RU
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Начальник штабу "Азову" Кротевич: Перед виходом з "Азовсталі" усі офіцери взяли із собою леза під устілку. Якщо доведеться – порізатися

Кротевич: Я цілком упевнений, що ми переможемо. Але в легку перемогу не вірю
Кротевич: Я цілком упевнений, що ми переможемо. Але в легку перемогу не вірю
Фото: Дмитро Санін / Gordonua.com

Чи вірив він, що Росія може здійснити повномасштабний напад на Україну, як полк "Азов" готувався до війни, чому російська операція з вторгнення є "дебільною" з воєнного погляду, як росіяни змогли так швидко дійти до Херсона і Маріуполя, скільки людей за час оборони перебувало на "Азовсталі", а також про командира "Азову" Дениса Прокопенка (позивний Редіс), перебування в російському полоні, допити, війну між ГРУ і ФСБ РФ, момент обміну й упевненість у перемозі України над РФ розповів в інтерв'ю засновнику інтернет-видання "ГОРДОН" Дмитрові Гордону начальник штабу полку "Азов" майор Богдан Кротевич (позивний Тавр). "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Востаннє до Криму я приїхав у травні 2014 року. Я був у "Правому секторі" й був упевнений, що мене пов'яжуть

Богдане, ну ось, дякувати Богу, ви в Києві.

– Так точно.

І все позаду.

– Усе попереду.

Це обнадійливо.

– Ну, як є. Я військовий.

Чудово. Це гарна відповідь. Усе попереду. Почнімо з початку. Ви ж із Сімферополя?

– Так точно. Я народився в Ізмаїлі. Місце народження в мене в Ізмаїлі. Ми тоді вже жили із родиною... Ну як – я в животі матері жив у Сімферополі, але, оскільки в мене бабуся з Ізмаїла і вона була медсестрою, мати вирішила поїхати народити мене там. Тобто в місці народження в мене в паспорті – Ізмаїл. А рідне місто – звісно, Сімферополь. Я там усе життя прожив до 2010 року, коли вступив до Київської державної академії водного транспорту.

Ну, Сімферополь  таке, невеселе, місто.

– Як сказати. Знаєте, він трішечки схожий на... Я в Пітері ніколи не був, але його всі порівнюють із Пітером. Утім, за фотографіями я скажу, що набережна Сімферополя – Салгир – там така річка є... Вона досить схожа на пітерські набережні.

Ну, з великою натяжкою, може, щось і схоже. Але Сімферополь завжди нудним був. Не те, що Південний берег Криму: Ялта, Алушта...

– Ну як... Я ось, припустімо... Цінуєш усе, коли втратиш. Я море не дуже любив, попри те, що мої батьки мали дачу в Алупці: це просто між Ялтою і Гурзуфом...

Непогано, так.

– Я не дуже любив туди їздити. Але коли Росія окупувала Крим, я зрозумів, що мені цього дуже бракує.

А як ви дізналися про окупацію Криму? Коли це відбулося? Про намір [Росії] окупувати Крим.

– Наміри... Почну навіть так. Про погляди людей деяких щодо того, що "Росія – це Крим", – такі закидони були дуже давно.

Так, звісно.

– Тобто і на стінах були написи "Крим – Росія" тощо. Це ще дуже давно.

Лужков їздив постійно, будинки давали російським військовослужбовцям, квартири.

– 2014 року я навчався в цій академії. Почалася Революція гідності. Як це російською? Уже забуваю.

"Достоинства".

– Так. Революція гідности. І я перші тижнів зо два не брав участі в ній, а потім ухвалив таке, чоловіче, рішення: що ж там жінки стоять, а я чоловік, у мене думки збігаються, а я навчаюся десь в академії. Загалом пішов на Майдан. І під час Майдану, вже коли втік [колишній президент України Віктор] Янукович, я розумію, що відбуваються якісь дії... Я тоді ще військовою людиною не був – я був простим цивільним студентом водного транспорту: відповідно, цивільна професія. І я розумію, що відбуваються якісь дії. На Майдані я був у складі "Правого сектору". І я пам'ятаю, що зі своїм командуванням: у мене тоді був взвод – я просто просив уже тоді: "Дайте нам якусь зброю. Ми поїдемо і влаштовуватимемо партизанщину". Тобто на Майдані я мінімальний досвід, грубо кажучи, бою з "Беркутом" здобув – і просив, щоб нам дали хоч якийсь ресурс, якусь команду... Ну, команду не просив. Дати ресурс просив. На що мені відповіли: "Ні. Не на часі. Усе згодом".

Після цього я спробував якось, скажімо так, налаштувати, скажімо так, імпровізовану агентурну мережу. У мене там багато знайомих. Не можу сказати "друзів" уже. І розмова остання з деякими людьми в мене була такою. Я кажу: "Ви розумієте, що зараз проведуть цей псевдореферендум – і все: Крим приєднається до Росії?"


Фото: Дмитро Санін/Gordonua.com

Фото: Дмитро Санін / Gordonua.com


А ви це розуміли?

– Я це розумів абсолютно. На що мені відповідають: "Ніколи такого не буде". Це вже відбувається, тобто підготовка до "референдуму", уже "виборчі дільниці" тощо.

Востаннє до Криму я приїхав на свій страх і ризик 5 травня, по-моєму, 2014 року. Я був у "Правому секторі". Я після Майдану був певен, що мене пов'яжуть. Думав, що у них майданівська база даних є.

Звісно.

– Але на свій страх і ризик... Плюс у мене ще тоді там були батьки. Я приїхав. Буквально два дні я побув у Сімферополі, побачив скрізь російські прапори, побачив скрізь розлючених людей. А люди були просто дуже розлючені через те, що відбувається, можна сказати. І повернувся до Києва. А потім сказав батькам – "виїжджайте". І вони виїхали.

Виїхали?

– Виїхали, так, одразу ж – і 2014 року приїхали сюди. Нам родичі допомогли перебути в їхній квартирі. І зараз живуть у Києві вже у своїй квартирі.

Із військового погляду операція вторгнення РФ в Україну абсолютно дебільна

Ви знаєте, я хочу вам сказати, що ви і хлопці, які з вами захищали Маріуполь в "Азовсталі",  справжні герої. Це дуже важливо говорити в обличчя, в очі. Я вважаю загалом тих, хто захищав Маріуполь, найбільшими сьогодні героями України. Вами Україна пишається. І я вами пишаюся. І те, що ви зробили для України,  цього ніколи не забудуть. Але я хочу підійти безпосередньо до того місця, де ви здійснили свій подвиг. Ось до війни всі мене переконували: "У Маріуполь ворог не зайде". Ми зараз із вами говорили... Ви пам'ятаєте, як ви прилетіли до Маріуполя торік на День визволення міста.

– Так точно. Ви там виступали.

Так, виступав. Були ми на базі "Азову", провели час там. І хлопці-азовці мені казали: "Тут неможливо пройти. Росіяни не пройдуть". Я тоді вже казав: "Ну, добре. Якщо розпочнеться, вони зможуть узяти Маріуполь?" "Ні. Виключено". Я спершу хочу вас запитати: чи ви вірили, що Росія здійснить повномасштабну агресію проти України?

– Я особисто – ні, не вірив.

Я теж не вірив, що наважаться на це.

– Так. Ми робили розвіддонесення і свою аналітику дій Росії. Ми думали, що це просто гра м'язами. Тому що тоді було закритим питання щодо "Північного потоку – 2": його дозволили. І ми подумали: по-перше, Путін домігся того, чого він так довго домагався цим "Північним потоком", плюс із воєнного погляду операція вторгнення в Україну – вона просто дебільна.

– Невже?

– Вона абсолютно дебільна. У різних країнах є, там, вісім-дев'ять принципів війни, і один із принципів – це зосередження сил на напрямках. Сил було замало.

У росіян?

– У росіян, так точно. У росіян. 120 плюс-мінус тисяч, тилу не було.

Логістика порушена.

– Логістики взагалі не було. Тобто її не планували. Ми побачили б це. Ми бачили скупчення батальйонно-тактичних груп. Це наступальні формування, які можуть наступати до певного моменту. А далі що? Потрібно дозаправлення, поповнення людьми тощо. Тож це було нелогічно. Такі дії, такий наступ були нелогічні. Мало сил, не зосереджені, усі розпущені тощо.

Щодо сухопутного питання, тобто з'єднання із Кримом, – це було можливо. Якби всі 120 тис. сформувалися, закрили б зону ОС і трохи ближче до Запоріжжя підійшли. Я думаю, що, якби Російська Федерація зробила такий крок, то це було б менш згубним для них, ніж зараз є. А так – вони атакували абсолютно всі міста. Абсолютно навіть ті 5–10%, які в різних містах: може, у Харкові, в Одесі – були проросійськими. Цілком просто відмовилися від цієї думки.

Добре. 24 лютого, на світанку, коли почалося широкомасштабне вторгнення, що ви відчули? Які думки у вас були?

– Я на той момент не спав. Я дивився звернення Путіна на телефоні. І було хвилювання, але...

Ви були в Маріуполі?

– Ні. У нас же бази в різних містах. Я був у Юр'ївці: це де управління було. Це Донецька область, Мангуський район.

Поруч із базою там, так? Де я був.

– На базі. Ми були на базі.

В Урзуфі?

– Урзуф, Юр'ївка ближче. І наступний – Маріуполь. Штаб у Юр'ївці розташований. Відповідно, я не спав, а було таке хвилювання трішечки, але не страх, а більше... Це те, до чого ми так довго готувалися. Я маю на увазі саме полк "Азов".

Ось я маю сказати: "Азов", звісно, готувався. Я пам'ятаю, коли ми оглядали техніку торік, я звернув увагу: усе готове, усе заведене, немає несправностей, усі хлопці зосереджені, мобілізовані. Відчутно, що "Азов" готовий до війни.

