+13 Київ
Знаю, що завдяки моїй участі в мінській групі кілька життів точно було врятовано. А для мене це найголовніше. Більше нічого не треба
– На скількох музичних інструментах ви граєте?
– На трьох. Піаніно, клавішні – баян, струнні – трошки гітара.
– Ви часто берете в руки інструменти?
– Дуже рідко.
– Улюблений твір?
– О боже... Їх так багато. Із тих, які я граю?
– Так.
– Мені подобається "Рондо в турецькому стилі" Моцарта. Його ще "Турецький марш" називають. Там пальцівка дуже складна.
– У кого б ви хотіли попросити вибачення?
– У батьків.
– Є за що?
– Ну звичайно.
– Кого ви найбільше любите?
– [Жінку] Ларису.
– У вас є прізвисько? Можливо, серед ваших друзів якесь жартівливе.
– Ні. Принаймні я не чув. Я цього не боюся, тому що розумію – це було б по-хорошому, по-доброму. Раніше – може, в інституті ще називали Жека.
– Хто ваш головний порадник?
– Нічні роздуми.
– У вас часто безсоння?
– Ні, я б так не сказав. Навпаки, мені бракує часу виспатися.
– Скільки ви спите?
– По-різному. Плюс-мінус шість годин. Десь із другої до сьомої. Іноді менше, іноді більше.
– Віщі сни у вас бувають?
– Колись давно. Але це радше були збіги. Віщих снів не пам'ятаю.
– Яку у вас емоцію викликає те, що сьогодні відбувається в Україні?
– Важку, сумну. Із дуже важкими роздумами про можливі варіанти розвитку [подій].
– Можете простими словами пояснити те, що ви робите в мінській групі? Якщо говорити не про офіційну посаду, а чисто по-людськи – хто ви там зараз?
– По-перше, я волонтер. У прямому і переносному сенсі. Мені навіть близькі кажуть, мовляв, навіщо тобі це? Уже ось 104-й раунд [переговорів]. За один політ – чотири штампи в паспорті. Уже треба паспорт міняти. Але я знаю, що завдяки моїй участі в мінській групі кілька життів точно було врятовано. А для мене це найголовніше. Більше нічого не треба.
Мирний час – не для військових, він розслаблює
– Який у вас був найщасливіший день у житті?
– Це треба згадувати... Коли батько з фронту повернувся. Мама багато розповідала – мені ж усього чотири з половиною роки було. А коли батько пішов на фронт, мені півроку було. І я не пам'ятав його, тільки з розповідей мами [знав]. Мама двічі отримувала повістку. Раз, що він зник безвісти під Керчю, а вдруге – що загинув у Будапешті, там були важкі бої. Але виявилося, що ні тоді, ні тоді. Коли надійшов лист, пам'ятаю, вона потягнула мене фотографуватися в райцентр. А коли батько повернувся, – Боже мій! – він був поранений, пережив полон...
– І ви це пам'ятаєте?
– Так, я пам'ятаю. Я навіть пам'ятаю, як через річку – кілометрів зо три, напевно – німці бомбили радгосп. А мама мені каже, мовляв, ти не можеш такого пам'ятати – тобі було десь сім місяців. Коли це сталося, вона мене схопила й бігла через поле. Згодом психологи пояснили, що таке можливо: мамин стрес передався мені, і я цю картинку і звук запам'ятав.
– Найсумніший день у вашому житті?
– Смерть брата і смерть батьків – це найсумніше.
– Ви про щось шкодуєте?
– Звичайно, буває. Я шкодую, що не став лікарем. Навіть вступив до медичного училища, провчився там кілька місяців. Але це були важкі повоєнні роки, грошей у батьків не було. Довелося піти.
– Вам коли-небудь загрожувала небезпека?
– Звичайно. Найяскравіше з того, що я пам'ятаю, – коли провалився під лід. Але встиг схопитися за край. Водночас чув шум води.
– Скільки вам тоді було?
– Років 13 приблизно. Ми каталися на ковзанах. Ну, знаєте, хлопці дуріли. Ковзани були саморобні. І ось я зробив такий крутий поворот, що просто проламав лід. Хлопці мене рятували. Деякі побігли вперед, щоб пробити лід: якби мене почало зносити, вони б мене перехопили.
– Вони вас і врятували?
– Витягли. Я встиг схопитися за лід. Сільські хлопчаки ж усі здорові. Але підтягнутися було важко через течію. До того ж промок одяг. Коротше, хлопці витягли.
– Який ваш улюблений фільм?
– Їх багато. Я люблю складні фільми. Наприклад, "Темні часи" про Черчилля. Він такий філософський. Подобається "Картковий будинок" та інші. Там, де йдеться про урядові кола США. Тому що розумієш підґрунтя – що там і до чого.
– Улюблена ваша книга?
– Складно сказати. Річ у тому, що перша освіта в мене – філологічна. Зокрема література українська, російська, іноземна, антична. Довелося багато перечитати як за бажанням, так і мимоволі. Але з тих часів запам'ятався чомусь "Замок Броуді". Хоча не можна сказати, що якась одна книга мені подобається більше, ніж інші.
– Який президент потрібен Україні?
– Високопрофесійний, далекоглядний, сміливий. Який уміє швидко ухвалювати правильні рішення і знає, як сформувати дієву команду для наступу. Команда для мирного часу нам зараз не годиться.
– В описаних вами рис є конкретне ім'я чи це просто те, що ви хотіли б?
– Думаю, так. Я вже писав про це. Найкраще за всіх підходить [екс-начальник Головного управління військової розвідки Міноборони, колишній голова СБУ, генерал-полковник] Ігор Смешко. Є ще кілька хлопців, але вони не кандидати в президенти. А у Смешка багато потрібних зараз рис. Знання іноземних мов – уже не найголовніший критерій. Так, три мови – серйозно. Хоча це не головне. Найважливіше – ухвалювати кваліфіковані рішення. А це в ментальності військових людей. Чому я кажу про Ігоря? Ми ж у стані війни. Не тільки у військовому плані, але і в економічному, інформаційному тощо.
Мирний час – не для військових, він розслабляє. Що таке військова людина? Це оборона й наступ. Тобто ти маєш добре знати ворога і добре знати, який у тебе ресурс. Ти маєш знати, що вміє твій ворог, а сам – вміти більше, ніж він. Ти не полізеш в атаку на рожен, якщо знаєш, що у супротивника перевага. Отже, тобі потрібно вибрати момент, коли наступати, підтягнути резерви й ресурси. Коротко кажучи, не робити необачних і поганих вчинків, які на поверхні мають вигляд героїчних, але спричиняють важкі негативні наслідки. Серйозні військові, професіонали таких помилок не роблять.
Записав Олександр ПРИСЯЖНИЙ
