+11 Київ
Що співатиме Михалков, якщо доживе до кінця путінської влади? Те саме, що він зараз співає про Єльцина: "Ой, а мені здавалося... А я не знав... А тоді мені здавалося так"
– Льошо, привіт.
– Вітаю.
– Я відразу глядачам скажу: Льоша наразі в Іспанії, і там слабенький інтернет. Але ми із цим, сподіваюся, впораємося. Ми тебе бачимо, чуємо. Я дуже рада нашій зустрічі.
– Ми з тобою давно не бачилися. Я радий тебе бачити й чути.
– Льошо, два роки тому ти записав із Дмитром Гордоном легендарне інтерв'ю, яке подивилися мільйони глядачів, де ти вперше сказав, що просиш вибачення в України. Ти покаявся за те, що до цього був нашпигованою російською пропагандою людиною, як сам зізнався. Після цього інтерв'ю ти поїхав до Іспанії, кинувши в Росії і нерухомість, і друзів, і звичне життя, і кар'єру... Рік тому Росія розв'язала широкомасштабну криваву війну проти України. Ти сьогодні шкодуєш, що виїхав із Росії?
– Олесю, ні, звісно. Я тішуся, що виїхав із Росії. До того ж, як ти пам'ятаєш, я казав, що не хочу жити в Росії ні з Путіним, ні без Путіна. І я свій вибір зробив давно. І коли ти кажеш про те, що я покинув... Ну, Олесю, не така вже й дорога нерухомість, яку я покинув. А щодо кар'єри, то мені гайки закручували, ще коли я жив у Росії. Я прилітав до Росії до початку війни на зйомки, щось заробляв, щось робив і повертався до Іспанії. Але тієї роботи, того обсягу, який в мене був раніше, уже не було. І коли почалася війна, у мене саме мали бути зйомки. 28-го я мав летіти до Москви. 24-го почалася війна. І я, звісно, уже 24-го розумів, що тепер дорогу закрито назавжди. Я міг, мабуть, промовчати, але я зробив свій вибір. Я зараз не хочу із себе робити героя, що не промовчав... Я сам не зміг би із цим жити. Я тішуся, що моя дитина живе у вільній країні. Я тішуся, що моя дитина не ходить до школи, в яку приходить Охлобистін і верзе якусь нісенітницю. Я тішуся, що моя дитина може думати відкрито, мислити й не боятися, що завтра її виженуть зі школи, а тата закриють.
– А тата четвертують.
– Одні двері відчиняються, інші зачиняються. Ну, так, посиділи рік від початку війни без роботи. Але однаково почали щось робити. Ми з українською акторкою Вірою Куценко зробили виставу, з якою ми починаємо зараз працювати. Зрозуміло, що немає тих заробітків. Зрозуміло, що немає тієї зайнятості, але однаково, дякувати Господу, усі ситі, здорові, не голодують. Я радий, що вільний.
– Ти зараз спостерігаєш за своїми колегами, які залишилися в Росії й публічно підтримують Путіна та війну, яку Росія веде проти України. По суті, стаючи співучасниками цієї війни і такими самими злочинцями. Машков, Миронов, Дюжев... Ну, їх багато. Як ти вважаєш, що ними керує? Що в них у голові, коли вони виходять на сцену з такими промовами?
– Я не можу за них відповідати. Але мені здається, що такі люди, як Володя Машков, як Хабенський, пов'язані із цією владою, з Путіним. Вони ще до початку війни були пов'язані з ними. Ну, як ти собі уявляєш: почалася війна, і вони вмикають задню? Та ні. Вони вже одна команда. Дюжев... Я не хочу Дмитра ображати. Зараз може здатися, що ми з різних боків барикад. Дмитро завжди був... Я не хочу лаятися. Дмитро завжди був зручним… Дмитро завжди був такою людиною. Я спостерігав за ним дуже часто. Я бачив, як він поводиться з Балабановим, з Михалковим. Іншого чекати від Дмитра не можна. Женя Миронов, мені здається, дуже розумна людина. Він – заручник певних обставин. Чи може це його виправдовувати? Не знаю. Але мені здається, що це не виправдання. Я не опинявся на їхньому місці. Не знаю, за які важелі російська влада смикає, щоб керувати кожною конкретною людиною. Машков – з однієї причини, Миронов – з іншої. Я не хочу зараз залазити в ліжко до Жені Миронова, ми ж не знаємо, який компромат є [у влади]. Але якщо ми в акторських колах знаємо, то, гадаю, уже якось російська влада тим паче це знає.
