RU
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Головред УП Мусаєва: Якщо влада хоче наступити на граблі, хай наступає. Але вона має розуміти, що закінчить гірше, ніж попередники

Мусаєва: Я впевнена, що Крим повернеться додому. І я хочу застати цей час
Мусаєва: Я впевнена, що Крим повернеться додому. І я хочу застати цей час
Фото: Sevgil Hayretdın Qızı Musaieva / Facebook

Чи пропонував їй президент України Володимир Зеленський посаду прессекретаря; коли і як вона дізналася про продаж "Української правди" бізнесмену Томашу Фіалі та хто ще хотів купити видання; чи має стосунок до УП російсько-український бізнесмен Костянтин Григоришин; як на новину про продаж УП відреагувала вдова засновника видання Георгія Гонгадзе Мирослава, а також про те, чому держрегулювання медіа – це погано, як батьки відреагували на окупацію Криму і про особисте життя розповіла в ефірі програми "БАЦМАН" головної редакторки інтернет-видання "ГОРДОН" Олесі Бацман головна редакторка "Української правди" Севгіль Мусаєва. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Коли я дізналася, що Олена Притула хоче продати "Українську правду", були шок, здивування. Чи є прийняття? Ще не знаю

– Севгіль, привіт!

– Привіт, Олесю. Рада тебе бачити в нашій редакції.

– Так, у вас гостинно.

– Нікого немає.

– І дуже інформативно, я б сказала (показуючи на дошку із записами).

– Так. Робочі моменти (сміються).

– Уже всі вийшли з карантинного формату?

– Чесно кажучи, ні. Раніше редакція була в набагато повнішому масштабі, повнішому обсязі, і всі виходили, а зараз виходить десь 9–10 осіб. Решта працює онлайн. Ми змінюємося, тому що, звісно, поки не всі вакциновані, не всі перехворіли, це трішечки небезпечно. У принципі, уперше за тривалий час, напевно, від Нового року, ми зібралися саме в середу, коли сталася відома подія (ідеться про продаж "Української правди" бізнесмену Томашу Фіалі. – "ГОРДОН").

– Розумію.

– І, звісно, дуже бракує цього – офлайну. Сумуєш за співробітниками, сумуєш за відчуттям ньюзруму теж.

– Ось я хочу саме із цього і розпочати нашу розмову. Головна подія тижня – це те, що Томаш Фіала придбав "Українську правду" (УП). Ти вже сім років головна редакторка "Української правди", так?

– Із жовтня 2014 року.

– Ти залишаєшся головною редакторкою УП. Я хочу тебе запитати: коли і від кого ти дізналася, що УП планують продати?

– Про те, що [колишня власниця видання] Олена [Притула] хоче змінити власника видання, я дізналася порівняно нещодавно від Олени. Оскільки стояло питання складання редакційної угоди, яку ми, зокрема, підписали, Олена мені повідомила – попросила не розголошувати цю інформацію, звісно. І я готувала редакційну угоду.

– Ти особисто її писала?

– Так.

– А як ти поставилася до цієї новини? Що сказала Олені, пам'ятаєш? Якою була твоя реакція?

– Звісно, різною. Я думаю, що й у неї вона була абсолютно різною, коли вона це рішення ухвалювала. Тому що для мене УП – це більше ніж робота. Для мене УП – це частина життя, яка вплетена в мою долю, зокрема. І вона десь навіть сакральна в чомусь, тому що я і дуже сильно подорослішала, і зросла за час роботи у виданні. Це сім років, великий шматок життя. З огляду на інтенсивність подій останніх семи років і у країні, і в житті "Української правди", це було дуже непросто. Звісно, шок, здивування.

Я пройшла, напевно, усі стадії. (Сміється). Чи є прийняття? Ще не знаю, чесно кажучи. Для мене це ще якийсь недоконаний факт, тому що я загалом не можу уявити... До речі, рік тому я давала інтерв'ю "Детектору медіа", і воно вийшло із заголовком "Я не хочу представляти "Українську правду" без Олени Притули". Дійсно, такий дуже-дуже складний момент.


Скріншот: Олеся Бацман / YouTube
Скріншот: Алеся Бацман / YouTube


– А от скажи, наскільки Олена бере участь у редакційному житті, у принципі, останнім часом, зараз? Наскільки вона була інтегрована і наскільки часто ви спілкувалися щодо якихось питань?

– Постійно. Олена – творець проєкту, вона "батько-засновник" по суті. І для неї це більше ніж проєкт теж, це її дітище. І є певний символізм у тому, що цьогоріч "Українська правда" святкує 21 рік. Це таке, знаєте, повноліття за всіма параметрами.

Мені здається, одна з причин, через яку Олена вирішила відійти від проєкту, – це, зокрема, відпустити своє дітище у вільне плавання. Думаю, ця історія сепарації мала відбутися. Тому що ця модель – "батько-дитина" – була в історії видання, і колись, 2017 року, коли Олена після трагедії, убивства [журналіста] Павла [Шеремета], відійшла від УП... Це був складний період у житті редакції. У той момент я до неї прийшла і сказала: "Знаєте, я можу бути дуже гарною нянею для дитини, для "Української правди", але я ніколи не стану її матір'ю".

– Сильно. Я думаю, на неї ці слова подіяли.

– Думаю, так. І саме наприкінці 2017 року я вже розуміла, що їду на навчання, і Олена повернулася до редакції, до життя і знайшла якийсь сенс. Тому що після трагедії це було дуже складно.

– Скажи, будь ласка, чому і коли вона вирішила, що потрібно продавати? Вона тобі пояснила?

