RU
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Командир білоруського полку ЗСУ Прохоров: Було таке, що ми із Зеленським біля одного багаття сиділи. Трошки закусилися з президентом на тому, що з Росією жодної дипломатії не може бути

Денис (Кит) Прохоров: Перебуваючи в "Азові", відчуваєш: якщо з тобою, не дай боже, щось станеться, у тебе за спиною цілий полк хлопців, які тебе не забудуть і боротимуться за тебе до кінця
Денис (Кит) Прохоров: Перебуваючи в "Азові", відчуваєш: якщо з тобою, не дай боже, щось станеться, у тебе за спиною цілий полк хлопців, які тебе не забудуть і боротимуться за тебе до кінця
Фото: Полк Каліноўскага / Telegram

Чи ризикне Олександр Лукашенко відправити війська в Україну, чому білоруси їдуть в Україну, щоб воювати проти російських окупаційних військ, і як білоруський режим тисне на сім'ї добровольців, чому провалилася революція в Білорусі й коли впаде путінський режим у Росії. Про це, а також про важкий бій у Бучі та жагу помсти за вбивство полонених азовців у Оленівці в інтерв'ю головній редакторці інтернет-видання "ГОРДОН" Олесі Бацман розповів командир білоруського полку імені Кастуся Калиновського, який входить до іноземного легіону Сил тероборони ЗСУ, Денис (Кит) Прохоров. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Якщо зараз ми не звільнимо Україну і режим Путіна не вдасться похитнути, то жодної думки навіть не може бути про вільну Білорусь

Денисе, привіт.

– Добрий день.

Із передової командир білоруського полку імені Кастуся Калиновського Збройних сил України. Денисе, ваш позивний Кит. Чому "Кит"?

– Усе дуже просто. Моя улюблена морська тварина – синій кит. На мій погляд, це досить могутня, сильна тварина, проте вона спокійна. Ну і синій колір – мій улюблений.

Ви декларуєте, що вашою метою є захист територіальної цілісності України, а потім звільнення Білорусі від диктатури. Поясніть, будь ласка, це.

– Ну, усім нам зрозуміло, що якщо зараз візьмемо другу фазу війни – я так назву, – білоруси їдуть сюди насамперед із метою захистити Україну з надією, що це дасть поштовх на звільнення Білорусі. Тобто, у принципі, глобально білоруси їдуть, щоб звільняти Білорусь, але всі розуміють, що якщо зараз ми не звільнимо Україну і режим Путіна не вдасться похитнути, то жодної думки навіть не може бути про вільну Білорусь.

Ваш полк на 99% складається з етнічних білорусів. Це так?

– Так.

Ми не називатимемо точної цифри, але це величезна кількість людей, які приїхали з Білорусі. Це ті, хто має бойовий досвід? Це білоруські військові чи це люди мирних професій? Хто ваші бійці?

– Здебільшого це вчорашні цивільні, які займалися абсолютно звичайними речами, звичайних цивільних професій. Можливо, хтось колись проходив службу, але не можна назвати їх зовсім фахівцями. Так, справді, хлопців у нас не так мало. Знову-таки, якщо орієнтуватися на іноземні групи або іноземні батальйони, то ми зібрали досить велику кількість. Нас реально дуже багато.

Це найбільший за чисельністю іноземний полк України?

– Іноземний, гадаю, так.

Якщо про це знає українське суспільство, то, звісно, знають і спецслужби Білорусі й Росії. Отже, вони не можуть не постаратися закинути вам під виглядом добровольців засланих козачків, які намагатимуться зробити якісь провокації й нашкодити і вам, і безпосередньо Україні. Як ви відсіюєте таких людей? І чи були такі випадки? Хто цю перевірку здійснює, як вона відбувається? Те, що можна розказати.

– Усе починається з прямих заявок через бот. Там підготовлені люди ставлять низку навідних запитань, щоб хоча б розпочати розгляд цієї заявки, щоб люди приїхали до нас у центр у Варшаві. Коли вони приїжджають до Варшави, там вони перебувають в оточенні людей, які можуть їм ставити всілякі запитання, насідати на них, ставити ще більш каверзні запитання, щоб вираховувати якихось, можливо, не агентуру, а просто адекватність людей. Після того, як вони вже більш-менш сформували групу, вони приїжджають в Україну, де на них чекають поліграфи, співбесіди не одну годину на різні теми... Коли з людиною спілкуються по дві-три години, то там багато чого може спливти.

Денисе, випадки вже виявлення таких засланих агентів ФСБ були?

– Так, були люди, які не проходили перші етапи, навіть анкетування. А були люди, за якими, скажімо так, виникали запитання під час проходження навчання. Ми відправляємо їх одразу ж на поліграф, формуємо свої запитання. Були такі люди, котрі просто не проходили поліграф. Ми з такими людьми не церемонимося – одразу ж говоримо "до побачення".

І одразу їх куди?

– За тією самою схемою, якою вони до нас приїхали, вони їдуть. Є люди, яким нема куди їхати. Контракту вони з нами не уклали, і незрозуміла їхня подальша доля. А є люди, які просто виявляють бажання повернутися до Польщі, наприклад, якщо вони приїхали з Польщі.

Тобто схема гуманна?

– Ну, доволі. Просто ми не хочемо жодних конфліктів, ще чогось. Ми просто виконуємо свою роботу.

Ми потрапили в досить жорсткий бій у Бучі. За все своє життя я не був у місці жорсткішому, ніж те. Там буквально було пекло: кругова оборона, загибель побратимів, купа тяжкопоранених

Денисе, я так розумію, масово це почалося після 24 лютого. Білоруські добровольці чудово усвідомлюють, що це квиток в один кінець. До того ж є найпотужніший чинник сімей. Я так розумію, що в усіх, хто приїхав воювати за Україну, сім'ї залишаються в Білорусі. І білоруські спецслужби одразу починають, напевно, щодо них працювати, погрожувати, кидати у в'язницю. Як це узагалі відбувається?

