+8 Київ
Я продавав татові коронки: відрізав грам, відносив баригам. І на ці гроші міг прожити тиждень
– Льошо, добрий вечір.
– Добрий вечір.
– Знаєш, я згадав, як кілька років тому брав інтерв'ю у прекрасного російського письменника Данила Граніна, який, слава Богу, досі живий, йому вже приблизно сто років. І він мені сказав із сумною такою усмішкою: "Ви знаєте, час такий настав – любити нікого". І я хочу сказати, так, любити майже нікого. Але я тебе люблю. Ти видатний актор і ти чудова людина. Людина з позицією, зі стрижнем, яка показує приклад усім, як треба любити свою батьківщину та завжди залишатися людиною.
– Спасибі.
– Твій батько родом із Сибіру, мама – із Луганської області. А ти народився в Києві, на старій Дарниці, і все дитинство провів на Русанівці.
– Так.
– Скажи, будь ласка, Київ твого дитинства та юності – який він?
– Дуже сонячний, як... як і вся юність, зелений, він буквально потопав у зелені. Коли батько років із п'яти, напевно, водив мене Києвом, він теж дуже любив ходити пішки, ми часто з Русанівки гуляли до Гідропарку. Ми розмовляли під час цих прогулянок, він звертав мою увагу на красу міста. Підходячи до Гідропарку, ми зупинялися на мосту, батько показував мені Русанівку, яка купалась у зелені, куполи Києво-Печерської лаври, що виблискували в пишних кронах дерев, – усе інше закривала зелень!
– І куди ця зелень тепер поділася?
– Не знаю, зелень начебто залишилася, але тепер більше будинків, аніж дерев. Пам'ятаю, як ми переїхали на Русанівку, район на наших очах добудовували, прорили канал – тоді ж Хрущов хотів зробити Венецію! (Сміється). Ти пам'ятаєш, легенда була?
– Так–так.
– Усі про це говорили. А в мене батько – інженер-проектувальник. Він великі об'єкти проектував, будівництва любив і мені про них розповідав. Про готель "Либідь" говорив, що під місцем забудови є ґрунтові води, і будувати його будуть довго. Так от, я пам'ятаю, як цей канал рили, піску багато було... Сонце, зелень і пісок. І ми пацанами в цей канал стрибали.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Сьогодні багато хто намагається Київ зіпсувати. І я не можу не спитати тебе: дивися, Театр на Подолі, який розташований на Андріївському узвозі, моторошний, на мій погляд! Ця архітектура, яка вибивається з архітектури Андріївського узвозу. Що ти думаєш?
– Театр на Подолі – це старовинний київський театр. Віталій Малахов...
– ...чудовий, так.
– Віталій Юхимович заслужив право на свій театр дуже давно! Усі в Києві знають, що цей театр будували років 20, а то й більше. Я бачив репортаж у новинах про масові заворушення киян, які прийшли обурюватися: чому чорний куб, він ламає всю картинку Подолу й Андріївського узвозу, де все, взагалі-то, в архітектурному ансамблі! Але ти розумієш, яка штука, усе-таки проект затвердили давно, якщо вже його будують? Я коли вперше побачив, мене це теж трохи жахнуло. Зараз поясню, чому. Після репортажів я почав відкривати фотографії та читати, чому люди обурюються, що не так? Усіх не влаштовував зовнішній вигляд, це перше, про що говорили. Але, як не дивно, ніхто в цих репортажах та інтерв'ю не говорив, який театр ізсередини. Я як артист хотів знати, як усередині все зроблено. Я здогадувався, що це сучасний театр. Я побував там недавно, і Віталій Малахов провів мене театром, усе показав. Я можу сказати: чорний фасад закрили цеглою, його зробили, на мій погляд, відмінно! Цього чорного квадрата немає. Хоча я за чорний квадрат був теж, тому що я багато поїздив Європою та світом, як і ти, і бачив архітектуру. В Амстердамі найкращий музей Ван Гога зроблено абсолютним таким кубиком. І в місті 16-го століття це нікого не обурює, чому?! А голландці – архітектори, і зі стилем усе добре, і зі смаком! І вони, напевно, уміють у місті з архітектурою 16-го століття побудувати сучасний музей, який буде дуже відрізнятися, але це виявиться чимось таким крутим!
– Театр на Подолі буде красивим?
– Він уже дуже красивий, Дімо! Усередині шикарна компактна сцена. Розкішна репетиційна зала, прекрасні комунікації. Це сучасний театр, про який мріє не тільки Малахов та артисти його трупи, але й киянам це буде цікаво. Там усе для цього зроблено. Я дуже хочу, щоб скоріше відбулося відкриття Театру на Подолі, і справжній театральний глядач прийшов і побачив: там усе дуже круто!
– Льошо, це правда, що в 90-ті, через кризу кіно, ти, уже відомий на той час актор, просто таксував? Не було грошей.