– Це абсолютна й цілковита заслуга Редіса, Дениса Прокопенка. Абсолютно цілковита. Так, як він підходив до бойової підготовки, не підходив жоден командир узагалі ніде. Він особисто контролював процеси бойової підготовки на полігонах від відділення, роти, батальйону тощо. Ну і, відповідно, коли були бойові... У нас із бойовими – ви пам'ятаєте – були трішки проблеми. Ми дуже хотіли завжди на фронт. Іноді були труднощі із цим.

Зі зброєю були труднощі.

– Зі зброєю були труднощі, так. Ну, то були тоді такі, натягнуті, стосунки, можна сказати. Нас тоді не любили не лише іноземці, а й в Україні не дуже любили. Але цей момент минув. Це добре. На жаль, мало стільки хлопців загинути, щоб нарешті люди це зрозуміли. І насправді, я хочу вам від себе і хлопцям подякувати, тому що ви підтримували словом нас до того, як це все сталося. Це розуміння. Це розуміння того, що відбувається. Розуміння, що таке пропаганда, що таке реальність.

Отже, що ви відчули? Страху не було.

– Страху не було. Хвилювання, знаєте, як перед боєм. Там, спортсмени можуть таке хвилювання відчувати перед спарингом. Ось приблизно те саме ми відчували. Ну, я одразу пішов... Кімната командира просто через одну від моєї. Розбудив його й кажу: "Почалося". У нас саме щодо полку "Азов" усе було чітко сплановане в аспекті того, що ми весь тил вивозимо до Маріуполя й розбудовуємо там оборону, уже як підготувалися. Тому що часу на підготовку було мало. І зробили помилки деякі старші командири.

Те, що росіяни так швидко опинилися в Херсоні, а потім у Маріуполі, – або держзрада, або злочинна недбалість. Я думаю, що злочинна недбалість і помилки командування

Я у вас запитаю як у начальника штабу полку "Азов". Як могло статися, що росіяни так швидко опинилися в Херсоні і, як наслідок, у Маріуполі?

– Це або державна зрада, або злочинна недбалість. Я собі думаю, що це все-таки злочинна недбалість і помилки командування, яке за це відповідало. Але я хочу зазначити, що за оборону з боку Криму відповідала не зона Об'єднаних сил, а за оборону Криму мало відповідати ОК "Південь", я так розумію.

Там же вузенький перешийок. Його можна було перекрити.

– Абсолютно.

І мінні поля мали бути там.

– Мінні поля... Цивильніші люди думають, що це догма, але мінні поля – це взагалі проблема. Тобто противнику перетнути мінні поля – це, там, поставити "горинича" – і пройти це спокійно. Але артилерія – РСЗВ – могла повністю перекрити цей перешийок, вузький коридор мобільності. Чому так не сталося, я не знаю. Але я дуже сподівався, що коли ми вийдемо з того місця, де ми були, ми дізнаємося, хто винуватий. Я просто не прибічник того, щоб те, що можна зробити зараз, відкладати на потім.

Ви хочете зараз знати це?

– Так. Тому що той, хто за це відповідальний, – навіть якщо він це зробив не спеціально, він ідіот, він дебіл. І цей, я перепрошую, дебіл може досі командувати якимись військами по-дебільному. Тож такі питання... Нічого собі: віддали територію без бою. Це вже потім не розберемося.

Те, що тільки зараз відбиваємо.Так?

– Так. А зараз хлопці гинуть. Знов-таки, може, ця людина чи група осіб некомпетентна у своїх питаннях, і вони можуть якимись підрозділами командувати. Я сподіваюся, насправді, що зараз генералітет, Буданов, Залужний – вони досить інтелектуальні люди у своїй професії. Я сподіваюся, що вони це питання закрили: цих людей усунули, і ними займається СБУ або ГУР. Не знаю.

Це могла бути державна зрада на політичному рівні?

– Я сумніваюся. Я скажу так...

Тобто це військова історія?

– Я людина військова, тому з боку політичного... Скажімо, у політичних питаннях я не зовсім компетентний.


Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого. Фото: EPA

Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого. Фото: EPA


Тих військових, які відповідали за оборону Херсона й Маріуполя і не виконали того, що мали, могла завербувати заздалегідь Російська Федерація?

– Могла. Спокійно могла. Але я прибічник історії з недбалістю. Я просто знаю, як саме оборону Маріуполя планували від першого дня. І там була абсолютна злочинна недбалість на кшталт "ніхто не піде, а навіть якщо піде, вони просто обійдуть Маріуполь і підуть у бік Запоріжжя. У Маріуполь ніхто не заходитиме". Це дослівно.

І про це на високому рівні йшлося?

– Ну, це командування, яке планувало оборону Маріуполя. Тобто я розумію, на той момент уже генерал Залужний був головнокомандувачем. Він поставив завдання – він не може проконтролювати все.

Звісно.

– Ще дуже велика проблема... Була дуже велика проблема. Зараз її не буде. Її треба закріпити насправді на папері. Це взаємодія мерії з військовими під час планування таких оборонних дій. Припустімо, у військового, там, у мене – є доступ до державної таємниці. Там є різні рівні доступу. І під час планування вся мерія, звісно, не може там перебувати, але мер, я вважаю, повинен мати доступ до державної таємниці. Тому що без нього спланувати оборону міста – це не те що складно, а це максимально нереально.

Наприклад, ми плануємо оборону, нам треба копати окопи. Перед Маріуполем окопи не викопані були і не викопані на момент повномасштабного наступу. Відповідно, ми не встигли викопати їх згодом. Тому ми йдемо до військових, до старшого командування і кажемо: "Нам треба копати, де, грубо кажучи, фермери свої господарства мають тощо". А військовий що зробить? Він військовий. Воєнного стану ще немає. Це тільки планування.

А мерія – я так вважаю – мала піти назустріч і сказати фермерам: "Дивіться. Для оборони треба викопати ось таку лінію окопів. Давайте ви порахуєте, у скільки це обійдеться вам. І ми відшкодуємо це". Це логічно, на мій погляд. Але цього не було зроблено. Абсолютно не було зроблено.

"Азовсталь" зараз у руїнах. Це кратер на кратері. Там під три поверхи є "ямки"

Сьогодні весь світ знає одне слово: "Азовсталь". За назвою величезного підприємства, заводу, де ви героїчно тримали оборону. Те, що ви опинилися на "Азовсталі",  це було заздалегідь домовлено? Чи це було хаотично зроблено?

– Це планували. І ми почали промовляти це в медіа. Я пам'ятаю, чи то Зеленський нібито сказав, що Рінат Ахметов погодився повністю використовувати заводи. Це ще до повномасштабки: десь три-чотири дні запас був. Можливо, тиждень.

"Азовсталь" – це просто нереальна, здоровенна територія з бункерами й системою підземних ходів, якої ми не вивчили за три місяці.

Так?

– Ну, там є ще те, що ми не вивчили за три місяці. Відповідно, ми пробуємо туди зайти – нам: "Давайте так. Тільки четверо або п'ятеро людей", – я не пам'ятаю. Командир 12-ї бригади, Редіс, я та Ігнатьєв: це заступник із питань тилу. "Але ви маєте перевдягнутися у форму..."

Це ще до війни, так?

– Це кілька днів до війни: там, тиждень. "Але ви маєте перевдягнутися в "метінвестівську" форму, вдягнути касочки..." О, прильотики.

Так ось у Києві, так. Прилетіло щост, так?

– Так, це прилетіло. Треба обов'язково вдягнути будівельні каски.

Ви коли потрапили на "Метінвест" уже у воєнний час, чи освоїлися повністю там?

– Абсолютно.

Ви все розуміли?

– Так. Насправді їздили дивилися бункери, де можна розгорнути штаби, командні пункти рот, батальйонів тощо. Їх не так багато. Ми не розглядали, звісно, лікарні, школи тощо. Нам треба було шукати, там, трамвайне депо якесь, яке точно не працюватиме під час воєнного стану, і там робити командні пункти. І бажано, щоб воно було подалі від житлових будинків.

Але цього замало. Я не знаю, як у Києві, але в Маріуполі цього було замало. А коли ми заїхали на "Азовсталь", я кажу... Я дуже далекий від прибічника, я ненависник, можна сказати, Радянського Союзу, хоч я ніколи там не жив у той час, але, блін, будувати вміли, знаєте. (Сміється).

"Азовсталь" зараз у руїнах? Що там?

– "Азовсталь" у руїнах. Це кратер на кратері абсолютно. Тобто там під три поверхи є "ямки". Але сам завод був робочий, і там багато чого виготовили. Там багато металу. Я на цьому не дуже знаюся. І цехи – їх повністю розбомбили, але метал стоїть. Тобто складено великі... Я не знаю, як назвати.

Цехи повністю розбомблені?

– Так, цехи повністю розбомблені. Противник думав, що всі бункери розташовані під цехами, а насправді це не так. Є два різні розуміння: є бункер, а є укриття. Ось бункер –  це спеціально обладнаний із трьома дверима, які зачиняються. Це протиядерні насправді бункери. А укриття – це просто глибоке перекриття. Тобто велике перекриття і підвал, можна так назвати. Може бути заввишки три поверхи підвал. До речі, під цехами були підземні цехи.

Будувати вміли.

– Я в житті такого не бачив. Тобто йде там цех, а під землею цех із виробництва електрики. Тобто я так розумію, що після Другої світової війни Радянський Союз дуже цим заморочився. І насправді, якби ми вміли це запустити, так можна сказати, то можна було заживити – не знаю – може, пів міста електрикою. Але, знову-таки, це треба бути фахівцем, до цього треба готуватися, це все обладнання має проходити техогляд тощо.

Коли ви зайняли оборону на "Азовсталі", чи багато людей було?

– Залежно від того коли.

У вас. У пікові моменти.

– Коли нас посунули просто на "Азовсталь" чи з перших днів?

Ну, з перших днів.