– Мені здається, це все-таки питання, яке краще їй поставити. Я її дуже добре розумію. І те, що вчора вона написала у своєму блозі... що дійсно дуже хоче, щоб в "Української правди" з'явилося нове життя... Є теж певний символізм у цьому всьому.

Ми торік створили клуб, зокрема мерч запустили. І художник Олександр Грехов намалював Дон Кіхота на гіроскутері – [вирішили,] що це осучаснить, дасть нові імпульси. Тобто ми йдемо вперед: уже не кінь, а гіроскутер. І ось, як іноді все може перейти в реальне життя, я думаю, що якраз-таки ця угода і новий власник – це можливість, що у Дон Кіхота нарешті з'явиться гіроскутер і він осучасниться й піде в ногу з часом.

Тому що так, видання впливове. У нас є можливість розвиватися, підтримувати життєдіяльність на тому рівні, на якому ми підтримуємо. Ми залучаємо якісь кошти від читацької аудиторії. Але ось так рвонути якісно, злетіти як ракета – такої можливості немає. І я думаю, що зараз вона може з'явитися. Я на це сподіваюся.

Думаю, що перша десятка Forbes зараз сильно заздрить Томашу Фіалі

– Скажи, будь ласка, а кого ще, крім Томаша Фіали, розглядали як можливих нових власників? Хто ще хотів купити "Українську правду"?

– Наскільки мені відомо, якісь пропозиції надходили ще до того моменту, як я стала головною редакторкою. Це була і польська медійна група, це були й українські підприємці, пов'язані з медіа. Але... Мені здається, ця новина, про зміну власника УП, стала шоком для всіх...

– Ніхто не думав, що вона продасть, так?

– Я думаю, що перша десятка Forbes зараз сильно заздрить Томашу.

– Наша, українська?

– Так, так, так.

– Тобто ніхто з українських олігархів не виходив на Олену з пропозицією продати?

– Вона б цього не зробила. Вона розуміє, що Томаш – це людина європейських принципів, поглядів. І це не пусті слова.

– Ти добре знаєш Томаша Фіалу?

– У мене була з ним зустріч. Я поставила всі запитання.

– Тобто це ти познайомилася з ним? Чи ви до цього вже мали якусь історію стосунків?

– Ні. Чесно кажучи, не було жодної історії стосунків. Це була перша зустріч. І вчора він також був на прем'єрі фільму. Ми встигли поспілкуватися щодо його вражень і відчуттів. Усі запитання, які в мене були і стосувалися того, навіщо йому це потрібно, я поставила йому на цій зустрічі.

– Що він сказав?

– Звісно, це й інвестиційно приваблива історія...

– Тобто він як бізнес це розглядає?

– Безумовно. Я думаю, що багато хто недооцінює те, наскільки інтернет – це приваблива ніша в Україні та як інтернет буде розвиватися в Україні протягом найближчих 10 років. Тому що в нас величезна країна – проникнення ще однаково низьке.

– Потенціал великий дуже.

– Ти, думаю, це добре розумієш за YouTube-каналом, враховуючи, як ви теж розвиваєте і розкриваєте цю історію. Це перше. Друге – мені у принципі подобаються амбітні люди. І Томаш саме така людина. І чомусь мені здається, що йому десь відгукується історія [американського мільярдера Джеффа] Безоса і Washington Post. (Сміється).

– Тобто амбіція?

– Так. І це дуже чудово.

– Згодна. Він викликає у тебе довіру? Ти йому довіряєш після вашого спілкування?

– Так. Ти знаєш, щодо тих запитань, які я йому поставила... Вони були досить жорсткі. Це була точно не тепла ванна.


Фіала став новим власником
Фіала став новим власником "Української правди". Фото: lb.ua


– Він ще не пошкодував, що купив "Українську правду"? (Сміється).

– Думаю, ні. І мені здалися щирими його відповіді. Я дуже сподіваюся, що так і буде.

– Буде якесь злиття двох редакцій – НВ і "Української правди"?

– Не планують, наскільки мені відомо.

– Рекламних відділів чи якихось технічних служб?

– Що стосується рекламних відділів, я не можу про це сказати. Що стосується редакції та контенту, то УП і НВ працюватимуть окремо, конкуруватимуть так само, як і конкурували. Думаю, зараз ця конкуренція, можливо, навіть посилиться. (Сміється).

– А ти вже говорила з кимось із редакції?

– Поки ні. Складно навіть переварити те, що відбувається.

– Вони тебе не вітали?

– Ні. Я думаю, що для них це теж приголомшлива новина.

– Несподівана новина.

– Думаю несподівана, так.

– Михайло Бродський, якого ми добре знаємо, написав учора чи позавчора, що його мучить одне запитання: чи отримає сім'я [журналіста, співзасновника "Української правди" Георгія] Гонгадзе частку від продажу? Ну, складні стосунки в Мирослави Гонгадзе та Олени Притули. Це не таємниця. Олена написала, що донькам Георгія і Мирослави вона віддасть по $100 тис. Але, наскільки я розумію, юридично вона не зобов'язана цього робити. Це добра воля.

– Так, абсолютно.

– А як Мирослава і доньки відреагували на це? Вони задоволені чи, навпаки, вважають, що це недостатня сума?

– Чесно кажучи, у мене поки не було можливості це обговорити з Мирославою. Вона загалом позитивно оцінила те, що Томаш Фіала є зараз новим власником УП. І, наскільки я розумію, сподівається, що жодних змін не відбудеться в редакційній політиці та що це гарний інвестор. Що стосується інших питань – не знаю.