– Заслуженим артистом України вже був. Так, бухав, таксував, продавав татові коронки, я про це часто кажу.
– Татові коронки?!
– Так. Тато, умираючи, залишив коронки. Ну, він ще не помер тоді, але тяжко хворів. Залишив і сказав: "Дивись, це на "самий крайняк!". Жив на татові золоті коронки – добре, що вони були. У багатьох моїх друзів не було вже нічого до того часу. Це страшний час. Хтось одразу піднявся, а хтось – навпаки, як багато вчителів, лікарів, пішов на ринок торгувати йогуртом, гречкою та всіма цими дурницями. Я змушений був щось робити, ще до того, як почав таксувати, я продавав татові коронки: відрізав грам, відносив баригам. Тоді грам золота коштував десять доларів, приймали його скрізь. І на десять доларів у 92-му році я міг прожити тиждень.
Ми як завгодно можемо обговорювати наслідки Майдану, але це сталося з нами, зміни відбуваються. І молодь уже довела свою спроможність
– Із Києва врешті ти поїхав. Скажи, будь ласка, чому Києву, у якому стільки талановитих людей народилось і стільки талановитих людей звідси виїхало, чому Києву ніхто не потрібен?
– Я не знаю. По-перше, думаю, усе змінюється, звичайно. Раніше було саме так, але тоді був Радянський Союз. І ти прекрасно пам'ятаєш, це не тільки в Києві було, усі хотіли потрапити до Москви, у кіно, у театр. Студенти з Ташкента, Риги, Таллінна, Душанбе, Львова, Дніпропетровська, Новосибірська, Пермі – усі хотіли потрапити до Москви! І потім, якщо пощастить, працювати в Театрі на Таганці, про який ми згадуємо часто під час зустрічі. Легендарні театри, знамениті режисери – усе найкраще акумулювалось у Москві. І тільки мій тато, мама його "довбала" весь час, тому що всі його друзі вже...
– ... поїхали.
– Він, сибіряк, який жив у Києві, увесь час казав: "Я, запам'ятай, із Києва нікуди не поїду!". І моїй мамі покійній говорив: "Алло, ще раз кажу: ні до Алжиру, нікуди". Тато міг би будувати атомні станції в Алжирі, Дакарі. Усі його однокурсники щось набудували, чорні "Волги" купили, килими, кришталь додому привезли. Діти отримали жуйку, джинси, усі ці пироги. А тато наш – нікуди, і все. Водночас тата кликали на постійну роботу до Москви, Пітера, він знав багатьох людей по всьому Союзі. І завжди своїм друзям казав: "Ні, хлопці, я вже старий, я нікуди не поїду. Мені, ось, човен, риболовля, Гідропарк". Усе, ось це мій тато!
– 2013 рік, ти – актор, який реалізувався. Твоє обличчя знає кожна людина на пострадянському просторі. Позаду в тебе величезна кількість видатних ролей. Ти приїжджаєш до Києва та з першого дня, із самого початку, підтримуєш Майдан. Заявляєш про це гучно. Я тебе цитую, ти сказав: "Під час Майдану я зрозумів, що моя батьківщина тут. Що тільки тут треба жити та вмирати". Чому ти це зробив?
– Ну як, чому, це все емоції, тут складно пояснювати. По-перше, я дуже часто говорив про це. До того ж минуло вже понад три роки. Я ж доросла людина, багато чого побачив, учинки здійснював різні. Тоді емоції зашкалювали, і було боляче. Це такий біль був, коли я бачив, що відбувалося, і не міг переварити. Я розумів, що мені потрібно все побачити на власні очі, тому що в телевізорі – це зовсім інше. І коли я побачив однокласників, однокурсників, учителів, викладачів, студентів, нове покоління вже з'явилося, молоді дуже багато було, на першому Майдані такого не було.
– Гарні обличчя?
– Просвітлені. Коли я побачив молоде покоління, нові обличчя, це дуже сильно на мене вплинуло. Абсолютно інші обличчя, яких я раніше не бачив.
– Це не раби були.
– Не раби, звичайно! Це покоління, яке народилось у вільній країні. Ми як завгодно можемо обговорювати наслідки Майдану, але це сталося з нами, і зміни відбуваються. І молодь уже довела свою спроможність. Для мене це покоління довело дуже багато.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Тебе особисто Майдан змінив, у твоєму віці?
– Безумовно. Адже я теж радикально життя змінив. Я багато чого покинув і поїхав. Це з віком з'являється. Я багато знімався, я дуже вдячний долі, що я був саме в Москві в цей період. У найважчий період. Я знімався у режисера Володимира Михайловича Попкова в серіалі "Графиня де Монсоро". Продюсером був Сергій Жигунов, із яким ми згадували потім, що це були перші костюмовані серіали 90-х: "Графиня де Монсоро" та "Королева Марго". Наш київський режисер Володимир Михайлович Попков його знімав, оператор-постановник Павло Небера, і ваш покірний слуга – виконавець головної ролі.
