+4 Київ
Страшно було, коли дрижали стіни будинку і долинали звуки вибухів снарядів. Але ми обіймалися – і було легше
– Тетяно, як 24 лютого змінило ваше життя?
– Сталася катастрофа, почалася війна. Майже два тижні ми сиділи у підвалі, благо наш будинок у Козині облаштований серйозним захистом. Не розумію, як це сталося, адже ніхто в нашій країні не будував спеціальних підвалів, не устатковував. Але у нас підвал був повністю обладнаний і готовий, ми навіть запрошували сусідів, загалом вся вулиця згуртувалася, і ми стали близькими людьми.
– Чим вам запам'ятався той день?
– Перший день почався з того, що ми побігли годині о 10.00 у магазини, намагалися щось купити – дуже стандартна історія у всіх. Бензин, черги, люди почали виїжджати, ці багатокілометрові затори. Ми з чоловіком вирішили, що нікуди не їдемо. Я думала, як і всі: це закінчиться швидко. Жодних позитивних відчуттів не було, ми просто були не готові покидати домівку.
Гострий емоційний момент, коли я стояла в черзі по продукти та одночасно в касу банкомата, щоб зняти хоч якусь готівку. Тому що ми всі звикли користуватися картками, а потрібна хоч якась готівка на руках. І під час цієї черги з'ясовувалося, що кошти обмежені. Спочатку одна сума, а зрештою маленька.
Найважливіше для мене – розмови в черзі, де люди обговорювали, що ось на Українку росіяни підуть одразу, що треба зробити насамперед, як запастися водою, їжею, які продукти слід купувати та які не слід. Такі крайності, гойдалки – сльози, тремтіння рук, холодні сірі обличчя від жаху, емоції і конструктивні розмови. Я уважно слухала і не могла зрозуміти, що відбувається. А далі почало прилітати, перші крики дітей та переселення до підвалу.
– Чи могли б ви пригадати, як виживали в ті дні?
– Не можу сказати, що було страшно. По-перше, до нас приїхали сини чоловіка, вони дорослі хлопці. Спочатку молодший син, якому 20 років, а потім і старший трохи згодом зі своєю нареченою. До нас заходили сусіди. Із сусідами вони постійно чергували за графіком. Усе стандартно: ми жили біля телевізора, гортали Telegram-канали.
Говорю про це і відчуваю, що мені страшніше зараз, коли я не вдома, ніж тоді. Я немовби завмерла тоді, діяла, як машина: прибігти, взяти воду, зробити суп, нагодувати всіх, встигнути до закінчення комендантської години зробити звичайні побутові речі, не пускати дітей на другий поверх будинку... Страшно було, коли дрижали стіни будинку і долинали звуки падіння і вибухів снарядів. Але ми обіймалися – і було легше.
Рівно за два тижні чоловік віддав наказ. Він у мене військовий. Сказав, що більше не чує моїх аргументів, душевних сигналів, а ухвалює рішення про евакуацію, сам пішов у тероборону. Виїхали ми до Чорногорії, бо п'ять років тому чоловік купив там невеликі апартаменти для сімейного відпочинку. Нині це наш другий дім.
Ми навчилися вже не говорити одне одному про складнощі, навчилися пити біле вино онлайн, варити український борщ через відеозв'язок
– Тоді вже не працював транспорт, були черги на кордоні, і все було непросто. Як ви добиралися?
– Їхали великою групою – я, діти, собака, сусідка із сином. Спочатку ми попрямували до Одеси. Тоді ж там були обстріли. Ми перетнули кордон із Молдовою, там нас зустріли друзі і привезли на ночівлю до будинку бабусі. Потім нам орендували автобус, і наступного дня ми поїхали до Румунії, Бухареста, а вже звідти літаком до Чорногорії. Загалом добиралися чотири доби.
