RU
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Командир 36-ї ОБрМП Сікоза: Після перемоги насамперед обійму матір, батька і свою вівчарку німецьку. Сяду, поплачу години дві, а потім висплюся

Комбриг Сікоза: Російська армія підготовлена за книжкою. Думати нестандартно їх не вчили. Можна завжди прочитати, де вони розгортатимуться, і там приємно зустрічати їх вогнем артилерії
Комбриг Сікоза: Російська армія підготовлена за книжкою. Думати нестандартно їх не вчили. Можна завжди прочитати, де вони розгортатимуться, – і там приємно зустрічати їх вогнем артилерії
Фото: 36 окрема бригада морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського / Facebook

Чи стало швидке захоплення Херсона російськими окупаційними силами результатом зради з боку військових і чи зможе українська армія відбити місто, чи захопить РФ Донецьку область і чому від слова "HIMARS" окупанти "бруднять штани". Про це, а також про те, чи змінила перебіг війни західна техніка, в інтерв'ю засновнику видання "ГОРДОН" Дмитрові Гордону з передової розповів командир 36-ї бригади морської піхоти ЗСУ імені контрадмірала Михайла Білинського полковник Віктор Сікоза. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Кримський напрямок, Херсонська область – це були пріоритетні напрямки для противника. На наш підрозділ наступали сили противника, які приблизно вп'ятеро переважали

– Вікторе Олександровичу, добрий вечір.

– Добрий вечір.

– Ви полковник, командир уславленої 36-ї бригади морської піхоти.

– Так, саме так.

– Бригади, яка сьогодні перебуває на вістрі атаки поряд із Херсоном. Не будемо говорити, де саме. Адже ви народилися в Херсоні?

– Так, народився у Херсоні. У Херсонській області. Населеного пункту не називатиму… Заходи безпеки.

– Херсон – непросте слово для кожного українця. Бо я думаю, що багато наших сьогоднішніх лих почалося саме звідти, із херсонського напрямку. Хоча у нас були мінні поля на кордоні з Кримом, хоча там вузенький перешийок, хоча всі були готові, всі розуміли, що якщо ворог піде, то він піде із Криму... Як так вийшло, що Херсон упав миттєво, відчинивши двері на Маріуполь, на Мелітополь, на Запорізьку область?

– Ну, розумієте, кримський напрямок, зокрема Херсон, Херсонська область, Чаплинка, Каланчак, Генічеськ – це були пріоритетні напрямки для противника. Просто ніхто з нас на той момент не очікував, що буде завдано такої потужності ракетно-бомбово-артилерійського удару по наших підрозділах. І, відповідно, та кількість підрозділів, які, я думаю, у достатній кількості перебувала на кордоні з тимчасово окупованим Кримом, була готова, але не до такої кількості артилерійських засобів та авіації противника, які залучили. Я вважаю, що це одна з основних причин. Ну й ударні кулаки, що сформувалися по всіх напрямках... На наш підрозділ наступали сили противника, які приблизно вп'ятеро переважали. Це без урахування артилерії та авіації, які працювали по передових позиціях наших підрозділів.

– Добре. Але сьогодні говорять про зраду в українській владі й армії. І навіть знайдено перших винних. Зрада справді була?

– Ну, я як військовий не маю права міркувати. Це робитимуть більш компетентні органи. Я не знаю. Підрозділ утримували із 2014 року, позиції обладнали, фортифікували, мінні поля утримували, резерви утримували, артилерія постійно перебувала на запасних вогневих позиціях. Тобто з боку військових судити про зраду ми не маємо права, бо цього не було.

– Для вас війна стала несподіванкою? Чи ви розуміли, що вона рано чи пізно розпочнеться?

– Я розумів. І до цього службу проходив свою у Криму, починаючи з лейтенанта, із 2008 року. Уже після окупації Криму мені було зрозуміло, що Кримом це все не закінчиться. Після виходу із Криму протягом чотирьох місяців усе розгорнулося на Донбасі. І це ще більше визначило мої погляди на все, що відбувається. Але я думав, що це буде швидше.

