+10 Київ
Школа – це в'язниця
– Дмитрику, добрий день. Майже вже вечір опускається за вікнами. Я зловив себе зараз на думці, що я ще ніколи не брав інтерв'ю у Дмитра Гордона. І для мене сьогодні знаменний день. Тому що це вперше. У мене ще такого не було. Ну, і для тебе сьогодні знаменний день, тому що у тебе бере інтерв'ю Дмитро Гордон.
– Тільки хотів сказати.
– Я прочитав твою думку. Загалом, у нас роздвоєння особистості виходить. По-перше, я вдячний тобі, що ти погодився на це інтерв'ю. По-друге, я хочу тебе запитати для початку розмови: ось відколи ти себе відчуваєш? Твої найперші спогади, коли тобі скільки років було?
– Три роки.
– Запізно.
– Ну, можливо, і раніше.
– Що ти пам'ятаєш? Яке враження у тебе збереглося про цей час?
– Ну, було небо вищим, трава зеленішою...
– Зірки були яскравішими.
– Зірок не бачив: спав тоді ночами. Я пам'ятаю Чкаловський парк дуже чітко, біля якого я тоді жив. Пам'ятаю трошки Білу Церкву. Пам'ятаю, як ми гуляли на Хрещатику. І пам'ятаю, як у гості одного разу мав прийти дядько Фелікс. Я чомусь дуже радів, хоча я не знав, хто це, і взагалі не пам'ятав, який він.
– Ти ще не знав, що він багато їсть.
– Не знав. Але ім'я веселе – і мені здавалося, що це буде святково. Тому дуже чекав. Приблизно такі спогади.
– У тебе в дитинстві був кіт Герцог.
– Так. По-моєму, він був пізніше трохи.
– Ти його називав Гейцог. Він був дуже великий. І ти його страшно мучив.
– Так. Я знав, що буде це запитання, до речі.
– Я не знав, яким буде запитання. Я собі не виписував запитань жодних. Я просто говорю з тобою про життя. Але кота Герцога забути важко. Чому ти його так мучив? Ти його розривав, я пам'ятаю. Ти голову окремо намагався, тулуб окремо якось... Він від тебе ховався, він тікав, а ти все не вгамовувався. Що це було?
– Ну, ти мене зараз виставиш шкуродером. У мене потім проблеми в майбутньому можуть бути через це. Я його насправді не так і мучив. Просто коли гості приходили, я показував фокуси з ним. Я знав, наприклад, що якщо його заховати в кошик і накрити хусткою, потягнути за хвіст, він там перевернеться. І потім я відкривав хустку – і опа! – фокус. Але я не пам'ятаю, щоб я сильно його аж так, до знемоги, мучив. Хіба що я міг йому мстити іноді, коли він мене боляче дряпав кілька разів.
– Ну, кота вирішили віддати. Тобі сказали, що він поїхав вчитися...
– У циркове училище, так.
– Так. Ти повірив у це?
– Я якось не подумав, що в цирку немає котів.
– Ти думав, він буде дресованим котом, так?
– Може, єдиним у своєму роді. Я не знаю. Я взагалі тоді грав у приставку. Я пам'ятаю, приїхала жінка – забрала його. І я якось навіть із ним не попрощався особливо. Потім, коли вже я закінчив, відклав – кажу: "Де Герцог?" Кажуть: "Забрали вже". Я почав плакати тоді, мені шкода так стало...
– Засмутився, так?
– Так, так.
– Ти відчуваєш докори сумління? По-перше, за те, що ти так мучив Герцога, а по-друге, за те, що ти з ним не попрощався.
– Так. Узагалі цікаво, скільки він прожив. Напевно, його вже немає. Але...
– Але пам'ять про нього...
– Пам'ять про нього жива, так.
– Тебе гріє.
– Так, так. Однаково добрий був кіт. Шкода.
– Скажи: у тебе було щасливе дитинство?
– Так.
– У чому полягає щастя для тебе в дитинстві твоєму?
– У мене була гарна компанія з дитинства. Із багатьма я підтримую далі стосунки. Років із трьох-чотирьох, як ми в парку тоді збиралися з хлопцями, влаштовували війнушки з мечами, туди-сюди, – щонайменше із п'ятьма-шістьма із цих людей я сьогодні далі спілкуюся.
– Ну, чимало.
– Так, так. У віці чотирьох-п'яти років усе було взагалі шикарно. До школи – чудово. Удень можна було вийти на вулицю, потім я приходив додому, обідав, дивився мультики. Тоді тільки "Новий канал" запустили, я пам'ятаю. Ішов "Том і Джеррі" о 15.00. Теж, до речі, три роки було, я пам'ятаю точно. Мене садили за невеликий столик – я дивився мультики. І знав, що "о, зараз подивлюся – і піду знову на вулицю. Цікаво, хто там буде. Цікаво, хто що принесе".
– А що приносили?
– Приносили багато всього різного. Приносили і якісь машинки, і конструктори, і мечі – і все що хочеш. Я, щоправда, особливо свого ніколи не брав: мені не подобався пісок потім на речах. Усі починають возитися в пісочниці туди-сюди... Але це гарні спогади. Ось особливо до школи. Потім: із першого класу...
– Що сталося у школі? Розкажи.
– Школа – це в'язниця.
– Усе-таки?
– Так, це в'язниця. Це зайвий стрес, переживання. Ну що? Сидиш у будівлі. Спочатку, там, по чотири уроки, по шість було. Це ще терпимо. Але потім більше і більше. І вже якось не залишається ні часу, ні енергії на інші речі.
– У школі тобі не подобалося?
– У найпершій – подобалося.
– Тобто це залежало від школи?
– Так, так. Ось 38-й ліцей... Я ж до третього класу ходив туди. А потім якась історія була? У мене ж з англійською було погано. У нас вчителька була така собі.
– І ти пішов...
– Не я пішов – мене пішли. Ви мене відправили у британську школу. За Ростиком. Мені там не подобалося.
– Там були грубіяни.
– Ми коли туди увійшли, між іншим, я відчув запах дохлого пацюка і про це вам сказав. Ви сказали: "Ні, немає ніякого запаху. Це тут нова будівля".
– Виявилося...
– Там пацюк заритий. Ну, я не знаю напевно. Це так, образно. Але затхле місце. Досі згадую – мені іноді жахи сняться звідти.
– Хвилиночку. Я змушений перерватися. Ось сидить Ростик. Ростику, там був заритий пацюк?
Ростислав Гордон (за кадром): Я сиджу, іржу.
Дмитро Гордон – молодший: Ти пам'ятаєш цей запах?
Ростислав Гордон: Ні, звісно. Про що ти?
Дмитро Гордон – молодший: Ну, я ж не можу сам бути. Він же не в носі у мене був.
Ростислав Гордон: Який пацюк?
Дмитро Гордон – молодший: Ну, запах дохлого пацюка. Приблизно такий самий запах був у старій редакції, до речі.
– Скажу тобі по секрету: там теж був заритий пацюк. До того ж той самий.
– Але там мені подобалося набагато більше, ніж у британській школі. Там, крім пацюка, були грубіяни, так.
– Діти-грубіяни були?
– Так. Ну що це таке? Я пішов до третього класу – і я чую матюки звідусіль. У третьому класі. Мені це дуже не подобалося. І мені не подобалося те, яке лицемірство там панувало. Тому що всі такі гарні були біля своїх мам, батьків, учителів... І коли мені за приклад ставлять якусь дівчинку: "Ось подивися, яка гарна... Вона так добре вчиться..." А потім вона на перерві виходить і такі слова говорить... У мене взагалі вуха скручувалися від такого.
– Ти був культурним хлопчиком.
– Мені це не подобалося. Це якось неправильно було, неприродно. Це було неправильно.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– І що, ось поки ти вчився в британській школі, тобі все не подобалося?
– Мені страшенно не подобалося дуже багато моментів. Я протестував, до речі, тоді. Я пам'ятаю, у четвертому класі особливо. Я приходив додому, і мене мама питала, як минуло, – я кажу: "Погано". Навіть якщо воно було не дуже погано, я однаково казав: "Погано". Тому що загалом воно в підсумку складалося в не дуже добре відчуття. А потім був такий містер Ріган, як зараз пам'ятаю. Це деспот, тиран. Дев'ять класів зробив у... Це був чи то четвертий, чи то п'ятий клас. Дев'ять класів. Ну я виходив о 17.00 зі школи...
– Дев'ять уроків, напевно?
– Дев'ять уроків, так. Ну, клас – я урок маю на увазі. Кому це треба? Потім скасували, певна річ. Це не дуже все прижилося, мабуть. Потім вони зробили цю форму, яка сильно колола теж. Ну просто мінус на мінусі. Ну навіщо?
– Пацюк заритий був, форма колола, дев'ять уроків...
– Так. Ціни кусалися.
– Ну, це вже...
– Мене це тоді не турбувало, але зараз я вже...
– Це вже моє питання було – про ціни.
– Мені шкода просто. Це ж стільки всього можна було...
– Вони не просто кусалися – вони боляче кусалися.
– Так, так. Воно того не варте. Я підтримую зараз зв'язок рівно з однією людиною звідти. І то – він із паралельного класу. Ми зустрілися в Лос-Анджелесі. До речі, він прилітав нещодавно. І він мені тоді озвучив ціни. І шокований був – я не міг повірити. Він каже: "Нє, ну запитай". Так і було.
– Тобто від школи гарних спогадів у тебе практично не залишилося?
– Від британської – точно ні. Лише кілька.
У дитинстві я хотів стати режисером кіно
– Ким у дитинстві ти хотів стати?
– Режисером.
– Театральним, кіно?
– Кіно.
– Чому?
– Знімали твій кліп "С Новым годом"...
– Так. У якому ти брав участь.