– Блазня Шико.
– Так. Я вдячний Попкову і, звісно ж, Жигунову, тому що це одна з найкращих моїх ролей, найбільше, можливо, щастя. До того часу в Москві, Дімо, коли я вперше приїхав туди, на моїх очах починали знімати нове кіно, стали з'являтися гроші. Потім я потрапляю до Валери Тодоровського. І далі – десять років найпліднішого творчого життя. Я грав у найкращих театрах, працював з Олегом Меньшиковим, знімався в найкращих режисерів Росії! Я просто щасливий, що я потрапив саме в цей час...
– ... золотий період російського кіно.
– Так, золотий період. Розвитку та просто великих можливостей.
Я не офіційно відмовився зніматися (в російських фільмах), я ж думав, що це не так серйозно. Що це не війна все-таки
– Після початку російської агресії ти офіційно відмовився зніматися в російських фільмах.
– Я не офіційно відмовився зніматися, я ж думав, що це не так серйозно, що це не війна все-таки. Тому я не афішував свого ставлення, хоча мене часто провокують такими запитаннями. У мене залишилися друзі в Москві, і я про це кажу. Їх стало менше, але вони залишилися!
– Ми зараз торкнемося друзів. Скажи, будь ласка, ти найрозкрученіший, найкрутіший актор, який знімався в найкращих фільмах, видатний актор. І раптом ти припиняєш, ти кажеш: "Ні, все!".
– Ні. Я кажу, що не афішую і їду...
– ...ти просто перестав зніматися в російських фільмах...
– ...я просто взяв паузу, це звучало так: "Я беру паузу", усе.
– Скільки грошей ти втратив за ці три з половиною роки?
– Ну, слухай, це тільки Господь нам скаже, скільки ми втратили. Може, я, навпаки, набув?! Грошей я втратив багато, безумовно, тому що я все-таки з видатних гонорарів пішов.
– Ну, мільйон–півтора доларів утратив?
– Не знаю, навіщо травмувати людей, коли ми так тяжко живемо, Дімо?! Утратив я багато, так, розуміючи заробітки тут.
– А чого ти набув?
– Я набув набагато більше! У 53-річному віці я набув батьківщину, якої не знав, покоління, яке було мені не знайоме. Я набув якихось речей, яких я не знав і не очікував від людей. Я побачив, що таке волонтери, які справді просто на своїх плечах, зубах, жилах витягли перший рік війни. Я це дуже добре пам'ятаю. У нас була величезна кількість концертів, ми їздили тоді дуже багато, волонтерили, як і вся країна. І я це все бачив на власні очі разом зі своєю групою "Грусть пилота".
– Як оцінили твоє рішення не зніматись у російських фільмах колеги в Росії?
– По-різному, не знаю. Близькі люди намагалися зрозуміти, хоча все одно не розуміли, навіщо. Адже ніхто не знав, розумієш, куди все це рулиться, що далі буде? Ми ж уперше в таких обставинах, уперше з нами ось такі події, коли життя зруйнувалися, сім'ї порозліталися, людей загинула величезна кількість, а ми не знаємо, скільки це буде тривати та як виживати завтра.
– Нічого не знаємо.
– Ми ж зайняті цим?! Але ми не одні такі, напевно, усі на світі нині так живуть?!
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Ти зі своїми російськими колегами спілкуєшся?
– Спілкуюся. Іще раз кажу: із близькими, Дімо, я спілкуюся.
– Що вони тобі кажуть, видатні актори, режисери? Що вони думають про цю ситуацію? Між Україною та Росією що відбувається?
– Ну, усі по-різному, я знаю одне: у багатьох людей із часом погляди змінюються. Тому що, ти пам'ятаєш 2014 рік, ми ж телевізор боялися вмикати, ми до цього не звикли! До такого потоку...
– ...гидоти...
– ...і брехні, ми ж були ошелешені. Ми, як наївні діти, на нас почали виливати все це. Потім, через рік, ми звиклися та почали свій телик вмикати. Але це був захист! Нам треба було відбиватися, бо це був жах! За ці роки у людей дуже змінилися погляди на події. І все одно я вважаю, що поки ти не побачиш сам, що тут відбувається, або поки твої дуже близькі люди не розкажуть тобі, як це є насправді, зрозуміти це неможливо.
– Давай я тобі скажу про себе: у мене дуже багато друзів серед російської еліти, акторів, режисерів і так далі. Й один із них, не буду називати прізвища, навіть не скажу, чим він займається, видатна людина, наближений до Путіна, подзвонив мені з іншої країни, не з Росії, і сказав: "Нічого мені не кажи, я все розумію, я з вами".
– Це початок, 2014 рік був?