– Ось якщо вже ми про гроші заговорили... Найцікавіше, що завжди читачів цікавить, – сума угоди. Telegram-канали відразу, коли вийшла новина, написали, що 25 млн коштувала "Українська правда". Звісно, сума для українського інтернет-ЗМІ фантастична, якщо це, звісно, правда. Для мене дуже мотивувальна і радісна. Проте скажи, будь ласка, чому не розголошують суму угоди? Адже все ж прозоро, податки всі сплачено, усе красиво.

– Не можу це коментувати. Наскільки я розумію, це рішення Томаша й Олени. Я сама не знаю суми угоди.

– Ти не знаєш?

– Ні.

– І навіть не запитувала?

– Ні, чесно кажучи. Мене це найменше цікавило.

– Добре. Тоді те, що тебе явно мало цікавити, – наскільки після зміни власника зросли зарплати співробітників? От безпосередньо твоя, твоїх журналістів, твоїх розслідувачів, редакторів тощо.

– Цей процес наразі на етапі розгляду. Я думаю, що трохи згодом ми повідомимо. Але, звісно, таку можливість розглядають.

– Тобто вони зростуть?

– Так, я сподіваюся на це.

Співрозмовники з оточення президента говорили мені, що законопроєкт про олігархів можуть почати розглядати в Раді восени

– Ти обережно сказала. (Сміється). Учора ZN.UA вийшло із цікавим аналізом законопроєкту про олігархів – або, правильніше, про деолігархізацію, яку анонсував президент [Володимир] Зеленський. Журналісти ZN.UA назвали його не законопроєктом про олігархів, а законопроєктом про медіарейдерство.

Згідно із цим законопроєктом, олігархом назвуть людину, яка має статки приблизно $100 млн, яка має вплив або інтереси в політиці та яка (і цей пункт головний, з огляду на все) має медіабізнес – політичний медіабізнес, новинний тощо. І ти знаєш, якщо зараз далі продовжувати й починати міркувати, хто ж може потрапити під такі критерії, то виходить, що Томаш Фіала – офіційно найбагатша людина, Томаш Фіала, який фінансував партію "Голос", як говорив принаймні [член партії, шоумен] Сергій Притула, Томаш Фіала, який має на сьогодні вже багаторазово посилену медіаімперію і політичну медіаімперію, – він теж може потрапити в цей список.

Якщо людина опиниться у списку олігархів, вона має одразу продати свої ЗМІ. Ти для себе не бачиш небезпеки того, що "Українська правда", змінивши зараз власника, може після ухвалення цього законопроєкту, якщо його ухвалять, одразу опинитися в ситуації, коли Томаш Фіала змушений буде продавати УП, і незрозуміло, хто і як її купить?

– Мені здається, це якась дуже складна конструкція, яка передбачає дуже багато "якби". Тому будемо відштовхуватися від реальної ситуації й того, як вона буде розвиватися. Думаю, що Томаш ці ризики враховував.

– А ти з ним говорила в контексті цього законопроєкту і того, як ця ситуація може далі повернутися?

– Ну, розумієте, тут питання того, що буде підсумковому законопроєкті. І того, за що, зокрема, проголосує зал. І чи проголосує зал? Я так розумію, це історія, яка вже буде восени, коли власник...

– Ти думаєш, восени?

– Я думаю, що восени.

– Тобто не зараз вони подадуть?

– Думаю, не зараз.

– Після Дня Незалежності?

– Наскільки мені відомо... Звісно, можливо, вони захочуть прискоритися, враховуючи, що ця тема медійно приваблива...

– Мені здається, до Дня Незалежності. Так.

– Мені говорили, що восени. У мене були співрозмовники з оточення президента. І наскільки я розумію, усе-таки йдеться вже про сесію, яка буде восени 2021 року. Але все може статися. Не знаю. Чесно кажучи, я думаю, дуже багато "якби". Подивимося, як ситуація буде розвиватися.

– Ну а на твій погляд, наскільки законно взагалі власника ЗМІ змушувати продавати це ЗМІ? І кому – головне. Хто прийде купувати?

– Ну, звісно, дуже-дуже дивно. І я думаю, що медіаспільнота буде реагувати бурхливо. І, сподіваюся, не дасть статися деяким змінам. З огляду на те, зокрема, що якусь, напевно, думку щодо підготовлюваних законопроєктів нам треба буде висловити.

– А ось, на твою думку, якщо розвивати цю історію, хто будуть потенційні покупці, якщо вона так буде складатися? Тобто хто прийде купувати і кому дозволять, згідно із цим законопроєктом?

– Складно сказати. Я зараз не можу собі змоделювати ситуації.

– Це ті люди, які стануть новими олігархами? Чи це якісь тільки міжнародні структури, чи близькі до влади? Хто це може бути?

– Не знаю, чесно. А ти як думаєш?


Фото: Nab_ukr / Facebook
Фото: Nab_ukr / Facebook


– Для мене всі перераховані варіанти реальні. Тому що якщо це роблять, це роблять для чогось. Правильно? Мають бути кінцеві цілі.

– Ну, думаю, тут дуже багато залежить від позиції нашої. І я знаю, що в якісь критичні моменти медіаринок уміє об'єднуватися.

– Ми потім поговоримо про ці, критичні, моменти.

