до Одеси на відомчі змагання команду "Спартак". Я до того часу вже закінчив перший курс будівельного інституту, і тренер запропонував мені поїхати на змагання з ними. Узагалі це було не за правилами і називалося тоді "підставою". Але я, природно, все одно з радістю погодився, бо ж – Одеса! Знову збори і знову по закінченні їх тренер заявив: "Сергію, ти, на жаль, не їдеш. Оскільки комусь бовкнув, що їдеш до Одеси з чужою командою. Мене викликали у спорткомітет і суворо попередили". Я знову був як побитий. Але в тому, як він підніс цю звістку, відчувалося щось приховане, недосказане. Коли ми залишилися самі, він знову поскаржився, що я комусь проговорився про поїздку з чужою командою, і, щоб відкинути всі чутки та підозри, я мав прийти ввечері на гру своєї команди (по-моєму, розігрувалася першість міста). "Усі побачать, що ти не поїхав, і заспокояться ті, хто все роздув", – сказав він із загадковою усмішкою, а потім поліз до кишені і витяг залізничний квиток до Одеси на наступний день.

Я прийшов, відіграв свою гру, а наступного дня поїхав таки до своєї Одеси, де мене зустріли на вокзалі Борис Львович із хлопцями. На тих змаганнях в Одесі я дістав травму. Ми грали з якоюсь командою (здається, із Миколаєва). Ігровий майданчик був розташований на центральному стадіоні "Чорноморець" між футбольними воротами та біговою доріжкою. Доріжки тоді були гареві. В один із моментів гри я мчав до кільця, вистрибнув для кидка й у мене врізався здоровий хлопець із команди суперників. Я вилетів на гареву доріжку і трохи ще по ній проїхався. Від вух до п'ят уся шкіра була здерта. Медсестра, видаляючи жужелку з тіла і промазуючи ранки йодом, плакала. Коли повернувся додому, не бажаючи лякати рідних, намагався при них не роздягатися (особливо не хотів засмучувати маму). Але якось прокинувшись, побачив її, що з жахом і подивом дивилася на мій бік, який уже вкрився кіркою.

Того року (1955-го) відбулася ще одна зустріч, яка могла змінити мою спортивну долю. Як я вже згадував, ми грали в Сумах за першість України. Тренував нас тоді згаданий раніше Микола Іванович Хомутов. Пам'ятаю, як ми сиділи в кафе вчотирьох: я, Юра Фомін (один із головних моїх партнерів по команді), Галя Алексєєва і Лариса Горбунова (із жіночої команди). За сусіднім столиком наш тренер Хомутов розмовляв із якимсь чоловіком. Вони покликали мене до себе. Незнайомий співрозмовник Хомутова відрекомендувався старшим тренером збірної України Медведєвим і запитав, чи знаю я його? Коли я відповів негативно, він звернувся до Хомутова: "Колю! Що це за ...(пішла нецензурщина)?! Він не знає Медведєва!" На що я відповів, що до цього моменту і він мене не знав.

Скипівши, він знову звернувся до Хомутова: "Колю! У тебе всі такі...(знову грубо)?" Микола Іванович, бачачи, що знайомство явно переходить у скандал, посадив мене поруч і наступив на ногу, даючи зрозуміти, щоб я не випендрювався. Медведєв розпитав, де навчаюся чи працюю, із ким і де живу. Я відповів. І він сказав: "Значить так! Кидаєш свій хутір і переїжджаєш до нас. Переведення до іншого інституту я забезпечу". Я почав говорити про складне матеріальне становище сім'ї і далі в тому ж дусі. Він знову скипів: "Колю! Що це за...? Якщо Медведєв запрошує, то він, напевно, забезпечить і харчування, і побут! Узагалі, їдь додому, визначайся. Микола Іванович знає мої координати, через нього повідом про свій вибір. І знай, Медведєв двічі не запрошує!"

Коли ми залишилися з Хомутовим удвох, він підтвердив, що Медведєв зробить усе, що пообіцяв, і додав: "Але запам'ятай! Якщо ти поїдеш до нього, і щось не складеться – зламаєшся (травма), не виправдаєш його очікувань тощо, він плюне, переступить через тебе й піде, не озираючись. А вдома, як важко вам не живеться, але тарілку борщу мати кожного дня тобі наллє!" Я міцно це запам'ятав, на все життя. Але досі не знаю: чи правильно вчинив тоді, що не поїхав.

Укинутий з-за бокової лінії тремтячими руками нового гравця м'яч досвідчені кияни перехопили й закинули в наше кільце. Переможний м'яч був їхнім

Іще про кілька аналогічних ситуацій. Гостював якось у знайомих у Волгограді. І в один із днів забрів на стадіон, де якраз починалося тренування місцевої баскетбольної команди – одної з лідерів першості Росії. Набрався нахабства і попросився з ними пограти. Здивовано подивилися на мене (імовірніше, на мій не баскетбольний зріст), але погодилися. Відбігав із ними тренування. По його закінченні їхній тренер Родін посадив мене до своєї машини й повіз на якийсь великий завод для працевлаштування з перспективою подальшої гри в його команді. Зайшли до якогось заступника директора. Родін пояснив, що до чого (вони були знайомі), і мене призначили до ВКБ (відділ капітального будівництва) заводу. Але роботу я так і не розпочав: потягло, як завжди, до Полтави, до корешів.

Аналогічна ситуація трапилася у моєму житті й дещо пізніше. Кременчужани, маючи намір зібрати гарну команду, запросили навіть якихось прибалтів. В один із днів голова міськспорткомітету Прокопенко приїхав по мене до Полтави на особистому авто й повіз до Кременчука. Улаштував там у готель, а потім, як і у Волгограді, повіз кременчуцькими заводами працевлаштовувати. Влаштував у ВКБ, здається, на КРАЗі. Не пам'ятаю, скільки там пробув, але та ж туга за Полтавою змусила мене повернутися додому. Дивне відчуття!

Пригадав одну з найтрагічніших ігор у моєму спортивному житті. У ті роки першість України проводили по зонах. Двадцять п'ять областей плюс Київ і Севастополь (місто союзного підпорядкування). Двадцять сім команд поділялися на чотири зони (по шістьсім команд у зоні). Потім переможці в зонах розігрували місця у фіналі. Одна із зон проходила в Полтаві, в інститутському спортзалі. У нашій зоні була й команда-фаворит із Києва ("Динамо"). За умови нашого виграшу – перше місце й вихід у фінал майже забезпечений. Боротьба була жорсткою, але ми не поступалися, гра йшла очко в очко.

У перерві до нас підійшов мій колишній партнер по "Спартаку", людина обдарована й успішна і в навчанні, і в роботі, і в художній самодіяльності, але не в баскетболі, який явно не був його покликанням. Оскільки наш тренер Володимир Гончаров брав участь у цій зустрічі як гравець, той хлопець запропонував вести гру, тобто брати хвилинну перерву, робити заміни, підказувати. І от, коли до кінця гри залишалося зовсім трохи і ми вели в рахунку одне очко, він підійшов до суддівського столика і, попросивши заміну, показав на мене.

Досі не зрозумію, як я тоді покірно покинув майданчик? По-перше, він не мав права так чинити; по-друге, саме моя присутність на майданчику в тій ситуації була необхідною. Ніхто не сумнівався, що з моєю вправністю і я утримав би м'яч у півхвилини, що залишалися (ми вели одне очко). Замість мене він випустив гравця хорошого, але недосвідченого. Зал загудів від подиву. Вкинутий з-за бокової лінії тремтячими руками нового гравця м'яч досвідчені кияни перехопили й закинули в наше кільце. Переможний м'яч був їхнім.

Не передати, що творилося в залі! Із нашими гравцями! А зі мною?!.. В інституті мені справедливо дорікали за те, що послухав людину, яка не вправі була розпоряджатися грою. Ніхто так і не зрозумів сенсу рокірування. Тільки потім я здогадався – то була заздрість невдахи. У фінал ми не потрапили, зокрема, й через незрозумілу й до сьогодні мою слабинку у вирішальний момент. Та й провина тренера очевидна – він не повинен був допускати такого "помічника" до гри і в момент заміни сказати своє вагоме слово! Але вже нічого не повернеш!

Віра почала давитися від сміху й осідати на землю. Я насилу повернув її у вертикальне положення

Траплялися й кумедні ситуації. У 1956 році у Хоролі проводили першість області. Для невеликого райцентру це було подією. По закінченні ігор за правилами того часу проводили встановлений церемоніал завершення: шикувалися команди, капітани чоловічої та жіночої команд-переможниць стояли біля флагштока. Перший секретар райкому виголошував заключну промову, написану йому, вітав спортсменів із закінченням ігор, бажав подальших успіхів. А на листочку, з якого він читав, були написані і сценарні моменти (не для читання). Але він, не зупиняючись, після побажань продовжив: "Оркестр грає гімн! Усі встають, капітани команд-переможниць опускають прапор змагань!".

Біля прапора стояв я – капітан чоловічої команди-переможниці, і Віра Ребрук – капітан жіночої команди-переможниці з Кременчука. Віра була дуже різнобічною спортсменкою: грала і в баскет, і у волейбол, і в ручний м'яч, а у віці приблизно 40 років виконала норму майстра спорту з фехтування. Я пам'ятаю, як у газеті "Радянський спорт" було про це написано: "Уперше норму майстра виконала молода кременчуцька спортсменка В. Ребрук". Так-от, коли секретар райкому, який виступав на закритті змагань, став читати сценарій процедури закриття ("оркестр грає гімн..." тощо), Віра, що стояла біля флагштока поруч зі мною, почала давитися від сміху і осідати на землю. Я насилу повернув її у вертикальне положення, і ми удвох спустили прапор.

Іще один комічний випадок на першості міста з ручного м'яча. У фіналі ми (команда будівельного інституту) грали з командою педінституту, яка пробилася у фінал винятково завдяки згаданому раніше М.І. Хомутову, який, будучи вже не в спортивному віці, але багато чого вмів, працював на кафедрі фізкультури і грав за свій інститут, У захисті (як прийнято в гандболі) ми стояли "стінкою" вздовж лінії воротарського майданчика, а я, як найспритніший, індивідуально "опікав" найнебезпечнішого для нас гравця – Хомутова. Він проводив або намагався проводити (а я, як міг, заважав) кидки по воротах.

Коли м'яч потрапляв до нас, я робив ривок (відрив), мені довгим пасом передавали м'яч, а далі, як то кажуть, була "справа техніки" і швидкості. Через вік Хомутов за мною не завжди встигав. І в один із таких відривів я рвонувся до їхніх воріт, ловлячи пущений мені м'яч. Щоб я не вийшов один на один із їхнім воротарем, він устиг схопитися своєю ручищею тільки за мої труси. Ривок у мене був сильний, але його рука – ще сильнішою. І я опинився майже голим, оскільки труси з плавками залишилися в його руках. От сміху було.

І такий епізод. У Дніпропетровську проходила першість республіки з волейболу серед спортсменів сільської місцевості. Тренер збірної області Петро Іванович Тахтуєв (чудова була людина!) взяв мене в команду (підстава). Ми вийшли у фінал, але вирішальну гру програли. Пішли в кафе, поїли і вирушили до готелю, оскільки рано-вранці своїм автобусом уже їхали додому. У кафе водій нашого автобуса випив і, коли ми йшли після вечері центральною вулицею міста – проспектом Маркса – він, будучи міцно напідпитку і тримаючи в руках м'яч, несподівано і для нас, і для перехожих, із диким криком підкинув, "буцанув" його і побіг наздоганяти. Але міліція його перехопила і ми ледве-ледве умовили відпустити нашого "горе-футболіста", оскільки вранці треба було їхати. Коли ми грали, він дуже "вболівав", переживав за нас, і програш у фіналі його дуже засмутив.

Тебе вдарив майбутній генерал-фашист Альберт Макашов!

Іще один незабутній спогад. Одним із начальників батька, коли він був командиром окремого підрозділу в Яссах, був полковник Іволгін. Безсімейний, він дуже тепло, як до сина, ставився до мене, привозив подарунки і взагалі дуже охоче спілкувався зі мною. Знаючи, що я не маю можливості навчатися (через відсутність російської школи), запропонував батькам оформити мене до Воронезького суворовського училища, де у нього був знайомий. Написав клопотання про прийом мене до училища (копія збереглася), а ми зібрали необхідні документи.

Незабаром надійшла позитивна відповідь. Полковник брався й відвезти мене туди, але якраз у той час батька звільнили з армії. До речі, вийшовши на пенсію, Іволгін оселився в місті Гадячі і кілька разів відвідував нас. Знову пропонував їхати до Воронежа, але я вже вчився в школі, і тим планам не судилося збутися. А шкода! Воронезьке суворовське училище несподіваним чином іще раз нагадало про себе в одній історії, що трапилася зі мною.


Альберт Макашов. Фото: 21region.org
Альберт Макашов. Фото: 21region.org


Усяке трапляється в житті, буває й таке, чого навмисне не придумаєш. Грали ми якось у нас в інституті з артилерійським училищем. Ми, звичайно, хоч трохи, але знали своїх суперників. А в тій звичайній грі у складі їхньої команди з'явився новачок – дуже неприємний, жовчний, капосний. В один із моментів гри я мчав до щита, і вже вистрибнув для кидка, як він, який біг паралельно зі мною, теж вистрибнув і зробив неймовірне: у повітрі п'ятою врізав мені просто в сонячне сплетіння. Такого ніхто ніколи не бачив. Я, як казали вболівальники, із криком упав на підлогу, мабуть, без свідомості.