– Так. І я побачив жінку, яка всіма командувала...
– У білому светрі ти був, як зараз пам'ятаю.
– Можливо, так. Там була жінка, яка всіма командувала. Я запитав, хто це. Мені кажуть: "Режисерка".
– Тобто тобі сподобалася жінка.
– Мені сподобалося те, що вона робила. Я не знаю чому. Потім якось у мене відклалося, що "о, режисерка – це здорово". І далі вже якісь фільми, які я любив дивитися в дитинстві, я почав переглядати багато разів, думати: "Добре. Як режисер, цікаво, робив це?" Я дивився якісь інтерв'ю з режисерами...
– Гарний кліп був. Я зараз згадую... Крім дітей моїх...
– Усе було добре.
– Ні. Там же знімалися якісь люди цікаві – у цьому кліпі... Роман Віктюк, Ада Роговцева. Таїсія Повалій та Ігор Ліхута, Леонід Буряк, Олександр Волков – баскетболіст, Ян Табачник, Тетяна Недєльська, Михайло Свєтін, Павло Глоба... Боже, усіх я згадав? Які люди грали у кліпі... І продюсером був Сергій Перман. Я пам'ятаю як зараз... Він тепер велика людина в Офісі президента, а тоді він був продюсером нашим. І коли я тебе з ним знайомив, я сказав: "Це Діма, а це продюсер Сергій Перман". Ти сказав: "Ммм, продюсер Сергій Перман..." Так?
– Ти пам'ятаєш це? Звучало солідно.
– Так. Добре. Режисером. Ким потім ти хотів стати, коли підріс трохи?
– Я досить довго хотів бути режисером. Ось із семи років і до того моменту... До 14, коли я почав музику писати. Я тоді почав трошки зважувати: "Можливо, кінокомпозитором". Тому що це досить близько було однаково, але мені здавалося, що оскільки в мене музика йде, треба ж цим користуватися. А з режисурою я себе не спробував ще на той момент. Тому думав, що я спочатку піду шляхом музики, а можливо, потім я буду режисером. Потім я надивився на те, як режисерам важко: уже років за два-три – і зрозумів, що режисером бути більше не хочу.
У 14 років я написав свою першу музику. Тоді я відчув свободу
– Переходимо до музики. З якого часу ти почав брати уроки гри на фортепіано? Скільки тобі було років?
– Чотири.
– Із чотирьох років.
– Так.
– Я маю перед тобою покаятися. Я думав: "Ну що там... Змушувати дитину грати на фортепіано? Дурість якась. Ну однаково дитина далі буде не пов'язана із цим. Навіщо хлопчикові грати на фортепіано?" Я не вірив у всю цю витівку.
– Ну, як і я.
– Нас двоє вже не вірило.
– Так.
– І потім раптом тобі почало подобатися. Чому? І з якого моменту?
– Із 14 років, коли я сів – і в мене пішло щось своє. Тоді сподобалося вперше.
– Тобто ти написав першу музику?
– Так.
– Тобі сподобалося писати музику?
– Так, дуже.
– Як вона народжується взагалі в тебе? Як музика з'являється? Ось мені композитори говорили різні, що є так званий дупний метод: коли ти сидиш і висиджуєш її – і є метод, як осяяння: раптом приходить – і все: тільки встигай ноти записувати. У тебе як відбувається?
– Щоразу по-різному. Іноді я можу просто жартувати, робити пародію на якусь... "О, нібито в цьому стилі давай зараз я придумаю за кілька секунд". Воно виходить ось просто так. Іноді висиджую. Так, іноді я довго висиджую. Я можу роками висиджувати одну тему.
– Роками?
– Так. Я роблю запис. Щойно щось починає з'являтися, я записую. І періодично я пронизую ці записи, слухаю за кілька років і розумію, що начебто все добре – можна працювати із цією темою. Або ж "ось у цьому моменті щось слабенько" або "кудись мене повело не туди", або "на щось схоже". Я доробляю – і потім уже далі працюю.
– Коли в 14 років ти написав першу свою музику, що ти відчув?
– Свободу. Тому що її не було, коли я грав музику. Можна було створити такий мінісвіт, у якому діють твої правила, і водночас розповісти якусь історію через цей мінісвіт. Ось це мені сподобалося. Це близько було до режисури. Це те, напевно, що я хотів би робити, якби став режисером. Але я зрозумів, що в музиці це зробити набагато простіше, тому що мені для цього не потрібен оператор або актори. І бюджет особливо не потрібен. Я можу просто сісти за інструмент – і просто з нічого зробити щось. Ось це мені сподобалося.
– Коли в 14 років ти написав першу музику, ти відчув те, що хочеш стати композитором, чи ні?
– Я думав узагалі, що я напишу ще кілька таких п'єс – і буду їх слухати. Сам для себе. Потім я думав: "Можливо, я коли-небудь що-небудь зніму і зможу використовувати цю музику там". І потім потихеньку я почав йти до того, що я можу це робити і мені подобається це робити, і я можу зробити це основним заняттям.
– А скільки тобі було років, коли ти написав цю музику, яку я вважаю блискучою, на мою думку? Ось це: там-та-та-там-та-та-тара-та-там-там... Вибач, якщо в нотах заплутався.
– 15 було. Нічого, досить близько, до речі.
– Тобто однаково заплутався?
– Нє, нормально.
– Дякую. Досить близько. 15 років?
– Так.
– У 15 років ти її написав. Легко чи висиджував?
– Коли як. Тоді, коли писав музику в той час, я намацував. У мене все просто з-під пальців ішло. Причому найпершу коли я писав... Я про це часто розповідаю, коли мене запитують. Я грав етюд Черні, який мені дуже подобався, але пальці мене не слухали того дня. Я зробив кілька помилок, і мені здалося, що воно чудово звучить. І я так почав трошки відходити від Черні – і потім вийшла перша п'єса в такий спосіб.
– Від кого ти відійшов тут?
– Тут я швидше надихався вальсом Хачатуряна з фільму "Маскарад". Просто за енергетикою швидше – не в нотному, не в гармонійному плані. Але я точно так само намацував. Я взагалі робив те, що мені зручно грати було тоді. У мене не було ніколи особливо техніки гарної. І я не почувався вільно за роялем. Я, звісно, не імпровізував ніколи до цього. Тому те, що було легко зіграти, і те, що було легко запам'ятати, я робив. Мені подобалося, там, наприклад, грубо кажучи, у двох руках дублювати акорди з октавою. Дубль. І я щось почав із цим робити – щось пішло. Палець туди, палець сюди, потім уже голова долучається: "О, добре. Можна продовжити тут так, тут – так". І я пам'ятаю, що я блоково її робив. Тобто в мене якийсь блок з'явився досить легко, відразу, потім минув якийсь час, і я думав, як продовжити, як зв'язати. Найскладніше – це зв'язки. Придумати – це кожен дурень може: там, кілька нот. Питання тільки в тому, як розвинути це і як довести до логічного завершення, щоб не стало нудно під час того, як це все відбувається. Але тут були проблеми.
– А хто з композиторів взагалі тобі подобається? Ти говорив зараз про Хачатуряна, про Черні...
– Так. Вони мені всі подобаються. Але в мене улюблених троє композиторів класичних.
– Хто?
– Це Бетховен, це Малер і це Шостакович.
– Шостакович?
– Так. І зі світу кіно – це Джон Вільямс, який у мене в голові з трьох-чотирьох років і грає. Тому що він тоді написав до такої великої кількості фільмів, що...
– Засів – і грає.
– Так, так. І досі.
– Так. Хто ще?
– Енніо Морріконе, якщо за фільмами теж іти. Ну, це найулюбленіші. А так – якісь моменти я ще можу вибирати в якихось конкретних композиторів, але щороку це різне.
Фото: Dmytro Gordon / Facebook
– У 15 років ти написав цей твір. І його показали у Савіка Шустера.
– Спочатку на "Мелодії двох сердець".
– Ні. Спочатку у Савіка Шустера.
– Ні. "Мелодія двох сердець" була спочатку. Савік Шустер – це був саме переддень Нового року вже.
– "Мелодія двох сердець" – це Віталій і Світлана Білоножки.
– Так.
– І показав Савік Шустер.
– Потім Савік Шустер, так.
– Це було дуже цікаво. Там увесь політичний бомонд був, уся еліта на чолі з [Петром] Порошенком.
– Так, так, так.
– І ти грав тоді. Я сидів біля телевізора. Це був прямий ефір, була пряма трансляція. У мене калатало серце, я пам'ятаю, хотів, щоб ти не збився, щоб не підвів Олесю [Бацман], яка влаштувала тобі це. Тому що я думав: "Якщо ти зіб’єшся – ще нічого. Але підведеш Олесю – незручно". Вона так гаряче відстоювала перед Савіком Шустером, що ти молоде, юне обдарування, і ти повинен зіграти... Ти боявся взагалі?
– Я боявся на "Мелодії двох сердець". Це було вперше.
– Ну так, там зал – 3600 осіб сиділи, Палац "Україна".
– Так, так. І в мене завжди були проблеми з таким виконанням – наживо. Я завжди переживаю. Причому воно так... Воно цікаво йде, тому що я переживаю – і в мене руки трошки тремтять. Потім я думаю: "Зараз усі побачать, що в мене руки тремтять, подумають, що алкоголік або наркоман". І ще більше тремтять. Потім дивлюся – уже й нога тремтить на педалі. І воно все так...
– "Потім голова тремтить, а потім сам тремчу". Так?
– Потім закінчилося тим, що коли на "Мелодії двох сердець" я грав цю п'єсу, мені в якийсь момент здалося, що нудна секція. І сам собі сказав: "Навіщо ти її написав узагалі? Пропусти. Це нікому не сподобається".