– Ви у Криму були одним із небагатьох українських військовослужбовців, які вийшли із Криму, не зрадили, не зрадили присягу.

– Ну, як "небагатьох"... Третина 36-ї бригади берегової оборони покинула Крим і продовжила службу в лавах Збройних сил України.

Важко було тоді у Криму?

– Не те що важко – просто незрозуміло. Ніхто не знав, що буде далі, скажімо так. Ну і, відповідно, трохи щеміло в душі те, що доведеться розставатися зі своїми друзями, хай які вони є, які не із числа військовослужбовців, скажімо так. Зрозуміло, що ті, хто залишився там, остаточно поставили хрест на будь-яких стосунках. Із ними я миттєво перестав підтримувати зв'язок. Просто шкода. І так усе залишити – дуже боляче.


Скріншот: У гостях у Гордона/YouTube 

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube


– Перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну – згадайте, будь ласка, як ви зустріли ці хвилини. Що ви відчували?

– На той момент я був на командному пункті "АТО-Схід", на донецькому напрямку. Усе почалося з масованого обстрілу позицій 53-ї окремої механізованої бригади, яка перебувала на той момент у районі Волновахи, звідки, у принципі, і почався пролом цієї "орди орків". Як їх іще назвати?

Доходило до того, що полонені російські офіцери розповідали, що в Україні вони опинилися на ігровій модуляції ведення бойових дій. Маячня цілковита

– Ваші відчуття, коли почалося. Що ви подумали?

– Ну, відчуття було одне: "Ну от і почалося". Те, чого чекали, те й почалося.

– Думати не було коли?

– Думати було ніколи, так. Треба було ухвалювати якісь рішення. І починати якось вибудовувати оборону, думати про резерви, про артилерію і про все.

– Ви були готові, оснащені до початку війни? Техніка, бронежилети, каски – усе було нормально?

– Звісно. Цілком забезпечені були. Підрозділи, які виконували завдання на передньому краї оборони, на донецькому напрямку, як особовим складом, так і технікою, справним озброєнням, боєприпасами, харчовими припасами, водою [були забезпечені]… Було створено запаси. У принципі, так, ми були готові. Тому донецький напрямок досі й тримається. Роками там усе вибудовували. І все прораховували.

– Перші смерті, які ви особисто побачили, пам'ятаєте?

– Чесно, їх просто було дуже багато. Коли були саме перші, я навіть не готовий сказати. Увесь цей відрізок минув, грубо кажучи, як тиждень. Розумієте? Ці чотири місяці у дикому режимі, у такому темпі... Смертей, на жаль, довелося побачити багато.

– Більше все-таки росіян чи наших?

– Співвідношення, я думаю, десь приблизно 50 на 50.

Усе-таки.

– Так.

– Що ви відчували, коли хлопці, які служили з вами, гинули на ваших очах?

– Більше відчував усе-таки несправедливість і, мабуть, якусь ненависть до противника. Хотілося за всіх хлопців, за всіх пацанів, яких або знав, або з якими познайомився вже під час ведення бойових дій, затребувати з усією відповідальністю із противника за такі вчинки.

– Ви з полоненими росіянами спілкувалися?

– Так.

– Що вони казали? Загальний їхній портрет який?

– Загальний портрет... Усе в Російській Федерації працює на ура. Аж до кадрових російських офіцерів. Усе там по заїждженій платівці: "Ми не знали, що ми тут робимо. Нам ніхто нічого не говорив". – "Ну як? Ти приїхав в область, тебе змусили стріляти, по тобі стріляють у відповідь. І ти не розумів, що ти робиш?" – "Ну, нам говорили..." Доходило до того, що це була ігрова модуляція ведення бойових дій. Маячня цілковита. Це я чув від російських офіцерів, яких захопили в Донецькій області.

– Брехали?

– Брехали, звісно. Страх бере своє. Коли ти вже потрапив у полон і, грубо кажучи, у тебе безвихідь... Хоча до них нормально ставилися. Ніхто нікого не бив. Якщо треба було надати медичну допомогу, її надавали. Годували, водою напували. Усе, як прописано в конвенціях. Ніхто ні з кого не знущався. Але страх у їхніх очах читався, і дуже добре.