– Так, у нас були випадки, коли працювали стосовно відомих людей, які відкривають обличчя й афішують своє перебування в полку. Наскільки мені відомо, це був ГУБОЗіК [Головне управління боротьби з організованою злочинністю і корупцією]. Не скажу, що то були КДБ. Натякають: "Ми спостерігаємо за вашими сім'ями". Вибивають людину з колії. Але зазвичай хлопці, які розуміють увесь тягар відповідальності, не показують облич, але бувають варіанти, коли є якісь зведення імен, прізвищ. Вони працюють за здобутою ними інформацією. Ну і все, що вони роблять, – це справді якось намагаються тиснути саме на родичів. Щоб намагатися заважати виконувати свою роботу людям тут. Це трошки вибиває. Але хлопці з розумінням ставляться до цього. Хто має можливість вивозити своїх родичів, вивозить. Ми всіляко допомагаємо в цих питаннях.


Фото: Полк Калиновского/Telegram

Фото: Полк Каліноўскага / Telegram


Розповімо про вашу особисту історію. Я бачила відео, яке білоруські пропагандисти опублікували у квітні цього року, де знялася ваша мама, котра сказала, що вас не підтримує. І закликала вас терміново повернутися додому до Мінська. Сказала, краще ти відсидь, мовляв, у мінській в'язниці, ніж воюватимеш за Україну. Це було зроблено під тиском? Я правильно розумію?

– Так, це їхня робота. Вони, скажімо так, беруть список і тицяють пальцем: "До цього, цього і цього треба зайти додому". Ця тема досить табуйована, але я розповім, якщо вже всім відомо. Це відео було записано, звісно, із повним невдоволенням моїх батьків. Це можна навіть побачити на відео. Тобто змусили просто сказати текст. Я раніше батьків попереджав, що, можливо, будуть такі моменти. Тож нехай кажуть усе, що їх попросять. Тобто я позицію своїх батьків абсолютно точно знаю. Вона не така. І тому в цьому плані все гаразд. Так, вони записали, показали своєму керівництву, мовляв, ми зробили, що ви просили.

Але ви зараз знаєте, що з батьками?

– Так. Усе добре.

Слава богу. Бійці вашого полку брали участь у багатьох боях. Я так розумію, що багато хто з 2014 року. Тобто вони брали участь у різних боях на території Донецької області. Плюс сьогодні вже у свіжих битвах: це і Буча, і Ворзель, і Ірпінь, і Миколаїв... Розкажіть, будь ласка, найемоційніші історії, пов'язані з вашими солдатами. Нехай без імен, якщо не можна називати імена. Але люди в Україні та світі мають знати про такі історії, про таких хлопців.

– Так. Насправді хочеться наголосити: загалом, як я вже казав, це вчорашні цивільні. Однак війна дає свої корективи, і хлопцям доводиться дуже швидко заглиблюватися в усі ці реалії. А реалії такі, що якщо ти не з TikTok-військ, то мусиш перебувати на передовій. А там є поранення, там гинуть. На жаль, така реальність. Люди, які ще вчора прийшли і казково, скажімо так, висловлювалися в бік якихось моментів, уже сьогодні приймають цю реальність. Вони повністю розуміють, чим це загрожує.

Із-поміж моментів якихось таких зворушливих... Наприклад, коли все починалося в Києві, ми тоді були ще у складі роти. У нас тоді була білоруська рота при ТрО "Азов". Тоді був такий настрій, що всі мало не шукали війни. Тобто ми перебували в розташуванні з думкою, щоб швидше поїхати знищувати ворога. Не було такого, що хтось сидів, за коліна взявшись, і трясся. Усі чітко і ясно хотіли їхати й знищувати ворога. Я дивився на цих хлопців, які нещодавно тільки приїхали, які пройшли тижневий курс підготовки, а може, і зовсім нічого не пройшли, – з автоматом у руках вони сиділи й чітко розуміли, чого хочуть. На той момент я побачив себе, яким я був ще наприкінці 2014-го.

Бої за Київ, Київську область, Бучу, Ворзель... Так вийшло, що я був у тих боях із хлопцями-білорусами, і так вийшло, що ми потрапили в досить жорсткий бій. Про нього я вже розповів неодноразово. За все своє життя я не був у місці жорсткішому, ніж те. Там буквально було пекло: кругова оборона, загибель побратимів, купа тяжкопоранених. Однак я і всі хлопці, які були там, – це вже були, можна сказати, ветерани "Азову" на той момент. І ми знали, куди ми їдемо. Тобто для нас це не було чимось таким, що шокує. Проте хлопці, які 2022-го приїхали, потім потрапляли у схожі ситуації. І те, як деякі з них брали бій... Парамедики показували себе просто на найвищому рівні. Хлопці, які вчора ще тільки-но прийшли, сьогодні витягували поранених. Так, після бойових, приїжджаючи на базу, відчувається, що люди змінюються. Ось просто відчувається. Ти дивишся на нього – це інша людина. Він витяг тяжкопораненого, він витягав людину, яка загинула в нього на руках. І це просто відчувається, коли ти спілкуєшся з ними. Звісно, людям потрібна якась реабілітація. Тому що це все такий психологічний тиск. Хлопці по всьому фронту показують себе мужньо. Знову ж таки, чому? Тому що ними керує ідея, та ідея, через яку вони сюди і приїхали. Це той самий шанс для білорусів показати, наскільки вони хочуть свободи. Не лише для Білорусі, а й України. Показати, наскільки ми є близьким народом.

Хлопці, якими я пишаюся (на жаль, деяких із них уже немає серед живих)… Однак я часто згадую їхні настанови, слова. І знову-таки: війна триває, поранені й загиблі не припиняються, триває контрнаступ. Хлопці, які ще вчора були шоковані звістками про те, що когось поранило чи хтось загинув, сьогодні приймають це вже з агресивнішим поданням: ми будемо мстити. І це подавання дедалі більше набирає обертів. Є така тенденція: люди швидко адаптуються і приймають усю сувору реальність війни.