– Так. Зокрема, деякі моменти, коли йшлося... Наприклад, у контексті останніх подій багато хто згадує угоду УМХ, Курченка. Тому що я теж тоді була вплетена в цю історію – було наше розслідування із Сашком Акименком, яке привело чи не привело... Ну як... Привело все-таки, звісно. І ось "угода курця" і "угода здорової людини"... Є можливість порівняти з інтервалом сім років. Це, до речі, було вісім років тому. І ти ж розумієш, до чого це привело в підсумку.

– Фінал зрозумілий.

– Фінал зрозумілий.

– Стратегічно ті, хто поводиться неправильно, програють.

– Якщо вони хочуть наступити на граблі, то, звісно, нехай наступають. Але вони мають розуміти, що закінчать, можливо, навіть гірше, ніж їхні попередники. Тому що таких речей не можна робити.

Так, Зеленський пропонував мені бути його прессекретаркою

– Ти знаєш, минуло вже достатньо часу. Тому я у тебе запитаю і розраховую на щиру відповідь. Щодо того, чи пропонував тобі Володимир Зеленський посаду прессекретарки. І якщо так, чому ти відмовилася.

– Це запитання (сміється) (скільки вже... два роки минуло!) У кожному інтерв'ю мені обов'язково ставлять.

– А ось якби відповіла докладно – усе, цитуватимуть далі.

– Так, така пропозиція мені надходила. Чому я відмовилася? Не складно здогадатися. Я журналістка просто від А до Я. Я не можу себе уявити по той бік барикад, що мені доведеться десь брехати або подавати, або маніпулювати. На жаль, робота прессекретаря це припускає... Я людина, яка не відповідає цій посаді абсолютно.

– Як це було? Тобі зателефонував Володимир Олександрович?

– Ну, це вже деталі, яких я не хочу розповідати.

– Просто ти говорила в одному інтерв'ю, що Олена Притула тобі дуже несподівано так, цікаво запропонувала стати головною редакторкою – вона просто написала тобі смс.

– У Facebook, так.

– "Привіт, Севгіль. Я хочу запропонувати тобі стати головною редакторкою "Української правди". Усе. Стислість – сестра таланту.

– До цього ми бачилися один раз, так.

– А ось як тут було?

– Ну, не так, але можна сказати, напевно, якщо порівнювати із цією ситуацією...

– Ти трохи теж була шокована? Ти була не готова?

– Звісно. Тому що це були мої останні дні в Бостоні, у Гарварді. Я мала вже повертатися в Україну. Але, у принципі, того самого дня, недовго подумавши, я відмовилася.

– А ти взяла час подумати? Скільки ти взяла?

– Кілька годин.

– Кількох годин тобі вистачило?

– Ну, просто щоб дотриматися якихось...

– Відійти від шоку?

– Так, звісно.

– Але ти на конкурс не подавалася – я правильно розумію?

– Не подавалася.

– Просто зателефонували і сказали: "Ось..." Але це була розмова із самим Володимиром Олександровичем?

– Мені передали слухавку.

– Добре. Зараз ти не шкодуєш, що не погодилася?

– Ні, звісно, не шкодую. Я хотіла повернутися в "Українську правду".

– І, можливо, ти б на цьому місці щось змінила.

– Я можу розповісти цікаву історію, як це відбувалося. Тому що були й інші пропозиції. Вони стосувалися політичних якихось можливостей. І я якось сиділа спантеличена в "Літман Гаус", це місце, де у нас відбувалася програма. І прийшла моя кураторка Анна-Марія Ліпінська – лауреатка Пулітцерівської премії... І вона мене запитує: "Чому ти така замислена?" – "Ну от не знаю... Повертатися в "Українську правду"? Що робити взагалі? Тому що хочеться займатися чимось іншим..."

– А які в тебе ще були пропозиції, крім?..

– Не буду озвучувати.

– Але не політичні, а журналістські?

– І журналістські, і політичні, і пов'язані з бізнесом. Тобто були різні варіанти. І вона мені сказала: "Do not do different – do differently" – "роби по-іншому". І в якийсь момент, у травні, я зрозуміла, що хочу повернутися саме до "Української правди" і будувати бізнес-модель і редакцію за рівнем того, як я це бачила в західних ЗМІ. Тому що я мала досвід спілкування і моїм науковим керівником був Алан Расбріджер – головний редактор The Guardian. І ми з ним саме-таки писали наукову роботу. Він пояснював моделі монетизації медіа, як має працювати медіа. Тому що він за 20 років у The Guardian виконав колосальну роботу. І мені хотілося це все тут імплементувати й показати, що український ринок, медіаринок – це в чомусь таке, дике поле. До речі, Алан теж порівнював щось із медіаринком Британії XIX століття. Коли я йому написала карту, він каже: "О, це медіаринок Британії XIX століття".

– Клас!

– За впливом, за олігархічними групами, за політичним істеблішментом, який володіє медіа. І мені хотілося показати, що все-таки в цій країні можуть бути медіа, здатні побудувати зрозумілу бізнес-модель, залучати гроші й від читацької аудиторії, і від реклами, і якісь можливості грантові. Тобто я намагалася побудувати таку гібридну модель. І за якимись стандартами, безумовно, моя мрія – це щоб в "Українській правді" з'явився омбудсмен, наприклад, новинний, – людина, яка має відповідати за комунікацію з читачем, представляє в редакції інтереси читачів, відповідає на їхні запитання. У мене був досвід спілкування з Яном Мейсом – це омбудсмен The Guardian перший. У нього вийшла книжка "Робота над помилками", яку я до дірок зачитала.

– Так званий відділ листів. Раніше, коли газети були.

– Відділ листів. І наскільки це складна і копітка робота...

– Так, це приголомшливо важка історія.