– Із перших днів це була саме оборона Маріуполя. Тобто можна поділити: оборона Маріуполя й оборона "Азовсталі". Тому що найбільш крайній підрозділ, який потрапив на "Азовсталь", – це остання частина 36-ї бригади. Це 180 осіб на чолі із Сергієм Волиною. Тобто вони до нас проїхали. І тоді повністю це оборона "Азовсталі". До цього це оборона міста.

На "Азовсталі" коли оборона тривала, чи багато людей було всього? Якщо це можна говорити.

– Так, звісно, можна. Ми, припустімо, коли в полоні були, я, там, і ФСБ, і ГРУ говорю: "Ви можете питати абсолютно все, що хочете. Я вам абсолютно все розповім, бо це абсолютно ні на що не вплине. Ми зараз пишемо мемуари. Дайте потім списати, будь ласка". Ось.

Дивіться, що коїться.

– І цей...

Куди влучає? Бомардують? Жах.

– Тобто на самій "Азовсталі", коли кільце закрилося, я думаю, було приблизно 3 тис. людей.


Фото: EPA

Фото: EPA


Як ви жили? Адже це величезна кількість людей: колектив цілий. Це і медицина, і логістика, і їжа, і світло, й інтернет.

– Складно. Абсолютно складно насправді. Бо якби ми забезпечували самі себе – це взагалі була б не проблема. А ми забезпечували всіх. Тобто в нас, там, і прикордонники, і 36-та бригада, патрульна поліція, 23-й ЗМО тощо. Дуже багато підрозділів. І що більше їх стає, то більше вони заїжджають на "Азовсталь"... Спочатку під час оборони Маріуполя вони якось себе підтримували на своїх базах. Тобто вони мали казанове там харчування, світло тощо. Потім вони приїздять. Я не знаю, як у деяких підрозділах, але вони не мають таких підрозділів, як тил. І вони стають на наше казанове харчування. Відповідно, на наші генератори, пальне і все, що ми підняли в перші дні на "Азовсталь". Тобто наш тил одразу все звіз на "Азовсталь". І плюс нам допомогли назбирати деякі магазини: я не знаю, які точно... Пам'ятаю, "Епіцентр" і "Сільпо" одразу сказали: "Хлопці, беріть усе, що вам треба". WOG відразу сказав: "Заправляйтеся спокійно. Військова машина приїжджає, заправляється – і їде". Деякі фірми: я не знаю, хто їхній власник, – зрозуміли одразу і почали діяти, як мають діяти громадяни України всі. Це було класно.

Що більше підрозділів, то менше, відповідно, їжі, треба заощаджувати пальне. Відповідно, генератори мають працювати повільніше. Плюс у нас у рефрижераторах лежать тіла наших загиблих друзів. Рефрижератори також треба підтримувати.

Чи багато тіл лежало?

– Якщо на початок оборони у нас було в районі чотирьох із чимось тисяч людей... Точно вам ніхто не скаже, чесно. Ну, ось порахуйте. Я гадаю, що до тисячі тіл. Плюс-мінус. Частину ми не позбирали через те, що динамічний бій. Тобто в тебе загинув, там, товариш – ти відійшов на крайню лінію – усе: це вже територія противника. Частину тіл позбирав противник. І, я так зрозумів, поховав десь: найімовірніше, у Мангуші. Там масові поховання були із цивільними тощо. А частину тіл, звісно, ми забирали. Тобто були такі операції: просто дістати тіло в сірій зоні. Люди, наші бійці, наражали себе на ризик, просто щоб дістати загиблого побратима.

На "Азовсталі" за метрів 50 від мене вибухнула 120-та міна. Моя перша думка: "Господи, як це чудово..."

Ми зараз гуляли Києвом  гримлять вибухи просто недалеко. Ви не сіпаєтеся? Нормально все?

– Це не вибухи.

Це так.

– Є військовий гумор. Не всі цивільні його розуміють, звісно. Але це нормально. Цивільна людина, напевно, таки до війни, до вибухів не має звикати. Але ми настільки звикли, що нас це взагалі не стосується. Я останні три дні перед командою на вихід з "Азовсталі"... Пам'ятаю, як за метрів 50 вибухнула 120-та міна, і я дуже добре пам'ятаю, як відбувається сам вибух. Я за все життя часто досить... Ну, не так часто, грубо кажучи, як піхотинці, я все-таки штабник, штабний офіцер. Побачив вибух, і в мене перша думка: "Господи, як це чудово..." – і вибух досить гарний для мене вигляд має. Можливо, це якась, знаєте, професійна деформація. Не хотів це слово використовувати. Але можливо.

Слухайте, бомбардували "Азовсталь" не просто запекло, а неймовірно бомбардували.

– Так.

Що ви відчували, коли падали ці бомби божевільні на вас?

– Ой... Знову ж таки, ми не просто військовослужбовці. Я говорю тільки про полк "Азов". Я не кажу, що інші підрозділи там не воювали тощо. Усі воювали абсолютно. Більшість воювала добре. Були такі хлопці, звісно, які вдягнули військову форму і не знали, що робити. Ми бійці, ми воїни, тож для нас це було як удар для боксера. Тобто це відбувається спаринг. Звісно, нас пробивало, коли наші люди гинули від цих вибухів. Але їх була – ви правильно говорите – настільки велика кількість, що це нічого не викликало, окрім там, посмішки.

Ви страх відчували? Тваринний страх.

– Ні, на війні я ніколи не відчуваю страху. Так сталося, що... Кожна людина абсолютно по-різному це відчуває. Це абсолютно особистісні якості кожного. У мене перший бойовий був у 14-му році під Гранітним. І я пам'ятаю, що я сидів у окопчику десь метр на пів метра, і по мені прямим наведенням стріляв танк. Мені 21 рік, я піхотинець-солдат з автоматом, і це перший бойовий, перший мій пост. І по мені – як це правильно сказати без матюка? – б'є танк.

Так.

– Ви зрозуміли мене.

Без матюка б'є, так.

– От. А я звернув увагу, що в мене усмішка така на обличчі сама з'являється і думки такі: "Напевно, я якомусь генералові настільки завадив, що цілий танк б'є по одному піхотинцю-солдату". Тобто в мене жарти в голові починають крутитися, і досить спокійно це все переживаю. Так і пішло. Тобто головне – щоб від цього не страждали цивільні. А військові розберуться.

У 20-х роках минулого століття один із найвідоміших у Радянському Союзі поетів... Не дуже відомий поет, але мав кілька гарних віршів, він був дуже такий, вірний ленінській партії: Микола Тихонов. Він написав два рядки: "Гвозди бы делать из этих людей – крепче бы не было в мире гвоздей". Мені здається, що він написав це про вас, тільки 100 років тому. Дивовижні хлопці. Ось ви зараз про себе розповідаєте, а там таких хлопців багато.

– Так.

Дивовижні хлопці. Із чого ви зроблені, незрозуміло. Я думаю, що дослідники будуть з'ясовувати це після війни. Скажіть: трупів ви багато бачили?

– Так, звісно.

Спотворених, розкурочених...

– Так. Я пам'ятаю... Я один раз у житті про це думав. Це не було під час повномасштабної війни – це було під час оборони на Світлодарській дузі, коли ми були 2019 року батальйонно-тактичною групою. Я пам'ятаю, я побачив свого – не можу сказати що аж "гарного друга", але ми товаришували – я побачив розкурочене тіло свого друга. І, відповідно, я потім думав, чому я до цього так просто ставлюся. Я розумію, що це мій друг, так, воно переді мною, але це тіло не впізнати. Упізнали лише за татуюванням на одній частині тіла. Ну, ось воно так сталося.

Я не психолог. Я думаю, що психологічно це якась захисна реакція. Я людина, яка не вірить у військовий ПТСР. Це моя думка. Я не психолог, не психіатр і не претендую. Я людина, яка вважає, що у військового ПТСР може статися лише тоді, коли він сам себе накрутить. І тому я до цього ставлюся нормально. Війни були завжди, війни тривають зараз, "война – дело молодых, лекарство против морщин". Відповідно, це нормально. Я вважаю, що, коли я загину, якщо я загину і коли я загину у бою – це буде нормально. Я це й батькам кажу. Їм, звісно, складно це чути.

Ви один у них?

– Ні. Сестра ще старша. Ось. Історично це нормально: війни. І на війнах не виживають.

Знову ж таки, у Радянському Союзі жив чудовий скульптор: Ернст Нєізвєстний, затятий ворог радянської влади. Зрештою, він виїхав на Захід. Талановита людина. Влаштувався в Америці, і 2011 року я взяв у нього інтерв'ю у Нью-Йорку. І він мені розповідав, як під час Другої світової війни він був хоробрим розвідником і як на тлі розкурочених трупів друзів діставали казанки хлопці і їли, і нікого це не бентежило.

– Так. Нікого.

Те саме?

– Абсолютно. Повномасштабна війна. Я не знаю... Я зараз фронту ще не дістався, на жаль. Я не знаю, яка зараз триває війна на фронті саме в аспекті динаміки, але те, що було у Маріуполі, – я маю сумнів, що зараз десь таке є. І сподіваюся, що такого насправді не буде. Тому що ми плануємо... Ми маємо дуже велику проблему: нам треба звільняти міста, а місто – це фортеця. Будь-яке місто з капітальними будівлями – це фортеця.

Так.

– І звільняти міста без ризику для цивільних – це нереально. Тому їх треба брати в облогу – і я не знаю. Якщо дає змогу час тощо – там, голодом, перемовинами – чимось таким переконувати. Це якщо тобі важливе життя цивільного суспільства, твого населення, тих, за кого ти й воюєш. За ідеєю, якби Росії були важливими маріупольці, вона б так і зробила. Вона б узяла в облогу, але ця історія не менше ніж рік тривала б. Ми б там спокійно боронили першу лінію.

Богдане, ви кажете, вам страх невідомий...

