RU
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Ортопед-травматолог Гаріян: Українських лікарів забирають Польща, Німеччина, Іспанія. Наші дипломи підтверджують, і вже немає безлічі іспитів

Гаріян: Ми забираємо складних пацієнтів навіть з інших регіонів
Гаріян: Ми забираємо складних пацієнтів навіть з інших регіонів
Фото: Лікар ортопед-травматолог Сергій Гаріян / Facebook

В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" глава обласного центру ендопротезування та нових ортопедо-травматологічних технологій Тернопільської університетської лікарні, викладач і співзасновник українського відділення престижного європейського медичного об'єднання ортопедів-травматологів АТ Foundation Сергій Гаріян розповів, наскільки пандемія коронавірусу завадила лікуванню пацієнтів з іншими захворюваннями, як обласна лікарня в Тернополі стала провідним центром в Україні з надання ортопедичної допомоги іноземним громадянам, чи поліпшила медична реформа умови роботи для медперсоналу і що може зупинити від'їзд українських лікарів за кордон.

Від 15% до 30% людей, які надходить у клініку "швидкою", інфіковані коронавірусом

– Ви лікар ортопед-травматолог. Здається, що вашого напряму епідемія коронавірусу не стосується, але чи так це насправді?

– Під час першого локдауну кількість планових операцій знизилася на 30% – ми обмежили кількість пацієнтів. Але згодом змінили формат допомоги й далі надаємо її. Адже люди, які до нас приходять, страждають від сильного болю й не можуть жити якісно. Їх не можна залишати. Ми забираємо складних пацієнтів навіть з інших регіонів.

Що змінилося? Пацієнт, що надходить до нас у стаціонар, не бачить своїх родичів. А колись поруч із кожним ліжком було обладнано місце для відвідувачів. Окрім того, кожен пацієнт проходить безліч досліджень, зокрема тест на коронавірус.

В ургентній хірургії ситуація набагато складніша. Адже ми маємо швидко надавати допомогу й надаємо її, однак постійно зазнаємо ризику – ніхто не знає, чи здоровий пацієнт. Наша практика свідчить, що від 15% до 30% тих людей, яких доправили у "швидкій", інфіковано коронавірусом. Тому довелося перебудувати систему у відділеннях, а пацієнтів розміщувати в окремі палати. Уже покращили діагностику, ми робимо більше тестів. Медпрацівники спокійніші й краще за собою доглядають. Усі дотримуються маскового режиму, використовують щитки. Ми й далі працюємо та надаємо спеціалізовану допомогу.

Мені, наприклад, незрозуміло, чому закрили центр ендопротезування в Києві й перевели його в "ковідний" формат. Це найкраща клініка країни, що обслуговувала пацієнтів, які потребували ортопедичної допомоги. А тепер там лікують коронавірусну інфекцію. Це нераціональне використання і людських ресурсів, і грошей.

– Зараз ситуація у вас у регіоні загострилася?

– Стало набагато більше пацієнтів із коронавірусом. Мені навіть здається, що зараз ситуація гірша, ніж торік, коли епідемія щойно починалася. Я спілкуюся з колегами з Ужгорода, Львова, Чернівців, Івано-Франківська. Вони в один голос говорять, що стало набагато складніше.

По-перше, госпіталізують більше молодих пацієнтів. По-друге, перебіг захворювання змінився. Якщо раніше найбільше потерпали від вірусу легені, то тепер є ускладнення на нирки, печінку, центральну нервову систему, ендокринну систему. Зазвичай надходять люди 20–40 років із такими ускладненнями. Також зросла смертність. Ми дивимося на ситуацію й бачимо, як стрімко завантажують відділення. Якщо ще кілька місяців тому вони простоювали, то зараз заповнені. Це біда.

У нашій лікарні відділення на 83 людини. Неприємний момент, коли завантаження ліжок перевищує 60%. Отже, далі за два-три дні воно буде забито повністю. Епідпоказники останніх днів свідчать, що все вже не дуже весело.

– У збільшенні показників відіграв роль людський фактор?

– Безумовно. На заході України, напевно, як і всюди, заведено святкувати. Бачили б ви, що коїлося в ресторанах і супермаркетах 8 Березня! Зараз ми пожинаємо плоди.