– Ну, не лише в акторських. І ми знаємо.
– Про Михалкова навіть говорити не варто. Це все життя була сім'я, яка між крапельками... Що співатиме Михалков, якщо доживе до кінця путінської влади? Ну, те саме, що він зараз співає про Єльцина: "Ой, а мені здавалося... А я не знав... А тоді мені здавалося так". Зараз він так само співатиме. А звинувачувати людей... Знаєш, від початку війни сталося дуже багато. Коли війна почалася, я справді не міг зрозуміти, чому люди мовчать, чому вони не виходять на вулицю. Ось у нас тут мітинг 24 лютого український, пов'язаний із початком війни. Я пам'ятаю мітинг рік тому й зараз. Тоді всі вийшли на емоціях, усі люди прийшли, як на поминки. Усі мовчки постояли. У мене запитують: "А чому ти нічого не сказав?" – "А що я маю говорити? Я прийшов, я з вами. А чого говорити знову одне й те саме?" Я говорив під час минулого мітингу, я звертався до російських матерів: "Заберіть своїх дітей". Я справді вважав, що російський народ може схаменутися. Не схаменувся. Одні – дурні. Коли ми говоримо про глибинний російський народ – ну справді, вони дурні. Як ти можеш звинуватити якусь істоту... Ну, блін, я не хочу казати кепських слів. Але як ти звинуватиш барана в отарі, що він баран? Ну, народився таким. А є настільки перелякані... Вони, можливо, й раді вийти і сказати, але з них 20 років робили покірне стадо, ця людина розуміє, що від її голосу нічого не залежить, вона зараз вийде – залишиться без роботи. А у неї сім'я, у неї діти. І це сталося не за один день. Упродовж 20 років повільно, повільно закручували гайки.
Скріншот: Алеся Бацман / YouTube
– Льошо, а якщо він не вийде, залишиться не тільки без роботи – він втратить майбутнє своє, своїх дітей позбавить майбутнього, своїх онуків. І життя.
– По-моєму, я Дмитрові вже якось говорив про це. Я був у своєї подруги у Марбельї. Вона прожила 30 років у Франції, приїхала до Іспанії, і до неї приїхав у гості її товариш. Він чи то вірменин... Я не пам'ятаю. Він народився в Радянському Союзі, але з дитинства живе у Франції, він громадянин Франції. І він розповідав про французький менталітет. Він вважає, що у нього є право голосу в цій країні, і до його голосу мають дослухатися. Вони так виросли, із молоком матері ввібрали Французьку Республіку. "Підняли пенсійний вік – я маю вийти, висловитися". А російський народ привчили до того, що ваш голос нічого не означає. Кого ти зібралася, вибач, будь ласка... Ну, не ти, а взагалі... Налякати їжака голою дупою? Кому які санкції?.. Кому ти пояснюватимеш, що "вам буде гірше жити"? Більшість людей живе в якомусь Норильську з копійчаною зарплатою... Кого ти зібралася налякати? Та не розуміють вони, навіть не уявляють, що в них відібрали майбутнє. Вони як жили, так і житимуть. Водії швидкої допомоги у Брянську вийшли на страйк, бо їм платять зарплату 18 тис. рублів на місяць. Із ними не те що не хочуть розмовляти – їм кажуть: "Не подобається? Ідіть". І він розуміє, що, якщо він зараз вийде, його голос нічого не змінить, а розмовляти з ним ніхто не буде, і ще, крий боже, посадять. Тож чи є це прийнятним для мене? Особисто для мене – ні. Але звинувачувати їх у цьому, сидячи в Іспанії, я не маю морального права. Мені так здається. Кожен житиме сам зі своїм сумлінням.
– Ти розумієш, що всі колективно відповідають за те, що довели до цієї ситуації? Хтось брав участь, хтось зараз бере участь, хтось безпосередньо у злочині бере участь. До чого довів Путін і його злочинна політика? До того, що російський паспорт обпікає будь-яку кишеню. Людина, навіть якщо вона порядна, дістаючи десь на митному контролі російський паспорт... Уже на неї дивляться скоса.