– Не так. Я не хочу здатися, знаєте, якимось... Мені не невідомий страх – мені невідомий страх на війні. Бо на війні все просто: є ворог і є ти. Хто кого.

Добре. Але все ж. Навколо вас було багато хлопців. Ви бачили випадки, коли хлопцям було страшно, боялися і щось із ними відбувалося?

– Дуже багато.

Які вияви страху були?

– І серед азовців. Це втраченість, це повний транс, гіпноз – не знаю, як це назвати. Скляні очі, і людина йде. Я бачив те саме у цивільних і бачив те саме у військових, і бачив те саме в деяких азовців. Ну, теж таке було, і я цього не приховую.

Усе-таки люди.

– Так, абсолютно, усе-таки люди. Тобто була втраченість. Найголовніше – вчасно підбадьорити людину.

Як ви підбадьорювали?

– Тут насправді вирішує слово, мотиваційна промова. Тобто я відповідаю за штаб. У мене такі люди були також. Вони не розуміли, що робити. Я вийшов... Оратор із мене жахливий, я вам одразу скажу. Я на війні багато матом лаюся. І матом пояснив, що "противник не гірший за нас. Ми постійно до цього готувалися. І ми зараз битимемося. Це наше завдання, і воно не зміниться". Є чудова фраза Редіса: "Домовляйтеся з політиками, а з нами воюйте". Це чудова фраза, яка відображає нас як військовослужбовців.

Ми абсолютно не хотіли здаватися, до останнього не хотіли

Я пам'ятаю ці дні: страшні дні, коли вас атакували на "Азовсталі", коли вирішували питання, чи виходити. Щодня. Це було довго, довго, довго... Моменти розпачу були у вас особисто?

– У мене?

Так.

– У мене була внутрішня боротьба. Я думаю, її відчував кожен офіцер і кожен солдат. Ми абсолютно не хотіли здаватися, до останнього абсолютно не хотіли. Але...

Пацанів стільки лежало без рук, без ніг.

– Так, так точно. 300 людей плюс-мінус гинули просто повільно. І ще 300 – у нього, там, рука зростається неправильно, нога зростається неправильно. Тобто так, він проживе ще довго, але потім залишиться калікою на все життя.

І ось ця внутрішня боротьба – вона була всередині. Проте нам спустили наказ. І однаково Редіс спілкувався з усіма пораненими, Редіс спілкувався з усім офіцерським складом – і весь офіцерський склад підтримав це рішення. Воно складним було. Просто нереально складним. Воно зараз ще складніше. Навіть більше, найскладніше – бо я тут, а хлопці там. Редісу зараз складно, бо він у Туреччині, а хлопці там.

Чи багато хлопців іще в полоні зараз?

– Саме азовців – понад 700. А оборонців Маріуполя – приблизно 2 тис., трохи більше. Але для мене всі, хто боронив Маріуполь, – вони брати і сестри у будь-якому разі.

Я не можу сказати повністю, що Баранюк завербований РФ. Але як він вижив під час прориву – для мене таємниця

Там була проблема з тим, що бригада морської піхоти здалася. Так?

– Не вся бригада здалася. І це було до того, як... Є такий командир... Був такий командир, перепрошую, 36-ї бригади: полковник [Володимир] Баранюк.

Герой України.

– Не знаю. Я хочу подивитися. Він зараз перебуває в полоні. Він особисто вирішив іти на прорив. До того, як він особисто вирішив іти на прорив, – до цього здався в полон майже у повному складі 501-й батальйон. Я просто завжди відзначаю вісьмох людей. Восьмеро людей і начальник штабу в полон не здавалися із 501-го батальйону. Це гідна на той момент дія. Я вважаю, що люди мають про це знати, так скажу, хай як це неприємно звучить тощо. А після цього решта 36-ї бригади морської піхоти, яка здалася в полон після спроби прориву Баранюка...

Він же кинув свою колону. Без наказу, без сигналу просто вишикував колону і сказав: "Хлопці..." Він міг сказати, що прийшов наказ згори. Хоча наказу такого не було, 100%. Бо Редіс тоді й полковник Денис Шлега обдзвонили всіх. Тобто "зупиніть полковника Баранюка". Ось. Він однаково ухвалив таке рішення. Своєму особовому складу, найімовірніше, сказав, що наказ згори є. Вони ж перевірити не можуть.

І ось та морська піхота, яка здалася після спроби прориву Баранюка, – вона потрапила в таку ситуацію. Це приблизно 1 тис. людей. Їх просто кинув їхній командир. А тоді Сергій Волинський зібрав людей...

Волина, так?

– Так, Волина. Він уночі позбирав людей, яких встиг зібрати, – і вони проїхали до нас. І далі сталося те, що сталося.

Ви можете не відповідати на це запитання. Чи правда, що Баранюк постійно підтримував контакт із росіянами?

– Я скажу зі слів інших людей, які не можу підтвердити чи спростувати. На це запитання може добре відповісти Сергій Волина, бо особисто мені він казав, що Баранюк часто хвалився тим, що має друга – командира дивізії чи бригади Російської Федерації. Часто казав, що в нього зарплата більша тощо. І коли йому офіцери – його особовий склад уже – почали робити зауваження, тобто "до чого ви ведете?" – він такий: "Та, ні, ні до чого".

Можливо, так він хотів переконати деяких інших людей. Я не можу сказати повністю, що він завербований тощо. Але як він вижив під час прориву – для мене це таємниця. Бо коли був прорив, туди летіло все. Це штабна колона: їх там три-чотири машини максимум – туди летіло все: авіація, артилерія тощо. Там вижити було неможливо. Але він вижив.

Ніч перед виходом  ви пам'ятаєте, що ви думали?

– Насправді я до останнього моменту, поки не сів у машину, коли нас вивезли в Оленівку, – я відчував, що... Тобто поки в мене в руках зброя – я військовий, абсолютно, і ми воюємо. Навіть у режим припинення вогню, коли відбувався обмін, у нас були поранені й убиті. Відразу під час перемовин це говорили. Тобто представники ГУР казали: "Ми маємо досвід таких операцій. І не всі слухаються наказів". Відповідно, та сторона може здійснювати провокаційну стрілянину. Припустімо, коли ми цивільних діставали, і був режим припинення вогню, у нас загинуло шестеро людей, азовців, під час евакуації цивільних. А тоді деякі представники влади подякували всім за цю операцію, окрім військових.

Офіцери всі взяли із собою леза під устілку. Якщо доведеться – порізатися

Я просто ставлю себе на ваше місце. Попереду цілковита невідомість, полон. Невідомо, як із вами поводитимуться там: катуватимуть чи не катуватимуть, уб'ють одразу чи потім, довго й болісно вбиватимуть... От ви думали про це?

– Звісно. Ось ми взяли офіцерський склад. Хто як для себе вже ухвалював рішення. Офіцери всі взяли із собою леза під устілку.

Та невже?

– Так, звісно.

Порізатися?

– Так. Ну, якщо доведеться – так. Це як на війні. Я ж не міг до війни передбачити, як я реагуватиму на війну. Правильно? Хтось може протистояти тортурам, а на когось просто нагримати можна – і він усе розповість. Тобто в кожної людини, знову ж таки, це індивідуально.


Фото: EPA

Українські військові вийшли з "Азовсталі" у травні. Фото: EPA


Свій поріг, так.

– Так. Я не знаю свого порога. Мене ніколи в житті не катували. Я не знаю, розколюся я чи не розколюся. Але я для себе визначив кілька речей, яких я в жодному разі не зроблю: не здам своїх і ще дві речі, які вже залишаться в голові. Я жодної із трьох речей не зробив. Ось так от.

– Як усе було? Ви вийшли, вас посадили в автобуси.

– Нас з управлінням вивезли автомобілями. Це, знов-таки, абсолютна заслуга Дениса. Дениса і представника Головного управління розвідки з українського боку. Домовилися про те, щоб...

Летять?

– Тут немає важливої інфраструктури. То про що це я? Про Дениса і представника ГУР.

Так.

– Серед офіцерів ГРУ є офіцери слова.

Російського ГРУ?

– Російського ГРУ. У нас ГУР. Я вже розрізняю. До цього плутав. Є люди слова. І для них було захопленням те, що Денис Прокопенко Редіс одного разу сам вийшов на переговори повністю.

Так, я знаю.

– Тобто він пішов на ризик заради свого особового складу. Але такого у військах ніхто не робить. Раніше не робив. Зараз, можливо, з'явилися командири бригад, там, генерали...

Ми з ним розмовляли вночі перед тим, як він ішов на переговори.

– Так, я пам'ятаю це дуже добре. Мені відмовити його не вдалося. Хоча я не тому, що я себе вважаю найкращим, там, і тощо. Такого немає, звісно. А тому що для нас Редіс настільки важлива людина, що навіть думка його втратити... Ось ви кажете, я страху не відчуваю. Страх я відчував, коли Редіс ішов туди. Отакий страх у мене був. Я просто розумів, що це буде повний дизморал особового складу. І що далі буде? Хто залишиться, хто розбіжиться, хто здасться в полон – ось так піде. Почнеться військова анархія. Тому що на Редісі трималося все фактично. Навіть суміжні підрозділи трималися на ньому. Тобто вони бачать перед собою людину, відчувають енергетику, авторитет. І так воно відбувалося.

Протягом перших чотирьох днів в Оленівці поводилися нормально. Але що потім відбувалося – це жесть

І ось ви автомобілями виїхали. Куди?

– В Оленівку. Ми знали, що ми їдемо до Оленівки. Я, чесно вам сказати, на момент до прибуття в Оленівку відчув полегшення. Ти розумієш, що ти взагалі ні на що не впливаєш. Усе. Тобто зброї у тебе немає, поряд із тобою сидить охорона, яка втричі більша за тебе. Ти вже нічого не вдієш.