– І ти пропустив?
– Я пропустив, так. Я не знаю, наскільки це помітно було. Ну, ті, хто чув, – ті помітили. Ті, хто слухав раніше цю п'єсу. Для тих, хто не слухав, напевно, воно пройшло нормально. Але на Шустері на диво добре вийшло. Я пам'ятаю цей день. У мене у школі тоді був концерт теж. Це було, знову ж таки, перед Новим роком. І в нас хтось мав від класу піти на цей ранок і там щось зробити. У нас майже не було музикантів. Я і ще двоє хлопців об'єдналися в групу. Мене ще й на вокал посадили. І я тоді там залажав на вокалі. І коли на Шустера поїхав, я вже думаю: "Ну, там уже все: ніби лажа була". Якось я розслабився вже після цього, адреналін трошки минув. І спати хотілося, і нервів майже не було. Тому зіграв рівно.
– Тобто ти собою залишився задоволений?
– Так, цілком.
Уперше ідею писати музику мені підкинув Андрій Миколайчук
– Ну ось уже в тебе було два такі виступи. Я хочу просто сказати про людей, які, на мою думку, відіграли роль у твоїй творчій біографії. Знаєш, коли всі хвалили тебе, я думаю, що... Я дуже серйозно ставлюся до того, щоб не говорили "ось, це його просунули, це тому, що він син Гордона, це по блату" тощо.
І ми з тобою поїхали до Ігоря Поклада. Ігор Дмитрович Поклад – видатний український композитор, основоположник української естради й узагалі людина дуже високої вимогливості. Він спочатку так дивився: "Ну, ще один прийшов..." Ми до нього приїхали додому. Але коли ти почав грати те, що написав сам, я бачив, як він змінювався. І я зрозумів уже, що йому це подобається. І він сказав такі про тебе слова, після яких я зрозумів, що "це, напевно, воно". Потім був Роман Григорович Віктюк, який помер буквально нещодавно – наш друг, який тебе послухав і порекомендував тебе тут... Кому? Розкажи.
– Він познайомив із Ніною Іванівною Королюк, яка зі свого боку познайомила з [Євгеном] Станковичем.
– Це видатний композитор.
– Станкович і Поклад – так, це найбільші композитори на сьогодні в Україні. Одні з. Нарівні з [Валентином] Сильвестровим, якому вона теж показувала мою музику. Сильвестров, у принципі, спочатку говорив, що він готовий зі мною займатися, але потім трошки відсторонився.
– Різні стилі.
– Так. І я тоді з теорії нічого не знав. Я ж усе робив...
– Сильвестров – світового класу композитор. Так?
– Так, звісно. Звісно.
– І Станкович?
– І Станкович, так.
– Що Станкович сказав? Йому сподобалося?
– Так, Станковичу сподобалося. І я йому навіть краще тоді зіграв, ніж Покладу. І вдаліший набір композицій теж. Я от не знаю, на місці Поклада що б я тоді сказав, якби я почув те, що я грав на той момент. Мені здавалося на той момент, що це сильно, а зараз я розумію... Але якось він щось роздивився.
– Ну це нормально.
– Якось він роздивився тоді. Йому щиро дякую: Покладу. Тому що він прискорив процес мого екстерна. Я ж тоді закінчив на клас раніше.
– Школу.
– Так. Якби він не сказав свого слова, цього б не було. Тому дякую йому щиро. Спасибі тобі, що ми тоді це зробили.
– Він тобі дав крила своїм схваленням, я думаю.
– Так, так.
– Дивись. У тебе було питання: ти хотів іти вчитися на композитора чи ні?
– Так.
– Хотів?
– Так.
– І тоді стояло питання, що це буде: київська консерваторія або, може... Тоді ж іще не було війни. Можливо, московська консерваторія – тощо.
– Так.
– Ну і я пам'ятаю знаковий, мені здається, для тебе вечір: у Києві ювілей газети "Бульвар Гордона", з'їхалися видатні люди звідусіль, у залі було більше зірок, ніж на сцені. І наступного дня ми у вузькому колі вже далі догулювали в ресторані. Був банкет того дня, коли було свято в Палаці "Україна", і потім, наступного дня, за традицією, завжди після таких свят збиралося вузьке коло таке... Тут, між іншим: у Premier Palace, на восьмому поверсі. Там були, я пам'ятаю, Олександр Пороховщиков – пам'ятаєш? – покійний, актор чудовий, – Валентина Тализіна, Барбара Брильська, по-моєму. Загалом багато таких людей. І Віталій Коротич, Роман Віктюк... Цвіт і естради, і поезії. Юрій Рибчинський був, Валерій Леонтьєв, мені здається, і Едуард Ханок був. Багато людей було цікавих. І наприкінці ти почав грати. Пам'ятаєш?
– По-моєму, Андрій Миколайчук тоді мене підбив до цього. Теж важливий момент, до речі.
– Так.
– Я потім повернуся до цього.
– Давай йому скажемо спасибі. Узагалі треба говорити всім спасибі. Правда?
– Узагалі Андрій Миколайчук уперше підкинув мені ідею писати музику. Тому що я грав у тебе на дні народження – до речі, теж тут – сонату Бетховена першу у 12 років. І Андрій Миколайчук мені наприкінці сказав: "Надумаєш писати музику – пиши". Чи "телефонуй". Щось таке. І потім, за два роки, воно віддалося. Тому що я подумав: "А шо?"
– Оскільки сам Андрій Миколайчук сказав писати музику.
– Ну так. "Це ж нікуди не піде, – у мене в думках було, – для себе зроблю зараз. Чому б і ні? Треба спробувати, що це".
Волтер Афанасьєфф мені сказав: "Приходь сюди хоч щодня, поки ти тут, грай. Я кайфуватиму"
– І ось далі... Що таке доля? Ось ти зіграв тоді, і Олеся мені каже: "Дімі ж треба вчитися за кордоном. Тут не буде того класу". І одразу її ідея... Волтер Афанасьєфф, який композитор, володар двох "Греммі" й "Оскара" – правильно я кажу, так? – продюсер – кого? – Мераї Кері... Кого ще?
– Вітні Г'юстон, Селін Діон.
– Ну нічого собі прізвища...
– Навіть Майкла Джексона якось.
– Нічого собі прізвища... Так? І вони співали його пісні.
– Так.
– Тобто людина хо-хо. І Олеся каже: "Треба домовлятися з ним і везти Діму до нього на прослуховування".
– Ну, я не пам'ятаю деталей. Я не знаю, чи знала вона його на той момент. Вона знала Артема Боделяна.
– Так.
– Який знав Волтера. Я не знаю, як так вийшло...
Фото: Walter Afanasieff / Facebook
– Певна річ. Через Артема вийшла вона на Волтера, і ви з нею поїхали до Волтера.
– Так, 2011 року.
– У 2011 році. Тобі було тоді 16 років. Поїхали до Волтера Афанасьєффа до славного міста Лос-Анджелес.
– Так.
– Ось ви приїхали до нього... Розкажи, як це було.
– Ми приїхали. Він був трошки розсіяним того дня.
– У музикантів це буває.
– Буває, так. У нього, по-моєму, хтось був у гостях ще, якщо я не помиляюся. І він якось так: кілька слів туди, кілька слів сюди. Я пам'ятаю, що я сів за рояль, я почав грати, і в той момент він трошки сконцентрувався. Він зачинив двері в кімнату з роялем, щоб не було жодних шумів на тлі. Він сів, мене терпляче вислухав до кінця. Потім сказав: "Давай ще, якщо щось є". І я так десь три чи чотири композиції зіграв.
– Своїх?
– Так, усі свої. І він дуже тепло теж відгукнувся про музику. Чесно: деталей не пам'ятаю вже. Це було ввечері – я хотів спати. Це ж після перельоту 11-годинного. Але я пам'ятаю, що він дуже позитивно відгукнувся. Він ще сказав: "Приходь сюди хоч щодня, поки ти тут, грай. Я кайфуватиму". От якось так.
– Ось гарно все це. Так? Я – знаєш, що хочу сказати? От спасибі просто всім хочу сказати. Тому що люди, не шукаючи вигоди, допомагали тобі на різних етапах. Розумієш? Тому що бачили талант.
– Так.
– Це вкрай важливо. І ось наша програма – вона ще й тим гарна, що я просто хочу сказати всім, хто бачить таланти попутно: "Допомагайте їм. Вам зарахується". Правда?
– Так, це важливо.
Двоє українських професорів сказали мені: "Вам поки нема із чим вступати до консерваторії"
– Ось Волтер Афанасьєфф тебе подивився і сказав, що ти повинен вступати в Берклі. Так?
– Я передмову ще зроблю. Трошки довгу. Там важливий був момент просто пропущений. До того, як я тоді зіграв і Олеся сказала, що потрібно за кордон, був епізод, коли я хотів до консерваторії, тому що ми тоді ще думали...
– Київської?
– Так. І вперше якщо я прийшов із Ніною Іванівною до Станковича... Вона, до речі, не називала прізвища навмисно, щоб була об'єктивна оцінка повністю. Станкович дуже позитивно відгукнувся. Сказав, що "приходьте до нас". Йому дійсно сподобалося. І досі з ним спілкуємося. Я його періодично набираю, прошу про щось: рекомендація для візи або ще щось. Він дуже так: тепло...