Скільки військ може Лукашенко скерувати в Україну? Режимників, які здатні щось зробити, мотивовано йти війною до України, – їх може бути щонайбільше тисяч п'ять

Денисе, я вас слухаю і думаю, що якби в Білорусі виявилося трохи більше людей із таким настроєм, і такою сміливістю, із такими поглядами на життя, як у вас і у ваших бійців, то зараз усе було б інакше. Для Білорусі так точно. Далі ми не знаємо, як історія розвивалася б. Бо до того моменту, коли можна було скинути Лукашенка після злочинних виборів, залишалося зовсім небагато. Був момент, коли здавалося, що ось-ось і він уже готовий тікати. Але білоруси тоді ставали на лавочки, роззуваючись… Наші протести інші. Те, що ви зараз кажете, це те, як поводяться українці. Коли влада зарвалася, українці не терплять вони йдуть на Майдан і стоять доти, доки не здобувають результату, доки справедливість не буде відновлена. Чому в Білорусі забракло? Що це за покірність, яка призвела до того, що Білорусь, білоруський народ став таким самим агресором, який наразі під гнітом Путіна? Фактично з Білорусі теж іде війна. І ми боїмося, що вона піде ще більшою мірою.

– Я скажу свою думку. У мене 2020 року було дике бажання зірватися і поїхати туди, але я розумів, що не можна. Я бачу таке. Там було кілька таборів думок. Одні саме з квіточками йшли висловлювати своє невдоволення. Другі брали "коктейлі Молотова", будували барикади і сприйняли це як момент реалізації революції. Усе це не могло співіснувати і не призвело до жодного кінцевого результату, тому що не було обраного правильного хоча б одного вектора, куди людям іти, навіщо, куди і хто поведе. Тобто на той момент за людей не взяли відповідальності й не повели їх. Це була та річ, якої забракло великій кількості людей, які виходили. Щоб це перетворилося не просто на висловлювання невдоволення, а на якусь конкретну мету.

Люди приходили на вулиці не щоб скинути когось. Бо навіть не було на той момент кандидатів, кого поставити. Когось посадили, когось не посадили. Тому люди просто виходили й казали: "Нас обдурили. Ми тебе не обрали". А далі що? А далі не було плану, вектора – нічого не було збудовано, на жаль. Тому люди просто походили тиждень, а потім треба годувати дітей. Страйк – добре, але діти самі себе не прогодують. І почалося це все. Знову не вийшло, як кажуть. На мій погляд, це все сталося через те, що не було жорсткого вектора, щоб люди розуміли, куди і навіщо вони йдуть.

Ви кажете про лідерів протестів. Тоді у вас керували, по суті, Telegram-канали, яким керували люди, котрі перебували за кордоном, вони могли щось робити. Але, знову-таки, для України навіть лідери не були важливими. Майдан це сила, нас не треба брати за руку і показувати, куди йти. Я говорю про те, що характер інший потрібен. Такий, як у ваших хлопців.

– Так, характер інший.

Вам для того, щоб розуміти, де добре, а де погано, не потрібен поводир. У вас це сидить усередині. Ви самі знаєте. Якщо це погано, ви туди не підете ви підете на бік світла. Як ви вважаєте, Лукашенко може розпочати масований відкритий наступ? Ми розуміємо, що він бере участь у цій війні, але намагається робити це потай. В інтерв'ю до виборів він пообіцяв Дмитрові Гордону, що ніколи з території Білорусі в Україну не підуть російські танки. Одразу обдурив. Буквально днями він зробив ще одну заяву, наголошуючи, що "ніколи ми не нападатимемо на Україну, ми в цьому не беремо участі". Тобто він боїться. Водночас він є маріонеткою Путіна і вже ув'язнений по максимуму. Ваша думка: може він відкрито увійти в цю війну разом із військовими з Білорусі?

– Я колись так говорив про Путіна: невідомо, що у хворого в голові. Може статися все, що завгодно. Тобто він може ляпнути: згорів сарай – гори і хата. Але треба розуміти, що в такому разі буде. Я багато разів казав, що, за різними прогнозами, скількись тисяч військ наступатиме. А що ми робитимемо? Загалом навіть Лукашенко, мені здається, розуміє, що його армія не готова в моральному плані. Просто тому, що всі розуміють реалії. Коли бліцкриг не вийшов у "другої армії світу", гадаю, щось це продемонструвало.


Скріншот: Алеся Бацман/YouTube

Скріншот: Алеся Бацман / YouTube


Питання постане не про те, що він скаже. Він може сказати багато чого. Питання в тому, як це виконуватимуть. Тобто він може наказати, а солдати на кордоні розвернуться, або розбіжаться, або здадуться в полон. Що ж тоді буде? Незрозуміло. Інший факт – він зараз сидить на 100 стільцях і каже, що не бере участі у війні, проте з території Білорусі летять літаки, ракети. Це пряма участь, і вже на дурника, як то кажуть, не зістрибнеш. Тому він угризає дедалі більше, розуміючи, що в нього все менше шансів відмовлятися. Тому із цієї точки зору можна уявити, що він просто махне рукою і скаже: "Ай, та гаразд. Ходімо в наступ. Скільки можна грати клоуна?" Але я думаю, що до останнього він намагатиметься: "Та це не ми – це все російські офіцери й генерали наказали. А я що? Я нічого".

Теоретично скільки боєздатної живої сили в Білорусі Лукашенко може кинути в нашу війну?

– Я чув цифру 13 тис. Я скажу свою думку. Режимників, які здатні щось зробити, мотивовано йти війною в Україну, – їх може бути щонайбільше п'ять тисяч. Це спецслужби, які просто взагалі за режим і ніяк інакше. І то я беру цифру вже з накруткою. Щодо нерегулярної армії, знову-таки, я все впираю в моральний чинник. У нашій практиці теж траплялося, що нам у бот пишуть люди, як і де перейти, і куди здаватися. Мовляв, друзі, дайте наведення. Точна реальна цифра незрозуміла. Навіть із тих 13 тис.