Коли розплющив очі, побачив над собою лікаря, що приводив мене до тями, директора інституту Івана Савича Доценка і декана Олександра Никоновича Могилата. Вони спостерігали за грою з балкона, уболіваючи за свою команду, і збігли вниз, побачивши, як у них на очах мало не вбили студента. Мене перенесли на лаву запасних. Коли трохи отямився – кинувся на поле поквитатися із кривдником. Але того на полі вже не було. Зробивши таке, він побіг до роздягальні, розуміючи, що станеться далі. Іти до роздягальні треба було під балконом, де завжди юрмилися вболівальники, і, говорили, що, коли він тікав із поля, хтось надавав йому по шиї. Більше я його ніколи не бачив, хоча бажання поквитатися з негідником не минуло.

За багато років я зустрів одного з учасників тієї гри, Володимира Вербова. Згадували минуле, і він запитав, чи пам'ятаю я той випадок? "Звичайно, таке не забувається!" – "А знаєш, хто тебе тоді вдарив?" – "Не знаю досі" – жалкував я. На його обличчі з'явилася багатозначна посмішка, що віщувала щось надзвичайне... "Тебе вдарив майбутній генерал-фашист Альберт Макашов!" – почув я і занурився у транс. Виявилося, що цей виродок закінчував те саме суворовське училище, куди я ледве було не потрапив, притому в той же час! Потім він вступив до Дніпропетровського військового училища, з якого його курс (або групу) перевели до Полтавського артучилища, у команді якого він грав. Потім їх перевели до Ташкентського училища, по закінченні якого він вирушив у генерали і в брудну політику.

Упав на коліна й, раптово схопивши Грекова за ноги, перекинув через перила

Складне матеріальне становище сім'ї змушувало мене шукати підробіток. Не можу не згадати про добре ставлення до мене деяких спортивних організацій і окремих працівників спорту. Ще в інститутські роки спорткомітет запропонував мені (для підтримки штанів) тренувати команду "Спартак", у якій я у шкільні роки почав тренуватися і грати. Три рази на тиждень по вечорах тренував хлопців. Маючи стипендію 22 рублі, там отримував 70–80 рублів, що допомагало мені й одягнутися, і прогодуватися.

Пізніше тренував команду будівельного технікуму і навіть якийсь час – УТОГ (товариства глухонімих). Із ними якось поїхав на змагання. Та поїздка запам'яталася однією драматичною подією. Повертаючись до готелю, де проживали, побачили біля будівлі міліцію, швидку допомогу, багато людей. Виявилося, що в той час відбувалися республіканські змагання з гімнастики серед дітей і підлітків. Хлопчик, який посів призове місце, вирішив зателефонувати й порадувати батьків. Із верхнього поверху готелю, де вони жили (і ми теж), він вирішив спуститися вниз не сходами, а з'їхати перилами. Зірвався й полетів униз сходового маршу. І загинув. Показово, що сталася та подія в місті Житомирі, у готелі "Житомир", і загиблий хлопчик мав прізвище... Житомирський!

З усіх кафедр інституту найвідвідуванішою і близькою мені була, природно, кафедра фізкультури, а найулюбленішою аудиторією – спортзал. Я добре пам'ятаю всі події, пов'язані з цією кафедрою. Із двома викладачами кафедри сталися трагічні випадки.

Викладав там і наш тренер Анатолій Васильович Ляхов, який приїхав із дружиною з Воронежа. Він мріяв про мотоцикл, але, за тодішнього дефіциту на все, довго не міг його придбати. Урешті-решт йому це вдалося, й улітку 1957 року вирушив на ньому у відпустку до матері в місто Азов. Поверталися з відпустки разом із братом, їхали за автомобілем із причепом, повним арматури. На якійсь ділянці причеп відірвався від машини, і їхній мотоцикл на повнім ходу врізався в нього. Брат уцілів, а Анатолій Васильович – загинув. Я в той час був на практиці в місті Макіївці. Один із наших уболівальників, Алік Гальперін, написав мені листа про ту трагедію. До речі, киянин Алік незабаром по закінченні інституту емігрував до Ізраїлю. Не знаю, що там із ним сталося (кажуть, сімейна сварка), але він... застрелився.

Іще один викладач кафедри фізкультури – Євген Степанович Греков – до війни навчався в Ленінграді в інституті фізкультури. Коли почалася війна, група студентів, і він серед них, організували лижний загін і пішли воювати! Так сталося, що він потрапив у полон до німців і в концтабір. Найлютішим наглядачем у ньому був тип на прізвисько Звір. У нашому інституті під час літніх канікул проходили союзні курси з підвищення кваліфікації, на які з'їжджалися будівельники з усього Союзу (я теж на них побував, працюючи в Тресті спецробіт). Одного разу, проходячи коридором, у групі курсантів Греков побачив Звіра. Зателефонував до Москви своєму товаришу по табору і попросив терміново приїхати для впізнання й підтримки в обвинуваченні. Той погодився. Але не дочекавшись товариша, не втерпівши, десь перехопив мерзотника. Той почав переконувати Євгена Степановича, що він помилився, запропонував відійти й поговорити.

Між головним корпусом інституту і прибудовою зі спортзалом та кафедрою був перехід зі сходовим маршем від першого поверху до горища. Вони піднялися гвинтовими сходами до майданчика біля горища. Греков стояв, спершись ліктем на поруччя. Звір несподівано зізнався і почав благати не видавати його, просив вибачення. Навіть упав на коліна і, раптово схопивши Грекова за ноги, перекинув через перила. Унизу, на першому поверсі, стояли старі стільці і столи. Євген Степанович упав просто на ніжку перевернутого стільця й загинув. У газеті "Зоря Полтавщини" був великий нарис про цю подію. Так давала про себе знати війна, що вже, здавалося б, давно закінчилася.

Коли прибула зміна, ми ледве трималися на ногах

Здається, після закінчення другого курсу в інституті вивісили оголошення, що закликало комсомольців записуватися в комітеті комсомолу добровольцями на літні роботи на цілині. Але ніхто не записувався. Мене зустрів звільнений секретар комітету комсомолу Леонід Черченко (син голови облвиконкому), який закінчив наш виш років за п'ять–сім до мого вступу, що знав мене зі спортивних заходів і сам у минулому грав у баскет. Він довірливо сказав, що ті, хто записався, протягом місяця до від'їзду будуть відпочивати, а решту відішлють працювати на будівництві гуртожитку. Порадив мені подумати й загітувати ще кількох людей. Його товариський тон переконав мене, і я умовив двох своїх друзів записатися на поїздку. Відразу було вивішене оголошення: "Слава комсомольцям (по прізвищах), які першими подали заяву на поїздку!".

Ми місяць дуріли на пляжі, а інші "пахали" на будівництві. За кілька днів до відправлення на цілину надійшла команда – цілина скасовується, всі їдуть до Криму на збирання врожаю. Бурхливо обурювалися ті, що працювали на будівництві гуртожитку, і раділи ми, які відпочивали протягом цілого місяця. Усі поїхали до Криму. Працювали в Джанкойському районі. Я у складі невеликої групи працював на току, розвантажуючи машини із зерном. Раз вийшло, що зміни нам не надіслали, а машини все йшли і йшли, і ми кілька діб, майже без перерв працювали вдень і вночі. Коли прибула зміна, ми ледве трималися на ногах. Але це зарахували, і незабаром нас відпустили по домівках, і навіть іще щось заплатили. Я поїхав до тітки в Херсон. Добре, це було недалеко.

Досі добрим словом згадую Льоню Черченка. Згодом він пішов працювати в КДБ, дослужився до генерала, але рано пішов із життя. І, як часто траплялося в моєму житті, я зустрівся з ним іще раз у дещо незвичній ситуації: під час туристичної подорожі зимовим Закарпаттям. Ми з одним приятелем записалися на турпоїзд: Київ – Львів – Дрогобич – Ужгород – Мукачеве – Рахів – Яремча – Чернівці – Київ. Жили у вагоні. І от у Рахові (або Яремчі), де був найбільший у країні лижний трамплін, спостерігаючи за спортсменами, що стрибали, я побачив Льоню Черченка у штатському з якимось чоловіком. Вони, ймовірно, за кимось спостерігали ("сікли"), що до мене дійшло тільки потім. Я підійшов і привітався: "Привіт, Льоню!" Він теж виявив гостинність, але не перервав спілкування з чоловіком, тихо даючи якісь указівки. Тоді-то мене осяяло, що люди на службі, і я швиденько попрощався. Він передав привіт комусь із полтавців.


Сергей Гольштейн с Аликом Берлиным. Фото из личного архива Сергея Гольштейна
Сергій Гольштейн із Аліком Берліним. Фото з особистого архіву Сергія Гольштейна


В інституті була військова кафедра, і ми, пройшовши курс навчання, випускалися офіцерами. Після четвертого курсу проходили підготовку у військовому таборі поблизу Луганська. Сьогодні це село, яке називають "Три избенки", з'являється у зведеннях новин про події в зоні АТО. Жили в наметах, ганяли нас по повній програмі в сильну спеку, як і належить у військовому навчальному таборі. А у вихідні дні, як це робиться і в армії, розважалися, як могли.

У таборі проходили перепідготовку студенти чотирьох інститутів: нашого – будівельного, Харківського бібліотечного, Білоцерківського сільськогосподарського, Київського інституту фізкультури. В один із вихідних нам організували гру в баскет із киянами. У їхньому складі були і гравці збірної України, і гравці команди майстрів. А у нас навіть з основної команди інституту було всього кілька людей. Кияни вийшли нормально екіпіровані, а ми – хто в чому. Мені хтось дав кросівки, а деякі й того не мали. Не сприйнявши нас серйозно, вони спочатку рухалися повільно. А ми "рвали та метали". І повели навіть у рахунку. Мені здається, так я не грав уже ніколи. Усе у нас виходило!

Кияни, зрозумівши, що справа повертає для них на ганебне, спробували організуватися, але марно. В одному з епізодів, коли я рвався до їхнього кільця, відомий уже тоді гравець, а згодом не менш відомий спортивний коментатор Юрій Виставкін, не встигаючи за мною і роблячи вигляд, що знизу хоче вибити у мене м'яч, кулаком ударив мене по голові. У мене все попливло перед очима. Приємно зауважувати, що присутні на тій грі борці, боксери та інші вболівали чомусь за нас. Побачивши, що сталося, вони вискочили на поле й ледь не побили Виставкіна. Ми виграли з перевагою в одне очко (але виграли!), посоромивши їх.

На грі був присутній командир навчальної бази полковник Грицаєнко, який потім своєрідно оцінив мою гру. Кияни кілька разів приходили до мене в намет і пропонували зіграти матч-реванш. Але я, звичайно, розумів: удруге нам уже не світить перемогти і під різними приводами ухилявся.

Ми, офіцери частини, своїм коштом відшкодуємо колгоспу завданий збиток, але вам не минути лиха!

Подальші події розвивалися зовсім несподівано для мене. Кінець зборів мав завершитися нічним марш-кидком у повній викладці. Усі з хвилюванням чекали на те важке випробування. За тривогою вночі нас усіх підняли, вишикували, пояснили маршрут. І раптом назвали моє прізвище, велівши вийти з шеренги. Очманілий від хвилювання, я вийшов. Прозвучало: "Он – машина, кроком марш у неї!" Нічого не розуміючи, пішов до машини. То була вантажівка, чимось покрита. Заліз усередину. І що побачив? У машині сидить майже весь склад футболістів київського "Динамо": Базилевич, Біба, Турянчик та інші. Нічого не розуміючи, сів.

Виявляється, вони теж були з нами в таборі як курсанти, але, мабуть, надійшла команда згори їх особливо не ганяти, чому ми їх і не бачили на навчаннях. А у виснажливому марш-кидку вони брали участь як "група супроводу". Так, здається, називався цей підрозділ. Але до чого ж я? Потім капітан, який нас ганяв на навчаннях, розповів мені, що керівник зборів, згаданий полковник, під час розробки заходів марш-кидка сказав про мене: "Цей хлопець своє відбігав, нехай відпочине", і розпорядився посадити мене до машини супроводу.

Усіх не пам'ятаю, але впізнав Бібу (капітана команди), Турянчика, особливо запам'ятався Олег Базилевич. Або він був напідпитку, або завжди був таким – не знаю. "Веселив" хлопців, когось зображаючи. Урешті-решт він постукав у кабіну, де їхав офіцер супроводу. Коли машина зупинилася, впав на підлогу, зображуючи судоми. Офіцер, бачачи, що в нього на очах гине відомий гравець, схопився за рацію, але я підійшов до нього і сказав: "Це все понти (розіграш)!" Він удячно глянув на мене, сів у кабіну, і ми поїхали. Я приготувався до найгіршого (розплати), але все обійшлося: посміялися над витівкою Олега, а я досі згадую його в тій ролі блазня.

Починало світати, ми виїхали до берега якоїсь річки. Підходили учасники марш-кидка. Уперше побачив, як танк проходив під водою річку (нам показали це). До мене підійшов Базилевич і зверхньо запитав: "Ти з Полтави?" – "Ти ж знаєш, що з Полтави!" – "Чого ти задираєшся? Запитати не можна?!" – "А чого ти хотів?" – "Кого ти знаєш із полтавських Базилевичів?" Я сказав, що Толя Базилевич зі мною в одному класі вчився, Юра Базилевич навчався на рік менше, і ми з ним грали за школу, місто в баскет. "Це мої двоюрідні брати" – відповів він.