Але чому я відчув полегшення? Тому що з найпершої миті повномасштабного наступу ми були в цілковитому напруженні. Ти завжди абсолютно турбуєшся за особовий склад, бо ти знаєш, що впливаєш на їхнє життя. Ти впливаєш на те, як відбуватиметься оборона. Ти боїшся зробити помилку. Ти робиш помилки. І через ці помилки можуть загинути люди. Можливо, гинули люди. Тобто це динамічна війна. І тут просто з тебе знімається тягар відповідальності, який був протягом 86 днів без відпочинку, без сну тощо.

А потім, коли ми вже приїхали до Оленівки... Я у в'язниці ніколи не сидів, а Оленівка – це колонія була.

Справжня в'язниця, так?

– Ні. Це – колонія. Саме у цій Оленівці – колонія. Для мене це був новий досвід, назвімо так. І протягом перших чотирьох днів, поки ми там перебували, з нами поводилися нормально.

Протягом перших чотирьох днів поводилися нормально?

– Так точно.

А що означає "нормально"? Із повагою ставилися?

– Я знаю точно, що туди скерували російських ФСВПосів нас охороняти (Федеральна служба виконання покарань РФ. "ГОРДОН"). Спеціально прибрали сепаратистів "ЛДНР" для нашої безпеки.

І "нормально" – тобто не було фізичного тиску, не було насправді психологічного на той час тиску, з нами спілкувалися. У певному плані нашими діями захоплювалися. Дехто робив це відкрито, дехто не демонстрував цього.

Годували хоч нормально?

– В Оленівці насправді годували, навіть у ці чотири дні, не дуже. Але що потім відбувалося – це жесть.

А що потім відбувалося?

– Це вже виходить, коли на четвертий день забрали управління до Москви: в "Лефортово", – нас тобто...

Вас на четвертий день відвезли до Москви?

– Так.

Літаком?

– Літаком. Я не знаю точно, але, найімовірніше, через Таганрог. Або через Ростов.

А везли із зав'язаними очима?

– Так.

Зав'язали очі просто?

– Так. Найімовірніше, через Ростов.

Провели в літак. Так?

– Як це взагалі сталося? Нас просто із самого раннього ранку – там, о 4.30 – будять, кажуть вишикуватися: я, Денис Шлега, Калина [заступник командира "Азову" Святослав Паламар], Редіс, Апіс [командир роти "Азову" Олег Хоменко] і ще кілька офіцерів, Гендальф [Ілля] Самойленко, Гнат, заступник по тилу. Ми думали, що це черговий допит. Нам не дають зібрати речі. Тобто нам дозволяли мати запас речей, назвемо це так. Ми ж не знали, скільки сидітимемо. Нам не дають забрати речі, тому ми думаємо, що це якийсь допит. Але ми виходимо до воріт, там стоїть автозак, нас обшукують – і садять в автозак. Так я вперше у житті потрапив в автозак. А потім вивозять, і коли нас пересаджують з автозаку в літак – там уже скотч, стяжки й етапування. Я думав у Пітер, але, відповідно, вже знаю...

А чому, думали, у Пітер?

– Коли ми сиділи в камерах-одиночках... Тобто це одиночні камери, карцер, і тебе знімає відеокамера постійно, 24/7, і світло світить постійно, вікно заліплене – ти не бачиш нічого за вікном. Я чув чайку. І хоч це був травень, було досить холодно.

Я у Росії ніколи досі не був і не планував туди їхати. Я подумав, що то Пітер. Досить холодно, плюс чайки. "Ну, – думаю, – найімовірніше, море поруч". Я зараз уже знаю, що це точно було "Лефортово".


Фото: Полк АЗОВ - офіційний канал/Telegram

Фото: Полк АЗОВ - офіційний канал / Telegram


Які там умови були?

– Нас привезли... Це одиночна камера. У мене особисто було два допити. Із перервою, там, за чотири-п'ять днів. Тобто ми приїхали, нас переодягли, що мене дуже зачепило... Тому що, за Женевською конвенцією, військовополонені мають право носити відзнаки тощо. Нас переодягли у тюремну робу.

У робу прямо?

– Так. Неприємний одяг насправді. І зачинили там. За день перший допит. Я не можу навіть назвати це допитом. Там було троє людей. Моя думка – це було двоє представників ГРУ й один представник ФСБ. ГРУ ставить нормальні запитання, ФСБ ставить ненормальні запитання. Тобто ГРУ по-військовому запитують про воєнні злочини. Вони хотіли повісити на нас воєнні злочини, які насправді самі робили. А ФСБшник тоді запитував досить дивні запитання на кшталт: "Чому Шухевич – герой? Ось у мене бабуся УПА не любила, хоча бабуся із Західної України". Я кажу: "Ви взагалі військова людина чи ні?" Там ГРУшники мало фейспалм не зловили, тому на другий допит його не взяли.

А на другому допиті ми поспілкувалися. "Знову ж таки, повторю: я вам можу розповісти, як тривала оборона Маріуполя. Мені взагалі ні за що не соромно. Я пишаюся тим, як відбувалася оборона Маріуполя. Хто з мене може спитати – це мій особовий склад: за якісь мої ухвалені рішення, штабну діяльність чи планування. Так, вони можуть запитати: "Чому ти зробив так? Чому ми пішли так, а не так?" Але це морально-етичне питання наше внутрішнє. Мені ні за що не соромно. Запитуйте – я вам розповім, як ми воювали". Ось. На що мені відповіли: "Ок, коли ми прийдемо, ти зможеш нам намалювати блокпости? Тому що нас цікавить стрілянина по цивільних". Я кажу: "Без проблем". Я просто знаю, що стрілянини по цивільних із нашого боку не було. Зупиняли – так. Тобто їде машина, попереду міни, блокпост стоїть. Звісно, він кричить: "Стій!" Вона далі їде – він стріляє вгору. Що скаже цивільний? "Стріляли по мені".

Звісно.

– Ну, це абсолютно доведено. І ще один момент був такий. Я людина дуже пряма. Я люблю, коли до мене ставляться по-нормальному і кажуть прямо: "Давай ти скажеш, що вони погані, – і за це тебе раніше відпустять". Тобто я очікував кепської розмови. Тут пішли такі виляння: "От ТрО й інші підрозділи зараз усе валять на "Азов", що "Азов" такий поганий, що "Азов" давав команду стріляти, що "Азов" давав команду воювати тощо". Я кажу: "Так, ми давали команду воювати. Ну так. Я можу це сказати". – "Ні, ну, давай ми зробимо так, щоб було і нам добре, і вам добре". Я кажу: "Чоловіки, я не Рембо, я не знаю, там... Ви можете спробувати мене катувати, допити з тортурами, але я своїх здавати не буду. У мене теж є претензії до деяких осіб деяких підрозділів, але це наші внутрішні питання. Ми їх усередині закриємо. Ну а ви – наш ворог. Тому ніхера ви від мене не почуєте".

Я цілком упевнений, що між ГРУ та ФСБ РФ триває війна

Вони ідеологічні взагалі? Вони ось просякнуті цим, російським, імперським духом, чи вони відбували номер?

– ГРУ – ні. ФСБ – так.

ГРУ ні?

– ГРУ – ні. Я просто абсолютно впевнений, що між ГРУ та ФСБ триває війна.

Так, звичайно.

– Гаразд, так скажу: не все ГРУ. Але пропаганда на них діє. Єдине що – коли ми в Оленівці ще були, був один із допитів, коли ми приїхали, сидів один чеченець, один ГРУшник і другий ГРУшник. Чеченець – я зрозумів, бо в нього кепка "Ахмат-сила" була. Тобто абсолютно нормально розмовляли. І ми почали розмовляти на військові теми, що таке "Азов" і тощо. І він одразу каже: "Я не слухаю те лайно, яке ллє мені телевізор у вуха".

Чеченець каже?

– Так. І каже: "Я хочу почути, як насправді". Я розповідаю, як у нас в "Азові". "Тобі, там, 29 років, ти на підполковницькій посаді, а лише майор". Я кажу: "Так я туди старлеєм зайшов". Вони такі: "Як так?" Я кажу: "Ну тому, що у нас по заслугах. У нас Денис Прокопенко на полковницьку посаду зайшов капітаном".

Так, так.

– Тому що він здібний. За здібностями, а не за вислугою.

Це не їхня тема.

– Але він каже: "Якби ж то в нас так".

Так?

– Ось. А ФСБ – абсолютно пропагандистські, під впливом пропаганди. Там немає про що розмовляти насправді.

Але чи ви відчували захоплення? Однаково, навіть коли ворог так поводиться, його поважаєш. Ось цю повагу, захоплення ви відчували?

– Вони цього не приховували. Абсолютно не приховували. Просто з мого боку я не відчуваю...

Ні, зрозуміло.

– До деяких операцій, які проводило ГРУ у Маріуполі... Це були суто бойові операції, де їхнє командування, я вважаю, погано повелося з їхнім особовим складом, коли багато особового складу ГРУ загинуло. Ну, від наших, відповідно, дій. Але навіть водночас вони однаково захоплювалися нами.

У мене ненависті, знову-таки, до них немає. Але якщо я зустріну його на полі бою або де-небудь, я стрілятиму, вбиватиму, там, і тощо.

Особисто мене не катували. Але хлопців – так

Тортур не було щодо вас?

– Саме стосовно мене особисто – ні.

До хлопців?

– Так.

Катували хлопців?

– Так.

Як?

– Я не можу цього сказати. У нас зараз як відбувається? Якщо брати міжнародні організації і внутрішні: Генеральна прокуратура тощо – усі збирають відомості. Тобто кожен боєць пише, що з ним відбувалося, як його катували, багатьох знімали на камеру тощо. Це я тут уже дізнався. Ми ж поїхали, коли було більш-менш спокійно. Ми думали – я особисто думав, точніше, – що всіх обміняли. Я думав, що я останній. Я сподівався, що Редіса обміняли, що його першим обміняли. Він би цього не хотів, але він однаково дуже важливий для України. І коли я перетнув кордон і побачив хлопців, я охрінів. Я не впізнав просто половини своїх друзів. Просто не впізнав. Це як після Освенциму.