– Ну, як же? До фашистів потрапили...

– Так, до фашистів. Зараз ми когось з'їмо, когось розіпнемо на дереві, на стволі танка. Маячня російської пропаганди робить добре свою справу.

– А який портрет російського солдата? Що це за люди?

– Це... На мою думку як офіцера, це брудні, недоглянуті, смердючі дурні, які прийшли на нашу землю. Грубо кажучи, командному складу начхати на своїх підлеглих. Особливо мені хотілося б підкреслити: усі ці квазіреспубліки, так би мовити... Коли Російська Федерація зрозуміла, що вона зазнає там втрат в особовому складі, і досить суттєвих, в одному з населених пунктів ми взяли в полон вісьмох людей. Один російський офіцер із підбитого БМП, механік-водій та навідник. Тобто це особовий склад, який цілеспрямовано вчився керувати цією технікою, яка коштує десятки тисяч доларів. І найдивовижніше, що мене вбило: уся піхота – це були мобілізовані або кадрові військові [угруповання] "ДНР". Я кажу: "А в чому сенс? Як ви дієте?" Каже: "Та ми цих дурнів пустили як м'ясо. Вони вибігли, ви по них почали стріляти – і ми вже визначали, звідки вогонь ведуть, і вже потім точково працювали по вас". Ось ким їх вважають російські братні солдати та офіцери.

Якщо на херсонському напрямку все йтиме так, як зараз, то я незабаром повернуся додому. Я говорю про Крим, щоб ви розуміли

– А як російську армію підготовлено?

– Підготовлено за книжкою. Ні кроку ліворуч, ні кроку праворуч. Я так розумію, що мислити нестандартно російських офіцерів не вчили. От як книжка пише – так вони діють. Це, у принципі, добре: можна завжди прочитати, які будуть наступні дії, де вони розгортатимуться. І там же можна їх добре і приємно зустрічати вогнем артилерії.

– Техніка застаріла?

– Ні. Усе, що ми взяли: припустімо, трофейні зразки техніки – уся техніка 2019–2020 років із пробігом буквально 700–800 км. Тобто я так розумію, вони здійснили марш залізничним транспортом на кордон із Ростовською або Таганрозькою областю, Краснодарським краєм – і потім уже заїхали своїм ходом. Увесь кілометраж практично вони накатали Донецькою областю.


Фото: 36 окрема бригада морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського/Facebook 

Фото: 36 окрема бригада морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського / Facebook


– Тобто техніка нова?

– Техніка нова, так.

– Отже, вони готувалися останнім часом.

– Так.

– Наша техніка була гіршою спочатку? Снарядів бракувало...

– Ну справді, дефіцит був. Ну й сама техніка... Якщо брати броньовану техніку – так, трохи у нас були моделі застарілі. Але оскільки ми були в обороні, [був паритет в озброєнні]…

– Як ви вважаєте, що буде на Донбасі? Луганську область вони майже взяли, але ще не всю. Правда?

– Так, ще лишилося. Ще там хлопці тримаються. За що їм честь і хвала.

– Що буде з Донецькою областю? Мені кажуть військові, що в жодному разі росіяни не візьмуть Донецьку область. Ваша думка?

– Розумієте, сама географія Донецької області, скажімо так, дуже важка через бар'єрні рубежі, водні перешкоди та рельєф місцевості. Зважаючи на те, що у нас місяць-півтора залишилося гарної погоди, і з початком масованих дощів, циклонів, які…

– Розмивають усе.

– Так. А основне там – глина. І виснажені російські солдати зараз можуть повторити "подвиг" Наполеона під Москвою. Виснажливими боями втомлені, вони зараз потраплять під погану погоду. Це особливо не сприятиме успішному веденню бойових дій.

– Ви теж вважаєте, що вони Донецьку область не зможуть захопити?

– Ну звісно, ні. Я ж військовослужбовець Збройних сил України. Звісно, не зможуть.