– Це коли був розпал. Він, наближений до Путіна, сказав: "Нічого мені не кажи, я все розумію, я з вами". У тебе були такі люди, що тобі говорили: "Так-так, ми все розуміємо".
– Безумовно, були. Я теж прізвищ не буду тобі говорити.
– Не треба їх просто підставляти.
– Не те щоб підставляти, вони люди досить відомі. Але були, були...
– Тобто не все так однозначно?
– Я повторюю: не все так однозначно. І людина не однозначна. Немає чорного та білого, так ділити людей ми не можемо. Напевно, ми маємо право за щось своє битися, про щось своє говорити з болем, але ми не маємо права судити інших так відчайдушно, що, коли стільки перемелюється навколо, коли кожного дня щось змінюється.
Я не чув, щоб Лоліта та маса, до речі, інших акторів, які чомусь у списку, погано говорили про Україну чи одіозно поводилися
– Одна із найулюбленіших твоїх ролей для мене – це роль у прекрасному, на мій погляд, фільмі Микити Михалкова "12". Микита Сергійович видатний, на мою думку, режисер, чудовий актор, людина, яка так обгидилася ненавистю до України. Ось, з одного боку, він така творча людина, видатна, повторюю, а з іншого – мерзотник. Як це вживається в ньому? Як ти до нього сьогодні ставишся?
– Не знаю. Повторюю ще раз: я дуже вдячний Михалкову за те, що мене затвердили, ще й за дуже таких швидких обставин, на цю роль. І це теж одна з найкращих, напевно, ролей у моїй творчій біографії.
– Одна з найкращих.
– Це велике щастя зніматися з такими акторами, із якими мені доля дала можливість сісти в кадрі. І не забувай, для мого покоління Михалков – найкращий режисер. І це мрія всіх акторів: потрапити коли-небудь у кіно до Михалкова. І мрія моєї юності здійснилася. Навіть більше, він дозволив кожному з нас зробити величезні імпровізаційні шматки!
– Ти ж імпровізував, увесь твій шматок – імпровізація.
– Але якби Михалков не дозволив, цього би не було.
– Ти прекрасний там просто!
– Він сказав: "Пробуйте" і кожному дав цю можливість. І це шикарна картина. Я її переглядаю раз на рік і, знаєш, коли гарне кіно, воно з часом все стає кращим. Й обставини роблять цю картину ще кращою. Багато людей запитує, як хороший режисер може бути покидьком?! Але це будуть визначати вже там, на Суді. Я нічого не можу сказати, Дімо. Завтра до Харкова, а я не встигаю подивитися, що в Харкові буде, а ти мене запитуєш! У мене коло проблем мого міста та моєї країни набагато щільніше й абсолютно складне.
– Щодо Харкова. Народжений у Харкові, блискучий, на мій погляд, письменник Едуард Лимонов, якого я дуже люблю як письменника та з яким я не раз зустрічався...
– ...і не тільки Лимонов, Харків – дуже багате місто на талановитих людей.
– Але зараз про Лимонова. Я знаю, що це твій улюблений письменник. Теж зайняв щодо України жахливу позицію. І як ти до нього сьогодні ставишся?
– Я не знаю, як я ставлюся. У мене, знаєш, дуже багато поглядів змінилося. Мене нині більше турбує вистава "Чорна скринька" та запуск кіно з Віктором Придуваловим (український режисер. – "ГОРДОН") про Київ. І ще маса якихось проблем. Я тобі скажу чесно: я вже понад рік узагалі якось мало дивлюся на те, що мені подобалося раніше.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– А до Росії нині кличуть зніматися, дзвонять?
– Останні півроку – ні. А рік тому – так. І я вдячний, що мене принаймні перші два з половиною роки не так часто, як коли я був в Росії, але кликали та хороші сценарії пропонували.
– Як ти ставишся до заборони російських фільмів в Україні? Цілої низки російських фільмів.
– Погано ставлюся. Я взагалі проти заборон. Двієчник, я не любив учителів, ненавидів усі заборони з дитинства! Тому моє ставлення до всіх заборон дуже негативне від самого початку. З іншого боку, я згоден, напевно, треба когось не пускати. Так, є якісь одіозні актори.
– Ось нині не пускають багатьох акторів, треба?
– Але не можна ж усіх не пускати, Дімо! Ці списки тягнуть за собою... Я особисто знаю багатьох акторів, які ніколи в житті про Україну слова поганого не сказали.
– Добре, Лоліта їхала до доньки, у неї дитина в Києві. Мілявська виступала у Криму, в'їхала туди незаконно, тому що в'їхала з території Росії.
– Ну, зрозуміло, так.
– Треба пускати чи ні?