І, на жаль, як воно зараз відбувається? Тобто деякі хлопці там зазнають фізичного насильства з тортурами, якщо я розповім вам, як вони його зазнають. Це є тригером для представників цих нелюдів, які це роблять. На жаль, я не можу цього розповісти.

Ну, це страшні тортури?

– Так. Я, ну… Я військовий. Давайте те, що всі знають: теракт в Оленівці. Нам повернули кілька днів тому 62 тіла загиблих. За списками вказано 53. Ми ідентифікували 41. Тобто досі ми не розуміємо, скільки людей загинуло. Це воєнне свавілля: коли просто людей зібрали в одне місце і підірвали. Я розумію, що хотіли звалити на наш бік. Але зараз люди, які були в цьому бараку, де загинуло 53 особи, – вони дістали поранення. Зараз багато хто з них тут. Вони дають свідчення, які йдуть у ЄСПЛ, там, в ООН тощо.


Російські окупанти вчинили теракт в Оленівці наприкінці липня. Фото: EPA

Російські окупанти вчинили теракт в Оленівці наприкінці липня. Фото: EPA


Ну, я вас запитаю. Мені наші медики казали. Вони були під час опізнання багатьох мертвих полонених. Вони кажуть про відрізані геніталії, про відрізані вуха, носи, виколупані частини тіла тощо. Це відповідає дійсності?

– Якщо щодо тих полонених, які повернулися, – ні.

Тих, що не повернулися. Мертвими повернулися, я маю на увазі.

– Саме щодо теракту в Оленівці – 62 тіла. Там не упізнати. Тобто вони могли говорити і, найімовірніше, говорили про тіла не тих, хто повернувся з полону, а тих, хто... Коли в бою відбувається.

А це є?

– Я бачив, бачив. Я вам скажу так.

Що там було?

– Відрізання геніталій із боку чеченців. Я побачив його буквально три дні тому: коли зайшов... Я насправді зберіг Telegram. Там один робочий Telegram. Хтось надіслав це відео. Це не щодо наших бійців – це щодо "збройників". Я не можу сказати "це негідна поведінка воїна, людини" і таке інше. Без лайки цього не скажеш. У нас є поняття честі. Я знаю, що є люди на тому боці, в яких є поняття честі. Я вважаю, що вони такі процеси мають контролювати. Якби в нас хтось таке зробив із військовополоненим у Маріуполі, його б повністю покарали. Його б повністю відразу заарештували, прикували до батареї, а потім передали, щоб його посадили у в'язницю тут. Це цілковито негідна поведінка. Ніхто такого не має робити.

Я хотів би поговорити з вами про Дениса Прокопенка, Редіса, командира "Азову". Це якась унікальна людина взагалі, у моєму розумінні. Унікальна. Де таких людей беруть? Я багато з ним розмовляв. У мене з ним довоєнні фотографії навіть є ще торішні.

– А, до повномасштабного.

Так, так. Я з ним розмовляю і спокій, врівноваженість така...

– Дуже стриманий.

Така гідність... Ну, унікальний хлопець просто.

– Чоловік.

Так.

– Я також таких людей не бачив. Редіс – це абсолютно збіг планет. Я не знаю, як так сталося, що така людина з'явилася. Це щось нереальне. Він цілковито самовідданий, повністю хвилюється за кожного бійця. Кожен боєць може прийти до нього, розповісти про будь-яку проблему. Такої довіри, як має Редіс у своїх солдатів, немає ні в кого у світі – я впевнений у цьому на 100%. Я, коротше, не люблю стовідсоткових гарантій давати, але тут я дам гарантію. Цілком людина повністю бойова, повністю військова, повністю патріот. І те, як він любить особовий склад, – так його й особовий склад насправді любить.

Ви знаєте, коли я говорив із ним востаннє, я думав, що я говорю з ним останній раз. Це було за кілька годин, мабуть, до виходу вашого. Я сказав йому якісь слова підтримки все. Але я цілком твердо знав, що більше вас ми не побачимо і не почуємо. Я уявляв, що це є абсолютний кінець. Я не вірив, що ви можете опинитися на волі. Я чесно кажу: не вірив. А як це сталося? Ось як відбувся сам обмін? І як вам сказали про те, що?

– Нам не сказали.

Як це все було.

– Після двох допитів у нас було 120 чи 115 – важко було порахувати – днів карцеру.

Карцеру?

– Карцеру. Без виходу – без нічого.

Що таке карцер? Давайте скажемо.

– Це камера чотири на два. Там чомусь два ліжка стоять. Не знаю, чому. Відповідно, умивальник, туалет, камера. І триразове харчування. Все.

Чим годували?

– Капусти дофіга просто. Я не знаю. Усе готували з капусти. Мабуть, там, окрім капусти, нічого немає. Ну, типу серйозного. Абсолютно не дають нічого солодкого. Ну, блін... Узагалі не хочу навіть на це скаржитися, бо ті хлопці, які лишилися там, і що з ними відбувалося... Тобто нас тримали в нормальних умовах у Москві. І кажу: ми думали, що ми останні. Бо приблизно це було так: я почув, як сусідні камери відчиняються, подивився... Хоч вікно було заклеєне, але зрозуміло, день чи ніч, тобто світло чи не світло.

Телевізорів немає нічого немає?

– Ні. Хоча дивно насправді. Я був упевнений, що ввімкнуть "Россию 1".

Могли б і [російського пропагандиста Володимира] Соловйова поставити.

– Так, так. І буде цей... Ну ти абсолютно ні з ким не спілкуєшся – і починає потихеньку дах їхати.

Починає?

– Звісно. Але як це взагалі сталося? Зазвичай, коли нас викликали на допит... Мене викликали на допит двічі. Тобто тобі стукають у камеру, відкривають вічко і кажуть: "Встати, руки за спину, обличчям до вікна, голову вниз". Ти стаєш, тобі кайданки на руки, мішок на голову – і виводять. Ведуть до кабінету, там садять, кайданки вперед...

Мішок на голову?

– Так, звичайно. У будь-якому разі, будь-яке переміщення – це заплющені очі. Мішок на голову – це гуманно насправді. Негуманно – це скотч через очі. І, відповідно, цього разу це просто забігають у камеру: "Встав, підвівся! Швидко до вікна". Із лайкою, звісно. Я не знаю, як я так швидко підвівся і піднявся, коротше. Мені приносять форму мою, яку забрали, кладуть на ліжко і кажуть: "Зараз переодягаєшся. Якщо щось із собою візьмеш – тобі пиздець". Хоча я не знаю, що можна було із собою взяти. Там нема чого брати. Тобто у нас не було нічого.

Водночас ваші думки: "Що відбувається?"

– Обмін.

Ви одразу зрозуміли?

– Так. Або обмін, або... Ну я думав просто, що нас повісять на Красній площі із самого початку. Це було б із пропагандистського погляду на кшталт "перемога над неонацизмом" тощо.

Над "фашистами", так.

– Але я чомусь зрозумів одразу, коли мені повернули форму, що це обмін. Бо якби етапували, навіщо повертати форму? У Сибір, наприклад. Навіщо повертати форму? Там переодягли б в іншу робу, хоча вона скрізь однакова.

А яка роба? Смугаста якась?

– Ні. Так дивно... Це чорна роба, у неї світловідбивачі спереду і спереду на штанах. Вона фарбується. Коротше, ти коли її надіваєш і в ній ходиш деньок – усе: ти весь чорний, вона фарбується. Синтетична така. І багато кишень. Я не розумію, навіщо кишені, якщо туди ніхріна класти взагалі абсолютно. І за три дні до нашого виходу нам принесли не фуфайки, а – господи, як у них називається? – ватники. Ось. Коли принесли ватники, я сумнівався: "Все: треба Новий рік тут зустрічати". Я запланував собі від року до 10 сидіти. За рік, думаю, я точно збожеволію. Ну, взагалі спілкування немає.

А чим ви займалися цілими днями?

– Спочатку – спортом. І писав книги, писав сценарії, зрежисував два фільми. І все у голові.

У голові?

– Так. Не давали аркуша. Я просив на другому і на першому допиті. Не давали. Я хотів мемуари, звичайно, написати і таке інше.

Ну, ви їх іще напишете.

– Так, звичайно. Але я звернув увагу, що коли постійно думаєш, ти просто не можеш заснути. І коли там відбій... Ти не маєш права спати, укриватися вдень. Тобто є відбій, є підйом. Я звернув увагу, що ти коли постійно-постійно думаєш, ти абсолютно не можеш заснути. Я заспокоював себе... Я психотерапевтів, психіатрів проходив, вони мене про це запитували. Я пройшов, можете мене привітати. Я не божевільний. Я себе заспокоював: я згадував саме море, Крим, як ми з батьком, там, крабів ловили в Алупці. І я звернув увагу: коли ти щось створюєш у голові, мозок напружується, а коли ти згадуєш: особливо добрі спогади – мозок розслаблюється. У такий спосіб я засинав.

Дали форму – я одягнувся, сів уже. Потім далі процедура абсолютно та сама: постукали, обличчям до вікна, кайданки. І знову-таки, ось тут уже очі замотали.

Скотчем?

– Так. Тут уже без мішка. Потім ведуть, до автобуса садять. Я розумію, що це якийсь бусик: ну вони бусиками нас перевозили – типу Sprinter.

Москвою хоч поїздили. Так? (Сміється).

– Краще б не їздив. І нас вивозять до аеропорту. Я чую краєм вуха... У мене ще око було відкрите: вони неякісно замотали, тобто не повністю. У мене край ока був відкритий. Я бачив черевики. Що я побачив там хлопців у Lowa. Я так зрозумів: "О, наші хлопці".

