RU
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Віцепрезидент Федерації хокею: Я хочу вибудувати систему, яка дасть змогу поставити серйозні міжнародні перемоги України на конвеєр

Георгій Зубко: У багажнику мого автомобіля лежать ковзани і баул із формою. За першої можливості я виходжу на лід і реально кайфую
Георгій Зубко: У багажнику мого автомобіля лежать ковзани і баул із формою. За першої можливості я виходжу на лід і реально кайфую
Фото: пресслужба Федерації хокею України

Заступник гендиректора з комерційної діяльності та стратегічного розвитку аеропорту "Бориспіль" і водночас – віцепрезидент Федерації хокею України Георгій Зубко балотується на пост президента федерації. Вибори мають відбутися 18 грудня. В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" він розповів, чому залишився єдиним претендентом на посаду президента, як поєднує роботу в авіації з хокеєм і чи потрібно Україні зараз прагнути вийти на рівень Канади та США.

– Чому ви вирішили балотуватися на пост президента Федерації хокею України? Адже ваша основна робота – заступник генерального директора з комерційної діяльності аеропорту "Бориспіль".

– Хокей – це, мабуть, найдивовижніша гра у світі. Я б навіть сказав – найсімейніша гра. Адже коли батьки приводять своїх дітей на каток у віці шести-семи років, то за дуже короткий строк хокеєм у глобальному сенсі починає займатися вся родина. Мама, тато, бабусі, дідусі починають розумітися на правилах, стежити за провідними хокейними лігами, пересилати друзям і знайомим новини про хокей, учитися зав'язувати шнурки, перемотувати ключку, возити своє чадо на каток. Дитина починає займатися хокеєм, а потім цей прапор підхоплюють його молодші брати та сестри. Саме тому в хокей грають цілими родинами. Кількість братів і сестер у хокеї більша за інші види спорту. І навіть не сумнівайтеся, що їхні діти теж будуть займатися цим видом спорту.

А ще я не знаю випадків, щоб хокей пішов із життя людей, яких привели на каток у ще неусвідомленому віці, і вони грали в цю гру протягом 10 або більше років.

Я в цьому плані досить показовий приклад. У шість років я став на ковзани і взяв у руки ключку. Відтоді я в хокеї. Я вчився, працював у різних галузях, створював проєкти, вирішував завдання, але весь цей час я залишався в хокеї.

Так, зараз моє основне місце роботи – Міжнародний аеропорт "Бориспіль" – успішне підприємство, лідер галузі, прекрасний проєкт, де можна випробувати себе і реалізувати найсміливіші ідеї. Про таку роботу, мабуть, мріють десятки тисяч наших співгромадян. Але коли я виїжджаю з офісу, мене тягне на лід. У багажнику мого автомобіля лежать ковзани і баул із формою. За першої можливості я виходжу на лід і реально кайфую. З висоти свого життєвого досвіду можу сказати, що в хокей я гратиму все своє життя.

Хокей навчив мене бути сильним, терпіти й долати труднощі, він змусив бути цілеспрямованим, розвивати лідерські якості, він привів до усвідомлення, що головне – це команда. Багато моїх особистих якостей зароджувалося на льодовому майданчику або в роздягальні, і я багато чим зобов'язаний цьому виду спорту.


фото:
Геннадій Зубко: Завтра не прийде чарівник і помахом чарівної палички не виведе Україну в топдивізіон. Фото: пресслужба Федерації хокею України


Протягом 10 років я підтримував дитячу команду "Беркут-2000". Ми взяли цих хлопців зовсім дітьми і, коли 2018 року більшість із них здобувала золоті медалі юніорського чемпіонату світу, на моїх очах були сльози щастя. Це був перший серйозний успіх українського молодіжного хокею за майже ціле десятиліття.

Але це був лише невеликий аспект хокейної діяльності. Зараз же я хочу максимально застосувати свої вміння, знання і вибудувати систему, яка дасть змогу поставити серйозні міжнародні перемоги України на конвеєр. Саме тому я йду у президенти Федерації хокею України.