Я дуже хотів потрапити на Майдан, але через деякі причини не зміг. Мене добила анексія Криму, і ми з друзями поїхали в Україну

Уявімо собі ситуацію. Якщо він вийде публічно із заявою, що Білорусь вступає у війну, почне призов до армії, звісно, у Білорусь підуть труни. Це зможе розворушити білоруське суспільство на якісь радикальні дії, щоб знести його? Чи без шансів?

– Насправді це дуже цікаве запитання. Увесь народ Білорусі заляканий так званими силовиками й армією Лукашенка. Однак якщо так станеться, і почнуть їхати труни в бік Білорусі, що це може пробудити в головах простого народу? Це покаже, що вони не безсмертні, сила його хвалена – не безсмертна. Дивіться, як вона розсипається на порохню. Отже, чого їх боятися? Є шанс, що люди скинуть із себе кайдани страху.

Ви маєте на увазі, що звичайні білоруси бояться білоруської армії?

– Так. Армії, силовиків. У них яке припущення? Що типу армія – це держава, а держава нас не любить.

А як ви між собою називаєте Лукашенка?

– Уже давно між друзями, між нашими близькими тем про нього не заводимо. Він перестав мати вагу якусь. Узагалі. Тобто він порожнє місце, яке називає себе легітимним президентом, який підтасував собі 83% і радіє у кріслі. Для мене він якийсь клоун, блазень. Я не сприймаю його. За все, що він зробив, – мабуть, матюків таких не придумали, як його треба назвати. За всі зіпсовані життя. Його, найімовірніше, або зрадить його оточення, або він утече кудись. Я не знаю.

Куди ж йому тікати?

– Тому він вирішив залишитися і синіми пальцями триматися за вигаданий трон.

Ну прізвисько якесь у нього є?

– Не знаю. "Колгоспником", "циганом" його називають.

Чому "циган"?

– Не знаю. А хто він? Він реально якийсь циган.

А як ви Путіна між собою називаєте?

– Є така кричалка.

Тобто так і називаєте?

– Так. Ну, а як ще?

Денисе, я хочу поговорити про вас, про вашу особисту історію. Для вас війна в Україні розпочалася 2014 року, коли Росія анексувала Крим, коли прийшла на Донбас і розв'язала війну. Як це взагалі сталося? Вам 2014 року було 18 років. Молодий хлопець, який узагалі не розуміє, не знав життя, не бачив нічого. Механік на СТО в Мінську. Звичайний механік, який раптом вирішує кардинально все поміняти, покинути сім'ю, узяти цей квиток в один кінець і поїхати захищати Україну. Як це відбулося? Чим ви керувалися?

– Я почав стежити за подіями Майдану, дуже хотів потрапити на Майдан. Але через деякі причини я не зміг потрапити. Тому що потрібно було закрити питання, які не мали лягти на моїх батьків. Я спостерігав за подіями в Україні, захоплювався тим, як українці показували своє невдоволення, показували, як треба доводити справу до кінця... І тоді, і зараз у Білорусі та сама проблема: люди просто бояться щось говорити й іти до кінця за свою правду та за право голосу.

Якоїсь миті відбувається анексія Криму. І вже без того велике бажання поїхати до України доповнюється – добиває анексія Криму. Я саме на той момент завершив усі свої справи, звільнився з роботи. І ми з хлопцями поїхали в Україну. Але перед цим поїхало двоє моїх друзів – пробили, як кажуть, ситуацію. Вони були вже в батальйоні "Азов". А наприкінці 2014 року вони сказали: "Хлопці, приїжджайте – ми домовимося, потрапите одразу до "Азову". Усе буде добре". Так і сталося.

Для мене Україна була прикладом того, як треба виборювати своє. Чому поїхав? Тому що українців вважав із якогось усвідомленого віку (із 16 років, коли політикою почав трошки цікавитися) братами: культура, мова... Це давало мені поштовх: зараз горить хата мого брата. І я просто не маю права сидіти склавши руки. Тим паче, що я дивився багато матеріалів, відео, читав. Скажімо так, я позиціював себе як воїна, я весь час займався єдиноборствами, ще чимось. Мені дуже подобалася тематика вікінгів. А я сиджу вдома, у мене купа сил, я здоровий молодий хлопець, усе життя тренуюся і сиджу вирячуюся в монітор! Що мене стримує? Я просто собі якось сказав: "Денисе, досить сидіти. Бери зброю в руки. Оскільки ти воїн, захищай своїх братів". От і все. Це проста мотивація. Далі вже, звісно, довелося рости не за роками, а за годинами.

У вас дуже правильне розуміння братерства. А чому ми так зараз реагуємо на це слово? Я сиджу, і коли ви вперше сказали "брати", я трохи всередині смикнулася. Ви це чудово розумієте, перебуваючи стільки часу в Україні. Це вже слово тригерне, яке вмикає зворотну реакцію. Оскільки Росія, прикриваючись саме цим словом "брат", яке набило оскому, прийшла вбивати, ґвалтувати, грабувати. Тому я завжди говорю про те, що близькі, але різні народи, кожен зі своєю історією, зі своєю культурою. Мені цікаво: коли ви вирішили ризикувати своїм життям, ще й не за свою країну, як відреагували ваші батьки?

– Річ у тім, що я не сказав одразу правди батькам. Я сказав, що поїду побачитися з друзями, подивлюся Київ і повернуся. І коли я не повернувся за пів року, сказав, що знайшов роботу. За рік мені довелося сказати правду матері, що я поїхав воювати. Тому що я хотів відкинути всі ці моменти скандалів, прохань.


Скріншот: belsat.eu

Скріншот: belsat.eu


– Ви потрапили до полку "Азов", одного з найбоєздатніших і найсміливіших українських підрозділів. Розкажіть, будь ласка, чого вас азовці навчили. І взагалі які вони?