– Він отримував кілька сотень листів на...

– Тому що серед нормальних 90% божевільних, які пишуть, щось хочуть...

– Так, він, зокрема, це описував. І в дуже смішний формі.

– І це сил, часу і нервів...

– Так-так-так, дуже смішно. Наприклад, він описував у своїй книжці, як у The Guardian вийшов анекдот про склеротиків. І йому написала асоціація, що це ображає почуття людей із... І він ніби не знав, що робити в цій ситуації. Бувають різні історії.

Проблема українських президентів у тому, що вони в якийсь момент падають у теплу ванну

– Добре, якби ти зараз була близько – погодилася стати секретаркою чи була б на якійсь позиції у владі й була поряд із Володимиром Зеленським – що б ти йому порадила? Що зараз потрібно робити чи не робити? Ось одна історія – я вже почула: не йти в такі дії, пов'язані з медіа, тому що в підсумку можна закінчити гірше, ніж та влада, яка була пов'язана з Курченком.

– Проблема всіх українських президентів... Я це бачу в розвитку як людина, яка працює в журналістиці з часів [третього президента Віктора] Ющенка, – вони в якийсь момент потрапляють у теплу ванну, такий кокон: їх "зашиває" їхнє оточення і намагається створити їм віртуальну картинку того, що все добре, усе прекрасно: заводи працюють, корови дояться, "велике будівництво" триває... (Сміється). Ось хочеться, щоб він усе-таки не був заручником цих ілюзій, у які його намагаються загнати. Тому що ситуація складна. І відчуття реальності має бути. А це можливо, тільки якщо ти будеш спілкуватися з людьми, а не тільки з колом із 5–10 осіб, а можливо, й однієї людини.

– Хіба він не розуміє реальної картинки? Він же сам ходить по якихось сайтах, форумах, Facebook читає... Ти так не вважаєш?

– Наскільки я пам'ятаю... До речі, в інтерв'ю Юлія Мендель розповідала, що він видалив Facebook. Telegram-канали він, можливо, читає. Але, думаю, проблема в тому, що тобі каже твоє оточення. А в якийсь момент оточення починає розповідати лише якісь схвальні речі, догоджати. Я думаю, тут проблема [в тому], що людина, яка стає президентом, у неї ця вада до лестощів і до того, що вона месія, стає зрозумілим. А ще Володимир Олександрович за своєю суттю – і це його ДНК – є актором і йому хочеться слухати похвалу, визнання... Думаю, оточення цим дуже добре користується.

До будь-якої спроби регулювання медіа з боку держави я ставлюся погано

– Ми порушили тему об'єднання. Що і хто здатний змусити журналістів об'єднатися? Журналістів, які терпіти одне одного не можуть, намагаються одне одного переважно самі ж і потопити замість того, щоб чесно конкурувати. Проте це реальність.

Але бувають історії, які нас об'єднують. І я зараз наведу такий приклад. Одна з перших ініціатив влади, що стосуються свободи слова, яку успішно завалили якраз тому, що журналісти об'єдналися, – це законопроєкт про дезінформацію, який презентував [колишній міністр культури Володимир] Бородянський, у якому йшлося для журналістів про в'язницю.

Наступний етап – і він зараз серйозно стоїть на порядку денному, він не знятий із розгляду, а, навпаки, його всіляко лобіюють – це законопроєкт про медіа. Законопроєкт про медіа насамперед стосується роботи інтернет-ЗМІ й у принципі інтернет-простору та великих блогерів, яких теж можуть визнавати там за ЗМІ (будь-які YouTube- чи Facebook-сторінки особисті, тому що визначення виписано широко), якщо цей законопроєкт ухвалять, то влада у вигляді Нацради дістане чарівний інструмент для того, щоб регулювати та керувати в ручному режимі вже ринком інтернет-ЗМІ, інтернет-журналістики та, власне кажучи, ділити на угодних і неугодних. Ось як ти ставишся до цього законопроєкту і до цієї ініціативи влади? І до чого це приведе?

– Я ставлюся до будь-якої спроби регулювання медіа з боку держави погано. Тому що ми ніколи не можемо знати, у яких руках це опиниться. А історія України засвідчила, що Нацрада може виявитися в недобрих руках й інші органи можуть опинитися в недобрих руках. Тому добрими намірами вимощена дорога в пекло. Це очевидно. І ставлення моє негативне. Як до закону про дезінформацію, так і до закону про медіа.

– Твій прогноз.

– Я думаю, що він не пройде зал. Я вірю, що інстинкт самозбереження спрацює і цей законопроєкт не пройде зал. Але, звичайно, потрібно активніше теж відстоювати своє бачення й розуміння. І з [міністром культури та інформаційної політики Олександром] Ткаченком я на цю тему не спілкувалася. Із Бородянським у нас була ґрунтовна розмова, досить жорстке інтерв'ю. Тому що я йому розповідала, як це відбувається в європейських країнах. І що те, що він пропонує, – це абсолютна профанація... Ні, не профанація якраз таки...

– Цензура.

– Ну, так це не працює. Так у цивілізованих країнах із медіа не поводяться. А в нас ринок – ти ж сама розумієш, це дике поле.

– Я щодо законопроєкту про медіа говорила і з Олександром Ткаченком, і з [нардепом від "Слуги народу"] Микитою Потураєвим, але я не знаходжу розуміння.

– Чому, до речі? Тобто вони не чують? Вони вважають, що все чудово?