– Якщо у людини донька, це вже зовсім інший прецедент для того, щоб пускати чи не пускати. Другий момент: так, вона виступала у Криму, але я не чув, щоб Лоліта та маса, до речі, інших акторів, які чомусь у списку, погано говорили про Україну чи одіозно поводилися. Я думаю, половина людей просто потрапила до загального списку. І нічого доброго ці списки не дають. Так, щось ми повинні, безумовно, перекривати й обстоювати своє, але не можна всіх огульно брати – й у списки. Це неправильно, це дуже індивідуально потрібно робити.
– Як ти ставишся до українських співаків, артистів, які з успіхом гастролюють Росією?
– Теж таке питання...Я вважаю, молоді мають право вибирати та робити те, що хочуть. І якщо ми говоримо про концертні майданчики чи зйомки – будь ласка, це їхня справа.
– Це не зрада своєї батьківщини з їхнього боку?
– Із мого боку – не зрада! Я, народний артист України Горбунов, знімаючись у кіно вже 32 роки, маю право сказати: "Молоді мають право працювати там, де вони хочуть". Що таке артист?! Сьогодні він у Росії, завтра в Лондоні, післязавтра ще десь. Але він із прапором України їздить, і я не бачу в цьому нічого поганого! Ну що страшного в тому, що світ бачить талановитих молодих людей? Інша справа, коли ти їдеш на вручення якоїсь стрьомної премії та з усіма там танцюєш, із гопотою, із попсою – це, напевно, дико. Але, знову ж таки, це моя особиста думка. Артист сам обирає собі шлях. Це, Дімо, дуже індивідуально. Дорн – дуже талановитий, він їздить виступати, інтерв'ю дає – навіщо ми чіпляємося?! Він під українським прапором працює та прославляє, як може, Україну, у якій він живе, працює і в якій він реалізувався.
Найголовніше – самоідентифікація, чому ти тут народився
– Добре. Льошо, я об'їздив усю Росію вздовж і впоперек, у мене там багато друзів. І багато речей у Росії є, які я люблю...
– ...Шукшин, Висоцький, Вампілов.
– Звичайно.
– Видатні актори, які мене вчили, і я вдячний долі за це.
– І багато з них живі, і ми їх любимо, як і раніше. Скажи, будь ласка, Росія як держава повелася щодо нашої батьківщини по-скотськи. Держава Росія вбила понад 10 тисяч молодих хлопців, у яких є мами, діти, батьки, дружини. Тобто пробачити це неможливо. Але, з іншого боку, багато що в Росії ми любимо. Як із цим бути? У тебе є щось у Росії, що ти любиш сьогодні?
– Багато чого є, але, знову ж таки, мені складно говорити, тривіально не скажеш... Я сказав дуже просто: пісні Висоцького, п'єси Вампілова, Шукшина.
– Місця якісь?
– Петербург – моє улюблене місто, одне з найулюбленіших, у мене там багато друзів. Ми можемо не розмовляти довго, але коли хтось із них приїжджає до Києва чи Одеси, ми спілкуємося.
– У Росії Майдан можливий, на твій погляд?
– Скажу так, Дімо: сьогодні у світі можливе все що завгодно, щохвилини! Ось нині ми говоримо та не знаємо, що відбувається, розумієш?
– Так.
– Ми живемо третій рік, повторюю, у світі, навіть не в країні...
– ...четвертий рік.
– ...може бути, четвертий рік, у світі, де все валиться, змінюється. І це відбувається не тільки в нас, і не тільки з нами.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Те, про що мріялося тобі на Майдані, збулося в підсумку?
– Розчарувань, звичайно, багато. Ми це переживаємо, але, повторюю, найголовніше – самоідентифікація, чому ти тут народився. Для мене як дорослої людини це велике усвідомлення. І покоління молодих, 1991–92 років народження...
– ... діти Незалежності.
– так, діти Незалежності!
– Коли ти приїжджаєш в АТО чи в госпіталь, де лежать покалічені хлопці, про що ти думаєш?
– Складно, особливо вперше. Потім до всього звикаєш, але перший раз я дуже емоційно переживав. Я бачив це в кіно, я намагався грати, але в житті все по-іншому виглядає. Звичайно, це великий стрес.
– Страшно.
– Страшно, так, психологічно дуже страшно. Але ці хлопці знають, що таке сила духу, ті, яких я бачив, вони знають.
– Що таке патріотизм для тебе?
– (Задумався).Складно сказати в двох словах.
– Русанівка – патріотизм?
– Так! Зелень, Київ, Русанівка, бульвар Давидова, 19/1. Пляж мого дитинства та Маланський пляж, який на іншу сторону Русанівки виходив – ось це і є справжній патріотизм!
– Чи потрібен Києву проспект Бандери, на твій погляд?
– Ой, не знаю, стільки про це говорять! Напевно, потрібен, але всьому свій час. Мені здається, у нас набагато більше проблем сьогоднішніх, негайних, що ми ніяк не можемо вирішити. Але, напевно, треба. Напевно, прийде час, прийде час.
