RU
 

Американський історик Снайдер навів шість доказів геноциду Росії щодо України

Снайдер: Є систематична практика застосування мови насильства до всіх українських інституцій з боку РФ
Снайдер: Є систематична практика застосування мови насильства до всіх українських інституцій з боку РФ
Фото: EPA

21 жовтня на конференції "Міжнародне право проти геноциду", організованій Центром ліберальної сучасності (LibMod) у Німеччині, американський історик і філософ, професор Єльського університету Тімоті Снайдер заявив, що Росія та її президент Володимир Путін ведуть політику, яка базується на геноциді, зокрема щодо України та українців. Науковець навів докази цього. Виступ Снайдера розмістила в YouTube "Європейська правда". "ГОРДОН" публікує його текстову версію.

Умисел геноциду цієї війни був зрозумілим навіть до того, як почалася сама війна

Мене попросили висловитися про умисел. Мені здається, що в цій дискусії про геноцид ми перебуваємо в дуже дивному становищі. Мені здається, що умисел геноциду цієї війни був зрозумілим навіть до того, як почалася сама війна. Заяви [президента РФ Володимира] Путіна, які прозвучали найпізніше в липні 2021 року, були відкритим геноцидом. Мова, яку росіяни використовували в дні, що передували війні, також очевидно була геноцидом.

Мене турбує, і я просто скажу це на початку, що країни, чиї конституційні порядки – Ізраїль і Німеччина – і чия повсякденна політична риторика багато в чому пов'язані з історичним фактом Голокосту, загалом так повільно усвідомили те, що я вважаю очевидним геноцидним характером цієї війни. І я не кажу про суспільство, а про уряди – так мало зробили, щоб перешкодити цьому. Я думаю, що в цьому є особливий смуток. Але дозвольте мені навести мій аргумент про умисел.

Мені здається, що в цих дискусіях про умисел, коли ми наводимо конвенцію проти геноциду 1948 року, люди відкочуються до своєрідного наївного конструювання людської природи, і це має приблизно такий вигляд: ми повинні проникнути в розум людини. А потім наступний крок після цього – сказати: "Ну звісно, ми не можемо дістати відповідь зі свідомості цієї людини". І такі речі ми бачили протягом дії конвенції про геноцид із 1948 року. Справді, ідея абсолютно безглузда. Я просто хочу зазначити, що те, як ми дійшли до міркувань про умисел, пов'язане з контекстом, дискурсами та обставинами, від яких ми не можемо очікувати чіткого рентгенівського знімка.

Це справедливо, звісно, у випадку Адольфа Гітлера. Я вважаю, усі вважають само собою зрозумілим, що Голокост є прикладом геноциду євреїв. Але важко знайти фактичний порядок чи фактичний момент, коли ви могли б буквально сказати: ось той момент, коли ми знаємо, яким був стан розуму Гітлера у справі Голокосту. Це випадок, коли історики будують умисел на основі обставин, заяв, збігів. Це те, що ми повинні робити в режимі реального часу також. Я не хочу сказати, що в Росії зараз такий самий час, як у Німеччині тоді, що це те саме. Я говорю це, тому що я розумію, що нацистська Німеччина є очевидним прикладом геноциду. І я вважаю, що навіть з очевидним прикладом геноциду, якщо ми застосуємо стандарт вивчення чийогось розуму, ми ніколи не знайдемо те, що ми шукаємо.

Дозвольте мені приділити кілька хвилин тому, що я вважаю досить гарними історичними показниками геноциду. Я думаю, що ці речі корисні, тому що ми можемо витягти їх, коли ми матимемо більше часу, ніж ці вісім місяців, щоб обдумати те, що сталося з Росією, і швидше дійти висновку, якого, я вважаю, ми маємо дійти.

Парадоксально, але я думаю, що проблема сьогодні не в тому, що бракує доказів геноциду

Перший показник умислу геноциду можна було б узяти з колоніальної історії. Це може бути опис держави як недодержави. Колоніальні держави в разі зіткнення з іншими політичними одиницями переважно не визнавали їх як держави. І це є прологом до показника майбутнього геноциду.

Другий показник – із ХХ століття. І це опис народу як не народу, суспільства як не суспільства, нації як і не нації. Соціальна група, якої не визнали як такої.

Третій індикатор – це також із ХХ століття. Це заперечення того, що люди є людьми. Тому ви зіштовхуєтеся з представниками людської групи, але стверджуєте, що з тієї чи іншої причини вони насправді не є людьми.