– Вони кажуть, що все, що стосується телевізійників та інших ЗМІ, – вони там врахували і прийшли до компромісу, і всіх усе влаштовує. Але чомусь вдають, що те, що прийшли і сказали дуже багато головредів і власників інтернет-ЗМІ, основних, провідних... вони цього не почули.

– Отже, потрібно буде доносити чіткіше. Будемо займатися.

– Скажи, а чому свобода слова взагалі важлива для держави і для кожного громадянина? Тому що зараз ті, хто не з журналістської сфери, подивляться інтерв'ю і скажуть: "А навіщо вони взагалі це обговорюють? Якийсь законопроєкт про медіа. А як це нас стосується? Ось я працюю вчителькою, я працюю айтішником, ще кимось. Як це на мене впливає?"

– Я думаю, що зараз люди дуже добре все розуміють, коли дивляться новини із сусідньої Білорусі. Коли людину викрадають фактично, викрадають борт пасажирський. Думаю, люди розуміють ціну свободи й наскільки ми далеко пішли й від Білорусі, і від Росії. Тому що я спілкуюся із журналістами і в Білорусі, і в Росії. І бачу такий страх у їхніх очах, що мені боляче. Чесно скажу. Навіть у найпрогресивніших російських журналістів я бачу цей тваринний страх. А в Україні він десь, можливо... Це десь може потрапляти під самоцензуру – і все. Але такого тваринного страху немає. І це дуже важливо.


Фото: sevveiman / Instagram
Фото: sevveiman / Instagram


– Можливий варіант незабаром дострокових парламентських і президентських виборів?

– Я думаю, що в нашій країні можливо все. Судячи з того, що відбувалося й відбувається протягом цих 30 років, можливо, звичайно, усе. Я не відкидаю такої можливості. Зокрема і варіант дострокових президентських виборів звучить. Не знаю. Ми живемо в якійсь пекельній інформаційній реальності в Україні, у такій ентропії. І останні сім років – чесно кажучи, не знаю, як ти, але мені все складніше зберігати холоднокровність, тому що здається, що бачив усе, а потім відбувається щось...

– Це ж чудово. Ти весь час дивуєшся.

– Ну дивуєшся, але є якась межа. І я думаю, що тут питання вже стоїть, як усе-таки повернутися до якоїсь нормальності. Розумієш? До якоїсь нормальності. Тому що я думаю, що все, що відбувається, загрожує і країні загалом.

– Якби зараз були президентські вибори, хто став би основним конкурентом Володимира Зеленського?

– Думаю, що це перша п'ятірка соціологічних опитувань. Хоча абсолютно зрозуміло, що однаково є запит на якісь нові обличчя, але водночас уже професійного складу. Так?

– Тобто ти віриш у появу "джокера"?

– Думаю, це можливо. Звичайно, зараз багато говорять: [п'ятий президент Петро] Порошенко, [колишній прем'єр-міністр Володимир] Гройсман, [мер Києва Віталій] Кличко... Усіх цих людей обговорюють як можливі кандидатури. Але всі вони програють зараз Зеленському. Якщо моделювати другий тур виборів, то програють. Не знаю. Подивимося.

Ти пам'ятаєш літо 2018 року? Коли всі гадали, піде [лідер групи "Океан Ельзи", екснардеп Святослав] Вакарчук на вибори – не піде Вакарчук на вибори? Усі вже, у принципі, думали, що [ексміністр оборони Анатолій] Гриценко буде наступним президентом або [лідерка партії "Батьківщина" Юлія] Тимошенко буде наступним президентом, а потім усе розвернулося буквально за кілька місяців.

– Я тобі хочу сказати, що якби тоді Вакарчук пішов – от піднявся, заявив жорстко, чітко і пішов – 99% він би був президентом. Просто тоді забракло рішучості.

– Забракло. Що я можу сказати?

Костянтин Григоришин ніколи не фінансував "Української правди"

– Ти робила дуже круті, резонансні розслідування. Ти вже згадала і про бізнес Сергія Курченка, і про Юрія Іванющенка. А ось скажи, за своїми такими "підопічними", за їхнім життям ти якось стежиш? Що з ними зараз?

– Сергій Курченко, наскільки мені відомо, живе в Москві. Періодично мені колеги російські теж надсилають якісь запитання про нього або запитують: "Чи можеш ти розповісти?" Нещодавно польські журналісти цікавилися, бо Сергій Курченко займався якимись незаконними операціями з вугіллям на окупованих територіях. Тобто я періодично [про них] чую... Але загалом не хочу бути заручницею однієї історії... "Сергій Курченко" – це вже вісім років. І нещодавно мене Київська школа економіки попросила: "Розкажи про це розслідування". Я думаю: "Господи, ну коли-небудь це забудеться чи ні?" Тому що, у принципі, ти робиш багато важливої роботи іншої, стільки всього вийшло за цей час, але однаково всі тебе пам'ятають за цим розслідуванням і за цією історією.

– Ось ти знаєш, коли ваші недоброзичливці або вороги "Української правди" хочуть якось уколоти або щось неприємне сказати, здебільшого я чую класичну фразу, що "Українська правда" – це, мовляв, сайт Костянтина Григоришина. Скажи, будь ласка, а чому Костянтина Григоришина? І чому взагалі його до вас приплітають? От що це за історія?

– Ну, по-перше, ми винаймали офіс у "Київміськбуді" тривалий час, який належав компанії, пов'язаній із ним. По-друге, дійсно, було спілкування. І я вважаю, що Костянтин – один із найрозумніших людей у цій країні. Але ідеологічно ми абсолютно про різні речі. І в чомусь він вважає нас... Ну, занадто прозахідним виданням, якщо так...