Як і багато пересічних громадян, раніше я вважав, що все дуже просто: є проблема, є бажаний результат, потрібно тільки прокласти шлях від одного до іншого. Але це все легко на словах. На ділі ж це складний і багатовекторний процес. Наскільки сам хокей – складна системна гра, настільки складним і системним є процес його розвитку. І найголовніше – не варто забувати, що іноді для досягнення результату потрібні величезні зусилля і довгі-довгі роки.

– Ви вже були віцепрезидентом ФХУ одночасно з роботою в "Борисполі". Вам удається поєднувати ці дві сфери?

– Досвід роботи віцепрезидентом я вважаю безцінним. За цей час я познайомився з низкою процесів, які відбуваються за лаштунками хокейного життя. Адже те, що ми бачимо, сама гра – це навіть не вершина, а лише краєчок вершини великого айсберга. Напевно, мало хто замислювався над тим, які процеси мають відбуватися і які дії потрібно зробити, щоб зимовим вечором 20 хокеїстів у однаковій формі з однаковою емблемою на грудях й однаковим бажанням перемогти вийшли на лід і подарували незабутні емоції тисячам уболівальників на трибунах та сотням тисяч біля екранів телевізорів.

Будь-яка людина прагне до безмежного розвитку і нових пізнань. І це говорю не я, а великі філософи минулого. Потрапивши у федерацію, я немов губка почав усмоктувати в себе нову інформацію. Це сформувало мій хокейний світогляд, склало певний алгоритм дій. Зараз я хочу реалізувати це на практиці.

Я скажу вам, що складно боятися займатися тим, що тобі подобається. Я великий фанат авіації й на роботі займаюся улюбленою справою. Також я всім серцем люблю хокей. Тому, повертаючись до вашого запитання, я запевняю, що для улюбленої справи час знайдеться завжди. Я впевнений, що зможу вдало займатися обома напрямами.

Я був головою оргкомітету чотирьох масштабних міжнародних турнірів у Києві, серед яких – три чемпіонати світу. Вони здобули найвищі оцінки від керівництва Міжнародної федерації хокею.

Гордість – це коли аналітики повідомляють тобі, що за попередній календарний рік в Україні слово "хокей" у пошуковій системі Google вводили 80 тис. разів, а за тиждень чемпіонату світу понад 50 тис. осіб відвідало матчі цього змагання. Гордість – це бачити слово "Україна" у книзі рекордів Міжнародної федерації за найвідвідуваніший юніорський чемпіонат світу в першому дивізіоні. А ще гордість – це приймати в команду "Беркут" 10-річних дітлахів, які насправді ще дуже далекі від розуміння хокею, а вже за вісім років вішати на їхні шиї золоті медалі чемпіонату світу.


фото:
Фото: пресслужба Федерації хокею України


Але я не збираюся жити минулими заслугами і здобутками. Я пам'ятаю історію, роблю висновки з перемог і поразок і продовжую рух уперед. Навіть не сумніваюся, що головні приводи для гордості в мене, як і в усього українського хокею, ще попереду.

 – Зараз через пов'язану з коронавірусом кризу аеропорт переживає складний час – пасажиропотік упав до рівня 2009 року, як заявляли в компанії. Із фінансуванням спорту в Україні теж труднощі. Як ви плануєте займатися двома такими напрямами в розпал глобальної кризи?

– Дійсно, цей рік можна назвати найскладнішим в історії авіації. Аеропорт переживає найскладніший період у своїй історії. Під час локдауну пасажиропотік упав практично на 99%, що було неминучим у цій ситуації. Але ми мали зберегти об'єкт. Це був час нестандартних думок, креативних рішень. Найважливіше в нашій сьогоднішній роботі – це оперативність ухвалення рішень у кризових ситуаціях.