– Переходимо до херсонського напрямку, на якому нині зосереджено величезні сили Росії. Вони підтягнули війська, як я розумію. Війська йдуть і з Криму, і з Маріуполя, і передислокуються з Луганської області. Вони розуміють, що ми наступатимемо. Завдяки західній техніці зокрема і, можливо, насамперед завдяки HIMARS. Але я так розумію, що для Путіна питання утримання Херсона – це сьогодні завдання №1. Бо якщо ми повернемо Херсон, я не знаю, що він розповідатиме обдовбаному російському населенню. Це буде початком його кінця фактично. Що, на вашу думку, буде з Херсоном і з Херсонською областю?

– Ну, якщо все йтиме так, як зараз іде, то, я вважаю, що скоро повернуся додому. Я говорю про Крим, щоб ви розуміли. Тому що визволення Херсона – так, це час, але це цілком реально. От наші бійці – слава їм – на передовій це доводять. Хай яким страшним є ворог і як його малюють, але все можливе роблять. Розуміючи, що навпроти тебе стоїть така сама людина, тільки не на своїй землі й у якої мотивація для оборони цієї землі одна тільки – його можуть позаду загороджувальні загони ФСБ або, не знаю, ФСО, розстрілювати. Це його головна мотивація. У нас мотивація одна: це захист своїх земель. Тим паче більшість хлопців – це вихідці з Миколаївської, Херсонської областей, яких призвали ще взимку. Там у 30% залишилися свої будинки і свої землі. Це головне, що мотивує. І тішить те, що таких більшість. У наших побратимів із сусідніх бригад така сама ситуація. Ніхто не збирається зупинятися або давати задню.

– Ми заберемо Херсон назад?

– Обов'язково.

– Ви можете назвати час?

– Ні, я загадувати не буду. Ну, щоб справдилося, ви самі розумієте. Але ми докладемо максимум зусиль, щоб це зробити найближчим часом.

Приємно усвідомлювати, що лише від одного слова "HIMARS" наші опоненти починають мочити і бруднити штани. Гарне слово саме собою

– Ну, а після Херсона на Крим підете?

– Ну, так. Можна розходитися у два боки: спускатися південніше, на Крим... А друге угруповання дорогою цих кацапів нехай іде у бік Мелітополя та Маріуполя. Це також дорогі місця для нас, скажімо.

– Вікторе Олександровичу, хочеться до Криму повернутися?

– Звісно, хочеться. Просто цікаво подивитися, що ці негідники там зробили за вісім років.

– Скажіть, західна техніка класна?

– Так. Західну техніку робили для людей, скажімо так.

– У вас у бригаді є західна техніка?

– Так, зразки техніки, яку ми отримали за матеріально-технічною допомогою, є. І ми її дуже ефективно використовуємо.

– HIMARS бачили?

– Бачив.

– Ну який він, диво-HIMARS?

– Ну, як... Звичайний автомобіль із пусковими установками. Проте приємно усвідомлювати, що тільки від одного слова "HIMARS" наші опоненти починають мочити і бруднити штани. От і все. Гарне слово саме собою. Воно як Snickers, тільки HIMARS.

– Так. Мені хлопці кажуть, що дуже проста техніка у використанні. Буквально одна кнопка – і все.

– Реально, так і є.

– Координати вбили – і кнопка.

– Так. Усе зроблено для людей, ще раз кажу. Якщо в нас це купа якихось важелів, молотків, ломів, щоб навести зброю і зробити перший постріл, то там навіть не треба замащувати руки. У кращому разі ти можеш антисептиком обробити їх і натиснути на панелі приладів – на сенсорній! – координати. І все.

– Тобто головне – швидко приїхати і ще швидше поїхати?

– Так. Я думаю, часу вистачатиме. Система відпрацьовує миттєво. Кути наведення і саму роботу забезпечують... Там вистачає до чотирьох хвилин, щоб узяти координати й обчислити напрямок для пострілу, зробити постріл – і вже збиратися з тихою журбою їхати у бліндаж і пити чай. Поки вони будуть чухати ріпу й думати: "Овва, а що ж це сталося таке?"

– Ви бачили результати роботи HIMARS?