– А він фінансував якийсь період?

– Ніколи Костянтин Григоришин не фінансував "Української правди".

– У тебе було кілька форматів, коли ти виступала в ролі ведучої і на телебаченні, і в YouTube вела якісь проєкти, але ти їх за певний час завершувала. А чому? Адже [у тебе] телевізійна зовнішність, ти добре говориш, ти правильно вибудовуєш. Тобі некомфортно в кадрі? Чи це було не твоє?

– Ні, я б так не сказала. Я люблю телебачення, люблю зйомки, люблю цей процес, чесно скажу. Я працювала ведучою на ATR тривалий час. І це була моя підтримка кримськотатарського телебачення і людей в окупованому Криму. У мене був проєкт "Джокери" на телеканалі ZIK. Чесно кажучи, по-перше, після повернення вирішила зосередитися на розвитку УП, побудові клубу, і не було часу навіть займатися цим. Але нещодавно ми знімали проєкт "Цифрова школа журналістики" для Мінцифри. І я знову повернулася у знімальний процес і зрозуміла, що він мені подобається, він мені приносить якесь несподіване задоволення...

– Тобто ти думаєш про те, щоб робити свій формат?

– Ну, я так ще не сказала, але думаю, що мені це було б цікаво, так.

– У YouTube чи на телеканалі?

– Я думаю, що, найімовірніше, це YouTube.

– Інтерв'ю?

– Тому що телеканали – ти завжди там стикаєшся з історією власника, редакційної політики. Ну ось ZIK, наприклад: зараз це неможливо через зрозумілі причини.

– ZIK уже немає.

– ZIK немає. Хоча в той момент це була абсолютно прозора редакційна політика, об'єктивна журналістика.

– Ось я хотіла в тебе запитати, чому тебе так мало в сольній журналістиці. Зрозуміло, що ти займаєшся як управлінець зокрема, багато часу витрачаєш на "Українську правду", а втім, у нас зазвичай – і так часто буває, – що ти встигаєш скрізь. Тому дивно, що ти не ведеш якихось окремих інтерв'ю, YouTube-каналу або текстового якогось формату. Чому цього зараз немає?

– Я роблю інтерв'ю. Якісь важливі інтерв'ю, які цікаві мені, я роблю. Але так виходить, що в Україні, якщо чесно, не так багато людей, із якими цікаво можна поговорити. А для мене це дуже важливо. Напевно так.

– Це правда. Але потрібно тоді розширюватися за горизонти.

– Так. Ну, я думаю, ти мене дуже добре розумієш.

– Із 2016-го ти почала робити парні інтерв'ю зі Світланою Крюковою.

– Так.

– А що з проєктом зараз? І чому ви його не продовжуєте?

– Ну не знаю. У мене були такі партнерства з різними людьми. Ми закінчили на етапі інтерв'ю з Едуардом Ставицьким. Якось буває, що розходяться дороги людей.

Буквально за місяць до вбивства Шеремет був у Мінську. З особистих мотивів, але, можливо, це привернуло до нього додаткову увагу

– Ти для себе розумієш, хто стоїть за вбивством Павла Шеремета?

– Чесно кажучи, ні. І мене це хвилює вже п'ять років. Останнім часом я все-таки думаю, що це могли бути білоруські спецслужби. З огляду на, зокрема, всі події, які відбуваються в Білорусі зараз, з огляду на той аудіозапис, який опублікували на початку цього року, протокол стеження, який абсолютно відповідає всьому, тобто це реальний протокол стеження за будинком Павла Шеремета. Є ще один цікавий збіг, що буквально за місяць до вбивства Павло був у Мінську. Через особисті мотиви, але, можливо, це привернуло до нього додаткову увагу.


Шеремет загинув 20 липня 2016 року. Фото: EPA
Шеремет загинув 20 липня 2016 року. Фото: EPA


– Те саме щодо Георгія Гонгадзе.

– Георгій – складна історія. Він змінив політичний ландшафт у цій країні. І, звичайно, я думаю, що тут теж не обійшлося без використання цієї історії в інтересах інших країн. Я маю на увазі насамперед Росію. Тому що це дуже сильно підірвало позицію Леоніда Кучми, зробило його фактично нерукоподатним. А втім, у підсумку привела до того, що сталася та сама Революція помаранчева. Тому що ми розуміємо, що точкою входу в Помаранчеву революцію були все-таки протести "Україна без Кучми".

У мене є велике бажання зняти фільм про те, як кримські татари жили в Узбекистані

– Ти кримська татарка. Твою сім'ю за радянських часів депортували з Криму. Скажи, будь ласка, за спогадами бабусі, дідусів як це було? Як до них прийшли? Як довго вони їхали? Куди? У яких умовах?

– Ти знаєш, у цей момент мені завжди здається, що я – моя 18-річна бабуся. І я відчуваю весь її біль. Знаєш, начебто здається: "Як таке може бути?" – але ти все це відчуваєш.

Бабуся, звичайно, мені розповідала. Вона померла, коли мені було 10 років, але я цю всю історію зберегла. Вона розповідала, що ввечері до них у хату переночувати просто прийшли радянські солдати. І коли вони лягали спати, вона почула їхню розмову: "Боже, як шкода... Нормальні ж люди. Ми в них тут пили-їли, а завтра їх доведеться виселяти". Але вона тоді не зрозуміла, що відбувається. У бабусі був ревматизм. І вона була прикута до ліжка на той момент уже рік. І о 5.00 їм сказали: "Збирайтеся. Вас виселяють". Куди, як – не говорили. І всю дорогу на Урал, як потім з'ясували, бо моя сім'я потрапила на Урал, бабуся перенесла на ковдрі – її носили її старші брати. Прадід на той момент мій уже помер, ще коли в нього націоналізували цирюльню. Так, знаєш, катком пройшлася по моїй родині радянська влада... І лише за рік бабуся почала вставати якось. Брати займалися лісоповалом. Це був режим спецпоселення.