Але потім ми прийшли, удруге, уже конкретніше говорити про вступ і що мені для цього потрібно. Нас прийняли тоді двоє професорів консерваторії, які – я дуже добре пам'ятаю – ось так от удвох сіли в таку позу одразу ж... Ось так ось це було. Тобто вже дискомфортно. І я зіграв те, що я грав Станковичу. Причому мені сподобалося, як я зіграв. Я від них почув два зауваження. Перше зауваження: "Юначе, якщо ви будете так голосно грати, рояль скоро розладнається". Друге зауваження: "А чого ви скачете лівою рукою? Ви обертання не вчили хіба? У вас не було класу з гармонії?" Ну і потім почалися запитання: "Чи вмієте ви писати гармонійний диктант?" – на слух, знання теорії, туди-сюди... І закінчилася розмова: "Ну, вам поки нема із чим вступати до консерваторії". Далі список. "Ось, займайся за цим усім. Коли будеш готовий, приходь ще раз. Складатимеш іспити", – тощо.
– Із цим ти поїхав до володаря двох "Греммі" й "Оскара" ...
– Ну, із цим я спочатку поїхав додому. Я трошки засмутився. Тому що я не розумів, чого від мене хочуть. Мені здавалося просто після оцінки Поклада і Станковича... Щонайменше я очікував на якесь слово підтримки, що "ось нічого, просто потрібно підучити, але ось, щодо композиції хоча б добре". Але я цього не почув. Я розумію тепер чому теж.
– Чому?
– Ну, це було занадто просто для них. Професори консерваторії дуже розпещені в плані музичних уподобань. І вони музику слухають трошки інакше. Не кожен із них є композитором.
– Так?
– Навіть той, хто пише музику, не щоразу є дійсно композитором. Багато хто з музикознавців, ґрунтуючись на тому, що вже було до них, виводять свою конструйовану композицію, яка перемагає на конкурсах, яку дивляться такі самі музикознавці й кажуть: "О, ось тут ви... Так, цей інструмент так ще ніде не грав. Хіба що у Стравинського в "Жар-птиці". Я зрозумів, що ви хотіли сказати. Це дуже концептуально..." Похвалив ось так от. І покритикують ще більше, ніж похвалять. Ось це консерваторія.
– Загалом, ти зрозумів, що в київській консерваторії тобі не вчитися. А тут Волтер Афанасьєфф каже, що з таким талантом треба вступати в Берклі.
– Так. І перед цим ще Олеся сказала, що треба на Захід. Це питання розглядали. Тоді вона теж свою думку сказала щодо цього. І ми поїхали дивитися університети Лос-Анджелеса, крім того, що ми зустрічалися з Волтером.
– Ви вирішили подивитися, що є.
– Ми три подивилися.
– Лос-Анджелес: музичний університет. Так?
– Зараз скажу. Loyola Marymount University першим був. Там дуже гарний був кампус: ну, територія університету. Просто як от у фільмах показують: зелена трава між будівлями...
– Трава сподобалася?
– Усе сподобалося. Люди такі привітні... Потім нам показує чоловік музичний зал: там усе так гарно... Потім зачиняє. Він як сторож там. І каже: "Знаєте, я тут теж навчався. Я був оперним співаком". І Олеся потім сказала мені на вухо: "Ні, не треба сюди йти".
– Таке нам не треба.
– Так. Потім був ЮСі Еллі.
– Це яке місто?
– Усе в Лос-Анджелесі. Або околицях. І потім USC (University of Southern California. – "ГОРДОН") – це університет...
– Теж Лос-Анджелес?
– Теж у Лос-Анджелесі. Це дуже відомий заклад. Там навчався Спілберг і багато хто інший. З музичної частини теж дуже багато випускників. І якби Волтер тоді не сказав, що потрібно в Берклі... Я просто запитав у нього, я кажу: "Мені дуже подобається USC". Я відчув, що я міг би там навчатися. Це якраз от ідеальний варіант був. Він каже: "USC – це більше для тих, хто добре співає. Тих, хто йде таким, більш медійним шляхом". Каже: "Якщо тобі потрібна база і гарна музична школа, іди в Берклі".
– І ви поїхали в Берклі.
– До бабусі з дідусем.
– Так. Поїхали в Бостон.
– Так.
– У Бостоні пішли на екскурсію з Олесею в Берклі. Подивилися...
– Подивилися. Я не скажу, що мені прямо клас як сподобалося. USC подобався більше візуально. Але я розумів, що якщо Волтер сказав туди... І я подивився теж список випускників: хто там був. Звідти випустився Говард Шор, композитор музики до "Володаря перснів". Я дуже любив цей фільм у дитинстві і цю музику. І досі. І я зрозумів: "Добре, якщо база – туди". І я вирішив, що це правильно.
– Вам показали інструменти XVII століття, якими грають, на яких грають студенти.
– Так, так.
– Вам показали розкішний зал Берклі, один із найкращих у Сполучених Штатах. Так?
– Так, так. Зал гарний.
– Показали ще багато чого. І загалом, тобі здалося, що Берклі – це воно. Так? Тим паче, що Волтер порадив.
– Воно відчувалося правильним тим, що не було настільки розслабленої цієї атмосфери, як у Каліфорнії. Мені здається, у Каліфорнії важко вчитися було б.
– Так.
– Бостон усе-таки трошки такий, затягнутий був.
– Ну, студентське місто.
– Студентське, так. Але погода була похмура – на сонечку не полежати. Трави немає – це місто. Їздять машини. І я розумів, що мені потрібно абстрагуватися від усього і просто, дійсно, нагнати базу.
– Тобто було зрозуміло, що це найкращий у світі музичний університет: композиторський особливо факультет? Скажи.
– Це важко сказати. За деякими версіями – так, він на сьогодні найкращий.
– Його вважають найкращим у світі.
– Так. Але хтось каже, Juilliard у Нью-Йорку кращий. Хтось каже, що ще якийсь. Але багато хто визнає, що Берклі – це воно.
– Ну, кажуть композитори, що Берклі – номер один у світі.
– Ті, які туди ходили.
– Ні, ну, слухай, це таке, знаєш, загальноприйняте висловлювання, визначення. І далі дива відбуваються. Волтер каже, що він хоче особисто тебе туди привести і відрекомендувати як свого учня. Я правильно кажу?
– Я не знаю, особисто він це сказав чи Олеся йому дала таку ідею.
– Ні, ні, він це сказав Олесі, що ти йому так сподобався, що він хоче особисто з тобою поїхати в Берклі на іспити.
– Мені здається, це говорила його вихованість, але потім уже не відкрутитися було.
– Ну, ти скромна людина, і мені ця скромність подобається. Проте він сідає в літак...
– Це пізніше вже було.
– Пізніше, звичайно.
– Це ми вже повернулися. Потім я поїхав вступати в серпні 2011-го.
– І він прилетів туди.
– Так, він прилетів туди. Ми там зустрілися...
– От фантастика теж: така людина сідає в літак із Лос-Анджелеса, летить у Бостон, щоб тебе відрекомендувати.
– Так.
– А ти відчував узагалі, наскільки це чудово і наскільки це схоже на казку?
– Ну, у мене це ще зі Станковича почалося. Тому...
– Казка почалася зі Станковича.
– Так. І з того, що я школу закінчив передчасно. Закінчував. Ще не закінчив на той момент, але...
– Іспити складні були в Берклі?
– Я до них готувався пів року. Ми готувалися з двома педагогами. До речі, слова подяки теж: Тетяна Олександрівна Лінкова – моя педагогиня з фортепіано із шести років. Без неї взагалі нічого б не було, тому що коли я у 12 років зателефонував і сказав: "Я не хочу вже займатися музикою", – вона мене переконала залишитися. І взагалі її терпіння не має меж. Бо вдома я багато разів узагалі не займався, приходив на урок непідготовленим, і якось їй вистачало терпіння й далі зі мною працювати.
– Щось бачила, видно.
– Так, очевидно. Друга педагогиня – Олена Миколаївна Галузевська – з теорії музики, із сольфеджіо, гармонії та решти. Ось із нею ми якраз за рік до Берклі приблизно познайомилися. Вона мене витягла повністю з теорії. Я теорії ніколи не вчив. І ми з ними двома готувалися до цих іспитів. Треба було зіграти. Причому композитори могли грати дві п'єси.
– Одну свою, одну чужу.
– Так. І я готував тоді грати Шопена – прелюдію, по-моєму, 24-й номер. І готував грати свій твір. Там потрібно було, щоб не більше ніж три хвилини, як на мене. Так, шість разом. Плюс до цього, потрібно було імпровізувати, чого я робити не вмів. Я відмовився імпровізувати на іспиті: сказав, що "вибачте, я не джазовий музикант". Ну, вони з розумінням поставилися.
– Ти ще характер виявив.
– Ні, я не хотів ганьбитися. Я б нічого не зіграв путнього. Навіщо? На слух був іспит. Це ми готували з Оленою Миколаївною. Вони насправді не такий важкий іспит робили на слух. Я думав, там буде зараз...
– А Волтера пропустили на іспити?
– На перший – ні. Там дві частини було: іспит і потім інтерв'ю. Волтер пішов зі мною на інтерв'ю вже. На іспиті він запитав: "Чи можу я піти?"
– Вони сказали: "Ні"?
– Вони сказали: "Ні".
– Але коли він із тобою пішов на інтерв'ю, відіграло якусь роль у твоєму вступі те, що така іменита людина – ще раз: дві "Греммі" та "Оскар", і продюсер, вибач, Мераї Кері, Вітні Г'юстон... Хто там ще?
– Ой, багато хто. Я не знаю навіть, із кого почати.
– Майкл Джексон – ти говориш, він виконував його пісні.
– Ну, Леону Льюїс ще візьмімо, Кенні Джі. Купа людей. Андреа Бочеллі.
– Так?
– Так, звичайно. Джордж Гробан – ну довгий список.
– І Барбра Стрейзанд.
– Так, Барбра Стрейзанд.
Фото: Dmytro Gordon / Facebook
– Так, Дімо... Ну от те, що він прийшов із тобою і сказав, що ти його учень, і він просить, щоб тебе прийняли, відіграло роль?