– А як ви ставитеся до вакцинації?

– До цього питання ми підходили за протоколом. Половину персоналу мого відділення вже вакцинували. Сovishield – досить гарна вакцина. Робити щеплення нею можна й потрібно. Так, дійсно, у людей може бути на неї реакція. Половина щеплених у нас лікарів узагалі жодного дискомфорту не відчула, в інших були якісь наслідки, але за три дні все було зовсім нормально. Люди добре почувалися.

Напередодні ми всім медпрацівникам зробили ІФА-тест, подивилися, у кого який титр антитіл. І врахували цей фактор, визначаючи, кому зробити щеплення зараз, а кому – трохи згодом. Наприклад, я нещодавно перехворів. Після коронавірусу в мене була алергічна реакція, і мені поки не можна вакцинуватися. Але якби не цей фактор, я б однозначно підставив плече. Вакцинувати медичний персонал треба обов'язково. Це те, що нас урятує.

Дівчата з дуже складними травмами таза повернулися до повноцінного життя. Деякі наші пацієнтки вже вийшли заміж і навіть народили дітей

– Як вам вдалося стати представником найпрестижнішої організації Європи, що об'єднує ортопедів-травматологів?

– Я ріс у медичній родині. Як і батьки, закінчив Тернопільський медінститут. За обміном студентами на першому курсі побував у Франції в місті Брест. Там жив у сім'ї лікарів. Відвідував місцевий медичний університет. Коли мені запропонували скласти іспит разом із французькими студентами, погодився. Мав не найкращий рівень володіння мовою, але мав гарний результат, тому мене запросили на стипендіальне навчання. Але я тоді відмовився й повернувся додому.

Із третього курсу вже працював у міських травмпунктах, згодом – у міських лікарнях. Із 2000 року працюю в обласній. До речі, я був наймолодшим ординатором. А 2013 року вже став завідувачем відділення. Тобто я здобув освіту в Україні й тут пройшов свій кар'єрний шлях. Мені здавалося, що, працюючи під керівництвом моїх учителів, я як молодий, зухвалий і досить досвідчений хірург міг відповідати на виклики, які кидала наша область. Було кілька випадків, коли доводилося надавати допомогу пацієнтам-іноземцям. Я переписувався після цього з ними, дізнавався, як їх лікували вдома. І прийшло розуміння, що ми десь не в тому руслі.


фото:
Гаріян: Є багато регіонів, де все вирішує особистість. Топові лікарі працюють не в найрозвиненіших і найбагатших регіонах. Наш приклад це доводить. Фото: Лікар ортопед-травматолог Сергій Гаріян / Facebook


2006 року в мене сталася доленосна зустріч із моїм ровесником, лікарем із Рівного Олександром Ріхтером. На мою думку, зараз це найкращий тазовий хірург України. Ми зустрілися на міжнародній конференції, де він шукав молодих ідейних лікарів. Саме тоді ми познайомилися з організацією AO Foundation. Це найпотужніша й найбагатша медична організація світу. Її заснувало шестеро хірургів із Німеччини, Швейцарії, Австрії, яких об'єднувала дружба і служба в армії. AO Foundation належить Давоський конгрес-центр, де проводять світові саміти. Тому це не тільки світовий політичний майданчик, але й одна з найбільших наукових і практичних баз світу.

Ми в Україні є провідниками ідей цієї передової організації. Уже протягом 17 років проводимо курси для українських фахівців, передаємо їм найсучасніші технології і знання. А мій друг Ріхтер, до речі, зараз керує всією науковою освітньою програмою в Європі – дуже рідкісна ситуація, враховуючи потужне лобі німецькомовних країн.

Протягом останніх семи років ми презентуємо всі свої складні випадки на конгресах у Давосі, які проводять у грудні. Упродовж трьох років наша тернопільська клініка була в топах, а 2014 року посіла перше місце. Якраз я тоді робив доповідь.

– І як вдалося здобути перше місце серед травматологів Європи?