– "Азов" у мене асоціюється зі словом "сім'я". За весь час, який я пробув в "Азові", я відчув, що таке справжня, величезна, велика родина. І на запитання, чого мене навчили в "Азові", я відповів би: "Усього". Усе, що я знаю про військові теми, – усе звідти. І те, що я увібрав це побратимство, – це все вклали в мене в "Азові". Та найсильніша ідея, що Україна в серці завжди, ідея нації – усі ці постулати вільної України заряджали мене весь той час, доки я перебував в "Азові". Це неймовірної енергетики спільнота, родина. Перебуваючи в "Азові", відчуваєш, що якщо щось раптом із тобою, не дай боже, станеться, то в тебе за спиною цілий полк хлопців, які тебе не забудуть. Вони за тебе до кінця боротимуться. Ось це неймовірні відчуття цілісності й сильного кулака, який постійно задавав тренд, що Україна перебуває під охороною людей, які готові віддавати найдорожче, що мають, – свої життя.

Із військового погляду азовці круті?

– Дуже. "Азов" – це ті, хто першими почали вдаватися до тренувань НАТО-стандарту. Як продемонстрували бойові дії, наприклад, на "Азовсталі", – це воїни з великої літери. Там просто першокласні спеціалісти є. Реально підготовка одна з найкращих.

Розкажіть історії героїзму, які ви бачили серед азовців.

– Насправді якусь окрему історію складно назвати. Тому що за той час, як "Азов" бере участь у війні, було дуже багато історій. Починаючи від звільнення Маріуполя, коли це ще був "чорний" корпус, у якихось кросівках, рибальських штанах, незрозумілій формі… Приїхали хлопці-добровольці, звільняли місто, не боячись узагалі нікого, і закінчуючи історіями про те, як героїчно багато часу хлопці на "Азовсталі" стягували на себе величезні військові сили ворога, щоб була можливість захищати Київ... Про це мають бути легенди написані. Про це ніхто не має забути. І таких прикладів, повірте, купа. Окремо по особистостях якихось якщо згадувати, я особисто знаю хлопців, по головах яких танки й машини їздили... Їм проводять операцію, вставляють, грубо кажучи, у лоб титанові пластини – і вони повертаються у стрій. Уявляєте, хто ці люди? Як дух таких людей можна зламати? Та ніяк узагалі.

Складно говорити, чи повернуться полонені азовці додому, коли з того боку не військовий ворог, а просто нелюди, які Оленівку спалили вщент. Вони катували азовців, після чого спалили живцем. Я не знаю, як це коментувати

Що ви скажете про символічний захист Маріуполя й "Азовсталі"?.. Я вважаю, це символ усієї української війни. Азовці там продемонстрували такий приклад мужності, який, не знаю, чи є у світовій історії.

– Я сказав би, що такого немає. Це єдина свого роду ситуація... До того ж тривалий час на "Азов" лягала тінь недовіри, що "незрозуміло, хто ці люди", про їхні погляди багато говорили. Однак зараз про "Азов" у всьому світі говорять із погляду героїзму. Тому що ситуація на "Азовсталі" продемонструвала, наскільки сильно азовці хочуть захищати і звільняти свої території, що вони готові віддати заради цього. Я ще раз говорю: найбільша ціна, яку може віддати азовець і готовий її віддати, – це життя. Водночас зробивши максимум. Не просто піти кудись як м'ясо, а зробити максимум, викласти всі свої сили – і вже потім хай буде, що буде. Головна їхня мета – це ідея нації, вільна Україна – запалює серця мільйонів у всьому світі. Усі знають про азовців як про нереально хоробрих воїнів. І це заслужено.

Чи повернуться вони додому?

– Я дуже сподіваюся на це. Бо складно говорити, коли з того боку не якийсь військовий ворог, а просто нелюди, котрі Оленівку вщент спалили. Мені навіть прогнозувати складно. Бо незрозуміло, як ці нелюди поведуться. ж на повернення хлопців? Дуже сподіваюся. Чи будемо ми щось робити, щоб мстити за ту саму Оленівку? Ми продовжуємо мстити. Однак станеться це чи ні, не знаю.

В Оленівці були люди, яких ви особисто знали або з якими воювали?

– Я моніторив списки загиблих, поки що тих хлопців, яких особисто знаю, не було. Тому маю надію, що хлопці повернуться. Але я не можу прокоментувати те, що [росіяни] зробили. Це просто місце, де вони катували азовців, після чого спалили живцем. Я не знаю, як це коментувати.

Ви особисто брали участь у найскладніших боях за Київ та Київську область, безпосередньо під Бучею бій був, коли ви із 40 побратимами і лише легким озброєнням стояли проти росіян, які не просто перевершували вас за кількістю, а вони ще були з важкою технікою. Як це було? Згадаймо докладно і розповімо, що це було і що вам довелося пережити.

– Добре. Треба одразу сказати, що це був час, коли на тривале планування не було і хвилини. Ворог наступав, Київ і область у небезпеці. І коли ми почули про те, що ми їдемо у бік Бучі… а до того ми їздили ще на деякі завдання… Ми просто шукали війну, як я вже казав.

Ви вже були в білоруській роті? Це вже не в "Азові"?

– Тоді ще роти не було. Це просто була ТрО "Азов". І лише формувалася рота. Тільки-но приїздили люди в розвідроту, де ми були в першому ударному крилі. До його складу входили ветерани "Азову". Зокрема я, Ілля (Литвин), Льоша (Психолог): це білоруси, із якими ми давно знайомі, це мої найкращі друзі. Приїхавши на місце, ми розуміли, що вектор такий, що ворог намагається оточити Бучу й захопити її. Тож нам видали завдання приїхати, закріпитися на точці, чекати на ймовірну колону противника на техніці. І якщо вона все-таки приїде, вступити з ними у бій, не дати в жодному разі проїхати далі. Ми пішки прийшли на те місце. Друга група евакуації на нас чекала. У разі серйозних боїв вона мала нас евакуювати. Ми приїхали на місце, закріпилися – гул техніки вже було чутно поряд у посадці. Поруч був готельний комплекс "Вілла Сан-Марино". Ми чекали, що вони поїдуть асфальтованою трасою, а вони поїхали колоною між цивільними будинками.

Танками їхали?

– Так. Тобто вони техніку погнали просто вздовж цивільних будинків.

Багато їх було?