– Хто для тебе сьогодні в Україні моральні авторитети?
– Ліна Костенко безумовний моральний авторитет для мене! А якщо говорити про молодих, то – Вася Ломаченко й Олександр Усик.
– Хороші хлопці.
– І тепер ще Олександр Гвоздик, звичайно! Просто вразив мене, таку радість усім подарував! А три бої за один вечір – ось справжня радість! Це був день України в Америці! Це і є патріотизм, напевно.
Для мене Київ – і батьківщина, і патріотизм!
– Футболісти київського "Динамо", на яких ми колись молилися, взірця 1970–80-х років...
– Лобановського команда!
– ... вони, як і раніше, твої кумири?
– Так, я вірний кумирам юності. На те вони й кумири, щоб з'являтися в юності та залишатися на все життя.
– Але ти, коли бачиш цих хлопців, у тебе які відчуття?
– По-перше, мають гарний вигляд. Форму тримають спортивну, незважаючи ні на що. Для мене це все трохи інше... Це моя юність теж.
– Були хлопці, так?!
– Так. А футболісти які?! Ця команда була – щастя для мене. Для мене Київ – і батьківщина, і патріотизм! От це та команда 1976 року, коли Блохін, ти пам'ятаєш, забив "Баварії" чи "Боруссії"...
– 75-го...
– ... так, 75-го!
– ..."Баварії" в Мюнхені.
– ..."Золоту бутсу" він тоді одержав! Ось це емоції мого дитинства, це ж усі дивилися...
– ...ні на що не проміняю.
– Це неможливо передати! Я своїм дітям не можу пояснити, що це таке! Або коли з канадцями в хокей грали. Я досі пам'ятаю, як весь двір уночі на вулицю вибігав обговорювати кожен матч! А команда 1975–76 року, ти пам'ятаєш?
– А потім 1986 рік!
– Коли Суперкубок виграли вперше! Радянська команда виграла Суперкубок! Блохін – це ж наш Марадона, якщо можна так говорити! Це футболіст світового класу!
– А Марадона – їхній Блохін.
– Так-так, може ти й маєш рацію, це Марадона – Блохін! (Сміються).
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Ти сказав, що ти виступаєш за смертну кару для чиновників, які крадуть.
– О, так! І що тепер робити?! А хто страчувати буде?
– Хто милуватиме, знаємо.
– Знаємо. А хто страчувати буде?!
– Якими мають бути українські політики?
– Ой, я не знаю. Краще нехай приходять на виставу "Чорна скринька". Я політикам хочу сказати: "До театру ходите, хлопці?". Ну йдіть, купіть квитки.
– А спектакль коли буде?
– 5 травня в Bel etage, Шота Руставелі, 16-А, "Чорна скринька" в музичному, до речі, оформленні, тому що це клуб. Я хочу спробувати попрацювати в клубі, шукаю різні майданчики.
– У політику тобі не хочеться?
– Ні, ти що! Ти що! Ні! Навіть у цю камеру скажу: "Ні! Neun! Neun!".
– Де ти нині живеш: у Києві чи в Одесі?
– Я в дорозі живу, Дімо. Як жив у машині, так і досі живу. Я весь час між містами.
– Але ти в Одесі певний час жив.
– Грубо кажучи: півжиття – в Одесі, півжиття – у Києві. Я весь час у русі, у дорозі. Тепер у Києві більше живу, тому що у травні ми маємо почати знімати фільм, яким нині активно займаємося: пишемо сценарій, гроші шукаємо...
– Розкажи, що за фільм?
– Робоча назва картини "Травень". Режисер – Віктор Придувалов. Автор ідеї – ваш покірний слуга й Андрій Хохолкін, також він сценарист і другий режисер. Ми придумали історію про кохання та про Київ. Є два головні герої, яких граємо я та молода актриса Вікторія Токманенко. Вона багато знімається, дуже талановита, здібна дівчина. Це історія молодої актриси та дорослого дядька...
– ...дядька Льоші...
– ...дядька Льоші, так. Вони грають любов. Вона закохана в мого героя в кадрі та поза ним. А він, оскільки дядько дорослий і зайнятий, уміє зіграти про любов, а в житті навпаки – закривається. А вона вся оповита любов'ю. І все це хочеться побачити на тлі залитого сонцем Києва, куполів Лаври, каштанів, бузку. Й обов'язково школярів, які підуть у кінці травня на останній дзвінок – стрічки, фонтани.
Важливі не гроші, важливо, до кого ці гроші прийдуть
– Гроші вдалося зібрати на запуск?
