RU
 

Захисник Маріуполя Діанов: У нас не було ні Javelin, ні NLAW. Ми палили танки "мухами"

Діанов: Упевнений, що ми переможемо, тому що ми вже перемагаємо
Діанов: Упевнений, що ми переможемо, тому що ми вже перемагаємо
Фото: АЗОВ - Маріуполь / Telegram

42-річний Михайло Діанов, позивний Мішаня, – старший сержант 36-ї окремої бригади морської піхоти імені Михайла Бєлінського Збройних сил України, один із захисників Маріуполя. 21 вересня його разом із 214 бійцями звільнили з російського полону під час обміну. YouTube-каналу Front 18 він розповів про бої за Маріуполь, поранення, російський полон і звільнення. Видання "ГОРДОН" публікує уривки з інтерв'ю.

Михайло Діанов народився в Тернополі, закінчив місцеву музичну школу за класом фортепіано і, коли навчався в тернопільському професійно-технічному училищі №11, разом із друзями організував музичний гурт і з ним виступав. У 2015 році підписав контракт із ЗСУ і рік прослужив у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Потім перейшов до 36-ї бригади. У її складі воював у Донецькій області, захищав Маріуполь. 10 березня дістав поранення і потрапив у шпиталь, разом з іншими пораненими зі шпиталю був на "Азовсталі", потрапив у полон до росіян у травні.

Про захоплення "зухвалої висоти" біля Водяного

У районі Водяного (Донецька область) є така "висота 73". Самі сепари називали її "висота зухвала", чотири роки ніхто не міг вибити звідти сепарів. Це така зручна висота, вони там обстрілювали і вправо, і вліво. 360 градусів вони мали огляд. Тут наш комбат Віктор Сікоза домовився з командиром 2-го батальйону 79-ї бригади, позивний Єнот, і ми їх вибили звідти, вибили 1300 метрів посадки й цілу роту. Така гордість була: чотири роки ніхто не міг, а ми зробили. Зразу все обладнали і три роки підряд ми заїжджали на ту висоту.

Про те, як танки "мухами" знищували

9 березня на нас пішли перші танки. Волонтерівка – це сторона Сартани, північ Маріуполя, приватний сектор. Нас закинули... Наголошую, воював тільки батальйон 36-ї [окремої] бригади морської піхоти. Ми палили танки "Мухами" (реактивна протитанкова граната. "ГОРДОН"). 22-га "Муха" – нею танк спалити неможливо, але виявляється, коли ви стріляєте з 20 метрів у танк під башту, її клинить. Ми на двох танках це випробували – реально працює. Башта вже не крутиться. І тоді вже можна робити з тим танком усе, що завгодно.

А у нас не було ні Javelin, ні NLAW, я їх бачив лише по телевізору. У мене був СПГ (станковий протитанковий гранатомет. "ГОРДОН") мій ненаглядний, моя лялечка, моє сонечко. У нас були РПГ-22, РПГ-7, стрілецька зброя, там, кулемети, автомати. Усе. І нам кажуть: "На вас підуть танки". І нам дають шість протитанкових гранат. Шість. Перший раз прийшли три танки та дві БМП. Ми їх знищили.

Про поранення

Буквально вранці я говорю напарникові: "Дімо, йдемо закладемо міни протитанкові. Нам якраз привезли. Ми їх дуже довго добивалися". Ми заклали міни, повертаємось назад, чую постріли, і мені перебиває руку.

Я падаю на спину, щоб площа ураження була меншою, і мені попадає в ногу... 10 березня я потрапив до Маріуполя до 61-го шпиталю. Там поряд приміщення "Нептун". Мене Тайра витягала якраз із машини. Вона була однією з тих, хто ніс мене до операційного столу.

Під вечір я прийшов до тями після наркозу, побачив якусь ортопедичну конструкцію і зрозумів, що це апарат Ілізарова. Нога в гіпсі була, бо... Бачите, ось вхідне, ось вихідне, але тут костомаху зачепило і палець повністю перебило, висів на шкірі. Його разом зібрали. Чотири кульові було. 12-го числа хтось зайшов із пацанів і каже: бої йдуть на [ТРЦ] "ПортCity". Це сторона Запоріжжя. Я зрозумів: усе, нас беруть у кільце.