– На той момент повідомляли про 10 одиниць техніки. Почався щільний бій, стрілянина скрізь, усе свистить. І стало відомо буквально за п'ять хвилин бою, що там дуже важка техніка. Почали прилітати постріли танків. Перший постріл уразив цивільні машини, які стояли поряд із комплексом. Ми змушені були забігти всередину комплексу... Які варіанти були? Перший варіант – вибігти в чисте поле. А тоді був кінець зими – листя не було ніякого, просто голе поле, де нас, нйімовірніше, розстріляють. Другий варіант – вибігти на дорогу, де вже їде техніка, що теж загрожує нам марною загибеллю. І третій варіант – закріпитися в готелі "Вілла Сан-Марино" і прийняти бій. Розуміли, що така собі ідея, але іншої не було. Увесь цей час ми зв'язувалися з нашою групою евакуації, яка збиралася витягувати нас.

Бій супроводжували прильоти чи то артилерії, чи то танків противника. Після перших прильотів у нас була досить велика кількість важких "трьохсотих", які лежали практично по всьому комплексу. Частина хлопців були легкопоранені. Вони забігли в комплекс, щоб перев'язуватися. І в момент, коли Ілля [Литвин] вибіг для того, щоб вистрілити із РПГ… Він забіг на перезаряджання, ми перезарядилися, він вибіг – після цього його не бачив. Ми чекали, поки щільність вогню знизиться, після чого вибігли надвір, щоб сховатися в умовному бункері.


Скріншот: Полк Калиновского/Telegram

Скріншот: Полк Каліноўскага / Telegram


Весь цей час ми хлопців перев'язували в цій кімнатці, я допомагав парамедикам: когось перев'язав, комусь заклеїв грудну клітку, комусь допоміг дістатися... І весь цей час у мене були думки про те, де мій друг Ілля. Я його не бачив тривалий час і не знав, де він. Почав бігати по всьому комплексу, кричав: "Ілле, Ілле, де ти?!" Я розумів, що є два варіанти: або він тяжкопоранений, або загинув. Я забіг у готель, який уже на той момент горів згори, другий поверх повністю палав. Потім вибіг надвір і периферійним зором побачив, що хтось лежить. І це виявився Ілля. На той момент емоції мене переповнювали… Ми його перетягнули до наших поранених, сподіваючись, що я заберу його тіло на евакуацію. Приїхали якісь цивільні буси, забрали всіх тяжкопоранених. Здається, два буси і один пікап. Один на одному лежали – настільки щільно їх закинули. Залишилися лише легкопоранені, живі – і "двохсоті", тобто наші загиблі хлопці. Нас мали забрати наступним рейсом. Проте, як з'ясували згодом, нас уже ніхто не зміг вивезти.

За час бою ми 10 разів встигли із хлопцями попрощатися, сказати, як пишаємося, що воюємо разом. Тільки коли ми вийшли з оточення, коли нас зустріли і посадили в автобус, я тільки зрозумів: "Блін, ми, здається, виживемо"

У якийсь момент один із командирів групи сказав мені, щоб я спостерігав з одного з будинків у напрямку дороги з Бучі. Там мала їхати наша броньована техніка. Я сказав: "Плюс" – і побіг дивитися. Сидів у будинку і вслухався – почув гуркіт техніки. Думав, що це наші, зрадів, проте цей гуркіт долинав узагалі з іншого боку. І я розумів, що це напрямок, звідки і почався бій. Я висунувся у вікно із другого поверху, подивився і побачив техніку з написом V на борту. І побіг чимдуж до хлопців, кричу, що оточують нас. Після цього почалася стрілянина з усього важкого... Ми були змушені забігти до головного корпусу, де згодом тримали кругову оборону майже 12 годин. За цей час нас намагалися викурити звідти кілька разів, відправляли піхоту [росіян] – ми вступали з ними у дуже близький бій. Усе це супроводжували вибухи в будинку.

За підсумками того бою у нас з'явився ще один "двохсотий" – тяжкопоранений Женя (Стрілок). І постійно ми продовжували тримати оборону. Якоїсь миті ми зрозуміли, що нам треба замовкнути, щоб вороги подумали, що ми всі загинули. Плюс якоїсь миті нам вдалося викликати свою артилерію на нас. Ми розуміли, що вже в оточенні... До того ж я почув, що евакуаційна група нас не зможе витягнути, бо вони вступили в бій і в них теж загиблий. Вони прямим текстом сказали: "Хлопці, на жаль, ми не можемо вас забрати. Ви залишаєтеся самі на себе". Немає жодних образ. Це зрозумілий стратегічний, тактичний момент. Не було сенсу їм їхати далі в це пекло, щоб втратити ще хлопців. Тому ми зрозуміли, що залишаємося і самотужки маємо вибратися.

До глибокої ночі ми сиділи і тримали сектор. Потім мене поранило: прилетіли осколки в руку. Я надав собі першу допомогу – і далі тримав сектор. Глибока ніч настала – і ми зрозуміли, що це єдиний шанс вибратися. Добре, що в нас були хлопці із приладами нічного бачення. Вони провели дорозвідку і повідомили, що є шанс вийти. Річ у тім, що після того, як відпрацювала [наша] артилерія, вороги просто розсмокталися. Тому що дуже щільно працювали хлопці: прилітало навіть у наш будинок. Мабуть, вони подумали, що коли вже прилітають снаряди просто в будинок, то, може, справді, ми всі загинули. Можливо, це відіграло. Потім техніка [росіян] завелася, і вони поїхали кудись. Уночі хлопці зробили дорозвідку, сказали, що можемо рухатися. Біля будівлі стояла чергова броньована ворожа машина, тому рухатися треба було тихо. Ми взяли поранених, бо такий кодекс в азовців: поранених не кидаємо. Ми хотіли, звісно, забрати всіх хлопців, але нам просто бракувало рук. Ми взяли всіх поранених, а "двохсотих" не змогли забрати. З автоматами були лише хлопці із приладами нічного бачення, інші були зайняті тим, що переносили поранених.