– Олесю, ти в усьому маєш рацію. Але тільки ти, дійсно, не можеш зрозуміти те, що там не просто половина, більшість людей не те що за кордон не їздять, вони і в Москві жодного разу не були. Як ти їм поясниш, що відбувається в усьому світі?.. Та начхати їм, даруйте. У росіянина є свій маршрут із дому повз смітник, із "хрущовки" в "Магніт", у "П'ятірочку", пивка купив, увечері додому повернувся, поїв котлети, випив пиво, спати ліг... Я у жодному разі не хочу ображати людей, які живуть у маленьких містах, у простих умовах. Повір мені, я бачив людей, які живуть у жахливих місцях, але водночас освічені, бо вони такими народилися. Їм це справді цікаво, вони читають, вони чимось цікавляться... У мене одна дівчинка в Магнітогорську, прийшовши на виставу за лаштунки, намагалася зі мною поговорити на якісь теми літератури. Зі мною. Уявляєш? Після вистави. Яка література? Мені швидше в готель. Відіграв – спати. А вона, навпаки, хотіла поспілкуватися з акторами, вона намагалася свої знання... Їй ні з ким у своєму місті спілкуватися.
– З освіченою людиною, культурною, Льошо.
– Ти розумієш, їх одиниці.
– Я розумію чудово, про що ти кажеш. У мене ілюзій про те, що відбувається в Росії, немає жодних. Навіть якщо на початку великої війни я думала, що вони вийдуть на вулиці... Не через нас, не через почуття справедливості. Я думала, що у них зіграє почуття самозбереження. Тому що цією війною вони знищують себе, своє майбутнє, свій добробут. І зараз я хочу тобі запитання поставити. Про всі ці потреби, про жахливий рівень життя поза Москвою й Пітером... Я все це бачу, я все це розумію. Але є ж якісь базові цінності. Хоча б їхнє життя. Виявилося, коли їх відправляють на забій, їм нормально повертатися назад у чорному пакеті. А їхнім дружинам, матерям нормально отримувати за це навіть не "Ладу Калину", а шубу, курточку або навіть набір для гоління. Навіть у барана є почуття самозбереження. А у них навіть цього немає. Поясни мені, що це за форма життя?
– У мене немає пояснень. Я не можу по пунктах розкласти чому. Якщо говорити про загальну масу, то все знову зводиться до цього нещасного слова "отара". Зміниться чабан, пожене їх в інший бік – вони підуть в інший бік. А зараз чабан їх жене в той бік. Їм із ранку до ночі по телевізору розповідають… Більшість із них справді гадки не має, що відбувається в Україні. Вони там ніколи в житті не були. І справді, багато хто вважає, що вони воюють з фашистами. І хоч ти лусни – їм не поясниш. Мені теж прилітало за це. Я теж 2014 року походив із російським прапором і покричав: "Крим наш!" Але я це зробив не тому, що підтримував Путіна. Я провів у Криму величезну кількість років, я справді бачив кримчан, які хочуть до Росії. Це були мої близькі. Я дійсно думав, що так хочуть усі. Потім Соловйов підлив олії, наш улюблений... У мене навіть iPhone тоді не було. У мене був телефон кнопковий. Я нічого не дивився ні на YouTube, ні в інтернеті. Я їду на інтерв'ю в "Комсомольскую правду", а по радіо мені кажуть: по Донецьку вдарили ракети, загинули діти. Я приїжджаю розігрітий. Починаю як божевільний говорити, що, так... Але ж мені розповідають... Я все-таки не в Норильську виріс. Але навіть я починаю в це вірити. А що відбувається з людьми...
Ти в мене запитала, хто мене розчарував. Я завжди рвав тільник на грудях за Охлобистіна. Завжди вважав його дуже талановитим. Гарік Сукачов розчарував, Серьога Галанін. І Охлобистін. Вони розчарували. Сукачов для мене завжди був авторитетом. Я у присутності Гаріка хотів мовчати
– Льошо, але ж ти розібрався, попросив за це вибачення, ти ж звернувся до інших і сказав: "Не робіть так".