Потім був тиждень божевільного почуття провини через те, що я покинула домівку і обрала не патріотизм, а материнство. До того моменту думала, що я дуже міцна, зі сталевими нервами людина. Лише після приїзду до Чорногорії виявилося, що я сльозлива і слабка. Потім зрозуміла, що збожеволію, якщо не почну працювати. Я зателефонувала знайомій одеситці, яка у Чорногорії відкрила інтернаціональну школу. Поїхала до неї побачити дітей, нафарбувалася заздалегідь, щоб не плакати. У мене є звичка артиста: "Якщо ти не померла, отже, ти у формі, співаєш і обличчя на місці". А я не померла. Зайшла до дітей, посміхаючись.
– Що то були за діти?
– Діти різні: чорногорські, російськомовні білоруси та росіяни, які давно живуть у Чорногорії. Українських дітей було багато. І з кожним днем їх ставало дедалі більше. А я ставала з кожним днем дедалі сильнішою. Я пішла працювати педагогом, оскільки маю досвід педагогічний 20 років і я все життя поєднувала роботу артиста та педагога. Багато разів казала собі: "Піскарьова, вгамуйся, припини займатися дітьми, це ж так відповідально, тебе не вистачить на творчість, не вистачить на те, щоб горіти для публіки". Але я все одно продовжувала. І зараз мені це допомогло.
Я приходила до дітей ніякою не артисткою, а просто педагогом, у якого світить сонце у душі та посмішка. Діти були різні, вони відрізнялися одне від одного. Я одразу бачила, хто з них з України. У всіх був безтурботний вираз обличчя, веселі, радісні, пустотливі очі. А у наших дітей, хто приїхав зовсім нещодавно, був погляд дорослої людини, яка сканує на предмет "свій – чужий, безпечно – небезпечно, вірю – не вірю". За кілька тижнів вони адаптувалися і ставали такими самими, як і інші.
– Скільки вашим дівчаткам зараз?
– Старшій Анастасії – 15, а молодшій Наді – вісім років. 15-річній складніше.
– А що з вашою школою в Україні сталося?
– Моя велика вокальна школа "Фабрика естради" існувала до 24 лютого. Нині ж вона як сфера послуг, творчий центр, природно, загинула. Усе це завмерло на невідомий строк. Таланти дітей зараз – не базова потреба. Базова потреба – безпека, їжа, одяг, медикаменти, навчання у школі. Це пріоритети всіх мам. У багатьох подушка безпеки за ці місяці закінчилася. Я це розумію. У мене аналогічна ситуація, адже бізнес чоловіка теж зруйновано. У мене в руках залишилися лише досвід і ремесло.
Тому я ходжу до школи, займаюся з дітьми вокалом, сольфеджіо, фортепіано і ось цими моментами наповнююся, надихаюся. Діти, мабуть, дають мені більше, ніж я їм.
– Ваш чоловік зараз в Україні?
– Андрій служить у теробороні, як і всі чоловіки. Він доросла людина. Йому 55 років. Він військовий за першою освітою. Добре розуміє ситуацію. Він категорично проти, щоб ми поверталися зараз. Валізний настрій просив прибрати. Я розумію, головне, щоб зараз перестали вмирати мирні люди, а найближчим часом це неможливо – тривають гострі воєнні дії.
Тетяна Піскарьова з чоловіком Андрієм. Фото: Piskareva.tanya / Instagram
Так і живемо на рівні любові й наказів. Але 99% наших розмов про любов та підтримку. Зараз складніше, тому що я, як і всі жінки, які виїхали за кордон, сумую за чоловіком і близькими. Розірвалася ось ця енергетична нитка, емоційної близькості і теплоти, любові. Зрозуміло, що ми на відстані кліку і часто спілкуємося по WhatsApp, Telegram тощо, але це зовсім не те. Ми навчилися вже не говорити одне одному про складнощі, навчилися пити біле вино онлайн, варити український борщ через відеозв'язок, навчилися не плакати, а тримати себе в руках, це називається у мене психологічна дисципліна.
Росіяни в Чорногорії просять грати українську музику і мають величезне бажання вивчати українську мову та культуру
– Тетяно, ви ж продовжуєте спілкуватися з українцями, котрі, як і ви, зараз у Чорногорії, артистами, акторами. Можливо, у вас уже оформилося якесь творче середовище?