Ми вийшли, оминули пост, броньовані машини. За час бою ми 10 разів встигли із хлопцями попрощатися, сказати, як пишаємося, що воюємо разом. Я намагався набрати свою дружину на мобільнику, але він сів. Хлопці вже змирилися з тим, що ми всі, найімовірніше, загинемо. Але хоча б загинемо, огризаючись, героїчно, забравши із собою хоч кілька десятків ворогів. Так сталося, що нам вдалося вийти. Ми йшли вздовж дороги посадкою, і цієї миті Женя, який був тяжкопоранений, просто на руках у хлопців витік... кров витекла... Його хлопці сховали в кущах, щоб забрати потім. Так ми ще одного нашого хлопця втратили дорогою. Я весь цей час тягнув хлопця, у якого була тяжко поранена нога, постійно намагався його підбадьорювати.

Завдяки хлопцям, які мали ці самі ПНБ, завдяки тому, що вони мали зв'язки, завдяки мужності та героїзму хлопців, завдяки тому, що всі ці вісім років ми не сиділи склавши руки, а тренувалися, нам вдалося дивом вижити. Нас зустріли хлопці, посадили в автобус. І на той момент я тільки зрозумів: "Блін, ми, здається, виживемо". Тобто лише тоді в мене думка, що нам не вижити, зникла. Але це була не паніка, а прийняття. Це важливо. У нас на той момент із хлопцями було повне прийняття ситуації. Ми знали, куди йдемо. Ми повністю розуміли, що такий бій може статися. І ми розуміли, що можемо не повернутися. Ситуація потребувала швидких дій, бо це – Київська область. Тож треба було діяти швидко. У мене навіть автомат не був пристріляний.

Із 40 людей скільки вижило?

– Група, яка залишалася весь цей час, – це 11 осіб приблизно. Десь п'ятеро чи шестеро загинули, багато тяжкопоранених. Із тієї групи – шестеро загиблих. Коли я лежав у лікарні, дізнався, що наш парамедик, який був у цьому бою, поїхав далі на завдання і там загинув. Він був шостим загиблим.

Денисе, вам сьогодні 26 років?

– 27.

Ви зовсім молода людина, але вже командир полку. Ви відповідально розпоряджаєтеся величезною кількістю життів хлопців та дівчат. Ви за них відповідаєте, по суті, як їхній батько. Наскільки це складно? Особливо з огляду на ваш молодий вік. І чи є у вас у підпорядкуванні білоруси, набагато старші за вас?

– Так, люди старші є, їх багато. Однак я маю певний бекграунд інструкторської діяльності в "Азові". Мені доводилося спілкуватися, командувати великою кількістю людей. Переді мною стояв стрій 100 осіб: виконували відтискання... Різного штибу люди були, і міністри територіального розвитку були – кого тільки не було. Припустімо, було навіть таке, що ми із Зеленським біля вогнища сиділи. І я не почувався якось скуто. Ми просто спілкуємося... Є справа – ми спілкуємося. Тут така сама ситуація. Щодо відповідальності, ви маєте рацію: це величезна відповідальність. І коли щось відбувається, треба розуміти, що в нас, припустімо, своє життя, комусь щось не подобається... Ну, постійні запитання, зрозуміло. Так чи інак доводиться збирати людей, спілкуватися, слухати проблематику кожного. Це важливо. Тому що не можна відвертатися від людей. І коли є якесь непорозуміння, доводиться брати в одну руку один батальйон, другий батальйон: "Хлопці, ми разом, не треба сваритися..." Намагаюся це все на собі вивозити.

І є ще один бік медалі: коли відбувається щось надзвичайне, якийсь скандал внутрішній, – не даю ради за фактом я. Навіть не беручи участі в ситуації. Тому що я відповідальний. Так було, коли мені, припустімо, робило зауваження наше керівництво… Була одна ситуація із хлопцями. І мені сказали, що я винуватий у цьому. Хоча я там навіть не фігурував. Але я розумію, що це слушно. Тому що це відповідальність командира. Я не маю права сказати: "Я там узагалі ні до чого". До чого. Намагаюся якось утримати. У мене найголовніше завдання – із хлопцями йти на контакт, постійно пояснювати, постійно відповідати на їхні запитання, яких дуже багато. І на щастя, у мене розвинені ці навички ще з інструкторства. Зараз я сідаю з ними біля вогнища і пояснюю, зокрема, нашу ідею, як я для себе відкрив Україну за ці вісім років, що без вільної України не буде жодної вільної Білорусі. Я все це пояснюю постійно.

Ви згадали, що сиділи біля вогнища із Зеленським. Як це було? І про що ви говорили?

– Це був, здається, 2019 рік, село Золоте, прифронтова зона. Тоді стояло питання про відведення військ. І ми із хлопцями не хотіли, щоб це сталося. Приїхали туди. Перебували на одній із позицій, і саме приїжджає з делегацією президент. Ми вже багаття розпалили. Він зайшов, ми присіли біля багаття – і нумо спілкуватися на цьому тлі про те, що треба відводити війська. Ми кажемо: "Ні, не треба". – "Чому не треба?" – "Бо ми поспілкувалися з людьми. І вони кажуть, що якщо відведуть війська, то Росія далі просуватиме фронт". А він каже: "А я от поспілкувався – і кажуть, що треба відводити війська, бо через війська сюди прилітають снаряди". Такий діалог, він є в інтернеті. Ось таке перше знайомство. Було цікаво насправді. Ми трошки закусилися на тому, що з Росією жодної дипломатії не може бути, президент сказав таку фразу, що "будь-яка війна закінчується дипломатією". І ми відповіли: "Ви недооцінюєте Росію в цьому аспекті. Їй ніяка дипломатія не допоможе". За якийсь час, думаю, до багатьох має дійти, що це правда: жодна дипломатія з Росією не пройде.