– Ми завжди демонстрували складні випадки. Наші доповіді опинилися в топах обговорення, тому що ми презентуємо такі моменти, які для наших колег – рідкість. Це був цікавий випадок. Пацієнт – учасник Майдану, якому снайперська куля влучила в коліно. Тоді таке було великою рідкістю. А я виявився одним із небагатьох, хто в Україні займався вогнепальними пораненнями. Наша клініка на той час уже імплементувала передовий західний досвід у напрямі роботи з вогнепальними пораненнями.

Ми успішно прооперували пацієнта – провели сім операцій. На шостий місяць він повернувся у стрій, потрапив на Донбас і навіть воював. Але коли їхав до мене на консультацію, упав у потягу й дістав дуже специфічну травму. Ми презентували на форумі, як виходили із ситуації, що склалася на першому етапі й надалі. Презентували успішний метод розв'язання проблеми. Доповідь мала ще емоційний аспект, оскільки того року в Україні розпочалася війна. Напрацьовані нами технології, де ми врахували досвід Ізраїлю, США та Швейцарії, потім широко імплементували в роботу українських лікарів, які займалися вогнепальними пораненнями в зоні бойових дій.

– Який випадок для вас став найнеймовірнішим, знаковим?

– Мені пощастило познайомитися з видатним травматологом Джозефом Шацкером. Він народився у Дрогобичі під час польської окупації, згодом виїхав до Канади. Його методи перевернули підвалини в лікуванні переломів. Не довелося оперувати з ним, зате пощастило почути його поради. Він мені сказав: "Починай із простого". Але так складалися обставини, що скористатися цією порадою не довелося – життя підкидало складні випадки, за які більше ніхто не бажав братися.

Кілька років тому до нас у клініку потрапила дівчина з Чернівців. Їй було 17 років, коли вона дістала складну травму таза – під час спорудження будинку на неї впала стіна півтори тонни вагою. Дівчину спочатку госпіталізували в дитяче відділення. Вона вижила попри все й завдяки старанням чернівецьких реаніматологів. Сім'я зверталася по допомогу в різні клініки України, Росії, країн Заходу, але ніхто не наважився взятися за лікування. Ця дівчинка потрапила до нас тільки за чотири місяці після події. На той час таз зрісся й не дуже вдало.

ВІДЕО
Відео: Тернопіль 1 / YouTube

Ми два місяці готувалися. Перший етап операції тривав приблизно 11 годин. Потім було ще шість етапів і реабілітація. Ми повернули форму таза. Це була дуже складна робота. Ми демонстрували її на міжнародних форумах у США та Канаді. Наші колеги не вірили, що таке взагалі можливо. А зараз наша пацієнтка веде нормальне життя, бігає і ганяє на велосипеді.

Таких випадків було кілька, переважно дівчатка з дуже складними травмами таза. Усі вони повернулися до повноцінного життя. Деякі наші пацієнтки вже вийшли заміж і навіть народили дітей.

Українських лікарів забирають Польща, Німеччина, Іспанія. Вони повністю підтверджують наші дипломи. Уже не треба, як раніше, складати безліч іспитів

– Кажуть, в Україні мало гарних лікарів. Ви відчуваєте кадровий голод?

– Ні. З-поміж лікарів, які проходили в мене інтернатуру, я вибрав тих, які знають англійську, амбітних, азартних, фізично сильних і мегамотивованих. Добирав сам. Зрештою у мене сформувалася молода команда. Вони навчалися у найкращих фахівців за кордоном. Читали доповіді на форумі в Давосі, кожен має свій напрям, який розвиває.

Я вважаю, якщо хірург не реалізувався до 30 років, далі нічого не буде. Досвід свідчить, що в багатьох українських клініках топлікарі і завідувачі все роблять самі. Для них молоді фахівці – обслуговчий персонал. Вони можуть оперувати, тільки коли лікар захворіє або щось станеться. Це дуже неправильний підхід. Класні лікарі, якщо вчасно не починають ухвалювати рішення самостійно, вже не зможуть реалізуватися. Тому важливо дати їм добрий практичний досвід і вчасно переводити у формат хірургів.

– Якщо порівняти нашу і західну освіту, то в нас усе сумно?