– Паралельно шукаємо. Гроші невеликі потрібні, тому що апетити настільки тепер стали скромними... Ми намагаємося знайти форму, коли за мінімальні гроші, але професійно, маючи ідею та мотивацію, можна зняти кіно. Я завжди кажу: важливі не гроші, важливо, до кого вони прийдуть. І люди, які мене знають, можуть дати мені гроші просто так, поважаючи мене. До речі, я на цих-то людей і розраховую, які кажуть: "О, Льохо, тобі потрібні гроші?! А ми не знали. Скільки?" Бо для них – це два бенкети. Для тих, хто мені може дати грошей на картину під назвою "Травень", – це відмовитися від двох бенкетів!
– Можна я звернусь у камеру до людей, які можуть дати дядькові Льоші гроші?
– Допомогти! Щоб не звучало "дати грошей", а допомогти мені у виробництві картини про Київ. Ми ж не просто просимо грошей на виробництво, у нас там багато продакт-плейсменту є, велику незвичайну рекламну кампанію навколо цієї картини будують. Тому в нас є ресурс, який ми можемо віддати, узявши фінанси на виробництво!
– Тебе досі люблять за роль блазня Шико у "Графині де Монсоро". Це візитна картка твоя, але ти зіграв понад сто десять кіноролей! Скажи, а які найулюбленіші?
– Шико – одна з улюблених. Якщо швидко говорити: Шико у Бориса Михайловича Попкова. Звичайно ж, серіал "Курсанти".
– Тодоровського.
– Це особиста історія Тодоровського-старшого, Петра Юхимовича. Продюсував картину "Курсанти" вже Валерій Тодоровський – син. А знімав мій улюблений режисер Андрій Кавун. І далі, якщо про Кавуна говорити, один з останніх серіалів, "Шерлок Голмс", де мені дуже подобається і картина, і моя роль професора Моріарті. Я вважаю, що ця картина поки що недооцінена, але її час ще настане. "Червона капела", природно, де я оберштурмбанфюрер СС Карл Гірінг. І дивно: я паралельно знімався в "Червоній капелі", де грав есесівця, і тут же – Героя Радянського Союзу у фільмі "Курсанти"! Такого, із зіркою Героя, вояка, який весь час на війну рветься, і ніхто, навіть дружина, його зупинити не може. Він увесь покалічений, контужений, але хоче воювати. Дві паралельні картини, і дві мої улюблені ролі – в "Червоній капелі" та "Курсантах". Потім я все-таки назву картину Михалкова "12", про яку ми говорили. Ще картина Крістіана Каріона (фільм "Прощальна справа". – "ГОРДОН"), у мене там невеличка роль. У 2008-му та 2009 році я знімався у Франції. До речі, завдяки Михалкову після фільму "12" мене французи й запросили. Там Кустуріца грав головну роль, Гійом Кане, Віллем Дефо й інші зірки.
– Нічого собі!
– Так, мені пощастило.
– Льошо, скажи, будь ласка, в Україні сьогодні для актора твого масштабу робота є?
– Не тільки мого масштабу, нині взагалі роботи мало. Я ж у цих серіалах, які за копійки знімають, не хочу працювати, Дімо. Я наслухався, як молоді артисти нині живуть. Але поки вони молоді, треба бігати, що там говорити. Я сам бігав, висолопивши язика, і я нормально до цього ставлюся. Але там же ні грошей, ні "кіна"! Там немає нічого, розумієш?! Дивно, але там ні сценарію, ні бабок, та ще і професійних людей там немає.
– І променистих очей немає.
– Та які променисті очі?! Пластик, пластик...
Бути за легалайз і пробувати марихуану – це дві різні речі
– Можна я тобі поставлю дуже інтимне запитання? Скажи, будь ласка, у тебе хоч щось є, на що жити? Чи знову таксувати треба?
– Та ну! Ну що ти прямо! Нормально ж, ти бачиш. (Показує на себе). Я гроші не собі шукаю, я на кіно шукаю! Важко, звичайно, але ми пожили в ситі часи – ну й добре.
– Пожили?
– Так, добре пожили. Я стільки наїздився, я побачив стільки, що тепер можу посидіти трохи скромніше. І потім, я розумію свій вік, знаєш, я багато зіграв. Мені пощастило на добрих людей, я застав дві епохи. Я дуже багато побачив, на кіностудії імені Довженка за 11 років – шматок життя молодого артиста – я застав усіх старих, великих акторів наших!
– Степанков, Олялін...
– Степанков – це мій учитель, Кость Петрович! Брондуков, Гринько!
– Ух ти!
– Миколайчук, маса акторів ще, Дубровін Юра, Парфьонов Льова. Це все були такі актори!
– Ти щаслива людина.
– Якщо я сяду як-небудь – напишу мемуари, дай боже! (Сміється).
– Льошо, раніше ти пив сильно, я пам'ятаю, так, був час?
– Так... Ну, було здоров'я, печінка свіжа. Без заміни деталей в Україні. Знаєш, як кажуть: "Машина звідки? Із Німеччини без пробігу в Україні". Так, я був таким новеньким, усе працювало.