Однак є деякі моменти: те саме громадянство, яке Зеленський підписав мені зокрема. Зрозуміло, що тоді це був просто, скажімо так, випадковий список із прізвищ. Можливо, тому що я приковував себе наручниками на акціях за громадянство іноземцям, які воюють за Україну. Можливо, він просто хотів підкинути балів, щоб схилити на свій бік добровольців. Адже це теж жест гарний. Але я трошки гнівався за те, що це не було доведено до кінця. Тому що в мене особисто є купа знайомих добровольців і друзів-іноземців, які гідні українського громадянства, у яких документи давно вже протерміновані, які приїхали раніше за мене й були у "Правому секторі", – вони не мають цих документів. Я тоді хотів підвестися і кинути паспорт у багаття… Я тоді був розлючений. Я сказав: "Якщо зробили, то робіть до кінця". Так хотілося сказати.


Скріншот: Алеся Бацман/YouTube

Скріншот: Алеся Бацман / YouTube


Для мене перемога – це перемога над путінським режимом. Це не смерть Путіна – це смерть режиму. Хотілося б, звісно, щоб до того моменту вже й Білорусь була вільною

Ви різкий.

– Ну, я насправді вмію себе контролювати. Просто часом бувають такі моменти.

Із вашого полку навіть якщо взяти, чи багато хто хотів би набути українського громадянства? І хтось, мабуть, уже подав документи, а хтось і набув?

– Оскільки ми на контрактах, військовий квиток є водночас і посвідкою на проживання. Коли хлопці укладають контракт, там є графа, де потрібно вказати, чи бажаєте ви надалі набути громадянства України. І це треба вже дивитися за анкетами: хто бажає і хто не бажає. Я особисто чув від деяких хлопців: "Так, я хотів би набути громадянства України". Ну, багато хто розуміє, що це затягнеться, найімовірніше. І ситуація хитка. Звісно, постає питання про легальне перебування в Україні. Тому я думаю, що хлопці вказують у тому пункті "так". Але є хлопці, які, можливо, пишуть "ні". Нині вже дедалі більше розуміють, що це фаза затяжна. І я думаю, всі хотіли б громадянство.

Я впевнена, що це питання вирішуватимуть. Тому що дуже правильно і логічно давати громадянство тим людям, які зі зброєю в руках приїхали захищати нашу країну і ризикують життям заради України. І я хочу від себе особисто подякувати вам дуже, усьому вашому полку, учасники якого, не українці, захищають свободу, незалежність, цілісність України. Я ще хочу у вас запитати. Ви згадали про вашу дружину. Скажіть, у вас є діти?

– Ні. Але я б дуже хотів дітей. Війна також вносить корективи. Це також велика відповідальність. Я розумію, що за умов війни складно виховувати дітей. Ну, одне слово, бажання величезне. Але в мене є риса: я все обдумаю, перш ніж зробити крок. Не хочу, щоб вийшло так, щоб дитина росла без батька. Або, може, просто не маю часу. Я хотів би допомагати дружині з дітьми. А якщо я буду в постійних роз'їздах, буде складно.

У вас татуювання, я бачу. А що вони означають?

– О, татуювань багато. Загалом, напевно, найпопулярніше татуювання – погоня, герб Білорусі у мене на правій руці. Загалом у мене білоруські орнаменти, білоруський герб. Є татуювання, яке я набив на згадку про Іллю. Ось у мене на руці чорненька стрічка. Є в американців такі стрічки, на яких написано позивний. Я вирішив увічнити на руці пам'ять про Литвина. Але загалом кожне моє татуювання – це якась подія в моєму житті. Кожне татуювання – це окрема історія, яка може тривати 15–20 хвилин. Є татуювання, яке символізує нашу групу друзів у Білорусі. Там був я, Ілля, Льоша, ще кілька людей. І нас називали одним словом, і це слово в мене набите. Це теж дуже цінне для мене татуювання. Тобто кожне татуювання несе в собі дуже гарну інформацію про мене і моє життя.

Ви часто плачете?

– Востаннє це було, коли я повернувся на базу після Ворзеля. Коли побачив Іллю загиблим, я не міг собі дозволити поринути в емоції – я їх стримував. Коли приїхав і мене хлопці зустріли, я в кімнату зайшов і дав собі, скажімо так, волю… У мене був такий тумблер, що я не готовий був більше терпіти цей потік емоцій...

Розплакався.

– Ну, так. Я не вважаю, що це якось ганебно для чоловіка. Узагалі, у принципі, як відомо, чоловіки досить вразливі. Просто дуже добре терплять. Але тоді я не хотів терпіти.

Денисе, я вам поставлю фінальне запитання. Скажіть, будь ласка, що ви зробите першим після того, як ми переможемо?

– Давайте так: для мене перемога – це перемога над путінським режимом. Режим зникне тоді, коли в головах людей він зникне. Це не смерть Путіна – це смерть режиму. Хотілося б, звісно, щоб у цей момент уже й вільна Білорусь була... Зараз у мене є сім'я, але я хотів би з дітьми бути. Я хочу трьох дітей. Як то кажуть, за себе, за дружину та одного, щоб примножити. Це моя велика мрія… Я дуже хочу цього.

– У вас дружина українка?

– Так.

Я щиро вам цього бажаю. Упевнена, що все справдиться. Головне  скоріше. Тож бережіть себе, бережіть Україну. Дякую вам дуже. Слава Україні!

– Живе Білорусь і слава Україні!

Живе Білорусь!

– Перемога буде за нами. Будь-який інформаційний порядок денний – це величезна-величезна робота, яка, я сказав би, відсотків 70 спільної роботи робить. Тому що якщо про це ніхто не знатиме, то не буде жодної допомоги, не буде ленд-лізів... Наша волонтерка, завдяки якій ми практично існуємо, – її також не буде. Тому дуже  вам дякую.

Дякую вам дуже. Кожен в Україні сьогодні має свій фронт. Хтось пече хліб, хтось лікує, а хтось працює на інформаційному фронті. Усі наші журналісти цілодобово працювали перші місяці, без вихідних і на нічних змінах. Ніхто не думав, треба відпочивати чи не треба. Це ж зрозуміло.

– Дякую.

ВІДЕО
Відео: Алеся Бацман / YouTube
Олеся БАЦМАН
головна редакторка
МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ
 
 

 
Вибір редакції
 
 
 
НАЙПОПУЛЯРНІШІ МАТЕРІАЛИ