Четвертий показник ми спостерігаємо з кінця ХХ століття і досі ретроспективно. Це коли люди заперечують, що був попередній геноцид. Насправді це означає, що люди хочуть здійснити геноцид над геноцидом, про який вони говорять. Очевидним прикладом тут можуть бути неонацисти, які заперечують Голокост. І сенс цього, звісно, не в тому, що вони заперечують Голокост, а сенс у тому, що ці люди бажають, щоб така подія сталася.

Ще один показник не з історії, а із сьогодення, з теорії, якій уже кілька десятків років, яка зараз є дуже поширеною в усьому світі. Це те, що ми тепер називаємо ідеєю заміни. Про те, що інші люди приходять і займають наш простір, вони замінюють нас – і тому було б правильно замінити їх. Щось таке насправді було в нацистському уявленні про світ, а також, як я збираюся стверджувати, у путінському погляді на світ.

Шостий показник, який сьогодні дуже не історичний, але який, на мою думку, варто згадати, бо без нього важко зрозуміти сучасну російську практику. Останній індикатор, про який варто згадати, це постмодерний показник, який полягає в тому, що ви перевантажуєте систему. Ви в принципі наводите стільки доказів геноциду і в теорії, і на практиці, і в заявах, що врешті-решт люди починають запитувати: "А чи справді це геноцид?"

Парадоксально, але я думаю, що сьогодні проблема не в тому, що бракує доказів геноциду. Я думаю, що проблема сьогодні полягає в надлишку доказів як з погляду скоєння злочину, так і з погляду умислу. І значний надлишок призводить до такого циклу, коли люди думають: "Я не впевнений, чи це геноцид". А потім вони кажуть: "Добре, що є всі ці докази, але мені потрібно ще більше доказів". І цей цикл може тривати нескінченно й піднімати стандарт того, що таке геноцид. І я вірю, що це справді було.

Я не думаю, що це обговорювали в іншому місці. Упевнений, ви всі знаєте, що в конвенції 1948 року йдеться не лише про сам геноцид, а й про підбурювання до геноциду, яке вважають злочином так само, як і сам злочин. Там є всі практики, я вважаю, що це зрозуміло.

Причина, чому існує Україна люди одержимі дияволом. Це досить поширене в російських дискусіях про Україну

Далі я хочу поговорити про те, як ці шість показників умислу чітко виявляються в подіях останніх восьми місяців чи навіть раніше.

Перший, як я згадав, – це колоніальний – заперечення того, що держава є державою. Путін заперечує, що Україна є державою, принаймні з 2011 року, дуже чітко – у 2013 році, до підготовки до цієї війни у 2014 році. Це було в російській риториці 2021 року, зокрема в розлогому та характерному есе, і під час війни була відмова визнати Українську державу, український уряд, українських чиновників як таких. І те, як я кажу, дуже евфемістично, насправді є систематична практика застосування мови насильства до всіх українських інституцій, які можуть бути.

Другий показник, який я згадав, – це заперечення того, що народ є народ. І Гітлер дає дуже гарний приклад із дискусією про євреїв, звісно. У книзі "Моя боротьба" він описує євреїв як таких, що не належать до цієї землі, вони мандрівники, не тутешні, не належать до того місця, де вони є. І це насправді напрочуд схоже на те, як Путін міркував про українців. У російській пропаганді взагалі є таке уявлення, що в Україні є справжні люди, і ці справжні люди – росіяни, але якось керує тонкий прошарок екзотичних людей з інших місць, чужинців. Пропагандисти називають цих людей по-різному: чи поляками, чи габсбургами, чи нацистами, чи євреями, чи європейцями. Завжди йдеться про людей, які називають себе українцями, а вони – якісь чужинці, поплічники міжнародної змови. І якщо цих людей винищити, то природний порядок буде відновлено, правильні люди будуть на Землі.

Це, звісно, логіка книжки "Моя боротьба" стосовно євреїв. І цю логіку демонструє сьогодні російське телебачення. Я вкажу на нещодавню появу [колишнього ватажка "ДНР"] Павла Губарєва, коли він говорив про знищення багатьох українців. Це логіка, що ми винищимо всіх, хто думає, що вони українці, доки не дійдемо до людей, які розуміють, що вони – росіяни.

Третій показник із ХХ століття також є запереченням того, що люди є людьми. Тут я міг би також згадати Губарєва та нещодавню пропагандистську програму, яку веде людина на ім'я [Володимир] Соловйов. Тут ми зіштовхуємося з ідеєю того, що українці одержимі. Це причина, чому існує Україна – люди одержимі дияволом. Це може здатися чимось, що легко відкинути як сміховинне, але це досить поширено в російських дискусіях про Україну. І ми навіть знаходимо це у фашистській теорії Івана Ільїна, мислителя, якого Путін постійно цитував протягом останнього десятиліття і зовсім недавно, 30 вересня, у своїй промові про референдуми, у цій ідеї, що українці насправді, ви знаєте, слуги сатани. Гм, це поняття, звісно, дуже глибоко вкоренилося в російському християнському націоналізмі або російському християнському фашизмі, де, звісно, сатана асоціюється з євреями. Тож тут у нас є справжня нацистська ідея.