Сьогодні ми більше готові до викликів, напрацьовуємо плани на випадок непередбачених ситуацій і готуємося до нової, не побоюся цього слова, апокаліптичної реальності. Певною мірою криза відкрила для нас щось нове. Ми навчилися протистояти викликам.

Що стосується фінансування, то це одне з основних питань у діяльності будь-якої організації. На сьогодні спорт в Україні існує завдяки двом напрямам: меценатству (навіть не спонсорству) і державній підтримці. Звичайно ж, ми сподіваємося на допомогу держави. Я цих питань із чиновниками найвищого рівня ще не обговорював. Але, безумовно, без державної підтримки розвивати хокей, як і будь-який інший вид спорту, дуже складно.

Олексій Житник – видатний хокеїст. Я відчуваю до нього тільки позитивні емоції

– Раніше ви грали за київські хокейні команди "Сокіл" і "Крижинка". Зараз же є представником керівництва Федерації хокею України. Як доросли до цієї позиції?

– За "Сокіл" і "Крижинку" я грав у дитинстві, починаючи із шести років. Пам'ятаю, мої перші ковзани мені вручив прославлений тренер, а на той момент уже директор школи "Сокіл" Валентин Павлович Уткін, царство йому небесне. Я навчався у спорткласі, трохи пізніше перейшов займатися в іншу столичну школу – "Крижинку".

У Федерацію хокею України я потрапив набагато пізніше. Це сталося в той момент, коли хлопці з хокейної команди "Беркут" почали підростати і стало актуальним питання їхнього виступу у складі юніорської збірної України. На той момент у мене був вдалий організаторський досвід, сильний тренерський штаб із чітким розумінням процесу підготовки хокеїстів високого рівня і команда перспективних хлопців, яка була непереможною не тільки в Україні, але й у розвиненішій у хокейному плані Білорусі.

Тоді я звернувся до Анатолія Брезвіна з пропозицією взяти відповідальність за юніорську команду, а згодом і за молодіжну. До цих завдань додалася відповідальність за організацію чемпіонатів світу в Україні – я був головою оргкомітетів трьох світових першостей, які відбулися в Україні. Я взяв під своє крило розвиток жіночого хокею, який удалося відродити після 20-річної перерви. Цей блок питань ми вдало, на мою думку, за ці роки реалізували. Багато в чому завдяки президенту федерації.

– Спортивні ЗМІ писали, що вибір голови федерації був фактично "без вибору", оскільки вашого потенційного конкурента, хокеїста Олексія Житника, який виступав у НХЛ, "не допустили". Чому Житник не взяв участі у виборах і чию підтримку забезпечили собі ви? Чи правда, що деякі клуби через ситуацію, яка склалася, збираються зупинити національний чемпіонат?

– Олексій Житник є видатним хокеїстом. Я відчуваю до нього тільки позитивні емоції, попри всі коментарі, натяки, а часом і прямі некоректні висловлювання на мою адресу або адресу федерації.

Можу сказати про те, що Федерація хокею України діє виключно відповідно до статуту організації. Потрібно не забувати, ми всі зобов'язані діяти відповідно до процедури. Я не був людиною, яка приймає документи, але точно знаю, що у Федерації працюють компетентні люди, які знають свою роботу в цій частині процедури. І якщо зараз Олексій Житник не бере участі у виборах, отже, на те були вагомі підстави.

Що стосується відмови клубів від участі в чемпіонаті України, поки коментувати цього не буду. Зараз тривають переговори з командами, лігою. Я думаю, вони закінчаться успішно й у виграші залишаться всі. Якщо ж ні, то у Федерації хокею України точно є альтернативні варіанти, у який спосіб далі розвивати національний чемпіонат.

– Якщо клуби дійсно відмовляться грати, що робитиме федерація?