Поговорили ще трохи, але я здивувався, що від полтавських Базилевичів ніколи не чув про їхню кревність. Вони дійсно не розповідали про це. Знаю, що Толя їздив до Олега в Кувейт (або Емірати), коли Олег і Лобановський там працювали. Повернувся звідти "упакований". Теж закінчив інфізкульт, став майстром спорту з боротьби, працював у Полтавському музучилищі і несподівано помер на автобусній зупинці дорогою на дачу.

Після закінчення марш-кидка нас усіх вишикували (вже в цивільному) й оголосили про завершення зборів. Раптом знову оголосили моє прізвище і вручили грамоту: "Нагороджується рядовий військової частини 61436 Гонштейн С.І. (так – із помилкою – записано) за високі особисті показники та активну участь у спортивно-масовій роботі". І підпис: "Командир в/ч 61436 гв. полковник Грицаєнко. 25 серпня 1958 року". Потім речі повантажили до машини, а самі рушили пішки на вокзал.

Коли вийшли за ворота, шеренга розсипалася. До мене підійшов один із гравців-баскетболістів і запитав недружнім тоном: "А пробігтися до станції слабо?" – "Нічого не слабо!" – відповів я і побіг із ними. Звичайно, ми бігли не весь час (до станції було 7–10 км). Але першими прибули на станцію, що нас виручило. Річ у тому, що на шляху до станції був колгоспний баштан (кавунове поле), і хлопці всіх чотирьох вишів, що йшли, налетіли на неї і розгромили: хтось кидався кавунами, хтось буцав ногами тощо. Коли вже всі прибули на вокзальну площу, туди ж улетів "Вілліс", у якому був полковник Грицаєнко, директор колгоспу і ще хтось. Полковник намагався виявити ініціаторів погрому баштана, але безуспішно.

Тоді він гнівно сказав: "Ми, офіцери частини, своїм коштом відшкодуємо колгоспу завданий збиток, але вам не минути лиха!" Після повернення додому до початку навчального року до нас на спільну лекцію зайшли директор інституту, секретарі парткому і комсомолу, начальник спецчастини і зробили допит. Запам'яталося, як начальник спецчастини підняв секретаря парторганізації, комсомолу і старосту курсу і сказав: "Ось, товариші, трикутник, де всі кути тупі!" Потім кількох учасників погрому виключили з інституту. За них до директора пішла клопотати група авторитетних однокурсників (із тих, що відслужили в армії і навіть одного учасника війни). Покликали й мене, знаючи добре ставлення до мене директора. Загалом, відстояли їх.

Повз наші ворота проходив американський військовий, і дітвора бігла за ним, чекаючи, коли він кине жуйку. Коли кинув – усі кинулися підбирати

Після закінчення інституту, перед наданням офіцерського звання, нас відправили на стажування до міста Балти. Стажування як такого, по суті, не було. Перебували у казармах, займалися хто чим від неробства. За кілька днів перебування там я йшов кудись, а назустріч мені трапився завідувач військової кафедри полковник Петров. "Сергію, додому хочеш?" – запитав він. – "Звичайно, хочу" – "Пішли зі мною!". Привів мене у штаб частини і сказав якимсь служакам: "Цього теж оформляйте!". Виявляється, було ухвалене рішення, що хлопців, які відслужили раніше строкову службу в армії, відіслати додому. Я не служив, але Петров зробив мені, як виняток, таку послугу.

Удома жили у тяжкій скруті. У батька, що мав сім'ю з шести осіб (четверо дітей), що не мав громадянської спеціальності (все життя – в армії і на війнах), були проблеми із працевлаштуванням. Він працював на різних посадах, але не завжди міг відмовитися від набутих в армії звичок. Коли в Полтаві на початку 60-х створили раднаргосп, його взяли туди на непогану посаду і, нарешті, він отримав упорядковану квартиру в будинку поруч із готелем "Київ". Але недовго йому судилося в ній жити. Служба, війни, вічна боротьба за справедливість, життєва невлаштованість підірвали його здоров'я.

Символічно, що все-таки не зломлений життєвими негараздами комуніст пішов із життя 7 листопада – у день Жовтневої революції. Мама залишилася сама у квартирі, їй було неймовірно важко. Не можу навіть зараз уявити, як вона, маючи чотирьох дітей, перенесла усі життєві знегоди: і війну з трьома евакуаціями (Кишинів – Полтава, Полтава – Саратов, Саратов – Юнгерівка), і повоєнні поневіряння, особливо коли батька викинули з армії, і ми залишилися без засобів до існування. Героїчна жінка! Це підтвердить будь-хто, хто її знав!

Усі сусіди у нашому старому дворику біля Березового скверу, що жили в маленьких квартирках без зручностей у тісноті й бідноті, завжди зверталися до мами по пораду й допомогу. У нашому типовому для післявоєнного загального безладу дворі рідко коли сварилися, у кожного було своє горе, своя історія. Одна жінка ходила і сама з собою розмовляла: вона втратила розум, коли її єдиний син загинув на війні. Бігало двоє хлопчиків, народжених у війну від німців. Старожилами двору були літні чоловік і дружина Гутмани. Їхня дочка вийшла заміж за інваліда-алкоголіка, який її бив, через що збожеволіла: весь день сиділа на веранді й несамовито кричала. Одного разу я побачив гросмейстера Віктора Корчного, що виходив від них. Його ім'я вже тоді було на слуху. Упізнавши його, я підійшов із запитанням. Тривалої бесіди не вийшло. Виявилося, що його перша дружина була племінницею Гутманів, і він навіщось заходив до них.

Улітку у дворі варили в тазиках повидло. Ми бігали й випрошували ласощі. Узагалі-то, жебрацтво в ті голодні роки було дуже поширеним явищем, особливо серед пацанів. Одного разу повз наші ворота проходив американський військовий, і дітвора бігла за ним, чекаючи, коли він кине жуйку. Коли кинув – усі кинулися підбирати. Він ламаною важкозрозумілою російською мовою запитав мене, чому я не беру участі у бійці за подачку. Не пам'ятаю, що відповів, але, мабуть, не те, що він хотів почути.

Американець був зі складу ескадрилей, які наприкінці війни базувалися в Англії, літали бомбити німецькі об'єкти, сідали на полтавському аеродромі, знову заправлялися й летіли кудись до Африки (здається, у Туніс), заправлялися, летіли бомбардувати німців і сідали в Англії. Ця операція називалася "Френтік". Одного разу, у 1944 році, німці вистежили, де американці після бомбардування сідають, і завдали по нашому аеродрому потужного авіаудару, знищивши багато літаків союзників. Під час бомбардування у багатьох будинках в окрузі вилетіли шибки вікон.

Покладіть леза і забирайтеся додому!

Коли ми підросли, головним місцем вечірніх зборів і проведення часу стала вулиця Жовтнева, названа нами "Шляндровською". Там відбувалися бійки-розбірки між компанійками основних районів міста: Кобищанів, Павльонок, Подолу, Шоломки. Одного разу, йдучи "Шляндровською", я зустрів на розі вулиць Гоголя та Жовтневої групу хлопців із "Шоломки" (їх звали: Міка, Яка, Пупа, Македон та інші). Серед них був мій шкільний кореш, раніше згаданий Роберт. Усі рушили далі в бік готелю "Полтава", а я кудись поспішав і зупинився перекинутися слівцем із Робертом. Стоячи спиною до готелю, побачив, що Роберт через моє плече напружено вдивляється у щось. І раптом він кинувся бігти за хлопцями, які пішли. Я – за ним. Біля воріт, між готелем і нинішнім кондитерським магазином, назрівала якась "заваруха".

Виявилося, що на шляху "шоломківців" зустрілися "кобищанці", і один із них запитав: "Хто з вас Маркітан?" У Гаріка Маркітана, що був старший за мене на рік і теж навчався в 4-ій школі, мама була суддею Жовтневого району і раніше засудила одного з них. Він вирішив поквитатися за це з її сином. Гарік не встиг відкрити рота, як один із "шоломківської" групи – Анатолій Пупченко (Пупа), який щойно відслужив на флоті – сказав: "Ну, я Маркітан, а що таке?" – "Підемо, побалакаємо!" – "Підемо!". Не встигли зайти у двір, як той бандюган зарізав Пупу. Ми застали розв'язку. Коли приїхала "швидка", Пупа вже не дихав.

Сутички, бійки з кастетами, поножовщина були тоді нерідко. Мій сусід по квартирі і шкільний друг Костя Будаєвський був серед "крутих" своїм, не розлучався з гітарою і виспівував дворові (блатні) пісні. Його виконання можна було почути у всіх парках. Він зустрічався з однією дівчиною, але потім посварився з нею. І от якось на "Шляндровській" ми зустріли її з двома хлопцями з компанії, в якій він найчастіше виступав. Він приревнував її, ледве його втримали й утихомирили. Потім попрямували до Петровського парку і розійшлися по домівках.


Белая беседка в Полтаве. Фото: histpol.pl.ua
Біла альтанка в Полтаві. Фото: histpol.pl.ua


Наступного дня класна керівниця запитала мене, де Будаєвський. Я не знав. Вона відправила до нього додому дізнатися, чому його не було на уроках. Охоче пішов (чому б не прогуляти уроку?). У нього вдома мене в сльозах зустріла його мама, тітка Юля. З'ясувалося, що коли ввечері вони всією юрбою підійшли до його дому і стали прощатися, Костя знову накинувся на одного з них, і той, відбиваючись, каменем розбив йому голову.

Костя лежав із перев'язаною головою і твердив, що неодмінно помститься кривдникові. Я, побачивши його стан, узяв із нього слово, що без мене він нікуди не піде. За кілька днів, годині о 12 ночі, пролунав стукіт у вікно нашої квартири. Два міліціонери сказали, щоб я виходив і йшов із ними. Мене повели до райвідділу міліції. Дорогою я намагався дізнатися, що трапилося, чому мене ведуть у міліцію. "Там розкажеш, як зарізали твого кореша", – відповіли вони.

У міліції тодішній начальник райвідділу Дементєєв і група співробітників почали допит. Запитали, що я знаю про те, що трапилося, де був у такий-то день і годину. Я нічого не розумів і сказав, що в той час був на уроках, а потім – на зборах у присутності директора Данила Івановича Ширшова. Дементєєв махнув комусь рукою, той зайшов мені за спину і клацнув пряжкою. Я вже багато чув про деякі їхні методи допиту, один із яких був – залякати підготовкою до побиття. І сказав: "Спробуйте, зачепіть! Удома залишився батько – він уміє боротися і цього вам так не подарує". Дементєєв дав відмашку. "А як ти доведеш, що був на уроках і на зборах?" – запитали мене. "А ви зателефонуйте до школи. Там є черговий. А директор живе у дворі школи. Черговий його покличе. Той відкриє журнал, переконається, що я був на уроках. На зборах він теж бачив мене". Зателефонували. Усе сталося, як я припустив.

Мене вивели до сусідньої кімнати і залишили самого. Через якийсь час почулися голоси, і до кімнати ввели Аркадія Ларькова, мого однокласника, з яким ми гуляли того нещасливого дня. За відсутністю доказів його теж довго не допитували і відвели до мене. Уже розвиднювалося, коли почувся шум і навіть крики. Двері відчинилися, Аркадій устиг сказати: "Якщо зайдуть менти, хапай "мийки" (так тоді називали бритви) і не підпускай їх до нас" ("мийки" лежали на столі). Зайшли два менти. Ми схопили "мийки". Але вони заволали: "Покладіть леза і забирайтеся додому!" Зі страхом шаснули між ними. У кімнаті, де нас допитували, вже був винуватець тієї "заварухи" – Мусійченко (на прізвисько Мусій). Це він порізав Костю, коли той прийшов до нього у вечірню школу на розбірки з ножем. Але сил у нього виявилося замало, Мусій зумів вибити в нього ніж і завдав йому двох ударів. Костя дивом вижив. Потім був суд, вирок. По закінченні строку до Полтави Мусій не повернувся.

Згаданий директор школи Данило Іванович Ширшов (він у нас викладав хімію) незабаром був призначений завідувачем міським відділом народної освіти. Любитель жінок, він потай від дружини зустрічався з випускницею 10-ї школи. Одного разу сидів із нею біля театру ім. Гоголя, коли підійшов її чоловік (військовий льотчик Понамарьов) і зі словами: "Я тебе попереджав?! Отримуй!" зарізав його на очах мого батька, що сидів неподалік. Згодом я з цим літуном-убивцею перетинався по роботі. Товариші по службі багато клопотали за нього, і невдовзі його звільнили. Працював він уже цивільно: на заводі Облміжколгоспбуду диспетчером.


Я говорив "добре", і поставив "добре"

Школу я закінчив у 1954 році. Вибору для вступу до інституту не в Полтаві в мене не було: через п'яту графу і скрутне матеріальне становище. Якщо оцінювати мої здібності, то я більше тяжів до гуманітарних дисциплін (історії, журналістики, літератури тощо). Історію любив найбільше і славився в класі "просунутим" із цього предмета. Пам'ятаю, як ми, випускники, стояли біля учительської, і наша класна керівниця, яка викладала українську мову, Ліна Мусіївна Шуба цікавилася, хто куди має намір іти вчитися. Повернувшись до мене, сказала: "От якби тебе, Сергію, прийняли до інституту журналістики", знаючи, що це моє покликання і прекрасно розуміючи, що мені туди шлях закритий. Голос її тремтів, а очі зволожилися.