– По-перше, я хотів розібратися. По-друге, через свою природну дурість я все життя борюся за правду. І коли я почав длубатися в усьому цьому і потихеньку збирати, отримувати інформацію, я справді почав боротися... Я зрозумів, як мене дурили. Із шашкою, із голою дупою на танки. А як я почав розбиратися? Я приїхав у Крим уже після всіх цих подій і почав зустрічати українців із Донбасу, які в Україну звалили і мені почали розповідати правду, як усе відбувалося насправді. А потім кримчани, які перебувають у Криму, почали мені розповідати якісь речі, що не все так однозначно, як каже Пєсков. Не все так однозначно. А потім дурню дали доступ до інтернету. Ми знову повертаємося до "Собачого серця". Коли професор Преображенський каже Борменталю: "Уявляєш, що буде після того, як Шарикова опрацює Швондер?" Уявляєш, що буде з російським народом глибинним після того, як його опрацюють Соловйов і Скабєєва? Я знаю артистів порядних. Раніше я стояв із ним поруч. Я пам'ятаю, як Лідка Вележева, дружина Гуськова, в "Единую Россию" вступила. І один відомий артист народний каже: "Лідо, як ти могла? Ти збожеволіла, чи що?" Чоловік – довірена особа Путіна, вона сорочку на собі рвала... Із цього нормальні люди глузували. А зараз ці люди мовчать. Вони не проти й не за.
– Льошо, хто тебе з колег або знайомих у Росії найбільше розчарував? Після того, як почалася широкомасштабна війна, ти чекав від цих людей на вчинок, правду, а вони уклали угоду із совістю?
– Знаєш, я думав щодо цієї теми. Перше, що спадає на думку, мене не розчарували люди, яких я вважав мерзотниками.
– (Сміється).
– Я зараз жартую трохи. Я особливо з ним ніколи не бачився, але вважав, що він покидьок або мерзотник. І думав: "Може, я помилився?" Ні, не помилився. Ось як думав, так і виявилося. На інше й очікувати не довелося. Як були мерзотниками, так і залишилися. Розчарував... Не те що вони мене розчарували, але... Розумієш, я думав, що люди, як Женя Миронов... Ну, він не дурень. І коли почалася війна, першим я дивився інтерв'ю з Ахеджаковою. Я їй зателефонував, ми з нею поговорили зранку. І потім я одразу ж вилітав до Прибалтики. І я телефоную Жені Миронову з аеропорту. Із Чулпан щось пов'язано було. Я хотів Чулпан зателефонувати, номер її взяти. Ми розмовляли, і я щиро в розмові... Ми ж із ним знімалися, тобто я можу йому зателефонувати. "Женю, усе буде нормально". Із якимось таким, піонерським, запалом спробував до нього підійти… Виявилося, що на тому боці дроту стіна. Він нічого не коментує, і я розумію, що він ніби стіна. Йому абсолютно байдуже, що я кажу... Він не підтримує цього. Просто тихо-тихо зливається... Я не знаю, як це пояснити. Дуже дивно для мене. Або я такий сміливий, тому що мені нічого втрачати. А з іншого боку: "А було б мені що втрачати – ну, чим мене можна взяти на гачок?" Тільки дитиною. Мене більше на гачок узяти нічим не можна: ні грошима, ні роботою. Коли я перелаштувався... Хейтери полюбляють казати, що я перевзувся. Я не перевзувався – я до цього прийшов. Чи міг би я за гроші перевзутися? Мені здається, що ні. Ну як я подивлюся Андрієві Данилку у вічі, з яким ми тиждень тому сиділи в Аліканте у гримерці, із моєю донькою, і всі як родичі зустрілися? Як я завтра перевзуюся? Як я буду в очі Андрію дивитися? Може, я навіть тішився, що мені нічого втрачати, бо я залишився чесним перед своїм сумлінням.
– Ну от я про це й кажу.
– Це, звісно, крім мене, нікому не потрібно.
– Чесність завжди окупається. Ми зараз обговорюємо верхівку. Не планктон, який нічого не розуміє, якому нічого не треба. Ми обговорюємо верхівку. Навіть із погляду вигоди, Миронов та інші мають розуміти, що в майбутньому на них чекає покарання за те, що вони – поплічники фашистського режиму. Воно може бути сьогодні, може бути за 10 років. Візьмімо Максима Галкіна. Людина сумлінна, чесна, встала й виїхала, на повен зріст заявила про свою позицію, сказала, що це злочинна, несправедлива війна. Він підтримує Україну, їздить по всьому світу. Аншлагові концерти. Люблять, приймають, вільне життя. Майбутнє в його дітей у будь-якій вільній країні, може робити кар'єру будь-де. Плюс ще й совість своя чиста. Усі, хто сьогодні став на повен зріст, хто виїхав і виявив себе, зрештою матимуть вигоду більшу, ніж ті, хто підтримує Путіна.