– Як тепер, ти п'єш?
– Дуже рідко. Тому що немає здоров'я, чесно кажучи. І потім, стільки всяких турбот, я за кермом. І тупий став, розумієш, мабуть, із мене вже пісок сиплеться, атрофований мозок. Бах-бах, вип'єш – швидко пянієш, тупиш. Як моя старша дочка Настя каже: "Тату, не тупи". Тому значно рідше п'ю.
– Ти виступаєш за легалізацію марихуани. Чому?
– Хтось добре сказав: "Я масу бачив людей, які "по буху" багато шкоди завдали оточенню, травмували їх..." І потім, її весь світ уже легалізує, це теж означає зміну поколінь. Хочемо ми чи ні – це все одно станеться, і я хочу застати цей час. Окрім того, Амстердам – моє улюблене місто. Голландія для мене особисто – найвільніша країна.
– Ну, ти сам пробував марихуану?
– Ну що за дурні питання, Дмитре?! Не можу ж я на офіційному каналі сказати... Розумієте, бути за легалайз і пробувати марихуану – це дві різні речі.
– У Києві, у Пасажі, жив чудовий письменник Віктор Платонович Некрасов, автор книги "В окопах Сталінграда"...
– ...один із моїх найулюбленіших письменників.
– ... який емігрував у радянський час до Франції, там і помер у Парижі.
– Я був у нього на могилі.
– Ти записав аудіоваріант книги "В окопах Сталінграда". Чому зараз ти це зробив?
– А я не зараз це зробив. Зараз я це перевидав. А записав 12 років тому.
– Актуальна річ сьогодні?
– Ти що! Вона сьогодні... У мене закінчилися диски, а тираж – 1000 штук, на концертах, на подарунки роздав та інше. А їх у мене весь час просять. Я їжджу постійно, й у мене залишився в машині один диск, я його не слухав давно, півроку, напевно. І ось, я почав слухати, і раптом ця війна 41–45-го, і як Некрасов, молодий солдат, лейтенант, просто про це пише. Він же не письменник був, просто студент, який пішов на війну,..
– ...трагічна людина.
– ...і почав писати записки у щоденнику. І ось це все дожило до наших днів. І я розумію, що це дивовижна книга, вона у мене була з дитинства. Мій батько дуже любив "В окопах Сталінграда", у нього ця книга на нічному столику лежала, він часто її перечитував. Це книга на віки. Будь-яка гарна книга не залежить від часу.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Усі ми мріємо про мир, ми всі дуже втомилися
– У нас залишилося буквально кілька хвилин. Скажи, будь ласка, ми заговорили про "В окопах Сталінграда", про військову прозу Некрасова, скажи, війна закінчиться? Ось ця страшна, що забирає життя, війна між Росією й Україною?
– Вона повинна закінчитися, усе колись закінчується. Щось починається та закінчується. Завжди. Коли, я не знаю, Дімо. За цієї інтенсивності подій узагалі складно прогнози якісь робити. Повторюю: щосекунди щось змінюється. Але війна, безумовно, закінчиться. Стільки втрачено, стільки болю та крові. Я не знаю тільки, як це зробити? Усі ми мріємо про мир, ми всі дуже втомилися. Що таке щастя? Це коли не стріляють, коли у тебе не літає над головою та до тебе нічого не прилетить – усе ж просто.
– Дорогий Льошо, я хочу сказати тобі спасибі, просте людське спасибі за те, що ти такий справжній, класний...
– ...дякую...
– ...щирий. За те, що ти створив у своєму житті стільки, що можеш сміливо сказати: "Я працював, і я був чесним у своїй роботі".
– Так, я пішов на пенсію! (Сміється).
– Ти знаєш, я кілька разів чув, як чудово ти співаєш, на сцені і в компанії. Я би наостанок попросив тебе, тому що прямий ефір і все закінчується, що-небудь заспівати акапельно.
– Я би не заспівав, я би вірш якраз із "Чорної скриньки" прочитав – буде привід усе-таки людям відкрити та подивитися, що таке "Чорна скринька". Маленький фрагментик із Людвіка Ашкеназі (чеський письменник і поет. – "ГОРДОН").
На земле нет радиостанции,
Которая передавала бы надежды и страхи
Бессонной ночи.
Голову, взметнувшуюся над подушкой,
Босые ноги, опускающиеся на холодный пол,
Жаркий ночной шепот,
Щелчок выключаемого ночника,
Скрип двери,
Вопрос, обращенный в ночь за окном:
"Где ты? Почему ты молчишь? Что с тобой?".
У радио – своя программа:
Вначале героическая музыка,
Потом – духовая,
И снова – героический оркестр.
– Спасибі, Альошо!
– Такі слова були написані давно Людвіком Ашкеназі. Спасибі тобі велике, Дімо!
Записала Вікторія Добровольська