Єдиний виш, куди я міг без проблем вступити – наш будівельний інститут, де в ті роки була найкраща в місті та області баскетбольна команда, до якої мене кликали. То був вимушений вибір. На іспитах мене підстраховувала група п'ятикурсників. Пам'ятаю, на іспиті з фізики я витягнув білет, на одне з питань якого не знав відповіді. Приймав іспит дуже цікавий, смішний чоловік на прізвище Клімушкін (завідувач кафедри фізики).

Страхують мене п'ятикурсники, забравшись на стілець і дотягнувшись до скла над дверима, чекали від мене на знак, що все в порядку. Я подав знак, який означав, що з одним питанням проблема. Вони покликали молоденьку дружину Клімушкіна, яка на той момент була в інститутіВона зайшла до аудиторії, підійшла до чоловіка, який попросив її побути замість себе, а сам кудись пішов, що нам було на руку. Потім забрала в мене записку із запитанням, яку і винесла хлопцям. Вона ж принесла мені й шпаргалку з відповіддю. Усе було окей. Я бадьоро відповідав на запитання квитка, а екзаменатор періодично повторював: "Добре! Добре!".

Коли вийшов і мене запитали про оцінку, я сказав: "Відмінно!" – "Ану, покажи!" Показав заліковку і почув: "Так тут "добре", а не "відмінно". Я повернувся до екзаменатора і став оскаржувати оцінку: "Ви ж весь час, поки я відповідав на білет, казали: "Добре, добре" і жодних зауважень не робили". На що він відповів: "Так, я говорив "добре", так і поставив "добре". Оригінальний був кадр! І ось, вступивши до інституту, я почав освоювати спеціальність, про яку ніколи не мріяв.

Уранці дівчата-штукатури на роботу не вийшли

Після закінчення інституту дістав направлення до Акмолинська (нині Астана – столиця Казахстану). Працював виконробом у будкомбінаті на околиці міста, там і жив у селищі в кімнаті збірно-щитового будиночка. Узимку, коли температура доходила до -40°С, було "весело" (топив дровами та вугіллям), харчувався, де доведеться і чим доведеться. Розваг ніяких. У вільний час їздив до міста, познайомився там із колишнім одеситом, журналістом місцевої газети. У вихідний іноді в нього і ночував. Весь вільний час мешканці цього селища "бухали".

На будівництві працювали люди 16 національностей: майже всі з репресованих, переселенців – чеченці, інгуші, поволзькі німці, кримські татари, адигейці, бандерівці, власовці та інші. Публіка була складна, як і їхні долі, але ставилися до мене нормально.

На Новий рік секретар парткому комбінату запросив керівництво підприємства і мене, безпартійного, до себе додому. Увечері 31 грудня я вже почав збиратися, коли зайшов бригадир Борис (інгуш Батир) і повідомив, що дівчата-штукатури, які живуть у бараку навпроти мого будинку, кликали мене в гості. Я сказав, що вже запрошений і поспішаю. Але він наполягав, кажучи: якщо не зайду, вони образяться. Коротше, домовилися, що зайду ненадовго, а потім він проведе мене до міста.

У кімнаті, де вони жили, був один із працівників комбінату – власовець Севостьянов. Мене це здивувало, оскільки він був сімейний. Здивувався ще більше, побачивши на столі разом з іншим частуванням велику миску м'яса, яке у нас "водилося" рідко. Привітав усіх, випив чарку, Севостьянов сунув мені на закуску шматок м'яса з миски. Я відмовився, незважаючи на його наполегливі пропозиції. Трохи посидівши, вирушив із Батиром до міста. Коли прибули на місце, став умовляти його піти в гості зі мною, відсвяткувати і потім разом вирушити додому, оскільки вночі сам я навряд чи дістався б швидко. Він не хотів іти, оскільки його не запрошували. Але я наполіг, і він зайшов у будинок зі мною.

У розпал веселощів Батир на щось образився і пішов. І я один, добре випивши, уночі у великий мороз вирушив назад. На якійсь зупинці, чекаючи на транспорт, заснув, як кажуть, "мертвим сном". Прокинувся вдома в оточенні кількох людей, які розтирали мене спиртом. Батир, зрозумівши, що сам я не доберуся, узяв із собою кількох роботяг і повернувся, щоб забрати мене. Добралися, а мене вже на гулянці немає. Кинулися шукати і знайшли на зупинці, – сплячого і майже замерзлого. Уже не пам'ятаю, як доставили додому, – урятували мене. У такий мороз запросто можна було і не прокинутися. Але доля прихильна до мене.

Уранці дівчата-штукатури на роботу не вийшли. Я послав когось дізнатися про причину їхньої відсутності. Повернувшись, він порадив мені самому сходити до них. Пішов і застав таку картину: дівчатка плакали, деяких рвало. "Що сталося?" – запитав я. Виявилося, уранці до них прийшов маленький син того самого власовца Севостьянова і почав імітувати собачий гавкіт. "Що ти гавкаєш?" – "А собачки нашої немає – я замість неї гавкаю". – "А де собака?" – "А тато її вбив, підсмажив, і ви її вчора з'їли!" Я згадав, як він весь час підсовував мені шматок м'яса. Зустрівшись із ним, я запитав, навіщо він це зробив? Він відповів, що, коли сидів у таборі, доводилося від голоду їсти собачатину і, завдяки цьому, він вижив. "А я до чого?" – "Щоб коли-небудь згадав мене!". Ось такі там були звичаї.

Зеки посварилися з виконробом і десь його забетонували. Більше його не бачили

Головний інженер комбінату Шкурба відсидів строк, як і багато інших на підприємстві. Чоловік був своєрідний, але взагалі-то хороший. Щоправда, постійно був напідпитку, з кабінету майже не виходив, минуле його не відпускало. Спочатку, коли я до нього заходив, у нього очі зволожувалися. Не розуміючи причини, запитав у старожилів, у чому справа. Виявилося, коли він сидів, його єдиний син загинув на фронті. Я викликав у нього певні асоціації.

Якось він викликав мене і сказав: "Так, Сергійку! Замовляй машини і жени завтра в Алжир по блоки (бетонними)". Я очманів. Вийшовши від нього, стояв у коридорі та перетравлював завдання: як я з Акмолинська доберуся до Алжира? Проходив нормувальник, який відсидів за бандерівщину, побачивши мій стан, поцікавився, у чому річ? Я розповів. Він зареготав, а потім пояснив, що "Алжир" – назва табору, розташованого недалеко від міста, і ця абревіатура розшифровується як "Акмолинський табір дружин зрадників батьківщини" ("Акмолинский лагерь жен изменников родины"). Там сиділи дружини Тухачевського, Якіра, Блюхера та інші. Я отямився. Наступного дня поїхав у той "Алжир". Із Грицем, водієм бортової машини з будівництва, поволжським німцем, приїхали в "Алжир". Я почав оформляти в'їзд до зони табору, заговорився з молодою жінкою, яка оформлювала пропуск, коли Грицько мене відкликав від віконця і сказав: "Що ви робите? Її чоловік сидить у таборі, ми зараз заїдемо в зону, а він уже буде чекати нас. Тут "пошта" працює безперебійно". А в таборі сиділи вбивці. Словом, весело.

Заїхали. Підходить якийсь зек і каже: "Кент! (Такий був жаргон у побуті) Теодоліт потрібен?" А теодоліт тоді на будівництві був дефіцитним інструментом. "Ну, потрібен", – відповів. "Дві пляшки горілки – і він твій". Не знаючи, як йому провезти горілку (на прохідній оглядали тих, хто в'їжджав), я відмовився. "Ну, тоді стій". І ми стояли в черзі, поки завантажували інші машини. І раптом почали завантажувати позачергово нашу машину. Повернувшись на будівництво, почали розвантажуватися, підійшов хтось із роботяг і запитав, де я взяв теодоліт. Виявляється, водій Григорій погодився все-таки на бартер і взяв теодоліт, не сказавши мені. Довелося йти по горілку.

Досвідчений у цих справах Грицько сказав, що провезення горілки в табір – його проблема. І провіз! Нас стали вантажити позачергово. А той зек після сказав мені: "Кент! Якщо у тебе виникнуть якісь проблеми – до мене!". І одного разу довелося поїхати до нього в табір. Але його там не виявилося, ув’язнених відвезли на будівництво в місто. Розшукали будівництво, його, виклали свою справу. За кілька днів знову поїхали туди дізнатися щодо нашої справи, однак там нікого не виявилося, крім чергового. І той розповів про подію: зеки посварилися з виконробом і десь його забетонували. Більше його не бачили.

Трагічна історія трапилася і з Грицем. Одного разу він забіг до мене в прорабську, і на ньому, як кажуть, "лиця не було". Перебуваючи в трансі, розповів, що їхав уранці, і на повороті під заднє колесо його вантажівки потрапив хлопчик-чеченець. Дитина загинула. Грицько благав терміново оформити йому звільнення і до вечора допомогти виїхати із сім'єю до іншого міста, тому що у чеченців у звичаї кровна помста, і вони виріжуть його сім'ю. Я зробив усе, як він просив: умовив директора терміново розрахувати його і допомогти відвезти з родиною на вокзал. Більше з ним не зустрічався.

Мухи влітали не тільки в їжу, але й до рота

Викликали мене якось у трест (вищу над нами організацію) і дали несподіване завдання: поїхати на споруджуваний у Атбасаркському районі елеватор (на цілині) та замінити на місяць виконроба, який запиячив. Долетів літаком до Атбасара (районний центр), розшукав тамтешнього начальника БМУ, переночував у нього вдома. Уранці він повіз мене на вантажній машині на будівництво. Їхали по цілині, і я, будучи в кузові (а він сидів у кабіні), відчув усі "принади" цілини: на перший погляд вона рівна, як стіл, а коли їдеш, та ще стоячи в кузові,  – немилосердно трясе. Я не витримував, періодично стукав у кабіну, мені давали перепочити на коротких зупинках, і рухалися далі. Поки доїхали – усю душу витрясли.

Але справжня "розкіш" була попереду. Будівництво відбувалося на цілинних полях, які не можна було охопити поглядом. Величезні бурти зерна, постійне підвезення нового, спека і хмари чорних мух, які були всюди: і в їдальні, і в вагончику, де жив. Їсти майже не міг. Їдальня – це покрита тентом ділянка. Мухи влітали не тільки в їжу, але й до рота. У збірно-щитовому будиночку жив із родиною якийсь працівник майбутнього елеватора. Вони іноді мене чимось пригощали.

На тому "курорті" я пробув більше ніж місяць, потім мене змінили, відвезли до Атбасара, де довелося ночувати на столі в кабінеті начальника, а вранці літаком я повернувся до Акмолинська, де насамперед поїхав у лазню (місяць не мився). Коли в лазні став роздягатися, раптом усе попливло перед очима, прочумався, коли в ніс щось сунули. То все було результатом "харчування", а точніше його відсутності на цілині. Ось коли я кусав лікті, що поїхав у ті дикі краї. Адже був шанс залишитися в Полтаві: спорткомітет на два роки раніше клопотав перед керівництвом інституту про мого одноклубника Юру Фоміна. Упевнений, що і за мене замовили б слівце.

Коли повернувся до Полтави, де (із дипломом будівельного інституту) роботу за фахом знайти було складно, хтось допоміг мені працевлаштуватися в ПКТІ (проектно-конструкторський технологічний інститут). Його підрозділи розміщувалися в різних місцях міста, що створювало деякі незручності. Ухвалили рішення про будівництво окремого будинку.

Саме час згадати одну видатну людину, яку, на мій погляд, досі недооцінили. І згадати не тільки тому, що вона багато в чому допомагала мені, а, переважно тому, що його зусиллями, талантом, наполегливістю Полтава збереглася, відродилася і розквітла. Мова про Лева Семеновича Вайнгорта – багаторічного головного архітектора міста. Детальніше про нього – далі.

А тоді він виділив для ПКТІ майданчик під будівництво корпусу (без зносу) і просто в центрі міста. Я замовив проектну документацію, знайшов підрядника і почалося будівництво... Після його завершення всі відділи ПКТІ зібралися в одному будинку. Мене залишили працювати, плануючи будувати дослідно-технічну базу.

Коли отримав першу зарплату – вона виявилася нижчою від обіцяної

Одного разу в коридорі з групи якихось солідних товаришів до мене підійшов чоловік і запитав, як їм знайти... і назвав моє прізвище. Я сказав, що вже знайшли. Виявилося, що вони приїхали з Києва з Головного управління нафтодобувної промисловості на чолі з начальником управління (міністерства тоді ще не було) Патюкаєвим. "Поїхали з нами", – командним голосом наказав він мені. На запитання – куди і навіщо, сказав, що дорогою все розповість. Поїхали в Супрунівку, де тоді й розміщувався трест "Полтавбурнафтогаз", (пізніше УБР – Управління бурових робіт). Як я зрозумів, вони мали намір створити велику організацію, що об'єднує всі нафтові й газові управління Лівобережної України – "Укрсхідкнафтогаз" на чолі з колишнім організатором і керівником "Тюменьнафти" – Слепяном Ароном Марковичем (кавказьким євреєм).