– Повторюся, що зараз тривають переговори, до яких залучено нинішнього президента федерації Анатолія Брезвіна, міністра молоді та спорту України Вадима Гутцайта, а також хокейні клуби. Вони шукають компроміс, і якщо його не буде знайдено, то у федерації є запасний варіант щодо організації національної першості. Тому вболівальникам можу сказати: не хвилюйтеся – національний чемпіонат буде в будь-якому разі.

– У листі до міністра молоді та спорту України керівництво клубів заявило про реорганізацію ФХУ. Про яку реформу йдеться, і чи підтримуєте її ви?

– Наразі головним проблемним питанням федерації є відсутність виразної комунікації. Багато з процесів, які відбуваються в організації, невідомі широкій спортивній громадськості. У нас дійсно є серйозні недоліки в комунікаційній роботі. Я впевнений, що найближчим часом, це буде виправлено, і федерація стане максимально відкритою.

Хокей має бути на устах. Про нього мають філософствувати, сперечатися, вести полеміку. Моя мрія і велике завдання: хокею потрібно так проникнути в повсякденне життя й інформаційний простір, щоб люди в черзі в магазині обговорювали вчорашній матч чемпіонату України і гру окремо взятих виконавців.

Усі реформи, хай якими вони є, буде висунуто на загальне обговорення, тільки якщо вони міститимуть низку базових принципів, а саме – взаємоповагу, довіру, чесність, справедливість і відповідальність кожного. Чесна гра має бути вищою за приватні інтереси. Загальне – вище за приватне! У такій парадигмі будь-які реформи будуть знаходити взаєморозуміння з нашого боку, їх вітатиме Федерація хокею.


Фото: прес-служба Федерації хокею України
Георгій Зубко: Я хочу бути відвертим і не давати фальшивих обіцянок. Фото пресслужби Федерації хокею України


– У такому разі, у чому полягають головні функції федерації? Чи можна обійтися без неї?

– Існує думка, що можна обійтися без федерації, але це – великий міф, створений тими, хто не дуже хоче працювати і визнавати процеси. Це абсолютно анархічний підхід, і він неефективний у сучасному світі. Усе, що відбувається в українському хокеї, і гарне, і погане, тією чи іншою мірою пов'язане з федерацією. Сьогодні це єдиний орган, якому держава і міжнародні спільноти делегували функції розвитку цього виду спорту. Тому, щоб вибудувати систему цього розвитку, я прагну очолити цю організацію.

Хтось каже, що це без федерації, то без федерації... Ми маємо припинити вести таку риторику. Вона просто маніпулятивна. Федерація хокею є центральним органом управління та організації тих чи інших процесів. На щось вона впливає безпосередньо – змагання, збірні команди, – на щось побічно – будівництво арен, підготовка молодих спортсменів.

І відсутність федерації хокею в будь-якій країні світу фактично позбавляє можливості будь-якого якісного розвитку спорту на цій території. Федерація є, її визнала міжнародна спільнота, вона має високий авторитет у міжнародних колах. Також вона виконує багато роботи, про яку зараз, на жаль, мало відомо, але ми будемо цю комунікаційну помилку виправляти.

У нас дуже багато справ. І коли я кажу "у нас", я маю на увазі всіх суб'єктів хокейної громадськості.

– З 2015 року збірній країни жодного разу не вдалося увійти до двадцятки найкращих команд світу, і елітний дивізіон поки нам недоступний. Що відбувається з розвитком хокею в Україні сьогодні?

– Я хочу бути відвертим і не давати фальшивих обіцянок. Звичайно ж, усім хотілося б почути, що завтра Україна буде грати на рівних із Канадою та Швецією, що ми будемо перемагати на чемпіонатах світу. Але це не так.

На жаль, ми посідаємо те місце, яке посідаємо, і перш ніж зробити крок далі, ми маємо зрозуміти – хто наші сусіди в поточному дивізіоні. Навіщо нам зараз орієнтуватися на Канаду чи США? Там зовсім інші реалії, інші можливості, непорівнянне охоплення та інфраструктура. Нам цікаво, як розвивається хокей не в Канаді, а як він рухається в Угорщині, Польщі, Італії, Словенії. Яка кількість арен, яка методика виховання, яка кількість дітей приходить щороку у спорт, у який спосіб залучено державу, і багато-багато інших питань.