– Я думаю, так. Берклі дуже комерційно спрямований. Тому... З іншого боку, там ніколи не знаєш, що саме відіграло роль. Мені здається, відіграли роль дві речі. Перше – це те, що під час іспиту, після того як я зіграв дві композиції, – мене запитав екзаменатор і чомусь звернувся до мене "Дмитре Дмитровичу". Я не знаю, звідки в нього така інформація була. Шостакович був Дмитром Дмитровичем. Можливо, звідти. Може, він навіть не знав, що я дійсно Дмитрович, а просто вирішив приколотися. Він сказав "Дмитре Дмитровичу".
– Американець?
– Так, американець.
– Нічого собі...
– Він запитав, чи можу... Як він?.. Запитав, чи граю я Баха, чомусь. А я саме грав Баха завдяки Тетяні Олександрівні. Я зіграв початок фуги ре-мінор. Він послухав дві хвилини – потім каже: "Дякую дуже, досить". І він ніби приймав іспит, а жінка ще сиділа, записувала все. Мені здається, це був поворотний момент.
– Тобто тобі допоміг Бах.
– Так, так, можливо. Бог.
– Треба йому подякувати.
– Бог і Бах, так.
– Треба йому подякувати. Добре, ти вступив до Берклі...
– Зараз. Інтерв'ю – ще цікавий момент.
– А, давай.
– Там студенти брали інтерв'ю: випускники. І там був такий темношкірий хлопець дуже веселий, на розслабоні. Стандартні запитання: "Чому ти хочеш вчитися у нас?" Я пам'ятаю, це важливе запитання. Не можна відповідати "тому що це Берклі, тому що я, отже..."
– Не можна?
– Не можна. Тому що всі так відповідають. Треба було знайти іншу якусь фішку. Я не пам'ятаю вже, що саме я відповів, але відповіді були цілком собі. Волтер грав роль ніби мого перекладача під час цього всього теж.
– Але всі розуміли, хто це? Хто перекладає?
– Ну, наприкінці: коли інтерв'ю закінчилося – він цього хлопчину постукав по спині і каже: "Ну, ти знаєш, узагалі я Волтер Афанасьєфф, – туди-сюди, туди-сюди, – так що ти, напевно, лизав би мені дупу більше, якби ти знав це на початку".
– Так сказав?
– Так. Жартома. Вони посміялися просто. Я не знаю, чи зробив цей студент якісь позначки потім, тобто чи відіграло це, дійсно, роль чи ні. Можливо. Уже не дізнатися. Але це було не зайвим: те, що він тоді був присутнім. Щонайменше він мені додав упевненості. І хтось, можливо, в обличчя його і знав, бо він там раніше читав кілька разів лекції, якщо не помиляюся, чи майстер-клас – щось таке.
– Добре. Ти вступив – ти відчув щастя від того, що ти студент Берклі?
– І так, і ні. Так – у тому плані, що я зрозумів, що нарешті я займаюся тим, що мені знадобиться, і не втрачаю час незрозуміло де в компанії незрозуміло кого. Ну, 30 людей у класі сидять, слухають інформатику, і вчителя не чути, тому що всі перекрикують. І я сиджу й чекаю моменту, коли я вже поїду додому і щось, можливо, корисне зроблю. Тому в цьому плані – так.
З іншого боку, я розумів: це знову за парту сідати. Так воно і було. А по-третє, це далеко від дому. Це важко було все-таки спочатку. Потрібно було звикати до того, що інша мова, інша культура. Треба було самому прати речі, готувати, якщо потрібно готувати. Розуміти, де поїсти, що поїсти.
– Я пам'ятаю, як ми з Олесею прилетіли тоді подивитися, як ти влаштувався, і бабуся з дідусем прийшли. Пам'ятаєш?
– Так.
– Я думав: "О, Берклі, американський гуртожиток – це, напевно, крутість неймовірна". А коли я побачив цей гуртожиток, я зрозумів, що він не сильно відрізняється від гуртожитків Київського будівельного інституту часів моєї юності.
– Ну не знаю. Я не був у Київському будівельному.
– Ростик із нами був. Ні, Ростика з нами не було?
– Ні, Ростика не було. USC у цьому плані, до речі, набагато кращим було б. Тому воно мені візуально подобалося більше. Так, Берклі – стара будівля...
– Гуртожиток не фонтан, так.
– Це ти один із гуртожитків бачив – у якому я жив. У нас їх було три на той момент.
– Решта ще гірші?
– Так. Один із яких раніше був психлікарнею. Вони його купили, перебудували. Там ще міфи ходили, що примари нібито мешкають.
– І вселяються в деяких композиторів. Так?
– Можливо. Можливо.
– Проте от ми зайшли в їдальню вашу – у вас там шведський стіл був.
– Так.
– Ось тут, звичайно, бомба, я тобі скажу. Нас пустили поїсти ще. Пам'ятаєш?
– Так, так. Ну в мене були паси для гостей.
– Так. Ну ми прийшли поїли, ще й морозиво. Так смачно все... Береш що хочеш. Фантастика для студентів. Це гарно було.
– Настільки смачно було дійсно?
– Так, смачно було реально.
– Не знаю. Воно так іноді дуже навіть непоганий вибір, а іноді такий собі.
– Ти просто звик. Ми з голоду були, тому нам пішло нормально.
– Можливо. Вони під кінець жлобитися почали. Зараз розкажу. Коли ви приїжджали, у нас ще були таці. Можна було взяти тацю і піти набрати собі. Вони потім зрозуміли, що люди часто беруть і недоїдають. Прибрали таці. Сказали, це травматично, чи якусь фігню придумали.
– І?
– Ну, треба було потім у черзі простоювати щоразу. Тобто йдеш по одну страву – стоїш у черзі з 15–20 осіб. Уже ніби запізнюєшся, і другу страву не встигаєш підійти взяти.
– Ти обурився?
– Мені це не подобалося, так.
– Вивів усіх на протест. Ні?
– Не виводив. Я просто пішов із гуртожитку і потім їв сам.
Барбра Стрейзанд у спілкуванні дуже скромна, вихована і незарозуміла
– От ти навчався в Берклі, став композитором, поїхав у Лос-Анджелес: туди, де живе Волтер Афанасьєфф...
– Так.
– Ми до тебе знову приїхали з Олесею тоді в Лос-Анджелес уже, випили з Волтером багато горілки.
– У "Трактирі".
– Як зараз пам'ятаю. Ресторан "Трактир", так.
– Це не справжній трактир, але...
– Весела людина Волтер, звичайно. Лос-Анджелес – столиця кіноіндустрії світової.
– Так.
– Величезна кількість зірок. І ось Волтер почав тебе залучати – уже дипломованого композитора Берклі – до роботи з видатними світовими зірками.
– Так.
– От давай перерахуємо зірок світових, із якими ти вже працював як композитор. Ось Барбра Стрейзанд. Так?
– Барбра Стрейзанд, так. Але я маю зробити виноску: я не писав для неї музику – я робив різні завдання. Запис – так, аранжування десь – так. Але поки що...
– Запис і аранжування. Ну ти...
– Там черга просто зі стількох композиторів...
– Але ти допомагав Волтеру, який для неї робив альбом.
– Так.
– І зараз робить другий альбом. І ти знову працюєш із Барброю Стрейзанд.
– Так.
– Скажи: як вона взагалі зблизька?
– Дуже добре. Їй же 80 років уже. Дуже гарний має вигляд.
– Як спілкуватися з нею? Я хочу сказати нашим глядачам, що я зараз беру інтерв'ю у людини, яка ось запросто спілкується з Барброю Стрейзанд. А скажи: як вона у спілкуванні?
– Ну, не запросто, а за таких обставин. Я не можу їй зателефонувати серед ночі і сказати: "Мені сумно".
– Ну, тому що тобі просто не сумно. Проте як вона у спілкуванні?
– Дуже скромна. Вона мені здалася дуже скромною, дуже вихованою. Вона запитала, коли Волтер нас уперше познайомив, це було під час запису оркестру... Ну, дуже незарозуміла.
– Що запитала?
– Запитала, звідки я. Я сказав: "З України". Вона сказала: "О, я знаю одне слово: "До побачення". Але це вона не хотіла позбутися мене – це просто було...
– На цьому ви і закінчили. Так?
– Я помітив важливий момент. Ми записували у студії імені Барбри Стрейзанд у Sony Music.
– Її особистій?
– Її особиста студія, так. У неї там окреме місце для паркування, я пам'ятаю. І всі так обходять машину і кажуть: "Це місце Барбри Стрейзанд. Обережно". Люди, коли довгий день запису, їдять, залишають якісь пластикові контейнери, коробки... Мені запам'яталося, як насамкінець вона особисто ходила, збирала ці контейнери і каже: "Це ж моя студія. Треба прибрати все". І особисто викидала.
– Приколювалася?
– Ну як, напівприколом. Але вона не обурювалася – вона просто пройшлася ось так, контейнер звідси, звідси – у відро для сміття.
– Видно, що це зірка світового класу, по ній?
– Так.
– Вона несе себе як зірка?
– У неї аура є.
– Є?
– Так. Але вона не поводиться як зірки українського або російського шоу-бізнесу. Вона не зарозуміла.
– Вона добре співає ще?
– Дуже. З першого тейку.
Фото: EPA
– От цікаво. Я бачив, як записуються зірки української і російської естради. Мало хто записується з першого разу.
– Так.
– Я тобі скажу, з усіх, кого я бачив записи... Я ж і співав із багатьма, якщо можна назвати це словом "співав"...
– Співав, співав.
– Дякую на доброму слові. "Этот стон у нас песней зовется". Я бачив записи багатьох. От я тобі скажу так: Йосип Кобзон – із першого разу. Олександр Розенбаум – із першого разу, Тамара Гвердцителі – з першого разу. Ось встав, записав – і Володимир Бебешко каже: "Дякую, більше не треба. Краще вже не буде".