Потрібна була будівля для нової організації. Для цього Патюкаєв і приїхав до Полтави. Їм сподобалася будівля ПКТІ, і вони вирішили свою побудувати за таким самим проектом. Дізналися, хто будував, і так вийшли на мене. У Супрунівці розміщувалося багато підрозділів тресту (контора буріння, тампонажна контора, транспортна, постачальницька та інші). У кабінеті керівника Патюкаєв відрекомендував мене і наказав оформляти на посаду заступника начальника ВКБ з непоганим окладом. Коли отримав першу зарплату – вона виявилася нижчою від обіцяної. Незабаром замість начальника ВКБ, який пішов на пенсію, призначили мене з обіцяним раніше окладом. Пропрацював я на тому місці якраз 10 років.

А тоді почав із пошуків майданчика для адміністративного будинку об'єднання. Вайнгорт запропонував майданчик колишньої трикотажної фабрики (де в молодості працювала моя мама). Місце було дуже гарне, поруч із будівлею ПКТІ. Але на запропонованому майданчику залишився залізобетонний монолітний каркас підірваної фабрики. Багато хто "гострив зуби" на те місце, але всіх їх "обламували", оскільки звалити величезний каркас було дуже складно. Майданчик колишньої фабрики залишався, мабуть, останнім у місті, неочищеним і незабудованим після війни. Хоча до того часу його вже виділили "Геолпроекту". Але вони не змогли знести той каркас.

Я запропонував директору передати нам майданчик, обіцяючи, зі свого боку, виділити їм частину побудованої споруди. Ходив до нього кілька разів, але він відмовлявся. І тоді Вайнгорт підказав мені, що є положення, за яким у організації, яка протягом двох років не почала освоювати виділений майданчик, його вилучали. Я розповів про те незговірливому керівнику, який посміявся, кажучи, що він те положення... Словом, серйозно мого повідомлення не прийняв. Лев Семенович переоформив рішення виконкому на нас на законних підставах.


Сергей Гольштейн в Березовом сквере. Полтава, 1955 год. Фото из личного архива Сергея Гольштейна
Сергій Гольштейн у Березовому сквері. Полтава, 1955 рік. Фото з особистого архіву Сергія Гольштейна


Але як нам знести таку фортецю? У мене був хороший знайомий – колишній заступник голови міськвиконкому Олег Лаврентійович Копцевич (який знав і поважав мого батька). Він повіз мене в авіамістечко, познайомив із командиром бази авіасполучення, полковником Вологодським (обидва були заповзятими мисливцями), із яким і я згодом потоваришував. Потім усі поїхали в Супрунівку до мого шефа. Вологодський сказав, що він береться знести каркас за послугу – потрібен був один кілометр відпрацьованих бурових труб. Погодилися. І наступного дня він привіз до місця знесення двох солдатів і солідного старшину, пообіцявши при мені солдатикам місяць відпустки додому, якщо ті впораються із завданням.

Доставили компресор і відбійні молотки. І почалося: щоранку привозив солдатів на своїй машині, хлопці відбивали цими молотками бетон з одного боку колони до арматури, потім газозварюванням її, оголену, різали. І так доти, доки не обробили всіх колон. Усе тривало приблизно місяць. У перервах полковник особисто привозив їм гарнізонний обід. Поруч, на території протезного заводу, розміщувалося БМУ-2, яке згодом і будувало будинок. Роботяги БМУ чекали, коли солдати і старшина поїдять, і доїдали те, що залишалося в бідонах. По закінченні розрізання колон пригнали три авіаційні бульдозери, зачепили тросами верхівки колон, одночасно потягнули і, коли вивели весь каркас з ексцентриситета, той із гуркотом звалився. На видовище збіглося багато роззяв, оскільки "Кутузівка" (так називали фабрику) була відомою спорудою в місті.

Подальші роботи з розбирання і вивезення залишків каркаса, виймання фундаментів були вже, як кажуть, технічною справою. А потім почали безпосередньо зводити будівлю (на вулиці Монастирській, нині там УБР і НГВУ). Коли почали працювати, до мене неодноразово підходив літній чоловік (живе на початку "Шоломки") і попереджав, що на майданчику можуть бути розірвані бомби й снаряди. Він сам бачив під час війни, як вони падали. Я викликав саперів із Лубен, ті перевірили майданчик, але нічого небезпечного не виявили. А він усе "діставав" мене, сказавши, що прізвище його – Співак, і він брат того самого Співака, який після війни був у нас першим секретарем обкому партії, а потім – міністром сільського господарства.

Будівля стоїть досі. І я довго в ній працював. Трест наш переїхав сюди із Супрунівки разом із "Укрсхіднафтою", ВГРЧ (рятувальниками під час пожеж на бурових), конторою зв'язку та іншими організаціями.

Працювати довелося разом із "западенцями", і сам управитель був із тих країв. Стосунки з ними складалися по-різному.

Тут сидять чотири комуністи, і ти їм не віриш?

Будівлі звели в зручних і для проживання, і для виробництва місцях (спасибі Вайнгорту!), удалося уникнути й знесення будинків. Одного разу зайшла секретарка Слепяна і сказала, що мене чекає шеф. У кабінеті мене чекали крім Слепяна ще три людини, зокрема керівник тресту та заступник голови обкому профспілок нафтовиків. Слепян повідомив для чого мене запросили. Керівнику тресту і профспілковому діячеві було б зручно не лише працювати в одному місці, але й жити в одному будинку в затишному районі (хоча вони вже мали хороші квартири). "Знаю, ти, якщо захочеш, можеш розв’язати це питання", – сказав Слепян. "А мені житло?" – запитав я. "У нього немає квартири?" – здивовано запитав Слепян у мого шефа.

Я якраз жив у напівпідвальній квартирі, що залишилася від батьків, які перебралися на квартиру біля Березового скверу, коли ми (діти) усі роз'їхалися (я – в Акмолинськ, старший брат – у Перм, молодший – в армію, сестра – у Перм до брата). "Ми плануємо виділити квартиру", – сказав шеф. "Ось у цьому будинку, який я спробую вибігати й побудувати, – плануйте і мені", – сказав я. А на скільки кімнат ти претендуєш?" – запитав Арон Маркович. "На одну, я один". – "Тоді взагалі немає запитань". – "Ну, сьогодні ви мені тут обіцяєте, а коли побудую – ситуація зміниться: хтось піде на іншу роботу, хтось забуде обіцянку і таке інше, і я залишуся ні з чим", – засумнівався я. "То що? Писати тобі розписку? Тут сидять чотири комуністи, і ти їм не віриш?". Ось, приблизно, така розмова відбулася між нами. Пішов до Вайнгорта, розповів про це. Поїхали з ним дивитися майданчики – щоб без знесення, у центрі міста, у затишному місці. Сподобався нам (а потім і моїм "керівникам") майданчик біля рідного Березового скверу.

І я взявся за справу: оформив виділення майданчика, зробив проект будинку (при ВКБ була проектно-кошторисна група) і погодив його в усіх належних інстанціях, знайшов гарного підрядника, і в найкоротший строк будинок звели. Причому під час будівництва вони (керівники) не одноразово з'являлися з ідеями зміни планування обраних ними квартир.

Після закінчення будівництва з'ясувалося, що проект потрібно узгодити в Держбуді в Києві, оскільки він був не типовий, а індивідуальної розробки. Що робити? Хто мене знає в Держбуді, і кого я там знаю? Пішов знову до Вайнгорта і сказав, що шеф дає машину для нашої з ним поїздки до Києва. Він погодився, але все відкладав поїздку. Нарешті виїхали. Виявилося, що він відкладав поїздку через те, що йому потрібно було доставити в аеропорт у Борисполі невістку, яка приїхала погостювати з Таллінна, де вони із сином Лева Семеновича жили.

Не доїжджаючи кілька кілометрів до аеропорта, побачили низку машин – далі не пускала ДАІ. Виявилося, що з аеропорту відлітають присутні на військових навчаннях під Києвом керівники країн Варшавського договору. Я щось наплів даїшнику, і він пропустив нас, сказавши, що далі дорогою нас усе одно зупинять. Ми все-таки якось добралися до будівлі аеродрому і через велике засклене вікно з другого поверху спостерігали всю церемонію прощання керівництва країни з главами країн договору: Живков, Гомулка, Чаушеску, Хоннекер та інші підходили, деякі із дружинами, до Брежнєва і його наближених і цілувалися (узасос), потім сідали в прибулий літак і від'їжджали.

Потрібно погоджуватися на запропоновану квартиру, інакше не отримаю нічого

У Держбуді Лев Семенович покликав двох якихось працівників (з якими був на "ти"), усі разом пообідали і вони мені просто за столом підписали погодження.

А потім пішли дві НП, одна з яких дуже відчутно стосувалася мене, оскільки була пов'язана з тими чотирма комуністами. Хтось написав (мабуть, анонімку), що вони всі, маючи гарну житлову площу, користуючись своїм становищем, задумали перебратися в ще більш комфортабельні квартири. Їх кудись викликали або просто попередили, у підсумку всі відмовилися переїжджати, крім одного. І той один підніс мені "подарунок". Сказав, що, "на жаль", мою квартиру віддадуть іншим, а мені залишалася єдина, ще не розподілена однокімнатна, але на першому поверсі, де була прорабська.

Пояснювали це так. Нібито під час покладання в Петровському парку вінків на могили полеглих на війні до заплаканої вдови одного з похованих воїнів (полковника Холодного) підійшов Федір Трохимович Моргун (перший секретар обкому) і запитав про її потреби. І вона, яка проживає з донькою в Харкові, сказала, що хотіла б жити неподалік від могили чоловіка. І Моргун показав їй на споруджуваний нашим трестом будинок, запропонувавши вибрати в ньому квартиру. Вона й вибрала мою. То була, звичайно, нісенітниця. Вибрала вона двокімнатну на третьому поверсі – не мою. А помилкова версія йому була потрібна, щоб у мою квартиру вселити жінку з Облпрофради, з якою у нього, мабуть, були особливі стосунки.

Я метався в пошуках справедливості, але натикався на стіну. Згаданий мною Копцевич (колишній заступник мера) пішов зі мною до мера міста Богдановича, клопотатися за мене. Я залишився в кімнаті, а він досить довго пробув у нього. А коли вийшов, повідомив, що мер знає і мене (здається, зі спорту) і чув про цю історію. Ще сказав, що до цієї історії причетні такі діячі, що мені потрібно погоджуватися на запропоновану квартиру, інакше не отримаю нічого. Куди подітися? Погодився. І жив там сім років. Як не згадати маловідому поему Сергія Єсеніна із приголомшливою назвою "Країна негідників"?

Партквиток не обтяжує – його у мене немає

Іще історія. Ми побудували, обійшовшись без зносу, два великі житлові будинки на початку вулиці Комсомольської (навпроти будинку Вайнгорта). Оселилися в них працівники об'єднання і тресту й інших наших організацій. Тихе місце, у центрі міста... Але "апетит приходить під час їжі". Попросили мене організувати поблизу і майданчик під гаражі. Пішов до Облжитлоуправління (питання тоді було у їхньому віданні). Начальником управління був Ваня Яненко (який був до цього першим секретарем обкому комсомолу), а головним інженером – Микола Олексійович Балковой, який потім став начальником (протягом дев'яти років я працював у нього заступником, а наприкінці служби – головним інженером).

Ваня на рік раніше за мене закінчив інститут, і ми непогано знали один одного. А з Миколою Олексійовичем я жив в одному дворі, та й так зналися. Загалом, майданчик для гаражного кооперативу ми отримали, і недалеко від наших будинків. Мені довелося побігати, оформлюючи її, і ще скласти список претендентів на ділянки. Зробив все, що було потрібно, крім одного – не вніс себе до цього списку, хоча мені радили. А виконроб будівельної дільниці пропонував збудувати мені гараж. Тільки потім, коли у мене з'явився "Запорожець", я зрозумів, яку дурість тоді зробив.

Шеф запропонував мені запросити Яненка і Балкового на шашлик. Він був мастак організовувати такі пікніки. Поїхали до Буланового. У мальовничій місцевості на березі річки Ворскли відбулося це свято, вірніше, його перша частина. Після першої-другої чарки несподівано для всіх він раптом "попер" на мене. Я жбурнув чарку і пішов від компанії. Ваня Яненко мене наздогнав, як міг заспокоїв і сказав шефу: "Іще раз скривдиш Сергія – матимеш справу зі мною". Той, зрозумівши, що "справа повертає на лихе", почав говорити, що пожартував і як він цінує мене. Але настрій було зіпсовано. Наступного дня я зайшов до нього із заявою про звільнення. Він при мені порвав її і знову спробував добрими словами про мене врегулювати наслідки вчорашнього випаду. Я вийшов, знову написав заяву і під розписку віддав її секретарці. Він і наступну заяву не пустив у справу. Образа моя не минула, і, врешті-решт, за кілька років я пішов у Облміжколгоспсбуд, де пропрацював вісім років.

Працюючи в передпенсійні роки в одному з управлінь Облвиконкому, мені іноді доводилося пересікатися з деякими керівними працівниками міста та області. Враження від цих зустрічей неоднозначне. Їхні особистісні якості, специфіка колишнього режиму, методи підбору кадрів сприяли розвиткові часом цікавих ситуацій і подій.