– Олесю, я не вважаю, що багато хто з них про це думає. По-перше, безліч артистів, які, скажімо так, не були в першому ешелоні, зараз раптом різко спливли. Я зараз про таких, як Майданов. Уявлення не маю, що він співає, але вже тільки глухий не чув пісні про "Сармат". Ким був Денис Майданов? Зараз добре заробляє. Вони зробили свій вибір. І потім, мені здається, що вони не думають… Невже якийсь Каддафі міг подумати про те, що колись це закінчиться? Чаушеску, Каддафі... Так і зараз ніхто про це не думає. Вони думають, що це не про них і жодної Гааги не буде. Узагалі, не впевнений, що Гаага буде. Вони просто відгородяться від усього світу стіною і будуть намагатися туди когось затягнути. Але він [Путін] сам помре і свій народ затягне туди ж. Однаково артистам... Максим Галкін... Я не знаю, як це пояснити. Ну от [нерозбірливо] ходить у Кремль, гранти йдуть, гроші йдуть, усе є, виступи є, Путін живіший від усіх живих... Невже хтось думає, що завтра все закінчиться? Зазвичай усе закінчується дуже несподівано. Чаушеску теж не думав, що за три дні може все закінчитися. А закінчилося.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Так.
– Як буде тут? Я знаю одне: якось це завершиться. Як?.. Знаєш, у перші дні ми всі робили прогнози, а зараз навіть прогнози робити... Очевидно для всіх, що це закінчиться. Очевидно для всіх, що це закінчиться перемогою України. Це всі розуміють. А скільки він потягне на той світ росіян, українців, один бог знає.
– Льошо, ті, хто поряд із ним, розуміють, що вони програли, що це лише питання часу? Чи не розуміють? Як ти гадаєш?
– Те, що я чую від розумних людей, те, що можу як пазл скласти... Я не знаю, в якому Путін психічному стані, але впевнений, що всі, хто перебуває навколо нього, розуміють. Я думаю, що всі розуміють.
– А як дупу тоді свою рятувати?
– Мабуть, немає зараз способу, щоб вискочити із цієї ситуації. Але це краще запитати у вашого з Дімою друга, друга Путіна.
– У Пугачова?
– Так. Він може якось прораховувати, що відбувається в голові Путіна. Хоча я тобі ще раз кажу... Ти мене запитала, хто мене розчарував. Я завжди рвав тільник на грудях за Охлобистіна. Завжди вважав його дуже талановитим, дуже творчим. Гарік Сукачов розчарував, Серьога Галанін розчарував. Ось хто розчарував. Люди з їхньої компанії. І Охлобистін. Тільки більшість глядачів Охлобистіна за "Інтернами" знає, а Охлобистін – це не "Інтерни". Охлобистін – талановитий сценарист, творча людина. І в 90-ті роки всі його фільми... Фільм "Нога", недоречно буде сказано...
– "Нога" завжди доречно, Льошо.
– І раптом ось так... Вони розчарували. Галанін, Гарік Сукачов, який завжди був для мене авторитетом. Я завжди слухав, що він каже. Мені було цікаво. Я у присутності Гаріка хотів мовчати. Мені не хотілося вставляти свої дві копійки.
– Я переглядала твої фотографії й цитати в різні періоди. 2002 року ти зустрічався з Путіним і отримував із його рук нагороду. Потім зателефонували пранкери, ти їм сказав щось на кшталт "мені нічого не буде, бо я улюблений актор Путіна". Станом на сьогодні, знаючи все, що відбулося, якби ти зараз зустрівся з Путіним, що б ти йому сказав?
– По-перше, Олесю, якщо ми маємо хвилину, давайте розвінчаємо цей міф щодо "улюбленого артиста Путіна". Із фільмом "Зірка" я приїхав на "Кінотавр". Я вже отримав державну премію від Путіна. І цей фестиваль – це була п'янка. Якийсь ранок, Міша Єфремов, як завжди, п'яна метушня, здається, Стриженов Сашко комусь бовкнув: "Панін – улюблений артист Путіна". Не тому, що я улюблений артист Путіна, а тому що державну премію щойно дали. І я також підхопив і теж бовкнув: "Ну я ж улюблений артист Путіна". Пожартували й забули успішно. Але жовта преса не дає спокою. Вона ж однаково це знайшла, прив'язала, що я цілком серйозно казав, що я улюблений артист Путіна. Ні, узагалі було не так. Це те саме, що ти зараз прийдеш від Зеленського, він тобі подарує букет квітів – і я десь у ресторані скажу: "Це улюблена жінка Зеленського". І помчало. Усе це можна роздмухати: цей сказав, ця підхопила і звідки ноги ростуть, уже незрозуміло.