– Так.
– Стрейзанд із першого разу записується?
– Як правило, так.
– Одразу?
– Так.
– Раз! – і пішла – так?
– Так. Причому протягом багатьох років.
– Завжди так.
– Ну взагалі мурашки шкірою, коли слухаєш, як співає Барбра Стрейзанд: і навіть у запису.
– Мурашки шкірою?
– Так. Я розповім зараз історію. 2002 року Волтер написав для неї пісню, яку вона теж заспівала з першого разу тоді. Але зараз я до цього повернуся ще. Там дуже цікава передісторія. Він написав її разом із поетом, який на той момент переживав важкі часи: його дружина, з якою вони ходили до психотерапевта чи до психолога сімейного – щось таке, – вона із цим психологом чи психотерапевтом почала зустрічатися потім і, по суті, подала на розлучення. Розлучення в Америці – це дуже погана штука. Особливо для чоловіка. І Волтеру потрібно було написати цю пісню в той момент для Барбри Стрейзанд. Він запросив цього поета до себе додому і каже, що о 4.00 він чогось не спав, вийшов у двір до себе, а у нього тоді велика територія була, побачив, що цей поет сидить на лавочці, його осяює місячне світло, він сидить із папером, і папір мокрий від сліз. І він написав: прямо у нього пішло – за одну ніч. Він показав Волтеру те, що він зробив. І вони без єдиної правки записали потім цю пісню з Барброю Стрейзанд, яку вона заспівала з першого дубля. Пісня до мурашок. Виходить вона, щоправда, тільки зараз. Тому що на той момент, як мені Волтер сказав, Барбра Стрейзанд вийшла заміж – і альбом набув таких, веселих, барв. А пісня занадто трагічною була. Вона її просто відклала.
– Ти дивись.
– Так. Це дуже часто буває.
– 19 років пісня чекала.
– Так. Це буває часто: геніальні твори з різних причин, часто не пов'язаних із силою самої пісні, відкладають.
– Дуже цікаво.
– Ну, я сподіваюся, що все-таки зараз вона вийде, і це буде дуже сильно.
– Ти сфотографувався з Барброю Стрейзанд?
– Ні, вона не любить фотографуватися.
– Та ти що!
– Я у Волтера запитав – говорить: "Не проси її".
– Добре. Кого ще з великих музикантів світового класу ти бачив за цей час, із ким ти працював, кому ти тиснув руку, хто ходив із тобою поруч, дихав із тобою одним повітрям?
– Ніл Даймонд. Це не дуже відоме ім'я тут, але там це як Окуджава, припустимо. Аналог. Це така легенда кантрі-музики в Америці. У 60-ті роки, якщо подивитися сьогодні статистику і чарти того часу, хто в Америці був на першому місці: Елвіс Преслі, Барбра Стрейзанд, The Beatles, Ніл Даймонд. У першій п'ятірці, десятці вони періодично зсували одне одного.
– Цікава людина?
– Так. Він, щоправда, хворий уже: у нього Паркінсон.
– Але аура є?
– Так.
– Далі.
– Треба подумати.
– Кенні Джі, напевно?
– Кенні Джі, так.
– Але скажи, хто це.
– Це найвідоміший, мабуть, на сьогодні саксофоніст.
– У світі.
– Так. Якщо ви чули щонайменше одну пісню із саксофоном, великий шанс того, що це був Кенні Джі.
– Тобто номер один у світі?
– Мабуть. Хоча багато хто так, скептично, налаштований щодо його звуковидобування. Там уже такі, музикантські, теми. Але так, це, мабуть, найвідоміший і найтоповіший саксофоніст на сьогодні.
Рекомендації для візи мені підписали Кенні Джі, Леона Льюїс і Девід Фостер
– Але що цікаво: коли завели мову про те, щоб тобі зробити робочу візу, щоб ти міг за законом працювати у Сполучених Штатах Америки... У тебе ж контрактів багато. Хто тобі дав рекомендації особисті, письмові для отримання візи?
– Кенні Джі.
– Хто ще?
– Леона Льюїс. Це відома британська співачка. Девід Фостер, друг Волтера.
– Оце так...
– Один із найтоповіших продюсерів у 80-ті, 90-ті, 2000-ні.
– Так, Девід Фостер – це крутизна яка крута...
– Так. Це, можна сказати, основна така людина. Із ним пов'язані всі: від Майкла Джексона до Вітні Г'юстон. Усі найбільші хіти – це Девід Фостер.
– Тобто Девід Фостер рукою написав тобі рекомендацію?
– Так. Перебуваючи в турі Азією, я очікував десь два тижні. Так, він підписав.
– Фантастика. Дивися. Тобто ці люди, які є символами світового істеблішменту музичного... Ось він не гребує витратити час, щоб талановитому хлопцеві звідкись з України написати якісь важливі рядки. Так?
– Ну, він підписав. Він не міг витрачати час на те, щоб писати самому. Це занадто витратно. Але він підписав.
– Девід Фостер.
– Так. І побажав мені успіху. Я йому потім написав подяку: після того, як я отримав візу. Я написав: "Дякую вам, бо завдяки, зокрема, вашому листу я зміг продовжити тут перебування і працювати далі".
– Він тобі відповів?
– Він мені відповів, так. Він сказав, що "я тобі бажаю успіху". Якось так, по-доброму.
– А Кенні Джі особисто – так? – рукою написав.
– Ну, теж підписав. Ніхто не писатиме. Це ілюзії. Люди кажуть як? Вони кажуть: "Надішли мені свою музику". Я надсилаю музику. Потім вони кажуть: "Надішли лист. Я підпишу без проблем".
– Зрозуміло. Добре. Треба сказати, що в тебе був чудовий запис, мені здається: музика дуже гарна і запис гарний з оркестром київської філармонії. Так?
– Так.
– Під керівництвом маестро Романа Кофмана.
– Так.
– Видатний диригент загалом. Він особисто диригував оркестром. Вони виконали твою музику. Дуже гарно.
От на сьогодні як тобі здається, ти як композитор маєш шанси стати мегакрутим композитором?
– Я думаю, так. Але тут багато чинників.
– Яких?
– Бути у правильному місці у правильний час – найважливіший чинник.
– Ну, ти у правильному місці. Ти працюєш у Лос-Анджелесі.
– Тепер потрібно у правильний час бути теж. Є композитор такий Алан Сільвестрі. До речі, випускник Берклі теж. Якщо не помиляюся, він був саксофоністом. І одного чудового дня йому зателефонували. Запитали: "Це Алан Сільвестрі?" Він каже: "Так". – "У нас є ось фільм. Ми хочемо, щоб ви написали музику". Він не писав музики взагалі, він саксофоніст. Каже: "Добре". Потім виявилося, що вони не тому Алану Сільвестрі зателефонували. Зараз, на секундочку, це композитор фільмів "Назад у майбутнє", "Ніч у музеї"... Там дуже великий список. "Форрест Гамп".
– Тобто є шанс, що телефонуватимуть мені, а дотелефонуються до тебе?
– Так.
– Тобто шанс цей є?
– Є. Може бути й навпаки. Ти тоді погоджуйся – я напишу.
Фото: Dmytro Gordon / Facebook
– Ти написав музику зараз до голлівудського фільму. Китайці знімали в Голлівуді, так? Що це за кіно?
– Ми ще працюємо поки що.
– Ну, ти закінчив свою частину вже?
– Не до кінця. Тому що в мене ще немає останніх кількох сцен.
– Скільки часу ти писав музику цю?
– Із 19-го року.
– Протягом двох років.
– Так. Ми потрапили в COVID-19 просто. Сталося так, що ми мали закінчити ще в березні 20-го. І в Китаї якраз уже лютував COVID-19. Вони, по суті, подумали: "Чого ми зараз закінчуватимемо фільм? Кінотеатри зачинено".
– Тобто це художній фільм, який випускає Голлівуд на замовлення Китаю?
– Я не знаю подробиць ось так – на 100%. Я знаю, що це китайське спонсорування, це китайська компанія, яка водночас розташована в Лос-Анджелесі. Тому що проплачування мені йшло з міста Гліндейл. "Тайммашин Філмс" компанія має назву. Вони вирішили зробити такий фільм ніби для Китаю, але водночас усі зйомки проводили в Лос-Анджелесі з актором Елайджею Вудом – зіркою "Володаря перснів".
– А, зрозуміло.
– Це кримінальна драма на актуальну тему: застосунків та ігор, які приводять дітей і підлітків до самогубств.
– Тобі цікаво було писати музику для голлівудської картини?
– Ну, я ж це й хотів робити. Звісно.
– Тобто ти сьогодні хочеш працювати все-таки в кіно?
– Так.
– Цей фільм – з огляду на задум режисерів і продюсерів, подивляться сотні мільйонів людей у світі.
– 2 млрд китайців, можливо.
– Скажи, будь ласка, кудись висуватимуть його? На якісь премії?
– Так, на фестивалі, звісно.
– Може, на "Оскар" навіть?
– Не знаю. "Оскар" – це теж своя мафія і свої правила там діють. Тому...
– Але кудись висуватимуть?
– Кудись будуть, так.
– І можливо, що ти прославишся.
– Можливо.
– А ти хочеш прославитися?
– У принципі, фотографи мені не загрожують і композиторів ніхто не переслідує. Тому – так. Чому б і ні?
Є варіант, що штучний інтелект писатиме музику для фільмів найближчим часом
– Тобі днями виповнюється 26 років.
– Так.