Про декого з них. Наприкінці року в партійних органах заслуховували звіти керівників підприємств, які побудували госпспособом (самостійно без підрядників) житло. Під час одного з таких звітів у міськкомі партії довелося бути й мені. Перший секретар Костянтин Федорович Чухлєбов піднімав керівників (або їхніх представників), і вони звітували про виконання планів з будівництва. Вимоги були суворими, і не обходилося без "обіцялівки", типу "Буде зроблено!".

Дійшла черга й до мене. Ми будували два великі житлові будинки, і до здання в експлуатацію було ще далеко. "Ну що? Ви до кінця року будинки здаєте?" – запитав перший. "Звичайно, ні!" – "Я бачу, тобі важко стало носити партквиток!". Я, що ніколи не був у партії, відповів: "Партквиток не обтяжує – його у мене немає". І продовжив: "Ви, Костянтине Федоровичу, – самі будівельник (він закінчив задовго до мене наш будівельний інститут) і повинні розуміти, що протягом двох тижнів виконати не розпочаті ще оздоблювальні роботи неможливо!" Він вибухнув, чимось іще мені пригрозив і, мабуть, потім зателефонував шефу. Згодом доля знову звела мене з Чухлєбовим. Вийшовши на пенсію, він працював у нас в управлінні, завідував технаглядом: до обіду читав "Правду", потім – "Известия". І вимог до нього жодних не було, оскільки шеф протягом багатьох років був "під ним". Щоправда, треба сказати, колишньої пихи за ним не помічали: був доступний і навіть трохи догідливий.

Пам'ятаю і такий випадок. Шефу зателефонував чи перший секретар обкому, чи його помічник, і влаштував рознос – його квартиру затопило. Він тоді жив в обкомівському будинку за дитячим інтернатом. Шеф покликав мене й звелів написати наказ про звільнення за начальника Міськжитлоуправління Семена Яковича Рабіновича, потім узяти машину і терміново вжити необхідних заходів щодо усунення слідів аварії в "постраждалій" квартирі. Поїхав.

При в'їзді на територію інтернату, за яким був розташований нещасливий будинок, зустрів машину начальника Міськжитлоуправління, що виїжджала, який зупинився і запитав: "Що? Наказ на мене вже підготував? Можеш розвертатися – там уже все, що потрібно, робиться". Я відповів, що наказу не писав і здивувався, хто й коли встиг йому про це повідомити. Прибувши на місце, побачив працівників АДС (аварійно-диспетчерської служби), що метушилися. Зайшов до квартири, і дружина першого вказала на невелику плямочку біля стояка на стелі кухні.

Виявилося, що через залишене відкритим у морозну вікно в порожній квартирі на поверх вище лопнув стояк (або батарея), що й стало причиною затоплення. У тій порожній квартирі іноді приймали гостей, і, мабуть, не обходилося без "парки". А в той злощасний вечір після провітрювання прокуреної квартири забули закрити вікно. Але визнати, що, по суті, він сам затопив квартиру, – норов не дозволив. І мало не постраждали невинні. Пиха й відсутність самокритики породжували вседозволеність.

Ви бачили, як Сергій буцав?

Іще один випадок із тої ж низки. У мене гостював мій старий знайомий, що приїхав з Америки. В один із днів ми поїхали на кладовище на могили його рідних. Він вийшов у нинішнього переходу в Корпусний парк – поміняти в банку валюту на випадок, якщо доведеться наймати робітників для облаштування могил. Я, очікуючи на нього, походжав Жовтневою біля банку. Повз проходив Федір Трохимович Моргун, який раптово зупинився і, не привітавшись, вимогливо і здивовано запитав: "А куди подівся книжковий магазин?" – "Тут ніколи не було книжкового магазину", – відповів я. Він вибухнув: "А я кажу, тут був книжковий!". Тоді вибухнув і я: "Федоре Трохимовичу! Ви тут буваєте раз на п'ять років, а я живу багато років, он – у наступному будинку! І магазин військової книги був майже під нашим будинком!". Він, зрозумівши, що прорахувався, не вибачившись, щось буркнув, рушив далі. Ось такі в нашого керівництва побутували звичаї, породжені недостатньою вихованістю і порочною системою висування кадрів за партійною лінією і національною належністю.

Траплялися й комічні епізоди. За вказівкою зверху для розбирання якоїсь справи в районі крім мене повинен був їхати й один із заступників голови облвиконкому. Я зайшов до нього з резолюцією про спільний виїзд. У нього сидів його колишній однокурсник із сільгоспінституту, але на посаді нижчій за рангом. Побачивши резолюцію, він, пославшись на зайнятість, попросив їхати без нього. А потім несподівано звернувся до однокурсника із сільгоспінституту і запитав: "Сашко, а ти пам'ятаєш, як Сергійко буцав?". Той навряд чи пам'ятав і, ймовірніше, не зрозумів значення слова "буцав", але ствердно кивнув.

Минув час. У дворі Ліксанкеру, реконструкцією лікарні і будівництвом хірургічного корпусу якого займався наш трест, ми розмовляли з головним лікарем Євгеном Григоровичем Іванищенком, коли до нас підійшов Анатолій Іванович Тимошенко, заступник голови облвиконкому, який проходив курс лікування, і запитав у головного лікаря: "Євгене Григоровичу! Ви бачили, як Сергій буцав?". Євген Григорович, людина делікатна і трохи сором'язлива, ствердно кивнув. А коли Тимошенко відійшов, він розгублено запитав у мене: "А що ви "буцали"?" Я відповів, що слово "буцав" ми вживали в дитинстві, коли мова йшла про дворовий, вуличний футбол, де по м'ячу били ногами – "буцали" – на дворовому жаргоні, а Тимошенко, пам'ятаючи мене за студентськими іграми з м'ячем – баскетболом та іншими, використав це ж слово, чим викликав у людей подив.

Про таких кажуть: "Він вийшов із села, а село з нього – ні". Але до мене він ставився привітно. Пригадую, як одного разу, сидячи в рідному Березовому сквері, побачив Анатолія Івановича, який під'їхав з якимись людьми. Виявилося, то були іноземці. Побачивши мене, він підійшов і запитав, показуючи на пам'ятник Пушкіну: "А що, Сергію, у цьому монументі зроблено помилково?". Я сказав, що, на мою думку, голова поета має бути повернутою вздовж вулиці, названої його іменем, а не навпаки. Він радісно скрикнув: "О! Цей чоловік знає! І я так думаю!" Автором пам'ятника поету був скульптор Микола Коган, з яким я був знайомий. Мій тодішній шеф попросив мене домовитися зі скульптором про пам'ятник покійній дружині, пообіцявши віддячити тому за роботу. Микола зробив гарний пам'ятник, і шеф виклопотав йому квартиру біля Березового садка, поряд із його дітищем – пам'ятником Пушкіну.

Коля часто сидів у сквері поруч зі своїм дітищем. Якось у власній майстерні його вкусила оса, він утратив свідомість. Два художники, його гості, викликали "швидку", яка констатувала смерть. Трохи не доїхавши до моргу, трохи, один із санітарів зауважив лікарю, що пацієнт, мабуть, іще живий, на що лікар спочатку обурено заперечив, а потім переконався у правоті санітара. Коля був дійсно живий. Після такого дивного випадку Коля жив іще не один рік. Історія із серії "Навмисно не вигадаєш!".

Пам'ятай, якщо залишишся безпартійним – кар'єра твоя навряд чи буде успішною

Уперше я побачив і почув Володимира Висоцького у фільмі "Вертикаль" у кінотеатрі міста Феодосії, де проводив чергову відпустку на якійсь турбазі (або в будинку відпочинку). Володині пісні у цьому фільмі приголомшили мене своєю незвичністю для тих часів. І тепер, після багатьох років, його поетична і музична творчість, як і раніше, залишається унікальним явищем. А тоді – в епоху "соцреалізму" – за всепроникної пропаганди, у знеособленому, покірному, мовчазному натовпі не всі сприйняли його тексти, голос, гру.

На мій же світогляд, мабуть, уплинула доля батька й усієї сім'ї, яка опинилася у злиднях. Тому, закінчивши інститут, я не тільки сам не робив спроб вступити в партію (що було визначальним моментом під час просування службою), але й не піддавався на умовляння зробити такий крок. Пам'ятаю, що батько (переконаний і вірний комуніст) сказав щодо цього: "Роби, як уважаєш за потрібне, але пам'ятай: якщо залишишся безпартійним – твоя кар'єра навряд чи буде успішною". Я розумів це, але назавжди залишився безпартійним.

Познайомившись тоді із творчістю Висоцького, я став збирати й записувати на магнітофон його пісні. У ті часи це було дуже клопітно й небезпечно. Він не видавався й діставати його твори доводилося, як то кажуть, з-під поли. Треба було ще мати (в епоху суцільного дефіциту) і необхідні матеріали: плівку, касети, звукозаписувальну апаратуру тощо. Досі в мене зберігаються і перший магнітофон ("Айдас"), і безліч касет, дисків. Я зібрав сотні його пісень.

Один епізод, пов'язаний із придбанням нового диска, особливо запам'ятався. Як завжди, перед відпусткою шукав путівку до будинку відпочинку, пансіонату або турбази. Насилу придбав таку на подорож Чорним морем на пізніше сумно відомому теплоході "Адмірал Нахімов", який зазнав аварії і затонув із частиною пасажирів у Цемеській бухті біля Новоросійська. Нас теж ледве не підстерегла трагічна доля, приблизно в тому ж місці і за схожих обставин. Збір групи був в Одесі, звідки ми й відпливали за маршрутом: Одеса – Ялта – Новоросійськ – Сочі – Батумі. І назад: Батумі – Сухумі – Геленджик – Севастополь – Одеса. В Одесі було заплановане триденне перебування. Здійснювали екскурсії містом, а охочих навіть возили до Кишинева. Я був серед них, сподіваючись побачити будинок – казарму частини, де служив батько і де застала нас війна. Але не знайшов його.


Теплоход "Адмирал Нахимов". Фото из личного архива Сергея Гольштейна
Теплохід "Адмірал Нахімов". Фото з особистого архіву Сергія Гольштейна


Забігаючи наперед, скажу, що роки потому нас із дружиною запросив поїхати до Кишинева на машині брат мого друга дитинства Аліка Берліна – Сергій, який по закінченні інституту жив там. І знову, гуляючи центром Кишинева, я не знайшов потрібного будинку. Запитали на вулиці літнього чоловіка – старожила міста: "Ви не знаєте, куди подівся будинок, в якому до війни розміщувалася військова частина?" Відповідь була швидше одеською, ніж кишинівською: "Я не знаю?! Це ви не знаєте! У тій частині служив мій брат. А ось місце, яке ви шукаєте!". І показав на велику монументальну споруду на центральній площі міста. Виявилося, що після війни казарму знесли і на її місці побудували будинок, де розмістився ЦК Компартії Молдови. У якийсь час ним (ЦК) керував Брежнєв.

Повернемося до круїзу. Тоді в Одесі відплиття теплохода було призначене на 16.00 у суботу від причалу нового одеського порту. Від причалу на корабель трапом переходили-перебігали пасажири. Я стояв біля самісінького борту палуби з фотоапаратом, і хтось запропонував сфотографувати останнього пасажира, що біжить трапом. Коли пролунав останній гудок, трап підняли, прибравши від корабля. І тут помітили, що на березі є ще один турист. Він обнімався з якимось чоловіком.

Потім з'ясувалося, що тим туристом був другий секретар Краматорського міськкому партії, який зустрівся в Одесі з братом дружини, що був там на якихось курсах. Як годиться, випили за зустріч і прощалися на причалі. Коли черговий на трапі закричав йому, що затримується відплиття корабля, той, відірвавшись від родича, кинувся до пароплава. Підбігши до піднятого вже трапу, зупинився, чекаючи, коли його опустять. І раптом дівчина, яка стояла позаду мене, закричала: "Та стрибай! Не чекай!". Ми впізнали її, оскільки напередодні ввечері вона з тим туристом, що запізнився, уже "засвітилася" – танцювала на палубі.

Якби він був тверезим, навряд чи послухався б її. По-дурному посміхнувшись, він стрибнув, сконцентрувавшись на місці приземлення і не звернувши уваги на металеву перекладину над отвором палуби. Вдарившись об неї головою, впав із висоти 10 метрів просто на пірс і вже не ворухнувся. Приїхали лікарі, міліція, оформляли документи тощо. Відплиття затримали на кілька годин. Я з якимось хлопцем спустився вниз на пірс. Бідолаха все ще лежав бездиханний. Уже й відпливли, а я не міг прийти до тями: перед очима стояла трагічна і безглузда картина того, що сталося.

Коли сталася аварія з "Адміралом Нахімовим", згадав хорошого хлопця, радиста. Чи вдалося йому врятуватися?

Безцільно блукаючи кораблем, раптом почув Висоцького з приміщення, в якому сиділи і щось пили двоє чоловіків і дві дівчини. Володя "звучав" із великого магнітофона, який стояв поруч із ними. Я попросився послухати незнайомі мені тоді пісні. Виявилося, що хлопці були з РАТАУ (телеграфного агентства України). Попросився переписати ці пісні. Діставши згоду, побіг до радіорубки, умовив радиста. Виявилося, що він теж шанувальник Висоцького. Плаваючи на іншому кораблі, бачив його і Марину Владі. Домовилися, що я дістану плівку, а він запише і мені, і собі.