– Неправда, що в нас усе погано. Не все однозначно. Скрізь є мінуси і плюси. Наші мінуси пов'язані з тим, у яких обставинах опинилися лікарі. Тільки зараз в умовах пандемії про них заговорили як про гідних людей. А раніше називали хабарниками і ставилися зі зневагою. Перервалася наступність поколінь, тому що багато молодих лікарів не бачить можливості потрапити кудись у клініку – місця зайняті.

– Правда, що наші лікарі виїжджають із країни?

– Їдуть. Безліч інтернів проситься до нас на резидентуру, а потім із гарними рекомендаціями вирушає за кордон. Молоді, мотивовані, амбіційні лікарі, які здобували сучасну підготовку у нас у клініці або на Заході, уже не сприймають місцеві порядки, їм некомфортно.

Українських лікарів забирають Польща, Німеччина, Іспанія. Вони повністю підтверджують наші дипломи. Уже не треба, як раніше, складати безліч іспитів. Насамперед іноземці вивчають мову. І маючи навіть не найвищий рівень знання мови, починають працювати і добре заробляти. У тій самій Польщі зарплати лікарів у муніципальних клініках вищі, ніж у німецьких лікарів.

Еміграція медпрацівників – це, безумовно, погано для України. Якби тут були гарні умови і перспективне майбутнє, можливо, люди залишалися б.

За кордоном топові клініки частіше розміщують у невеликих містах. Це пов'язано, зокрема, із фінансами. В Україні аналогічна тенденція

– Чому ви не поїхали до Києва? Кажуть, усе найкраще у столиці...

– Після закінчення інституту я працював у клініці професора Олексія Єдинака. Я йому дуже вдячний, бо, коли в мене з'явилася можливість поїхати до Києва в ординатуру, він зупинив мене: "Подивися, що тут у нас, а потім уже поїдеш далі". Єдинак був відомим не тільки в Україні, а й у всьому СРСР. Чудовий травматолог, автор багатьох патентів, розробник унікальних апаратів. Свого часу він заснував комерційні підприємства, які випускали його апарати.

Під його керівництвом я писав свою першу наукову роботу. "Ми даємо науку, далі все робиш сам" – це був його принцип. У перший місяць роботи мене здивував його вчинок: його запросили на з'їзд ортопедів-травматологів у Монако, і він віддав це запрошення мені. Так відбулося перше моє мінізнайомство із західним світом та іншою травматологією.

Усе найкраще в Києві? Неправда. Це відгомони радянської системи, коли основні ресурси і найкращих фахівців було сконцентровано в Москві або Києві. За кордоном усе інакше. Топові клініки частіше розміщують у невеликих містах. Це пов'язано, зокрема, і з фінансами. І, скажімо, у Німеччині вам надають ургентну допомогу на високому рівні, незалежно від того, будете ви у столиці чи в маленькому містечку.

В Україні формується аналогічна тенденція. Є багато регіонів, де все вирішує особистість. Топові лікарі працюють не в найрозвиненіших і найбагатших регіонах. Наш приклад це підтверджує.

У Києві багато гарного. Там, наприклад, можна сконцентруватися на дуже вузькій спеціалізації в ортопедії. Розташування дає змогу концентрувати пацієнтів із певною патологією. Якщо їх оперуватимуть по одному в регіонах, у лікарів не буде достатньої практики. Тому деякі випадки, дійсно, краще збирати у столиці.

– Але, може, у столиці грошей більше?

– Фінансування клінік у Києві не на найкращому рівні. Клініка гарна тоді, коли має класне обладнання і навчених лікарів. Протягом останніх п'яти років у нашу лікарню інвестували більше грошей, ніж упродовж усіх попередніх років незалежності. Допомогли з лабораторною діагностикою. А тернопільський кардіоцентр упродовж року провів 200 операцій. Хоча ніхто не вірив, що в Тернополі можна робити операції на відкритому серці, наші лікарі успішно працюють. У нас давно є така апаратура, про яку багато клінік у Києві тільки мріяло.


фото:
Гаріян: У столичних клініках ви побачите класні кабінети завідувачів відділень і головлікаря, дубові двері, а все інше – у занепаді. Фото: Лікар ортопед-травматолог Сергій Гаріян / Facebook


– Вам більше виділяє бюджет?