– От скажи, будь ласка... Ти багато встиг уже, я вважаю. Ну, реально багато. Ти здобув фундаментальну освіту. Ти живеш у Лос-Анджелесі. До того ж не просто на правах біженця чи емігранта – ти працюєш там. Ти заробляєш пристойні гроші, ти платиш податки, ти ведеш легальний, гарний спосіб життя, ти спілкуєшся з видатними людьми світового значення, ти займаєшся улюбленою справою... Ну, у 26 років це досягнення, звісно ж. Ну, ось де верхня межа? Ти її бачиш: свою верхню межу?
– Ну, до верхньої межі дуже далеко ще. Дякую, по-перше, за компліменти.
– Ну, я ж правду кажу. Тобто верхньої межі ти не бачиш поки що?
– Вона гігантська, вона висока дуже в Америці. Я думаю, що якби я був у Києві, то я б, напевно, її бачив і думав, що років чотири – і, напевно, я буду вже там, якщо все правильно піде. В Америці – я не знаю, де верхня межа.
– Як тобі здається у твої практично вже 26 років, життя вдається? Ось це те, про що можна мріяти? Чи ти чимось не задоволений?
– Ну, я багато чим незадоволений, звісно. Ну, музична індустрія сьогодні дуже змінюється швидко. Ми не знаємо, що буде за 5–10 років. Є варіант, що штучний інтелект писатиме музику для фільмів найближчим часом.
– І тоді...
– Багато людей залишиться без роботи. Тому що, по суті, сьогоднішня функція кінокомпозитора – це створити атмосферу протягом певної сцени. Так було й раніше, але раніше були ще такі, принципові, режисери, у яких був свій задум і які говорили: "Я хочу зробити таку картину і я хочу поламати стереотипи, я хочу зробити щось нове й цікаве". Сьогодні їх не так багато, їх пригнічують студії. Студіям потрібна окупність. Тому дуже часто режисер не має права голосу, а якщо має, то він цілковито підпорядкований тим стандартам, які пропонує йому студія. І вони просто хочуть музику "як у когось". Ось "напишіть мені музику, як у "Бетмені", наприклад. І що робить композитор? Він слухає "Бетмена"...
– І пише таку саму музику.
– І пише. Там мінімальні зміни, щоб не засудили. Але ось воно має бути дуже близько, тому що інакше режисер скаже: "Ну, ні. Ну, ось же "Бетмен". Це ж не схоже. Давай іще". Й із цими функціями цілком впорається машина.
– Але ти ж не тільки до фільмів пишеш музику, не тільки для виконавців, але й для ігор якихось комп'ютерних, я так розумію?
– Ну, от зараз аплікація ця, дитяча, із дракончиком: маленький блакитний дракончик.
– Що це означає?
– Це аплікація, яка йде разом із принтованою книгою, надрукованою. І за допомогою планшета або телефона, смартфона можна побачити, як картинки оживають, можна якось взаємодіяти з персонажами в цій історії. Ну, така ось... "Розширена реальність" це називають. Мені це більше подобається, ніж фільми, якщо чесно. Я взагалі вважаю, що за цим майбутнє. Тому що, судячи з того, що сталося після COVID-19, кінотеатри закриватимуть.
– Невже?
– Так. Вони набуватимуть ролі театрів, а згодом люди розучаться ходити взагалі в кіно ось так: прийти і заплатити, там, $20, грубо кажучи, і сидіти з іншими людьми в одному залі.
– Але це ж магія: великий екран, зал... Це ж не просто вдома лежиш на дивані і дивишся телевізор.
– Ну, а поруч там чолов'яга кашляє чи дитина кричить. А вдома – ні. Удома можна сісти спокійно у своїй атмосфері. Не сподобався фільм – перемкнув. Це кому що подобається. Тому ігри, розширена реальність, віртуальна реальність – я думаю, що за цим майбутнє. Там потрібна музика. І чесно кажучи, мені це подобається навіть більше. Тому що музики потрібно менше, але часу на роботу дають більше, і можна краще пропрацювати кожну секунду. У фільмі ти женешся. Ось я коли писав до цього китайському фільму, коли ще не було COVID-19, мені ставили дедлайн: "Потрібно вісім хвилин музики післязавтра". Чотири хвилини музики на день. Якщо складна сцена, це дуже багато. Це 10–12 годин роботи на день.
Я працюю від шести до 12–14 годин на день
– А скільки ти працюєш щодня?
– По-різному. Від шести до 12–14 – залежно від дедлайнів.
– Голова не починає обертатися у зворотний бік від такої кількості музики?
– Так, починає. І вухо замилюється, і спина болить, і вуха теж болять від навушників, коли довго слухаєш. Є свої мінуси. Тому мені не подобається цим робота з кіно, але подобається більше робота із грою: коли можна менше часу проводити за музикою, але якісніше її робити. Тому що вона циклюється.
– Ти сказав, спина болить. Ти все-таки спортсмен. Давай ми скажемо: чотириразовий чемпіон Європи серед дітей... Чи юнаків. Як правильно?
– Юнаків, так.
– Серед юнаків із карате.
– Це в минулому житті вже було.
– Однак. Яку це має назву?
– Нунчаки.
– Нунчаки, так. Тобто ти чемпіон Європи з нунчаків. Так?
– Із ката зі зброєю. Там різні претенденти виступали з різною зброєю. Ката – це показовий бій, так званий бій із тінню.
– Так. Я тобі скажу, що, звісно, коли я бачив, як ти спілкуєшся зі зброєю: із нунчаками...
– І з тарілками.
– І з тарілками. Ну, коли двоє нунчак іще в руках, і ти, там, починаєш ось це робити, голова паморочиться, чесно кажучи. Ти в залі тренувався. А сьогодні з карате закінчено?
– Ну, складно... Складно знаходити час. Тоді було визначено цілі. І я знав, що є змагання або є складання на пояс. Я до цього йшов.
– Який у тебе пояс?
– Чорний, 1-й дан із рукопашного бою. Зараз немає чітко встановлених цілей. Тому складно так змушувати себе тренуватися.
Фото: Дмитрий Гордон / Facebook
– Ти в зал ходиш у Лос-Анджелесі?
– До того, як його закрили, ходив, так.
– А якщо зараз ти візьмеш нунчаки...
– Нормально буде.
– Пальці пам'ятають?
– Так, пам'ятають. До речі, нещодавно зовсім брав дві. Усе гаразд. Витривалість трішки впала протягом року. Тому що не було такої фізичної активності...
– Але із двома працюєш, як і раніше?
– Так. Якби в мене так руки пам'ятали, як грати на фортепіано, я б узагалі пішов, напевно, уже набагато далі.
– Нунчаки в тебе крутіші, ніж фортепіано.
– Так.
– То, може, ти не композитор зовсім?
– Можливо, так.
Чи відчуваю я Київ своїм містом? Уже ні
– Зрозуміло. Перебуваючи в Америці, у Лос-Анджелесі, за Києвом, за Україною ти сумуєш?
– Так.
– Ти відчуваєш Київ своїм містом?
– Уже ні.
– Навіть так?
– Так. Я це зрозумів от зараз.
– Розкажи, будь ласка, із цієї хвилини докладніше.
– Трішки... Ну, не трішки – дуже інакше все. Люди інакше поводяться, машини інакше їздять, будинки мають інший вигляд, стандарти інші, пріоритети інші, інший менталітет. Є велика різниця.
– Тобто Лос-Анджелес тепер більше твоє місто, ніж Київ?
– Так.
– Навіть так?
– Так.
– Який плюс є? Ось мені іноді кажуть: "Та шо, там, та Америка?" Який плюс узагалі в Америці є? Там же й мінуси, напевно, є.
– Багато, звісно.
– А поговорімо про плюси та мінуси Америки. Давай із плюсів розпочнемо.
– Ну, давай із мінусів. Тому що якщо закінчимо на мінусах, буде депресивно. Краще розпочати з мінусів.
– Давай із мінусів.
– Дуже складно розпочинати в Америці. І є якісь базові потреби, які доводиться відкладати. Ось те, що в Києві, в Україні та інших країнах пострадянського Союзу вважають абсолютною нормою... Безоплатна медицина, наприклад. Так, це дуже незручно: чекати довго лікаря. Іноді лікар негарний трапляється. Є моменти. І я не кажу, що тут краще в цьому аспекті. Але є сподівання, що якщо в тебе болить спина, ти йдеш до масажиста, а якщо ти не можеш собі дозволити його, то, найімовірніше, хтось тебе направить.
– В Америці – ні?
– В Америці дуже складно цього досягти. Ти приходиш і кажеш: "У мене спина болить" – тобі виписують антибіотик.
– Невже?
– Щоб не боліла. Так.
– Це за страховкою?
– Це якщо в тебе страховка є. Якщо немає – виписують, і ти можеш піти заплатити за нього, якщо в тебе є гроші.
– У тебе страховка?
– Так.
– Тобто тобі призначають час. У тебе вона болить, а тобі призначають час, коли лікар вільний. Правильно?
– Так. Це може бути за два місяці.
– А весь цей час пий антибіотик?
– Так. Якщо взагалі призначать до лікаря. Теж такий момент. Тому що лікар може вважати, що "та ні, тобі не потрібен масажист. Ти ж ходиш. Якби ти вже лежав і хекав, тоді, напевно, так".
– Які ще мінуси?
– Складно харчуватися добре.
– У Бостоні взагалі були погані справи. Так?
– Так, так. Загалом в Америці не дуже гарна якість їжі. У Каліфорнії вона найкраща, вона дійсно натуральна і смачна. Каліфорнія, можна сказати, годує всю Америку. Ось я був у Массачусетсі, в Алясці – і там, і там таке собі.
– Ну в Алясці звідки взяти їжу?
– Ну, воно все заморожене, так. Там тільки морепродукти. Хоча ось на Гаваях теж смачна їжа.
– Ти був на Гаваях?