Після прибуття до Ялти я не поїхав на екскурсії, а пішов по магазинах шукати плівку. Шукав довго, але знайшов. Коли з'явився до власників запису, один із них раптом уперся, кажучи, що цього робити не можна, заборонено тощо. Але другий хлопець сказав: "Ми ж обіцяли йому, він бігав, усе діставав – віддай!". І той здався. Із диском і пляшкою я пішов до радиста, і під музику володиних пісень ми, як то кажуть, "хильнули". Коли сталася аварія з "Адміралом Нахімовим", згадав того хорошого хлопця, радиста. Чи вдалося йому врятуватися?


Теплоход "Адмирал Нахимов". Фото из личного архива Сергея Гольштейна
Теплохід "Адмірал Нахімов". Фото з особистого архіву Сергія Гольштейна


Наступною зупинкою нашого плавання був Новоросійськ. І там ми мало не передбачили подальшу сумну долю корабля. Після прибуття до порту вирушили на екскурсію. Відвідали "Малу землю" та інші визначні пам'ятки міста. Під час повернення на корабель нас зупинили біля трапа – зносили тіло раптово померлого пасажира-туриста. Він подорожував разом із дружиною і жив у сусідній із нашою каюті.

Увечері відпливли. На палубі, як завжди, були танці, а я стояв біля борту, милуючись краєвидами і вогнями берега, який ми покидали. Коли він уже був ледве помітним, стало видно, як навперейми пре якийсь буксир. Відстань між нами все зменшувалася, і я сказав солідному чоловікові, що стояв поруч: "Зараз він у нас уріжеться!". Чоловік курив і спокійно (навіть пихато) відповів: "Та що ви панікуєте?! Вони знають свої маневри!". Але коли те судно було вже зовсім близько і не збиралося звертати з курсу, він із криком: "Ви, напевно, маєте рацію!" кинув цигарку і втік. Ледве-ледве розійшлися, коли зіткнення було вже майже неминучим. Пізніше дізнався, що "Адмірал Нахімов" був пробитий таким же судном і приблизно в тому ж місці акваторії.

У Батумі, при виході з порту, стояло багато легкових машин, і їхні господарі, завзяті кавказькі джигіти, закликали нас проїхатися "долинами й узгір'ями". Напередодні нас збирав капітан корабля і радив не піддаватися тим спокусам, наводячи приклади тяжких наслідків таких вояжів. Але одна дурепа "клюнула" на привабливі пропозиції і... зникла. Не знаю, яким чином їй удалося наздогнати нас, здається, вже в Сухумі.

Під час останнього нашого переходу Севастополь – Одеса відбулася прощальна святкова вечеря. А потім почався такий шторм, що пересуватися кораблем стало практично неможливо. Навіть бувалі моряки говорили, що такий шторм – перший протягом їхньої служби. Деякі туристи переносили шторм дуже важко. На мене ж він майже не діяв, і я навіть трохи походив кораблем. А вранці настав повний штиль, на горизонті звилася Одеса. Моя улюблена Одеса!

Хлопці, де взяти пляшку горілки? У мене гостює Висоцький!

Іще один епізод з історії моїх шукань і записів пісень Висоцького. Зустрів якось Марка, двоюрідного брата мого великого зі шкільних років друга Роберта Айзіковича. Марк був тоді солістом групи "Фестиваль" і попросив мене допомогти виготовити дерев'яний футляр для інструментів ансамблю. Я допоміг. Знаючи, що я збираю пісні Висоцького, він на знак подяки дав мені диск із новими піснями Володі, записів яких у мене ще не було. Я радісно прийняв такий дар.

Під час чергової зустрічі Марік запитав, чи переписав я той диск. Дізнавшись, що переписав, запитав: "Але ти, напевно, вже його не віддаси?" – "Звісо, ні!" – "Ну що ж, ти його заслужив". Розповів, що ті пісні він записав (або переписав) у квартирі Висоцького на його 40-річному ювілеї. Тоді практикувалося "розкручування" маловідомої групи (ансамблю) на спільних гастролях з уже відомим "зоряним" колективом або виконавцем. Так вони (група "Фестиваль") познайомилися з Висоцьким і навіть подружилися. Така історія появи в моїй колекції ще одного диска з піснями великого виконавця.

Буваючи в Москві після смерті Висоцького, я завжди відвідував його могилу на Ваганьковському кладовищі, на ній завжди повно квітів.

Іще про Висоцького. Зі мною працював хлопець, який жив у полтавському мікрорайоні "Алмазний". Його, завзятого доміношника, можна було бачити скрізь, де грали в популярну тоді гру: у парках, дворах тощо. Одного разу під час гри у своєму дворі до них підбіг його сусід по під'їзду, згаданий вище Марк, соліст гурту "Фестиваль", із запитанням: "Хлопці, де взяти пляшку горілки? У мене гостює Висоцький!".


Похороны Высоцкого. Фото Марины Влади
Похорон Висоцького. Фото Марини Владі


Виявилося, що Володя мав виступати у Кременчуці, а потім і в Полтаві, але з обкому партії надійшла команда, яка забороняла концерт. Керівники Кременчука, звичайно, не могли не послухатися і повезли його, замість концерту, відпочити в їхній резиденції на одному з островів на Дніпрі. Згодом мені це підтвердив один із керівників, присутніх на тому "питному" заході. Після цього вони дали Володі машину для поїздки на Донбас, де у нього також були заплановані концерти. Дорогою з Кременчука він несподівано заїхав переночувати до Маріка.

Хлопці десь роздобули пляшку. Я попросив і доміношника, і Маріка, щоб мене покликали в разі чергового Володиного візиту. Обіцяли і навіть називали ймовірну дату, але візит не відбувся.

Я вже згадував, що, буваючи в Москві, завжди відвідував театри. Єдиним театром, куди не вдавалося потрапити, була "Таганка". Квитки в касах узагалі не продавалися, і "з рук" жодного разу не траплялося "зайвого" квиточка. Тільки після смерті Висоцького, будучи в столиці з дружиною, ми потрапили в театр. Зайшли у двір подивитися на пам'ятник Володі. Якийсь чоловік розповідав відвідувачам про театр. Підійшли, послухали, теж щось запитали, і він охоче відповів.

То був завідувач протипожежної частини театру, як виявилося, який знав Володю мало не з дитинства. Відчувши мою щиру зацікавленість, та контактна і привітна людина дала свої координати і дозволла запросто звертатися до неї у разі потреби. Одного разу я скористався знайомством із ним та побував на одній із вистав театру. До речі, у той час трупа театру "розпалася" на дві: однією керував Микола Губенко; іншою – Юрій Любимов, який повернувся з-за кордону. Але без Висоцького – то був уже не той театр.

Німці були нашими головними й вічними ворогами!

Мені довелося жити в багатьох місцях: і там, де служив батько (кадровий військовий), і в евакуації під час війни, і під час змагань, й у відрядженнях по роботі, і в турпоїздках. Але то все було ненадовго, тимчасово, а остаточно наша родина влаштувалася саме в Полтаві, на батьківщині мами.

Коли в 1944 році повернулися до міста з евакуації з Саратова, перед нами постала моторошна картина спаленого німцями і їхніми пособниками-поліцаями колись квітучого затишного міста. Усі будинки, вищі ніж один поверх, згоріли. Єдиний уцілілий будинок самотньо стояв у самому центрі міста навпроти нинішнього ЦУМу. У ньому я зараз і живу. Дивом уціліли ще кілька двоповерхових будинків. Пам'ятаю спалений будинок, де після реставрації був перший і єдиний готель "Полтава", зараз у ньому розташований "Укргазбанк".

А в підвалі цього ж будинку тримали полонених німців. І ми, пацани, іноді вранці прибігали туди, коли полонених виводили на шикування й під конвоєм вели на роботу. Навіть у полоні німці дотримувалися субординації, попереду колони завжди стояв старший за званням. Ми робили спроби вчинити їм, ворогам, яку-небудь капость: наприклад, у порожню консервну банку запаковували лайно і підкидали їм. Іноді вони купувалися на нашу підступну пастку. От реготу було! Конвоїри нас відганяли, але ми не заспокоювалися – німці були нашими головними й вічними ворогами!

Однією з перших будівель у місті, відновлених у 1946 році за їхньою участю, був кінотеатр імені Котляревського, Другий кінотеатр у місті відкрили у відновленому будинку довоєнного театру "Колос" на вулиці Гоголя. Із цим будинком пов'язаний у мене випадок, який міг закінчитись плачевно. У його обпалених руїнах постійно збиралися якісь підозрілі компанії (зграї). Там ховали крадене, відбувалися якісь розбірки тощо. Будинок намагалися обходити стороною.

Проходячи якось під вечір повз нього неосвітленою вулицею, несподівано почув позаду себе гучний чи то удар, чи то ляпанець. Обернувся... і обімлів. Метрів за півтора–два від мене лежала свиня. Я інстинктивно глянув угору і побачив на парапеті даху захоплених цим видовищем двох людей, які, помітивши мене, швидко втекли.

Приголомшений, удома я розповів про це своєму корешу Кості, який жив із матір'ю в одній із нами квартирці. Він розреготався. Відчувши, що він щось знає, "притиснув" його й дізнався, що вони десь украли свиню (тоді багато хто в місті тримав худобу, курей та іншу живність). Не зумівши її умертвити, затягли на дах будівлі і скинули вниз, не подумавши, що хтось може проходити під будинком. Мій кореш брав участь у крадіжці, а у скиданні – ні.

Якось забрели ми з Костею у двір спаленого Краєзнавчого музею. Підійшовши до будівлі, заглянули в арочне вікно напівпідвалу й побачили... обгорілі останки людей. Ми нажахані втекли й у дворі будинку розповіли про побачене. Ті, хто пережив окупацію, розповіли, що, коли наші підходили до міста, озвірілі окупанти й поліцаї хапали кого прийдеться і спалювали в підвалі музею. Не пам'ятаю, живцем спалювали або вже вбитих. Згодом розповів про це одному з працівників музею, і він підтвердив правдивість інформації.

Напередодні мама купила мені на товкучці старі черевики, і я побачив, що підошва на одному вже відвалювалася. А попереду було літо, футбольний сезон. На той момент більшої біди зі мною статися не могло

Протягом довгих років Полтаву майже не відбудовували. Ходили розмови, що Сталін особисто розпорядився про це, оскільки деякі жителі міста зустрічали німців із квітами. І лише наприкінці 50-х, коли Хрущов організував раднаргоспи (ради народного господарства) і був створений Полтавський раднаргосп, до міста прибув з Донбасу Луб′янець (герой соціалістичної праці, згодом найкращий будівельник), який, будучи заступником голови нової організації, очолив і забудову міста, і будівництво багатьох великих підприємств: заводу алмазних інструментів, 20-го і 22-го заводів, "Електромотору", хімзаводу тощо. До речі, батько працював із ним у раднаргоспі. Згодом і мені довелося працювати на тому широко розгорнутому будівництві.

Луб′янець привіз із Донбасу багато будівельників. Я працював у новоствореному управлінні "Заводбуд". Мені довелося будувати головний корпус військового 20-го заводу і низку інших об'єктів, про які згадував раніше.

Працював і в "Міжколгоспбуді" начальником ВТВ тресту, і в Облжитлуправлінні заступником начальника, й у нафтовиків начальником ВКБ, брав участь у будівництві багатьох об'єктів: житлових – на вулицях Фрунзе, Ванцетті, Балакіна, Комсомольській, у мікрорайонах "Алмазний" і "Половки"; виробничих – уже згаданого корпусу 20-го заводу, технічної бази низки підприємств нафтовиків у селі Супрунівці. Місто в ті й наступні роки змінилося.

Здійснюючи часті поїздки Україною (змагання, відрядження), я переконувався, що Полтава (особливо її центральна частина) виділялася своїм архітектурно-планувальним виглядом, затишком, історичними і культурними пам'ятками, і відчував гордість за місто, в якому живу.

Своєрідність і неповторність забудови міста була задумана ще під час його заснування. Центральна частина міста повторювала петербурзьке планування, яке називають радіально-кільцевим: від круглого в плані центрального парку променями відходили вулиці. Над плануванням цього неповторного ансамблю працювало багато видатних архітекторів – зодчі того часу.


Похороны Сталина. Фото: eto-fake.livejournal.com
Похорон Сталіна. Фото: eto-fake.livejournal.com


Сучасні ж житлові мікрорайони "клепали" за типовими проектами без іскри вигадки й творчості. Звичайно, говорячи про післявоєнну стандартну забудову, не можна забувати, що в ті часи люди гостро потребували житла. Необхідно було будувати й виробничі об'єкти, місця відпочинку тощо. Було не до архітектурних шедеврів, швидкість будівництва була важливішою, висловлюючись шаховою мовою – "жертва пішака заради темпу". В проектних організаціях міста працювало чимало талановитих людей, але їхні творчі ініціативи не могли бути застосованими, оскільки наголос робили на прискорених темпах проектування без жодних "надмірностей".

Повернуся до післявоєнних років. У день похорону Сталіна нас, старшокласників, зібрали на нинішній площі Театральній, де ми слухали репродуктор, установлений на стовпі біля майбутнього ресторану "Полтава" (навпроти нинішнього театру). До речі, на місці цього будинку (Жовтнева, 24) була розташована одноповерхова будівля, в якій у роки окупації німці тримали коней, а після звільнення там був єдиний у місті кінотеатр, куди мене водив старший брат.