Якщо змоделювати таку ситуацію: немає війни, у мене своя думка, я вже все розумію, я в Росії, і мене знову висувають на державну премію, і я вимушений іти у Кремль. Для мене два шляхи: або я туди не йду й відмовляюся від державної премії, або я йду у Кремль із загіпсованою рукою, отримую цю премію, але не тисну йому руки. Ось образно. Але руку я тиснути б не став. Якби мені закортіло опинитися у Кремлі.
– Льошо, а якщо ситуація ще простіша? Триває війна, ти з ним опиняєшся десь в одному приміщенні.
– Олесю, неможливо змоделювати цю ситуацію. Якщо намагатися моделювати ситуацію, що ми з ним опинилися вдвох у купе, поруч...
– У бронепоїзді.
– І двері зачинені. Напевно, я став би ставити запитання: "Нахера? Що з вами?" Ну от якщо отак. А якщо змоделювати ситуацію, що ми опинилися з ним разом у якомусь приміщенні... Розумієш, гавкати на нього, як собака, й чогось йому намагатися донести, плювати в нього й кидатися... Сенс? Йому абсолютно начхати, що я на нього гавкатиму. По-моєму, у нього немає ні сорому, ні совісті, ні будь-яких докорів. Я можу сказати одне, що мені на думку спадає: найправильніше було б разом із людьми, які перебували б у цьому приміщенні, підвестися й вийти. Я не знаю, Олесю. Я хочу повернутися до мітингу українців рік тому. На емоціях багато українців кричали: "Будь ти проклятий! Здохни!" Я розумію, що відбувається всередині людей, але йому байдуже. І коли я вийшов на сцену, я звернувся до матерів: "Заберіть своїх дітей". Я все-таки сподівався.
– Льошо, ти протягом цього року часто плакав?
– Олесю, не хочу зараз... Я людина сентиментальна. Можу заплакати, навіть коли дивлюся фільм "У бій ідуть тільки "старики" від фрази "Будем жить". Звісно, у мене текли сльози. Я не пам'ятаю зараз усього. Перше, що пам'ятаю, – це Маріуполь. Я пам'ятаю цей театр, у якому я грав. І я на цій сцені стояв багато разів. І поряд із театром ресторанчик мій улюблений, трактир на Грецькій. Там робили чудову карбонару. Я божевільний щодо їжі, і мені потрібно було знайти найкраще. Я пам'ятаю ці вулиці, я пам'ятаю цей театр. Я не стримався... Я пам'ятаю приліт в Одесу, коли немовля загинуло. Тато залишився живим, загинула бабуся... Уже час минув, і вже стільки прильотів було, стільки людей загинуло, що зараз це... Я не можу сказати, що я ридав ридма, але я зараз згадую – у мене просочуються сльози.
Я запитував себе: як, бл…дь, Путіну живеться? Якщо в мене сльози, а людина живе, десятки тисяч людей помирають через неї, а їй хоч сци в очі – божа роса
– Ти зараз плачеш.
– Я не хочу зараз просто йти вбік.
– Льошо, поміняймо тему.
– Якраз ти мене запитуєш про Путіна... Я ставив собі запитання: як, бл…дь, йому живеться? Якщо в мене сльози, а людина живе, десятки тисяч людей помирають [через неї], а їй хоч сци в очі – божа роса.
– Сьогодні з'явилося розслідування про те, що Путін побудував на Валдаї для Кабаєвої та їхніх спільних дітей розкішний замок. Якщо Путін, наприклад, живе з Кабаєвою, у них діти, сім'я, чому він приховує це досі? І як це сприймають люди в Росії, які це бачать? Їм це нормально? Це ж у них крадуть, і коли одні у злиднях, Путін і його команда купаються в розкоші за їхні гроші.
– Олесю, не зможу тобі відповісти на це запитання. Єдине, що спадає на думку, – те, що народ... У них навіть у різних півкулях мозку всі ці палаци, яхти... Не стикається це з тим, що в них щось крадуть. Найімовірніше, думки в них такі: "Тяжко, треба почекати, підводимося з колін, проти нас увесь Захід".