Четвертий критерій, який я згадав, – ретроспективне заперечення того, що стався геноцид. І знову ж таки є безліч свідчень цього: закони пам'яті, які забороняють людям говорити про союз із Гітлером у 1939 році, посилили просто перед початком цієї війни, офіційну політику щодо Голодомору в Україні посилили так, що в окупованому Маріуполі знесли пам'ятник Голодомору. Я впевнений, що всі ви знаєте суть російського аргументу про Голодомор: у цього не могло бути політичного мотиву, це було просто стихійне лихо чи якісь адміністративні заходи. Тим часом, навіть коли росіяни кажуть це, вони намагаються відрізати подавання води й постачання електроенергії, через що українці страждатимуть і вмиратимуть мільйонами. Коли ви заперечуєте, що в минулому був політичний мотив, ви також заперечуватимете наявність політичного мотиву в майбутньому. Ви просто говорите, що все сталося в природній спосіб.

Це має бути номер п'ять. Це сучасна теорія заміщення, що ґрунтується на ідеї, що нас замінюють інші раси. Путін сам є прибічником цього, його занепокоєння російською демографією добре відоме. Теорія заміщення мандрує Telegram-каналами ПВК "Вагнер", яка воює в Україні. Це приватна група найманців, що воює навколо Бахмута, вони одні з тих, хто намагається наступати. І я мушу зазначити, що в цьому вигляді теорія заміни, про яку вони говорять, не обмежується українцями. Протягом усієї цієї війни в Україні загиблих чоловіків з-поміж корінних народів Російської Федерації, східних районів РФ, південної частини РФ надзвичайно неспівмірна кількість на фронті.

Тим часом, жінок та дітей з України вивозили до Росії на тій підставі, що вони – "білі" і тому можуть бути асимільовані російським населенням. Тож це видозміна того, що фашисти бачили як заміну.

Конкретний приклад – кримські татари, корінні жителі Кримського півострова. Вони зазнали багатьох хвиль депортації, і навесні 1944 року за [радянського диктатора] Йосипа Сталіна останнього кримського татарина було депортовано. З 1991 року багато з них змогли повернутися. Але за нинішньої російської окупації вони зазнають особливих утисків, їх просто зараз мобілізують, щоб вони пішли і померли десь в Україні. Тож у цьому є елемент геноциду, який, я також вважаю, виходить за українські межі.

Останнє, що я хочу зробити, повторити та завершити, – це постмодерністський показник номер шість. Я думаю, що Росія, як і в інших питаннях, навмисно перенавантажує систему. Вона намагається зробити речі важкими для розуміння, просто накидаючи надто багато доказів. Це відбувається на певному якісному рівні. Коли росіяни стверджують, що українці – нацисти, це, звісно, просто збиває з пантелику. Але ви знаєте, що в основі своїй це фашистська практика. Тому що це ділить світ на "нас" та "їх". Це фашистська практика в тому сенсі, що це просто мова ненависті. Коли росіяни називають українців нацистами, вони просто мають на увазі, що це якісь нелюди, які заслуговують на те, що вони отримують. Із запереченням української державності майже те саме. Цього так багато, що ми втрачаємо чутливість до цього.

І те саме правильно, я думаю, що кожен день є якась дія, яка порушує конвенцію про геноцид. І я боюся, що ми стаємо пересиченими цим за тижні й місяці. Наша чутливість притуплюється, і ми просто очікуємо більшого й більшого.

Отже, мій останній висновок полягає в тому, що ми маємо бути дуже обережними, щоб не потрапляти в якийсь збочений цикл доказів. Умисел тут дуже зрозумілий за його історичними мірками. Це надзвичайно зрозуміло. І я думаю, небезпека полягає в тому, що через те, що є так багато доказів умислу, ми й далі будемо відтягувати, в надії й очікуванні, що з'явиться щось ще зрозуміліше. Але, на мою думку, це і так було дуже зрозуміло впродовж дуже тривалого часу.

Олена ПОСКАННА
журналістка, редакторка
МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ
 
 

 
Вибір редакції
 
 
 
НАЙПОПУЛЯРНІШІ МАТЕРІАЛИ