А тоді, у 1953 році, ми слухали похоронні промови Маленкова, Хрущова, Молотова, Берії. Промова останнього запам'яталася тим, що кілька разів (рефреном) він проголошував: "Радянський народ під керівництвом партії..." тощо. Деякі хлопці плакали. Я не плакав, стояв і слухав, схиливши голову, і раптом... Ось це було горе так горе: напередодні мама купила мені на товкучці старі черевики, і я, впершись поглядом у них, побачив, що підошва на одному вже відвалювалася. А попереду було літо, футбольний сезон. На той момент більшої біди зі мною статися не могло.

Пам'ятаю, коли відкривали центральний стадіон (у різний час він називався по-різному: "Колгоспник", "Колос" тощо), ми пішли на відкриття і футбольний матч. Зліва від центральних воріт зібрався натовп. Наблизившись, побачили знаменитого, легендарного в минулому борця та циркового артиста, багаторазового чемпіона світу – Івана Шемякіна. Він тримав велику товсту дошку, на якій було пришпилено його чемпіонську фотографію, і за плату (здається, три рублі) ударом великого цвяха пробивав ту дошку. Ми скинулися і побачили знаменитий удар. Говорили, що під час війни при німцях він утримував якийсь кабак чи бордель. Після приходу наших був засуджений і, повернувшись до Полтави, заробляв таким чином. Помер у Полтаві в 1952 році.

У Полтаві любовно увічнено пам'ять видатних діячів української культури, зокрема й наших знаменитих земляків. Пам'ятники Шевченка, Гоголя, Котляревського прикрашають центр нашого славного міста; музеї Короленка, краєзнавчий, історії Полтавської битви та інші приваблюють городян і гостей міста унікальними експозиціями.

Розшуки даних про загиблих родичів більше схожі на детектив

Звернуся до цікавих, іноді навіть фантастичних, життєвих ситуацій, пов'язаних із моїми родичами. Як уже неодноразово згадував, на фронті загинули два рідні брати мого батька. У розпал війни, у 1943 році, в Україні батько прочитав у фронтовій газеті нарис про свого брата Давида. Наприкінці статті йшлося, що він – командир батареї винищувального протитанкового дивізіону – поданий до звання Героя Радянського Союзу. Виявилося, що їхні частини воювали недалеко одна від одної, і братам навіть удалося зустрітися на кілька годин. Я, слухаючи розповідь батька про той випадок, запитав про посаду його брата (командир батареї...). Пам'ятаю, батько ще тоді сказав про бійців батареї: "Це смертники". Так воно й сталося: за місяць–два до закінчення війни Давид загинув у Чехословаччині, так і не отримавши високої нагороди.

Після війни батько намагався дізнатися що-небудь про долю своїх братів, але марно. Після його смерті пошуки відомостей продовжив я. Звернувся до музею Радянської армії в місті Подольську під Москвою, й дістав відповідь: один із братів – Давид (командир батареї – той, якого батько назвав "смертником") – загинув і похований у Чехословаччині (вказане місце загибелі і поховання). Другий брат – Аркадій, старшина – пропав безвісти у грудні 1943 року. А про діда відомостей немає, оскільки обліку Одеського ополчення немає. Я вже писав, як у 1946 році ми з батьком, перебуваючи в Одесі, випадково дізналися про трагічні подробиці його загибелі.

Подальші розшуки даних про загиблих родичів більше схожі на детектив. Як відомо, в Ізраїлі є історико-меморіальний комплекс Голокосту – "Яд Вашем". Мені привезли звідти бланки загиблих під час Другої світової війни. Заповнив їх на братів батька, дідуся, чоловіка тітки Іди – Олексія (танкіста, який загинув під Ржевом), дядька батька  Іллю, тощо. До бланків доклав замітку з проханням повідомити, якщо буде можливість, про їхні долі (про які тоді мені було мало що відомо).

Незабаром пролунав телефонний дзвінок: "Здрастуйте, я – Нік". Виявилося, що той, то телефонував, натрапив в інтернеті на моє звернення до музею і визначив, що я його родич, а загиблий у Чехословаччині брат батька Давид – його дідусь. Він жив у Приморському краї в Росії, відслужив там в армії, а пізніше, завдяки доведеній кревності з дідом, виїхав жити до Ізраїлю. Його сестри теж хочуть переїхати до нього, але поки не можуть надати доказів своєї кревності з дідом. Нік, який телефонував, – насправді Микола Миколайович Бєломєстнов – переїхав до Ізраїлю років 10 тому. Він такий вірний пам'яті свого загиблого діда (а мого дядька – Давида), що взяв його ім'я та прізвище.

У липні 2016 року в місцевій газеті "Полтавський вісник" опублікували статтю про мене. І незабаром, як і у випадку з Ніком, пролунав телефонний дзвінок (ніби за тим же сценарієм). Телефонувала моя досі невідома племінниця Оля з міста Єсентуки Ставропольського краю. Її син Максим, так само, як і Нік, наткнувся в інтернеті на згадану статтю і зрозумів, що мова йде про їхнього родича. Повідомив мамі, вона, вкрай схвильована, збуджена і щаслива через цю подію, вирішила зателефонувати мені, своєму новознайденому дядькові. Розповіла, що її бабуся – дружина мого зниклого безвісти дядька Аркадія, брата батька. Сім'я її бабусі жила в селі Дніпропетровської області, і коли почалася війна, її дідусь пішов на фронт, а бабусю з донькою (Олиною мамою) німці, окупувавши село, погнали до Німеччини, де вони ледве вижили.

Після війни жили в Ташкенті, у Москві, а тепер Оля з сином живуть у Єсентуках. Від неї стала відома подальша, невідома нам, доля її дідуся й мого дядька Аркадія. Потрапивши в оточення, він добрався до села, де жили дружина з донькою, потім із якоюсь групою оточенців почав пробиватися до партизанів, і під час зіткнення з німцями вони всі загинули. Його дружина (Олина бабуся) розшукала місце їхньої загибелі і поховання, але саме його окремої могили не знайшла (а чи була вона – окрема?). Оля щаслива, що знайшла своїх родичів.

"Шоломківці" виймали інваліда з коляски, закидали на натовп, і він ліз по головах до квиткової каси по здобич

За два квартали від центральної вулиці Жовтневої розташований Березовий сквер. Круглий у плані (діаметром 70–80 метрів), цей сквер – одна з дорогих моєму серцю визначних пам'яток міста. І не тому, що біля нього жили мої дід, мама, її сестри, а потім і я. Як і іншим паркам і скверам міста, йому властивий особливий колорит. Затишку надають берізки, посаджені ще за царя (чому він і називається Березовим). Протягом наступних років до берізок додали ялини. Пам'ятаю, як мама виносила ковдру, розстеляла на галявині серед беріз і відпочивала з нами чи з сусідами.

Поруч зі сквером була розташована одна з головних "бухалівок" міста – їдальня №16. Після роботи тут збиралися любителі випити, здебільшого будівельники. Ми, голодні пацани, крутилися між ними, намагаючись добути щось їстівне. Тривалий час біля їдальні стояв безрукий інвалід, очікуючи на милостиню. Одного разу мій шкільний кореш, одержимий шпигуноманією, прибіг до мене додому (а ми жили через дорогу від їдальні) і схвильовано повідомив мені, що інвалід – шпигун. Він бачив, як до нього підійшов якийсь чоловік, і вони, тихо поговоривши, кудись пішли. Я намагався його переконати, але марно. Пам'ятаю, що ми часто спостерігали за тим інвалідом, але нічого особливого не відбувалося.

До речі, іще один відомий тоді в місті безногий інвалід, який проживав на "Шоломці", показав себе безстрашним здобувачем квитків у кінотеатр. Потрапити тоді до кіно було вкрай важко, оскільки єдиний у місті кінотеатр, за відсутності інших розважальних місць, не міг умістити всіх охочих, і біля його каси збиралася величезна кількість людей. "Шоломківці" виймали інваліда з коляски, закидали на натовп, і він ліз по головах до квиткової касі по здобич. Бачив це особисто.

Біля Березового скверу, на місці однієї знесеної приватної садиби, збудовано чотириповерховий будинок, який тут називають "Королівським", оскільки його будівництво організував Іван Георгійович Корольов, який очолював створений у 60-х роках ХХ століття "Укрміжколгоспбуд", інвалід війни, енергійний, розумний працівник. У побудованому будинку оселилися співробітники організації і Корольов із сім'єю.

Пам'ятний епізод, пов'язаний із цим побудованим і знесеним будинками. Одного разу, кудись ідучи, я зустрів Володю, знайомого по школі, на три роки старшого від мене (колись ми недовго грали у шкільній гандбольній команді). Володя хотів побачити свого однокласника, який жив у часи нашого дитинства в тій знесеній приватній садибі, і злегка розгубився, не виявивши знайомого будинку на звичному місці. "Серьожо! А куди Козел подівся?" – запитав він. Козел – прізвисько того однокласника, яке дали за прізвищем – Козлов. "Володю! Ти, напевно, вже давно тут не був. Цей будинок (вказав я на "Королівську" новобудову) уже два роки стоїть, а старий – знесли". – "Так, не був". – "А Козла переселили, але його легко знайти: він працює поруч, у Міськбудпроекті". До речі, в саду знесеної старої садиби Козла був сад, і ми, пацани, "тирили" там яблука.

Тим знайомим Володею, якого я зустрів, був майбутній перший секретар ЦК Компартії України Володимир Антонович Івашко. До описуваного мною моменту він іще не був для мене Володимиром Антоновичем, оскільки після закінчення інституту жив і працював у Харкові, неухильно просуваючись по службі. Його шкільний випуск (майже всіх пам'ятаю!) був дуже "просунутим" і в навчанні, і в спорті, і в дружбі (як і наш). Володя закінчив школу із золотою медаллю і з однокласниками дружив до кінця днів своїх, навіть після того, як уже працював у Києві на головній у республіці посаді. Думаю, що якби Горбачов не забрав його до Москви, доля України могла бути іншою.

Негаразди і тривога сьогоднішнього часу родом із дня вчорашнього, вони так і будуть тягнутися за нами шлейфом, поки ми не зробимо висновків

І ще був один випадок, опосередковано пов'язаний із ним. Якось шеф (справа була в Облжитлуправлінні) покликав мене й звелів їхати на квартиру сестри Івашка, яка жила на вулиці Гагаріна. Ф.Т. Моргун (перший секретар обкому) доручив йому розібратися і вжити необхідних заходів щодо якогось квартирного питання. "Тільки нікому не доручай! Їдь сам!" – було кинуто мені наздогін. Я взяв із собою начальника ЖЕКу, після прибуття на квартиру ми визначилися, що потрібно зробити. Усе йшло нормально, йдучи, сказав щось у жартівливій формі про Володимира Антоновича. "От ви жартуєте, а у нього в холодильнику ліків більше, ніж у вас продуктів!" – ображено зауважила його сестра. Ми вийшли, здивовані її нічим не вмотивованою образою.

Коли доповідав шефу про виконання дорученого завдання, він несподівано дорікнув мені: "От ти там жарти відпускав, а я від Моргуна наганяй дістав!". Виявляється, вона телефонувала Моргуну щодо цього непорозуміння, а той, зі свого боку, насварив шефа. Я перетелефонував начальнику ЖЕКу, який був зі мною, і, розповівши про те, що сталося, запитав його думку про роздутий на рівному місці інцидент. Він сказав, що нічого образливого для неї та її брата в моїй репліці не почув. Можливо, вона була сильно засмучена станом здоров'я Володимира Антоновича, бо так дещо неадекватно відреагувала на безневинні слова. Коли Івашко помер, ховали його чомусь у Харкові. Його однокласники, що були на похоронах, говорили, що такого багатолюдного похорону не бачили – з'їхалися комуністи з усієї країни.

Між іншим, один мій однокласник, над яким погустішали хмари через службове розслідування (він був хірургом у Полтаві), їздив до Володимира Антоновича у Київ із проханням провести справедливий розгляд. Івашко послав комісію, яка, розібравшись, об'єктивно оцінила дії лікаря, і хмари над ним розсіялися.

Я пам'ятаю майже всіх партійних керівників міста та області. Звичайно, вони не дозволяли собі такого беззаконня в поведінці, яке можна побачити сьогодні, але іноді їхні звичаї і вчинки свідчили про втрату уявлення про межу, якої не можна переступати.

Пам'ятаю випадок, свідком якого я мимоволі став. До галантерейного магазину на розі вулиць Жовтневої та Гоголя зайшов перший секретар міськкому (прізвище опускаю). До нього послужливо кинувся завідувач і виніс гарний, дефіцитний у ті часи плащ. Той зайшов до роздягальні, через якийсь час вийшов і мовчки попрямував до виходу, у плащі. Один із продавців кинувся було за ним нагадати про оплату, але завідувач "загальмував" завзятого співробітника, ще й вилаяв. Нехай побачене мною тоді врахують ті, хто ностальгує за минулим, забуваючи, що негаразди й тривога сьогоднішнього часу родом із дня вчорашнього, і що вони так і будуть тягнутися за нами шлейфом, поки ми не зробимо висновків і не обрубаємо його нарешті.

Занурившись у свої спогади про минуле, живу відповідно до відомої мудрості "Сподівайся і чекай". Мова все про ту ж надію, що йде останньою. Вона ще зі мною. Та й оптимісти кажуть, що "дорогу подужає той, хто йде". Будемо йти і сподіватися на краще.

А прийде натхнення – порину знову у свої думи про минуле.

 
 
Сергій ГОЛЬШТЕЙН
Сергій ГОЛЬШТЕЙН