– А чому він приховує Кабаєву й дітей? Ти розумієш, чому він їх приховує?
– Ні. У мене мозок не працює, як у Путіна. Боїться, мабуть, якогось компромату чи... Не знаю. Я, коли в мене є стосунки й почуття, готовий кричати на весь світ про це. Якщо я це приховую (хоча це бувало рідко, але бувало), отже, у мене є якісь для цього підстави. Отже, у нього є якісь аргументи. Просто в різних площинах мозок у народу й Путін. У народу, мабуть, холопське ставлення: "Там цар, а ми – холопи". Ми зараз із тобою намагаємося думати, як це має бути в демократичному суспільстві. А щоб зрозуміти менталітет росіян... Це зовсім інша психологія, процес мислення – усе не так. Не знаю, пам'ятаєш ти чи не пам'ятаєш. Я на гастролях у якомусь убитому поїзді "Москва – Норильськ" у вагоні-ресторані зустрів чувака з татуюванням. Якийсь вахтовик мені цілком серйозно пояснював, що він не їсть сосисок, тому що сосиски схожі на член, а він не "голубий".
– (Сміється).
– На повному серйозі. Ну що в людини в голові? Із ким ти збиралася боротися, кому пояснювати? Я не вірю в бога, але я тобі присягаюся...
– Льошо, останнє запитання про "улюбленого" персонажа на ім'я Володимир Соловйов. Ти неодноразово казав, що Росія – гомофобна країна. І багато керівників Росії є геями, але водночас і далі пишуть закони проти геїв, лесбійок. Чому я тебе про Соловйова запитую? Виявилося, що в нього дуже цікавий син. Очевидно, творчий хлопець, красивий, працює моделлю в Лондоні. І, зважаючи на все, як багато хто писав, він представник...
– Хотів зараз пожартувати: "Я б йому дав". Але боюся, що зараз понесеться.
– (Сміється).
– Я хотів просто прикольнутися (сміється).
– Льошо, уточню: ти б дав Соловйову чи його сину?
– Ні. Соловйову – ні. Вибачте. Боже борони. (Сміються). Це був жарт. Давай далі.
– Так от... Виходить, що ця скотина Соловйов, по суті, створює таку країну, в якій його сина знищували б? Як у нього це працює?
– Це чергова скріпа. У нас половина країни сиділа, а половина країни охороняла. Соловйов, як і багато чиновників, пропагандистів, відокремлює себе від народу: "Нам можна, а вам не можна". Вони живуть своїм життям. Соловйов смикає за ниточки, якими можна керувати народом. Цей глибинний народ, якому можна пояснювати, що в усьому винні фашисти-українці, американці й геї. Син Соловйова живе своїм життям, мабуть, любить свого тата. Але й він іноді думає: "Тату, що ти верзеш?" Якщо він живе в Лондоні і працює в модельному агентстві, то це його особиста справа. Так, звісно, напевно, не дуже приємно... Якийсь, мабуть, дискомфорт... Узагалі жахливо, коли ти вимушений приховувати свою орієнтацію, свої думки...
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Соловйов, Соловйов, Соловйов... Ну, що ми?! Ми раніше з Дімою Гордоном намагалися цю тему коментувати, жартувати, але я досі не можу зрозуміти, чому Діма ніяк не заспокоїться... Зі мною це вже, знаєш, клініка, як у Висоцького: "Он, гад, над нами издевался. Ну, сумасшедший. Что возьмешь?" (Сміється). Гарний хлопець цей Соловйов. Нехай живе щасливо. Від тата ж не відхрестишся. Хтось говорив, і мені це сподобалося: Соловйов зараз, мабуть, розповідатиме, що це спеціальна воєнна операція, впровадження сина у стан ворога. А насправді він слюсар-інструментальник четвертого розряду, ламає себе. Довелося в лондонську тусовку впровадитися. Ну, щось для глибинного російського народу вигадає. Байден же у Київ приїхав, бо йому Путін дозволив.
– (Сміється).
– А в Соловйова син – гей, бо його впровадили. Щось придумають. А народ віритиме.
– Льошо, дякую тобі дуже. Як завжди, ти був щирим. І дякую тобі дуже ще раз за цю щирість і за цю чесність. І слава Україні.
– Героям слава. Ти мені вибач, що ми з тобою влітку посперечалися трошки...
– Усе гаразд.
– Я тебе люблю.