– Я ініціювала тут українські концерти. Програму разом із моєю командою розробила моя концертна директорка Маша Бобровська. Вона у безпечному місці в Україні, у своїх батьків у селі, куди поїхала з дітьми. Допомагали дівчатка, яких я не бачила жодного разу у житті, – виявилося, що я маю власний фан-клуб, яким керують в Україні дві Насті. Ми зараз спілкуємося, робимо цю велику роботу разом. Також я підключила музикантів у Чорногорії. Це цікава діяльність, дуже емоційна, бо за кожною людиною – унікальна історія, доля.
Але й тут постає питання українсько-російсько-білоруських взаємин. Навіть не знаю, як сказати…
Ми разом навчалися у музичному училищі з Федором Лавровим із Санкт-Петербурга. Багато років він живе у Чорногорії. Ця людина найгострішим способом реагує на біль українців. Він навіть просить мене "правильно розмовляти українською мовою". Він написав пісні російською і просив перекласти їх українською. Ми з ним вирішили записати дует. Активнішого захисника України я в житті не бачила.
Цей біль є таким камертоном, звідки я починаю розуміти, як переживають те, що у нас називається війною, а в Росії – "спецоперацією", російські люди. Переживають із матами, агресією, обуренням. Вони просять грати українську музику і мають величезне бажання вивчати українську мову та культуру.
Третьою людиною, з якою я роблю свою нову українську програму, став хлопець із Харкова Костя Раковський.
Я кинула оголошення, і четвертим мені написав білорус Андрій Юрчик, сказав: "Я зроблю все, щоб українська мова, слово і культура були почуті". Вони всі намагаються писати мені повідомлення українською, користуються перекладачем.
Ще мені написав Євген Щербаков: "Вибачте мені. Я хочу з вами грати, але я росіянин. Я не можу пережити те, що Росія напала на Україну, тому я покинув Росію і поїхав у Грузію". Далі мав іншу історію, друзі допомогли йому приїхати у Чорногорію. Тут він, чудовий музикант, працює простим різноробом. Займається всім – від розвезення товарів до миття човнів, а раніше грав із російськими зірками.
Багато у нас із ним було розмов. В одній із них він запитав: "Чи зможеш ти одного разу пробачити нам, росіянам?" Він сидів і плакав у мене в машині, а я слухала і думала: "А як у мене взагалі вистачає сил ось це все слухати?" Потім я зрозуміла, що хтось із нас має виявитися сильнішим. Це має бути Україна, як би дивно це не звучало. Я подумала: якщо я українка, то я сильна. І я сказала: "Женю, я можу тебе вислухати, я можу тебе почути, я можу це прийняти, але пробачити не зможу". І він відповів, що йому цього вже достатньо, і пообіцяв грати зі мною стільки, скільки знадобиться, щоб українську музику почули.
Ми підготували нову програму і зіграли її. Я й не могла подумати, наскільки ми сильні. Знаєте, тут же літо, курорт, море, сонце, люди слухають концерт під філіжанку кави, їм невтямки, що десь війна, десь рвуться снаряди і гинуть діти…
У Чорногорії знайти офіційну роботу нереально не тому, що не хочуть брати українців. Хочуть і приймають, але оформити документи офіційно займає пів життя
– Як почуваються українці в Чорногорії?
– Українських жінок одразу видно. У них дуже акуратні діти, у них дуже сумні очі, вони інтелігентно і тихо поводяться. Якщо ви зайдете в ресторан, їх можна одразу побачити, – тихо збираються невеликими групами, замовляють із їжі чашку кави та звичайну воду з-під крана, плачуть, обіймаються, затихають, коли підходять офіціанти, а потім далі продовжують спілкування.