– Так. Гаваї, Каліфорнія – смачно. Але дорого. Якщо так харчуватися, як у нас в Україні заведено: що суп на перше, на друге, там, котлета з пюре, з овочами...
– На третє компот.
– Так, компот, ще десерт якийсь. Ну вибачте, це треба заробляти гарненько, щоб так їсти. Більшість американців харчується абсолютно не так.
– Гамбургерами.
– Ну, ті, у кого зовсім погано, – так, гамбургерами. Вони дуже поганої якості. Ніколи не забуду, коли вперше спробував "Макдональдс" в Америці. Найгірше, що я куштував.
– Оце так!
– Жахливо. В Україні це вважають не те щоб делікатесом, але з компанією зайти в "Макдональдс" – о, клас! Свято особливе, якийсь день чи випадок.
– А там не смачно?
– Ні, там харчуються безхатьки й незаможні сім'ї. Це несмачно, погано почуваєшся. Я пам'ятаю, вийшов – і відчув, що спітнів від кількості солі, яка була на цих булках чи в котлеті – не знаю. Котлета пересмажена. Огидно.
– Тобто харчування не фонтан і дороге.
– Не фонтан, якщо ти не можеш собі дозволити дорожче трішки.
– Магазини натуральних продуктів. Так?
– Так. Ну ось є магазин натуральних продуктів "Хоул Фудс", а їжа взагалі несмачна просто тому, що вони бояться туди зайвого додати. Туди ходять люди з алергіями і хіпстери.
– Ну й ресторани теж не фонтан. Еге ж? У Києві дещо краще, по-моєму.
– Теж не фонтан, так. Хоча дивлячись де. Для тих, хто, знову ж таки, може дуже велику суму вивалити, – то все що хочеш: і вежа, що крутиться, під центром Лос-Анджелеса...
– Тобто, у принципі, в Америці все є. Так?
– Так. Але дуже великий розрив.
– Так. Іще мінуси.
– Конкретно в Лос-Анджелесі транспорт: громадський транспорт не розвинений. Місто дуже розтягнуте...
Я взяв у лізинг у США Toyota Corolla 2016 року і платив за неї $142 на місяць
– Ну, слухай, скажімо: ти приїхав, молодий хлопець. Ти береш у лізинг машину.
– Так.
– Нову.
– Так.
– Ти береш Toyota Avensis, так?
– Corolla.
– Toyota Corolla ти береш. Розкажімо. Скільки ти заплатив? У лізинг ти береш нову машину.
– Так. Мені допомогла моя четвероюрідна сестра дуже гарну угоду укласти. Я платив $142 на місяць за цю Corolla.
– А відразу ти платиш щось?
– Вони хотіли $2 тис. відразу, а ми заплатили, по-моєму, $1 тис. тоді.
– Тобто ти заплатив $1 тис. і платиш щомісяця $142.
– За Toyota Corolla 16-го року. Тобто це того самого року, коли я приїхав.
– Коли приїхав. І маєш нову машину. Зараз ти її змінив. У тебе Toyota яка?
– 20-го. Toyota Corolla.
– Toyota Corolla теж. Ну, слухай, хотів би я тут так поїздити.
– Так, це плюси.
– Ну, звісно.
– Але не кожен, знову ж таки, може собі це дозволити. Тому що...
– $142 на місяць?
– Ні. Є така річ, як кредитна історія, в Америці. Тут вона не розвинена зовсім. Але якщо ти щойно приїхав, у тебе немає стабільного доходу або доходу, який ти можеш підтвердити, якщо в тебе немає карток відкритих тощо, тобі не дадуть просто такий контракт, хай скільки б ти запропонував їм платити. Або, можливо, ти зможеш із ними домовитися, але тоді платитимеш, там, $2 тис. відразу, грубо кажучи, і потім $180 на місяць. Просто тому, що ти не знаєш, наскільки ти зможеш платити надалі. Тобто тобі потрібна людина, яка за тебе поручиться. Тобі потрібен хтось в Америці, хто заробляє, там, грубо кажучи, учетверо більше.
– За тебе четвероюрідна сестра поручилася?
– Так.
– Назвімо її, подякуймо.
– Так, Ксюшо, дякую.
– Прізвище назвеш?
– Гонан Ксенія. І її чоловік Девід. Дякую їм. Вони мене влаштували.
– Чоловік американець у неї – так?
– Так, так. Вони мене возили тоді всім містом, ми дивилися квартири. Вони зі мною машину поїхали брати. Вони повністю мені організували побут.
– Ось подякуй. У тебе є можливість.
– Ну, звісно. Дякую. Я не знаю, куди дивитися, але дякую.
– Плюси які?
– Плюси... Будь-якої миті можеш злетіти дуже добре. Щось от повернеться – і вчора ти ніхто, а сьогодні ти все. Це, по-моєму, тільки в Америці таке може бути з великою кількістю людей. Завжди є, чого можна прагнути. Немає верхньої межі у принципі.
– Тобто країна можливостей.
– Ну, так. Звісно. Конкретно в тому самому Лос-Анджелесі навіть дихати повітрям із такою кількістю людей, яких бачиш по телевізору з дитинства і насолоджуєшся їхньою творчістю... Розуміти, усвідомлювати той факт, що ти там перебуваєш і будь-якої миті ось на вулиці можеш зустріти когось...
– А з ким ти зустрівся десь у дверях?
– Денні Де Віто. Так, він виходив із ресторану, і з Волтером вони поспілкувалися. Вони працювали над фільмами. Раніше "Геркулес" був: такий, анімаційний, фільм, мультик, у Disney. Вони тоді познайомилися.
– Тебе відрекомендували?
– Так, він відрекомендував. Але я тоді ніким був. Я щойно приїхав. Він сказав: "Ось Діма".
– Бред Пітт?
– Бреда Пітта бачив у машині. Він виїжджав просто біля мого будинку. Там Wаrner Brothers неподалік, просто на розі. Я побачив, як він виїжджає сам за кермом.
– Але він бачив, що ти йдеш?
– Ні.
– Привітав тебе? Ні?
– Ти думав, він мені кивне?
– Ні, я думав, він вийде з машини сказати: "Здрастуй, Дімо".
– Він повернув шию подивитися, чи не їде ніхто, і виїхав собі.
– Зрозуміло. Добре. Плюси ще якісь?
– Ну, загалом, скажімо так, попри все погане в медицині тій самій... Я й багато інших, хто живе в Америці, американців вважаємо, що медицина в Америці погана. Вона, знову ж таки, погана для тих, хто не може собі дозволити кращої. Але водночас, якщо якесь дійсно серйозне захворювання, людей чомусь переправляють або в Ізраїль, або в Америку, або в Німеччину. І Америка, як правило, на передовій за технологіями в медицині, у науці й у всьому іншому. Це дається взнаки. Це, знову ж таки, до верхньої межі.
– А скажи: Америка – гарна країна чи ні?
– Зараз не дуже. Дуже роз'єднана.
– Але люди добрі переважно?
– Так, так. Переважно – так.
– Добре. Скажи, будь ласка: ось тобі 26 років. Що таке любов, ти уявляєш уже?
– Так. Думаю, так. Ну, любов різною буває. Дивлячись яка, до чого, до кого.
– Добре сказав. Тобто буває любов до Батьківщини.
– Так.
– Буває любов до батьків, до родичів.
– Так.
– А буває любов до жінки.
– Так.
– Добре. Тобі зрозумілі всі три любові?
– Вони, напевно, нікому не зрозумілі до кінця. Я не знаю. Мені здається, що так, але... Може, й ні.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Коли ти пишеш музику, тобі хочеться в цей момент написати щось таке, що просто буде неймовірним?
– Зазвичай після цього мене просять переписати. Так. Завжди. Так. А іноді це не потрібно, на жаль. Тому повертаюся до запитання, що б мені хотілося в майбутньому... Я якось необережно в інтерв'ю одну фразу сказав – потім мене тикнули в неї носом офіцери і сказали: "Ах, ось він це сказав – отже, він, там, не доріс іще". А я сказав, що я хочу, щоб коли-небудь мені не потрібно було писати до фільму, а я б просто писав щось – і до мене приходив би режисер і казав: "Я хочу це використати ось для такої-то сцени". І щоб у мене було право сказати "так" або "ні" і домовитися про умови. Це є насправді. Це не те щоб, там, якась недосяжна мрія. Так дуже часто роблять. Сучасні композитори, такі як Філіп Гласс, Макс Ріхтер... Є кілька таких імен, бо вони не зі світу кіно взагалі. Вони просто пишуть, і потім десь хтось це чує, приходить до них і каже: "Я хочу використати це".
Ось яскравий приклад – фільм Arrival англійською. Я не знаю, напевно, "Прибуття" українською він мав назву. 16-го року. Композиція Макса Ріхтера мінімалістична для струнного квартету грала на початку і наприкінці фільму. Він не писав до цього фільму, але вона ідеально туди вбудувалася. І під неї монтували фільм. Це було одне з найпотужніших таких кіновражень, які в мене були, коли я це побачив у кінотеатрі, коли я почув те, як це співіснує разом. Це набагато краще, ніж багато чого, що композитор пише спеціально для конкретної сцени.
– Дімо, я тобі вдячний за бесіду. Я хочу тобі побажати реалізації, стати зіркою, яку знають у всьому світі. Цоя згадав: "Звезда по имени Солнце". І щоб ти був щасливим. Підозрюю, що мине багато-багато років – ти дивитимешся це своє інтерв'ю, і тобі буде приємно. І для цього, власне, я його й записую.
– Плакатиму, так.
– Можливо. Можливо. Але це будуть гарні сльози.
– Так.
– Дякую тобі.
– Дякую тобі. Побував у гостях у Гордона. Ти.
– "Ти" – це було важливо. Дякую.