– Я бачив лише у новинах.

– Скромно сказали ви.

– Я бачив, як вони працюють. І вже у новинах ми бачили результат цієї роботи. Тож я розумію, що досить серйозної шкоди вони завдають.


Фото: 36 окрема бригада морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського/Facebook 

Фото: 36 окрема бригада морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського / Facebook


– Чи правда, що з появою HIMARS у війні стався перелом?

– Реально. Ми здобули перевагу як у дальності, так і в ефективності, у швидкості. Це основні критерії, які є успіхом на війні. Я не знаю, скільки зараз установок, але якби їх було втричі більше – ви уявляєте, яка паніка посіялася б у лавах російських солдатів? Я вважаю, що ця система залпового вогню пройшла випробування у реальних бойових діях дуже добре. Тож ми готові від наших країн-партнерів приймати ще й ще. Тільки вже з далекобійними снарядами.

– Хлопці, які зараз у вас у підпорядкуванні, – офіцери, солдати – які вони? Колективний портрет?

– Розумієте, колектив різношерстий. Зважаючи на те лихо, яке сталося зі старим складом 36-ї бригади… Це, звісно, наклало певний відбиток на людей. Але не зламало людей. Навпаки, це додаткова мотивація для наших військовослужбовців. Тому що офіцери старого складу, які залишилися, постійно ведуть роботу з особовим складом і розповідають про подвиги, про добрі речі, які робили військовослужбовці нашої бригади. І воно є, і має право на життя далі. Історія залишилася історією. А особовий склад бригади намагається примножити, що в них виходить. Вони лише розвивають бригаду. Загальний портрет... Портрет, як у будь-якого солдата, захисника, скажімо так, козака з південних земель України.

– Особисто ви людина героїчна. Повний кавалер ордена Богдана Хмельницького – це дорогого коштує. Скажіть, приклади героїзму серед своїх підлеглих були?

– Так, і дуже часто. Я бачив, як боєць розвідроти, коли дізнався, що до нього підходить диверсійно-розвідувальна група 22-го полку спецпризначення РФ... Він тоді мився в душі. Він устиг на себе вдягнути одні труси, бронежилет, став на повний зріст із кулеметом на вогневу позицію – і без смутку в очах почав їх поливати вогнем. Він, грубо кажучи, один не дав розвинути успіх цій диверсійно-розвідувальній групі.

– Вижив?

– Вижив, усе нормально, без поранень.

– Нагородили хлопця?

– Нагородили. Ну, а як же без цього?

– Назвемо прізвище, щоб мамі приємно було?

– Ні, краще не будемо.

Я не Ванга, не можу сказати, коли війна закінчиться. Що швидше, то краще. Але не хочу загадувати, щоб справдилося

– Добре. Скажіть, будь ласка, на війні страшно?

– На війні страшно. Не боїться лише дурень. Коли в тебе стріляють – зрозуміло, рецептори спрацьовують. І звикати до цього також не можна. Тому що це трохи може послабити всі твої відчуття. Самозбереження – головне. На жаль, я бачив і зустрічав таких людей, які вже звикли до всього, і відчуття страху в них просто не було. Страх має бути завжди. Страх дає тобі право на життя.

– Вам особисто було страшно так, що просто жах?

– Так, було. Я ж теж жива людина.

– Що це за ситуації були?

– Ну, це були ситуації, коли ми потрапляли в оперативне оточення на донецькому напрямку. Було страшніше не за себе, а за підлеглих... Треба було врятувати життя, вивести, знайти місце, куди можна пройти. За це – так, було страшно. Але, дякувати богу, все вийшло.

– Ви хоч раз на війні плакали?

– Так, як і будь-яка людина. Плакав через загибель близьких друзів, рідних людей. Тому що кожен солдат, кожен сержант, кожен офіцер у підрозділі, яким я командував, – як не крути, а однаково буде рідною людиною. Ми разом із ним могли сидіти, пити чай в окопі, їсти в їдальні на бліндажі, і ти можеш дізнатися, що буквально за пів години після від'їзду з позиції він гине. Ну... Це дуже сильно б'є по психіці. Так, сльози накочуються. Накочуються, коли ти везеш свого загиблого бійця на похорон батькам і бачиш усі ці сльози. Це дуже важко. Але, на жаль, на війні не без втрат. Тішить те, що поки пам'ять про них живе, вони будуть поряд із нами завжди.