Нам розмовляти не дозволяли. Хтось промимрив, хтось хмикнув. І я приблизно розумію: "Так, поряд зі мною є Ілля Самойленко, Гендальф, Ігнатьєв". І четвертого я не зрозумів. Це був Діма із СБУ. Я не знаю його прізвища. Єдиний СБУшник, який вижив із двох, які залишилися у Маріуполі. А решта СБУ виїхала. Вони відмовилися виїжджати і залишилися. Просто молодці, загалом. І я не чую Редіса, Калини, не чую Шлегу. Розумію, що їх поряд немає. Це знову дає мені певність, що їх уже обміняли. Давно ще: два місяці тому, три місяці тому і таке інше.

Ми йдемо... Нас переводять з одного автобуса до іншого, знімають наручники і затягують стяжки. І я, знов-таки, розумію, що 100-відсотково обмін. Нас переводять до іншого автобуса. Не знаю, навіщо це зробили. Там грає радіо. По радіо постійно повторюється та сама частина промови Путіна і деяких пропагандистів у тому, що введено мобілізацію часткову. У мене два відчуття. Одне – це трохи напруження. Мобілізація – це серйозний ресурс, який може якось вплинути на війну. І друге – це радість, що Путін не витягує. Відповідно, мобілізацію він вводить не просто так. Нас переводять у літак. У літаку вже можна було більш-менш спілкуватися.

Знімають хоч із очей?

– Ні. До кордону, до останнього... Це десь 13 годин. Усім мотали по-різному. Декому замотали туго. Я вам скажу, що стяжки й  очі – це просто жесть.

Ну голову ж стягує.

– Так. Це просто жесть. А мені не поталанило. Зазвичай таланить, а тут не поталанило. Тобто у всіх стяжками зав'язали попереду, а мені – позаду. Стяжки мені зав'язали ззаду на руках. І, відповідно, коли ти сидиш, і в тебе зав'язані ззаду руки, якщо ти трохи облокотився, стяжка стягується ще більше. І ось наприкінці самого передавання перед кордоном я вже побачив білоруські номери на автобусах. Тобто трохи видно було. Якщо голову задираєш угору, добре видно. Але за це можна було б дістати. Проходили, і деяких людей шокером могли налякати, когось ударити. Я цього вже не бачив.

Я не знав, як звернутися до цих осіб, які нас перевозили. Тобто мені не подобається "громадянин начальник" – ось це чи ще щось. Я кажу: "Мужики, можете попереду хоча б руки зав'язати?" Бо тяжко було. Я не скиглій узагалі, далеко не скиглій, але трішечки важко було. Один каже: "Так у нас скотчу немає". Я так розумію, вже представники Білорусі, якийсь військовий, який перевозив нас... У Росії ФСВП, а у них – я не знаю. Він каже: "Так у мене є скотч". Вони попереду...

Перемотали?

– Так. Розрізають мені. Тобто це від стяжки лишилося. Чи не від стяжки, а від ножа. Розрізають мені стяжку, бо... Чіпляють шкіру і кажуть: "Хто ж тобі їх так сильно замотав?" І попереду замотують скотчем. А скотч – це, я вам скажу, дуже гуманна річ щодо зв'язування рук. Я думаю: "Добре, що скотчем". І другий такий каже: "Так у мене стяжки є". Я такий: "Бл...дь..." Ну гаразд, стяжками хоча б попереду, нормально. І, там, кілька годин. Від 13.00 до 16.00. Складно зрозуміти насправді, скільки ми провели із замотаними очима.


Фото: Служба безпеки України/Facebook

21 вересня з полону РФ звільнили 215 захисників України, серед яких 108 азовців. Фото: Служба безпеки України / Facebook


У туалет хоч водили?

– До останнього ні. Лише перед кордоном. І хлопці насправді просили. Але це чисто, я гадаю, організаційний момент.

Фашисти просто.

– Ну це таке. Тобто це все терпимо. Не терпимо те, що наші люди зараз там і що з ними відбувається. Ось це не терпимо. Я спілкувався з вищими представниками спецслужб, міністерства тощо. З'явилася ідея, як швидше обміняти всіх наших хлопців. Відповідно, щоб нам треті країни видавали росіян, яких підозрюють у шпигунстві тощо, на обмінний фонд.

Так, так. Гарна ідея дуже.

– Наразі представники влади пішли назустріч. Уже зробили запит. Я не знаю. Поки чекаємо на відповідь. Дуже сподіваюся, що це хтось пропедалює.

Після визволення я не впізнав половини хлопців. Люди втратили по 4060 кілограмів. У мене перша думка: це Освенцим

Коли зняли з очей скотч і ви зрозуміли, що ви на волі?

– Мені зняли... Я не пам'ятаю, який автобус за рахунком. Тобто було багато автобусів. І який мій автобус був за рахунком. Коли зняли скотч? Це було ще перед самим кордоном. Тобто зайшов представник ГУР, сказали: треба двоє людей, щоб узяти ноші. Тому що були лежачі поранені ще. Мені розрізали і Ігнатові. Хотіли Самойленку, але в нього руки немає. Кажу: "Ви чого?" Розрізали мені і Ігнатові, це заступник по тилу. І ми з ним потягли ноші. Прийшли і, я вам скажу, ми з першої секунди просто долучилися до роботи. Я просто підвівся... Нас зустрів омбудсмен [Дмитро] Лубінець. Обличчя знайоме. Я не знаю, де ми там бачилися і таке інше. "Приємно, все добре". Я просто розвертаюся... Бо коли ми були в літаку, я чув прізвища. Ми взагалі за позивними спілкуємося, одне одного на прізвище майже не пам'ятаємо. Але оскільки в мене робота зобов'язує, посада зобов'язує, я більшість прізвищ – розумію, що це офіцерський склад: і молодший, і старший. І в мене, знов-таки, радість. Я типу думаю, що ми останні. Ну ось усе: усіх солдатів, усіх молодших офіцерів поміняли – і ми останні.

І я стаю і просто починаю дивитися, хто виходить. Половини просто не впізнаю. Це щастя. Звичайно, це щастя: ти зустрічаєш своїх рідних людей, ти радий, що вони живі. Але це шок: те, який вони мають вигляд. Це просто шок. Люди втратили по 40 кілограмів, по 60 кілограмів. У мене перша думка – це Освенцим. Асоціація така була. Нас відправляють до шпиталю, до шпиталю приїжджають наші бійці, яких евакуювали вертольотами з "Азовсталі", зустрічають, і мені хтось каже: "Редіс на волі". І в мене щастя.

Але то була неправильна інформація. Редіс не на волі. А потім кажуть: "Ні, він у Туреччині до кінця війни". А це зміни умов полону, скажу так. Він у кращих умовах, ніж був, але не на волі.


Командири захисників Маріуполя залишаться у Туреччині до закінчення війни. Фото: Zelenskiy/Official/Telegram

Командири захисників Маріуполя залишаться в Туреччині до закінчення війни. Фото: Zelenskiy.Official / Telegram


Ви хочете побачитися з ним?

– Звісно. Ну звісно. Він наш командир. Хай хто буде тимчасовим виконувачем обов'язків – він буде нашим командиром завжди. Поки сам не ухвалить рішення або його вгору не підвищать.

Ви розумієте, що те, що з вами сталося, це диво насправді?

– Саме обмін чи все-все?

Обмін. Те, що ви живі, те, що ви на волі, те, що ви вдома. Я певен, що ви прощалися з життям вже не раз.

– Я не прощаюся з життям. Мені не соромно за те – навіть невелике – прожите життя, яке я прожив. Ті події, в яких я брав участь... Я до своєї смерті спокійно ставлюся. Особливо якщо це буде загибель у бою, я цим пишатимуся, якщо щось після смерті є.

Який сенс ви вкладаєте у слово "Україна"?

– Ха... Мені поставили таке запитання у "Лефортово". Воно звучало так: "Що для тебе Україна?"

Слухайте, які вони запитують... Так?

– Так, так.

Здавалося б. Так?

– Я їм сказав, що це особисте. Я на це запитання не хочу відповідати. Для мене, якщо визначати... це асоціація зі словом "незалежність", "свобода". Але саме для мене, що таке Україна? Україна – це найрідніше, що є у мене в житті. І все. Я вважаю, що у кожного військового Україна саме така має бути. І мої батьки це розуміють. Їм складно це сприйняти, звичайно, але вони розуміють, що для мене сама Україна – це моя найрідніша мати. Я не знаю. Я можу це ніби емоційно описати, але слів бракує. Розумієте? Як описати любов? Що таке любов? Ось що таке Україна для мене. Це найрідніше, що в мене є. Я не знаю: насправді це на емоційному якомусь чутливому рівні. Тобто немає там, логічного пояснення, чому воно так.

Якою була ваша зустріч із батьками?

– Я з батьками зустрівся... Я побачив сестру в перший же день. Сестра моя – вона ж за мене рвала багато медійно і таке інше. І Червоний Хрест уже встигла розпустити... Я зустрів спочатку сестру, і вона не знала... Списки не були відомі. Вона не знала, що зустріне мене. Звичайно, вона плакала там. Але наступна, кого я зустрів, – це була дружина одного з офіцерів, які лишилися там. І я відчув сором.

Сором?

– Так, мені соромно. Я розумію, що ми на це ніяк не могли вплинути, але це почуття нікуди від мене не йде і не піде. Тож ми з першого дня у роботі. Зустрівся із батьками на п'ятий день. Приїхав – звичайно, обійнялися і таке інше.

Плакали?

– Ні. Я вже п'ять днів перебував в Україні. Я думаю, що вони плакали, коли мене обміняли.

Ви хоч раз плакали за всі ці вісім місяців?

– Звісно.

Від чого?

– Від загибелі мого найкращого друга: начальника оперативного відділу старшого лейтенанта Хорькова.

На ваших очах?