Піскарьова з доньками живе зараз у Чорногорії. Фото: Piskareva.tanya / Instagram
Нещодавно один власник ресторану зателефонував моєму одногрупнику з музучилища із Кривого Рогу Кості Ващенко – запропонував організувати український вечір для біженців. Ми вирішили, що не буде жодних концертів, мікрофонів, частування, виступів, а просто зустріч людей. Написали у групи біженців у Чорногорії – у кожному місті тут є центр біженців. І прийшло дуже багато людей. Це було не дуже зрозуміло місцевим жителям, бо у них зустріч у ресторані – це обов'язково хтось має грати якусь музичку.
Організаторкою була Світлана Громова, яка керує осередком біженців. Вона сказала два слова, як ми тут зібралися. І я просто запропонувала за сімейним столом поспівати українські пісні та поспілкуватися. І ми відкрили телефони, згадали всі слова і співали, як удома.
– Це було лише один раз?
– Усі продовжують зустрічатися, хочуть продовження. Були й інші події, коли приїхали українські актори, фрагменти української поезії читали, під гітару співали пісні.
Важливе інше. Чорногорія – країна невелика, економічно не найбагатша. Але тут дуже привітні люди, теплі, добрі, котрі пам'ятають війну в Югославії. Коли вони чують українську мову, підходять, потискають руки, у кафе можуть піднести як дружній комплімент та підтримку келих вина або чарку ракії.
Українське посольство величезну роботу виконує – допомагає людям оформляти папери, поновлювати документи. Робить усе, щоб у кожному місті був визначений план заходів, щоб українська пісня прозвучала. Адже тут у кожному місті стоїть велика сцена з професійним звуком, світлом і обладнанням. Але оскільки курортний сезон, думаю, не кожне місто хоче проводити такі концерти, де говорять про війну, розповідають про наші втрати, наш біль, про смерті. Мені важко зараз це говорити.
Війна триває в Україні, а прості люди в Чорногорії носять у центри біженців одяг, медикаменти, їжу, розбирають біженців по своїх квартирах, апартаментах, наскільки це можливо, хоча для них ці квартири – шматок хліба. Допомога простого народу дуже велика. Держава, напевно, могла дозволити собі фінансову підтримку українців, але її тут немає. Зовсім.
Тому що накопичення вже закінчилися, а знайти роботу зовсім непросто. У Чорногорії фінансової допомоги жодної для біженців немає. Ті, хто має можливість працювати та заробляти у гривнях на свою гривневу картку віддалено, виживають. І, на щастя, наші картки тут приймають, немає втрат у грошах. Але тим, хто не має роботи онлайн, дуже складно.
Наприклад, я порекомендувала жінку в початкову школу, вона працює в українському класі в міжнародній школі і дуже задоволена. В інших усе не так. Хтось приїхав і тепер працює посудомийкою у ресторані за €15 на день. Хтось, як я, дає онлайн та офлайн уроки і завдяки цьому годує своїх дітей.
У Чорногорії знайти офіційну роботу нереально не тому, що не хочуть брати українців. Хочуть і приймають, але оформити документи офіційно займає пів життя, тут такі правила, і тому неможливо влаштуватися на роботу легально. Права на роботу ніхто з українців не має тут за фактом.
Сьогодні ми намагаємося відкрити творчий центр, школу та студію, які працюватимуть за українськими стандартами музичної освіти. Багато музикантів у такий спосіб зможуть надавати свої освітні послуги щонайменше дітям з України. Отже, у людей з'явиться робота і можливість бути корисними. Уже на фінальній стадії готуємо документи, щоб кваліфіковані фахівці мали змогу не мити посуд та прибирати у готелях, а працювали за фахом.
– Скажіть, на що ви зараз налаштовані – просто перечекати і повернутися в Україну чи будувати нове життя на новому місці?
– Життя більше не буде колишнім. Я розумію це. А також те, що справу, яку я починаю тут, не зможу покинути. Тому я вирішила будувати тут школу як бізнес і повертатися в Україну час від часу. Я вже кількох колег запросила сюди працювати, працюватимемо вахтовим методом. Захочеться комусь поїхати додому, вдихнути свіжого повітря і попрацювати в Україні? Отже, так і буде. Більше жодних планів не будую.