Скріншот: У гостях у Гордона/YouTube 

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube


– Скільки годин на день ви спите?

– 3–4 години.

– Щодня?

– Ну, не щодня. Бували часи – і по 3–4 дні не спав.

– Вам сни сняться?

– Чесно – більшість не запам'ятовую. Але буває, така нісенітниця в голову залізе... Ну, як то кажуть, дурний спить – дурне сниться. Ну, жах просто. Але не пов'язане з війною. Якась абстракція. Мене лікарі заспокоювали: "Ти знаєш, мозок відпочиває і дає свободу емоціям. Ось тому така нісенітниця і сниться". Кажуть, це добре.

– Про що бійці говорять у перерві між боями?

– Про різне. Хтось згадує сім'ю свою, хтось згадує дім, хтось згадує батьків... Хтось хоче, щоб було ще більше боєприпасів та ресурсів для ведення бойових дій. Більшість, звісно, згадує своїх загиблих друзів.

– Пісні співаєте іноді?

– Чесно... Крайню пісню я чув, як співав начебто заступник командира 503-го батальйону. Мені було за честь командувати цим підрозділом на донецькому напрямку. Він добре грає на гітарі. Просто зняти стрес після чергового бою. Каже: "Можу заспівати". Я кажу: "Ну давай".

– Сім'ю коли востаннє ви бачили?

– Дружину з дітьми бачив десь тижнів зо три – три з половиною тому, а батьків – на початку березня. На 8 березня я вже матері не зміг додзвонитися, щоб привітати.

– Я не маю сумніву, що ви постійно думаєте про те, коли закінчиться війна. Коли це станеться, на вашу думку?

– Справді, я не Ванга, не можу сказати. Звісно, хочеться, щоб закінчилася. Дуже переживаю за своїх батьків. Я дуже переживаю за всіх своїх друзів із 36-ї бригади, які в полоні зараз перебувають… Що швидше [закінчиться війна], то краще. Але знову ж таки, не хочу загадувати, щоб справдилося.

– Коли ми переможемо і коли ви повернетеся додому, що зробите насамперед?

– Рідних обійму. Мати, батька і собаку свою, вівчарку німецьку. І сяду, напевно, поплачу гарненько години на дві, а може, й три. А потім висплюся. Ну й далі служитиму. Тому що роботи після війни також буде дуже багато.

– Я вам хочу подякувати. Тисячу разів дякую вам і у вашій особі всім хлопцям, які зараз захищають Україну. Я хочу побажати, щоб ви залишилися живими.

– Дякую дуже, Дмитре.

– Щоб ви перемогли, щоб ми перемогли. Тримайтеся. Із вами вся Україна, із вами весь світ. Ми вас любимо і чекаємо додому.

– Дякую. Усе буде добре. Ми всі робимо свою роботу. Ми, офіцери, для цього навчалися, закінчували військові інститути. Ми навчали для цього наших матросів, солдатів. Якщо настав час – отже, він настав. Час данину країні віддавати, як не крути. Ми всі держслужбовці, ми давали присягу Україні. І тому ми будемо працювати тільки заради вас, щоб ви були у мирі, у достатку. І щоб не прилітали вам ніякі снаряди. Ми для цього це все будемо робити. Тому що ми маємо обов'язок. Це не пусте слово. Є присяга. У нас, морпіхів, є ще клятва морського піхотинця. Тож ми цього всього дотримувалися і будемо дотримуватися.

– Дякую вам. Тримайтеся. Слава Україні!

– Героям слава!

ВІДЕО
  
Відео: В гостях у Гордона / YouTube
Дмитро ГОРДОН
засновник проєкту
МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ
 
 

 
Вибір редакції
 
 
 
НАЙПОПУЛЯРНІШІ МАТЕРІАЛИ