– Ні, не на моїх очах. Він зголосився... Я зголосився насправді їхати. Там був танк на вулиці Куїнджі і бракувало резервів. У мене було заготовлено РПГ. Я зголосився – і перед Редісом кажу: "Давай, я поїхав, коротше". Він каже: "Ніфіга. Шукай когось іншого". Я кажу: "Давай я вже поїду". Ми виросли з піхоти і для нас це нормально. І Сокира – він із мого взводу. Він був колись моїм командиром, потім я став його командиром. Тобто ми найкращі друзі. Він зголосився на передову замість мене. Редіс сказав: "Ні, ти не їдеш. Шукай іншого". Сокира каже: "Я поїду". Позивний у нього Сокира. І потім змінюється бойова ситуація – його переводять на інший фланг. І там вони офіцерами штабу батальйону й офіцерами штабу полку відбивають атаку російського СОБРа. Але він дістає поранення в шию – і гине.

Я просто кудись відійшов із командного пункту – перебував там Редіс. Я повертаюся – мені кажуть, що він "200-й" (загинув. "ГОРДОН"). Я трішки ловлю такий, невеликий, ступор. Ну, на війні все невпевнено і ще є надія, що хтось помилився, хтось ще щось. "Ні", – мені кажуть, – сто відсотків він загинув". І тіло його лишилося там. Не змогли забрати – відійшли.

Я вийшов... У нас там є нарадча, і я просто вийшов – і ось воно саме якось пішло. Я не знаю, чому так. Я дійсно боявся... Ми часто про це – кожен – думаємо, що таке втратити найкращого друга і таке інше. І, знову-таки, зі свого беземоційного боку на багато запитань, на багато жахіття війни мені здавалося, що я – все: вже абсолютно беземоційна людина, і навіть якщо загине мій найкращий друг чи рідна людина, у мене ні сльозинки не капне – нічого. А воно просто саме пішло. Я не знаю, як. Ось я просто стояв, курив і плакав. Я вийшов, попросив Редіса... Звичайно, Редіс сказав: "Іди, відпочинь". Я попросив три години відіспатися. Потім ще лежав у ліжку, нив. А потім підвівся і почав працювати.

І зараз насправді я помітив за собою, коли згадую його... Я не можу знайти пояснення, але це дуже боляче.

У вас є дружина чи дівчина?

– Ні. Немає. І зараз я не планую – зовсім не планую. Тобто, зрозуміло, замислюєшся... Коли думаєш, що загинеш, – звичайно, замислюєшся: "Добре залишити спадок у цьому світі". Та й узагалі дітей я хотів би мати. Тут питання, що є відповідальність. І загинути, залишивши їх самих, теж буде, може, з якогось боку безвідповідально. Тому я не думаю, що доки війна закінчиться, у мене з'являться дружина, діти і таке інше. Тому що це головне завдання: мені треба думати про роботу, а не...

Скільки вам повних років?

– 29. У мене день народження на День національної гвардії. Але я народився до того, як Національна гвардія з'явилася.

Ви знаєте, вам 29 років. Більшість за все життя не проживає і сотої частки того, що ви прожили за 29 років: особливо за ці вісім місяців. Ви іноді думаєте про своє життя, про свою біографію?

– Так, звичайно.

Що ви думаєте?

– Те, що я сказав. Я певною мірою тішуся, що мені випав такий шанс зробити щось для своєї країни. Ну ось так висловлюся. Там, не щось велике. Я не вважаю це великим. Насправді ми просто виконували свою роботу. І це факт.

Герої – це ті, хто зробив те, що не мав робити. Ось, скажімо, той самий Сокира Хорьков, який був на посаді офіцера штабу, не мав їхати воювати, але він поїхав. Наш командир Редіс, Денис Прокопенко, – чому він герой? Тому що він не мав командувати обороною Маріуполя. А він командував. І скомандував, як ніхто в історії не командував. Зробив настільки історичну битву, настільки історичну оборону, що її розбиратимуть абсолютно всі вищі військові навчальні заклади. Ось що таке героїзм.

Героїзм – це коли зброяр, який не мав іти танки підбивати, або кадровик, підбиває приблизно дев'ять танків. Ось це героїзм. А ми – більшість – виконували свою роботу. Але навіть цього було досить, щоб сталося те, що сталося. Тобто якщо кожен військовий виконуватиме свою роботу в межах своєї відповідальності – цього вже буде досить, щоб перемогти будь-яку країну.

Я цілком упевнений, що ми переможемо. Але у легку перемогу не вірю

Ви у перемозі України впевнені?

– Знаєте, давав усне інтерв'ю колись The Wall Street Journal, і мене запитали про варіанти розвитку подій. Я впевнений, що ми переможемо. Цілком упевнений, що ми переможемо. Але я не знаю, як. У плані, як це відбудеться. Чи ми переможемо самостійно вже не просто Росію, а союз Білорусі та Росії. Це буде ще один історичний нонсенс. Але це буде дуже складно. Мені не подобаються жарти і недооцінка ворога – це мене просто вибішує.

Так.

– Уже багато на недооцінювали. Ворога треба переоцінити. Краще переоцінити.

Це буде дуже складно. Ми зазнаємо великих утрат. Найкращі діти України загинуть. Уже багато найкращих загинуло. Але ми виграємо цього противника і дамо наступним поколінням жити нормально.

Або станеться диво, в яке я мало вірю: західні країни об'єднаються і допоможуть нам із цим. Не допоможуть лише озброєнням і технікою, а допоможуть справою, солдатами тощо. Там ядерної війни не треба боятися насправді. Ядерна війна, взагалі ядерна зброя – це не догма перемоги у війні. Я вважаю, що це більше психологічне. До того ж я кажу... Ми сьогодні про Радянський Союз говорили. У нас міста так збудовані, що я не певен, що Троєщина відчує ядерну зброю. Я серйозно вам кажу.

І третій варіант: ми всі загинемо, але загинемо вільними. Він також, я вважаю, неможливий. Тож залишається один варіант: це перемога. Але я не вірю у легку перемогу. Краще хай я помилюся, але я не вірю у легку перемогу.

Коли ви закінчите книгу мемуарів, як її назвете?

– Я думав назвати її, коли у "Лефортово" сидів. Мені треба порахувати точну кількість годин: скільки була оборона Маріуполя. Це 1800 із чимось годин. "Бастіон Маріуполь" – хочу так назвати. "Бастіон" – це позивний нашого командного пункту.

Ви уявляєте собі, коли після перемоги України ви повернетеся до українського Маріуполя як турист?

– Як турист?

Так. Приїдете просто.

– А чого як турист?

Ну, не як уже військовий.

– А, ви маєте на увазі, як цивільний.

Так.

– Насправді, знаєте... У Маріуполі я побував. Я туди в будь-якому разі заїду ще. Та й у Донецьк і Луганськ заїду. Ну я й у Сімферополі хотів би побувати.

Так, сто відсотків. Ви туди приїдете.

– Я вам навіть так скажу: я у Керчі ніколи не був. Хоча я жив у Сімферополі.

Ви там будете сто відсотків.

– Так.

Я впевнений, що я там буду.

– Звичайно. Тому тут важливо насправді не забувати про всі міста: Новоазовськ, Луганськ, Луганську область тощо. Я вважаю, що ми відіб'ємо кордони 91-го року.


Фото: Дмитро Санін/Gordonua.com

Фото: Дмитро Санін / Gordonua.com


Ну от яке почуття у вас буде, як вам здається, коли ви приїдете до Маріуполя після всього, що там сталося з вами?

– У мене також брали інтерв'ю. Я був у такому самому приміщенні приблизно, як підземні тунелі під "Азовсталлю". Це ностальгія. Я кажу: війна – це не лише жах. Це щастя. Ти абсолютно переоцінюєш життя твого друга, брата, рідної людини. Тобто багато хто зараз переоцінив це, а ще більше переоцінює, коли прилітають бомби просто поряд із твоїм будинком. І тоді ти вже розумієш, що рідна людина, котра... Ти розумієш, наскільки рідна з тобою перебуває людина. А у звичайному житті ми ж це забуваємо. І ось це про щастя. Про жахи – звичайно, коли ти її втрачаєш.

Вам сни сняться?

– Ой, мені сни снилися десь половину мого ув'язнення в "Лефортово", а потім перестали. Це здебільшого сни про роботу, про Маріуполь було. Я не скажу, що жахи...

Ну що снилося у "Лефортово"?

– Це не жахи – це просто бойові ситуації. Тобто розбирання польотів: як би ти вчинив у тій чи іншій ситуації. А зараз я не звертаю на це уваги. Ось сьогодні насправді зверну. Просто не замислювався. Знаєте, прокидаєтеся – і одразу біжиш працювати, коротше. І я про це не замислювався, чесно.

Я дуже вдячний вам за це пронизливе інтерв'ю. Пронизливе. Я дуже вдячний вам, що ви є. Ви знаєте, те, що ви і хлопці-азовці зробили для України навіть не для Маріуполя, а для України ну, це підручники історії. Ви вже там.

– Я просто хочу зазначити, що не лише "Азов" таки воював.

Ну звісно, звісно. Але оскільки ви є начальником штабу "Азову"...

– Так точно. Я відповідаю лише за "Азов".

Ви відповідаєте за "Азов". І те, що зробив "Азов", це взагалі неймовірна історія. Ви знаєте, я хочу сказати вам ще раз дякую. Тисячу разів дякую. Від імені не лише свого від імені всіх українців, усіх патріотів України, і за кордоном хто бажає нам перемоги. Тому що завдяки таким людям, як ви, ми переможемо. Я не маю жодних сумнівів у цьому. Ось жодних. Хочу потиснути вам руку. Дякую вам за все.

– І вам дякую, що підтримували нас ще до того, як сталося те, що сталося.

Дякую.

ВІДЕО
Відео: В гостях у Гордона / YouTube
Дмитро ГОРДОН
засновник проєкту
МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ
 
 

 
Вибір редакції
 
 
 
НАЙПОПУЛЯРНІШІ МАТЕРІАЛИ