Щоб ми ставали кращими там, де ми є зараз. Ставити перед собою зрозумілі стратегічні завдання. В обов'язковому порядку необхідно формувати покроковий план або, як модно зараз говорити, дорожню карту побудови великого ефективного механізму, який буде на виході давати високий результат на міжнародній арені. І робити це ми збираємося разом з усіма суб'єктами в хокеї: клубами, дитячими школами, державою, місцевими органами влади. Тільки в такому разі Україна посяде своє почесне місце на хокейній карті світу.

Але для цього нам потрібно дуже багато працювати. Завтра не прийде чарівник і помахом чарівної палички не виведе Україну в топдивізіон. Якщо всі гвинтики нашої хокейної системи будуть діяти дружно і в ім'я єдиної стратегічної мети, то вся Україна буде переживати за безстрашних хлопців і дівчат на ковзанах і з ключками, які борються за честь прапора на чемпіонатах світу та Олімпійських іграх.

Найближчим часом я хочу запросити всіх суб'єктів хокею для вироблення чіткого плану і розуміння завдань кожного елемента – від дитячої школи до професійних клубів, – а також ступеня їхньої відповідальності за проміжний і підсумковий результати.

Хлопчик, який вийшов на озеро на ковзанах і з ключкою, коробка, яку у дворі заливають на зиму, аматорська команда з районного центру – усе це буде входити у сферу інтересів Федерації хокею України

– У вас є для цього програма дій?

– Свою розгорнуту програму я презентую на генеральному конгресі Федерації хокею України 18 грудня.

Крок номер один – федерація має стати відкритим майданчиком, а не закритим клубом, як зараз люблять її називати. Ми не відповідали свідомо на величезну кількість бруду, яку виливали у ЗМІ на федерацію та мене особисто. Завдання нашої організації – не конфліктувати, а об'єднувати під своїм крилом усіх небайдужих до хокею. І неважливо, хто це. Чи це професійний гравець, чи тренер, власник льодової арени чи заливальник, власник команди чи її вболівальник. Я хочу залучити абсолютно всіх, хто хоче і може допомогти.

Що має статися для реалізації моїх планів? Ми маємо розбити все на підзавдання: ДЮСШ та вимоги до них, національний чемпіонат, поціновувачі, батьки, суддівський корпус, спортивне правосуддя, ветеранський рух, робота з міжнародними організаціями, розвиток інфраструктури в регіонах та центрі – це саме те, над чим ми будемо працювати протягом найближчих чотирьох років.

Будемо відвертими, федерація – не всесильна організація і прямо впливає тільки на деякі процеси. Але ми не будемо самоусуватися з інших процесів, говорити, що це не наш обов'язок тощо. Хлопчик, який вийшов на озеро на ковзанах і з ключкою, коробка, яку у дворі заливають на зиму, аматорська команда з районного центру – усе це буде входити у сферу інтересів Федерації хокею України. Ми будемо брати відповідальність на себе, не звертаючи уваги на різні маніпуляції та недоброзичливців. Ми будемо боротися за розвиток цієї гри.

Для нас неважливо, хто переможець національного чемпіонату. Для нас важливо, щоб цей турнір був цікавим для уболівальників, залучав діточок, змушував їх шукати адресу найближчої хокейної школи, і в цьому чемпіонаті зростала майстерність гравців збірної України. Повторюся, національні пріоритети – понад усе!

Усі, хто розділять наші принципи і кому небайдужий український хокей, приєднуйтесь до нас, і побудуймо українську хокейну мрію разом.

Тетяна РАЙДА
заступниця головної редакторки
МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ
 
 

 
Вибір редакції
 
 
 
Найпопулярніші матеріали