– У нас таке саме невелике бюджетне фінансування, просто розподіл відбувається інакше. Простий приклад: коли ми робили ремонт, то спочатку створили ідеальні умови для пацієнтів, а вже потім доводили до ладу свої кабінети. Ми залучали спонсорів. Інструмент потрібний я, наприклад, купував власним коштом. У столичних клініках ви побачите класні кабінети завідувачів відділень і головлікаря, дубові двері, а все інше – у занепаді.

– Як ви приймаєте іноземців і як вони оплачують послуги?

– Надавати послуги іноземцям ми змогли тільки завдяки своїй гарній репутації за кордоном. Ми завжди виступаємо на різних форумах і демонструємо свої досягнення. І до нас їдуть люди. Річ у тім, що багато технологій, які ми запустили, не покриває страхування за кордоном. Громадяни цих країн звертаються до нас безпосередньо. Операції в нас набагато дешевше їм коштують, тому вони приїжджають та мають якісну послугу.

Цікавий був випадок, коли піддана США, яка перебувала в Україні, травмувалася. Її не могли транспортувати за кордон для надання допомоги. Страхова компанія почала тут розшукувати сертифікованих лікарів і вийшла на нас. Ми успішно прооперували пацієнтку. Вона повернулася додому і дістала від американських лікарів високу оцінку нашої роботи. Тому американські страхові компанії почали з нами укладати договори, щоб ми оперували пацієнтів, яких не можна транспортувати за кордон.

Після цього випадку до нас почали звертатися страхові компанії з інших країн. Нас цінують. І ми розвиваємо напрям допомоги іноземним громадянам у форматі медичного туризму.

За страхової медицини лікарня не купить дешевої апаратури, матеріалів, імплантів. Тому що ускладнення потім коштуватимуть страховій набагато більше

– Як ви вважаєте, Україні потрібна страхова медицина?

– У принципі, страхова медицина – це гарантія для пацієнта якісної медпослуги. Моделей медстрахування кілька. Вони відрізняються джерелом надходження, обсягом надходження коштів і їхнім розподілом. Є системи, коли фонд формують із податків або обов'язкового медстрахування. Систем фактично дві: Бісмарка (працює в Австрії, Бельгії, Німеччині, Швейцарії, Люксембурзі, Франції, Нідерландах) і соціальніша – Бевериджа (у Великобританії, Греції, Іспанії, Канаді, Норвегії). Треба враховувати економічний фундамент нашої держави і брати найкраще зі світового досвіду.

– Один зі страхів пов'язаний із тим, що якщо ти бідний, менше платиш за страхування, то і послуг тобі буде менше.

– Це не зовсім так. По-перше, у медицині нічого не може бути дешево. За страхової медицини будь-яка лікарня не купить дешевої апаратури, матеріалів, імплантів. Тому що ускладнення потім коштуватимуть страховій набагато більше. Потрібен баланс гроші – якість. Отже, страхування гарантує послугу і якість.

Хочу розповісти про випадок, який почув від свого батька. Із 1985-го до 1989 року він працював в Алжирі у французькій клініці. Після повернення він сказав: "Сергію, усе зовсім інакше. Там в умовах страхової медицини медична допомога навіть більше безоплатна, ніж у нас". І навів такий приклад. На місцевому підприємстві сталася надзвичайна ситуація. Серйозно постраждав працівник – дістав складну травму. Він був бідною людиною. Але, оскільки був застрахованим, дістав кращу послугу. У місцевій клініці йому допомогти не могли – не було можливості. Пацієнта чартером доправили в Париж і там прооперували. Це 1989 рік. І далеко не найкраща країна Африки.

– Як ви оцінюєте те, що зроблено в аспекті медичної реформи в Україні?

– У мене до цього позитивне ставлення. Зміни відбулися. Реформа відбулася. Первинну систему можна й далі вдосконалювати з урахуванням проблем, які виникають у процесі роботи. У змін, які відбулися, більше плюсів, ніж мінусів. Вторинної і третинної ланок ще не реформували. І це – найскладніші ланки. Вони передбачають великий обсяг інвестицій, чіткі правила гри, затверджені протоколи надання допомоги, яких повсюдно треба дотримуватися.

Олена ПОСКАННА
журналістка, редакторка
МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ
 
 

 
Вибір редакції
 
 
 
Найпопулярніші матеріали