Про бомбардування шпиталю в Маріуполі

Я лежав у хірургії, а праворуч через стінку реанімація була. Вікна були закладені, зі мною було семеро людей. По "Нептуну" бахнуло, наше приміщення трухануло. Кажу: "Ціляться, напевно, по госпіталю. Але куди по госпіталю бити? Це ж "русские". Ладно сепари там, а це ж кадрові військові. Вони розуміють"... Тільки я це сказав – приліт по хірургії. Тільки ковдрою встиг прикритися. Я в гіпсі на адреналіні став у проймі. А в коридорі люди лежали, купа 200-х. Одна бабуся вже хрипіла. Я розумію, якщо хтось із них живий, а я інструктор по тактичній медицині, я не зможу їм допомогти, бо в мене лише одна рука робоча і нога. Ніч перебули в підвалі, а потім, я так розумію, нас на "Азовмаш" повезли.

Як виживали на "Азовсталі"

Ми були в кільці. Довозу не було. Ми їли гнилі продукти. Там два магазини були: "Магазин 10" та "Магазин 20" азовсталівські. Бігали туди. Холодильники не працюють, там якісь крильця були. Нюхаєш, а вони смердять. Ну, на пательню і давай... Діарея була у всіх 100% практично. Майже постійно, але ти нікуди не дінешся, ти мусиш їсти.

Усюди пилюка, обстріли, бомбардувальники бомбили. Ми коли наверх вийшли, не було нічого там уже. Одні вирви. "Азовсталь" то був жах...

Я ходив там дрова збирав, щоб було чим топити та їсти готувати. З АТБ особисто два генератори витягнув, бо світла вже не було. Хлопці тягли макарони, крупи тощо. Потім я побачив, що місцеве населення окраїни Маріуполя, таке, знаєте, алкогольно залежне. Вони накинулися на елітний алкоголь. Я взяв автомат, стрільнув у повітря, нецензурною лайкою вигнав їх та розстріляв весь алкоголь повністю. "Вы фашисты. Как можно? Только фашисты могут алкоголь расстрелять", – кричали. Ми лишили тільки горілку, робити перев'язки.

З 15-го на 16 травня був крайній момент, коли змогли Starlink, який був у нас, якось із горем пополам відновити після обстрілу. І кожному дали по 30 секунд, щоб написати додому якесь повідомлення, і зразу попереджали: "Хлопці, вийшов наказ верховного головнокомандувача, що ми повинні скласти зброю та припинити військову операцію із захисту Маріуполя". Відповідно все, що ми зробили, ми не в полон здавалися, а виконали наказ президента.

Про книжки в полоні

Рятували шахи, нарди. Книги були, але книжка була розкішшю. Будь-яка. Щоб почитати книгу, треба було мати таку неймовірну річ, як сигарети, або назбирати буханку хліба. І тобі тільки на два дні максимум. Я віддав свою запальничку, щоб прочитати книгу "Егоїстичний ген".

Про війну в окопах

У 2017 році я був перекладачем на міжнародних навчаннях Sea Breeze на Широкому Лані, ми з американцями спілкувалися. Я їм розповідав наші історії, як сиділи в окопах. Вони: "Окопи? Це що, Перша світова війна? Ви в окопах сидите?" Він навіть не підібрав слова, як матюкнутися на наше керівництво.

Про перемогу

Я впевнений, що ми переможемо, тому що ми вже перемагаємо. Я чекав цього переломного моменту. Ми всі дуже сильно чекали. І в Оленівці навіть був момент... Зараз, повірте, хлопці там ліпше почуваються морально, морально сильнішими стали, бо ми почали перемагати.

МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ
 
 

 
Вибір редакції
 
 
 
НАЙПОПУЛЯРНІШІ МАТЕРІАЛИ