– Важка праця.

– І в якийсь момент вони зрозуміли, що не можуть більше перебувати на Уралі. І вирішили на даху поїзда переїхати в Узбекистан. І ось моя прабабуся із шістьма дітьми – у сім'ї було шестеро дітей – переїжджала з Уралу в Узбекистан на даху поїзда. Ну, там, частково. Не весь маршрут, а якусь частину маршруту це був дах поїзда.

– Це ж усе небезпечно було.

– Так.

– Але там, в Узбекистані, краще.

– В Узбекистані все-таки релігія своя.

– Не голодно було.

– Кліматичні умови не схожі, але, скажімо так, сприятливіші, ніж на Уралі. І річ у тому, що туди потрапили родичі. Тому що розселяли ж, хто куди потрапить.

Історія з боку тата ще трагічніша. Тому що мого дідуся, якому було 13 років, разом із прабабусею просто... Вони йшли із сусіднього села, і їх машина зупинила і сказала: "Ви їдете на заслання". І прабабуся померла в дорозі. Дитині було 13 років. І він намагався її якось розбудити, тобто він не міг зрозуміти, що з нею сталося. У нього шок був. Він лежав і її обіймав. А потім на якійсь станції труп просто викинули. Йому було 13 років, і він прибився до табору ромів і просив милостиню. А потім уже, за півтора року, його знайшов батько, який був на фронті.

– Жахливо...

– Так, я це все якось пам'ятаю. Я намагалася це описувати. У мене є велике бажання зняти фільм про те, як кримські татари жили в Узбекистані. Це моя велика мрія і проєкт, який я задумала вже рік тому. Ми навіть думали поїхати в експедицію в Узбекистан, подивитися ці місця. Але не вийшло. Тому що почався карантин, COVID-19. Перенесли. Але я сподіваюся, що зараз це буде якось можливо. Я хочу це зробити.

– Ти приїхала до Криму, коли була ще зовсім маленькою...

– Мені було два з половиною роки. Я нічого не пам'ятаю. Пам'ятаю з розповідей, що ми хотіли оселитися у Феодосії, але на дім у Феодосії грошей не вистачило. Пів року жили вдев'ятьох у кімнаті великій: 25 м², – тому що шукали будинок. Потім знайшли маленький будиночок у Керчі, метраж якого теж був десь приблизно 25 м². І жили там уп'ятьох. Потім сім'я отримала ділянку. І сім років ми будували будинок, у який переїхали в 1997 році, 23 травня. Я дуже добре пам'ятаю цю дату. А 6 червня бабуся померла. Тобто ми переїхали в новий будинок, у неї була велика кімната, вона прожила там два тижні – і померла.

У мами була сильна депресія після окупації Криму. Перестали спілкуватися сусіди. Їй у маршрутці неприємні речі говорили, тому що "ви підтримуєте Україну"

– А що батьки кажуть про Крим? Як вони про нього говорять? Як вони згадують?

– Їм дуже боляче. Вони переїхали наприкінці 2015 року. Ми продали будинок, який будували, і купили тут нове житло. Перший рік їм було дуже складно. Тому що вони втратили все своє оточення. Їх ніби з коренем вирвали. Вони спілкуються постійно...

– По суті, удруге забрали будинок, Батьківщину, Крим.

– Так, абсолютно. Ну, мама вже просто не могла там перебувати. Я її заспокоювала весь 2015 рік. Тому що в неї була сильна депресія після окупації. Перестали спілкуватися сусіди. Їй у маршрутці якісь речі неприємні говорили...

– Чому?

– Ну, тому що "ви підтримуєте Україну".

– А там знають про тебе, тобто знають всю цю історію?

– Ну, про мене теж, напевно, так, але й мама теж у мене така, що вона за словом у кишеню не полізе і відповість завжди. І кілька було побутових конфліктів у публічних місцях, після яких, я так розумію, у неї закінчилося терпіння.

– А ким батьки працювали там і працюють тут?

– Там у них був бізнес маленький. Вони були приватними підприємцями. Батько в мене займався зерновими культурами, був навіть якось орендарем. А в мами був бізнес, пов'язаний з одягом. Тому що ми "шмоточники" у третьому поколінні, як кажуть. У мене просто смішна історія: бабуся в Радянському Союзі ще їздила в Ригу і купувала джерсі. І мама завжди, навіть якщо грошей зовсім не було, примудрялася щось відкласти, поїхати в Москву, щоб усе було дуже гарно. Ось у неї був такий продух останні кілька років. Вона займалася одягом.

– Тобто вона як дизайнерка, сама шила?

– Ні, вона європейський одяг...

– Просто продавала? Магазин?

– Так, був магазин.

– А тут, у Києві, вони працюють?

– Тато працює – робить меблі. Так, у нього золоті руки. Мама не працює. Мама працювала якийсь час у ресторані "Мусафір" – робила манти.

– О, клас. Смачно?

– Так. У неї феноменальні манти. Теж пов'язана історія із Шереметом тут. Тому що, коли перший рік вони приїхали, було дуже важко й Паша прийшов на мітинг 18 травня, побачив мою маму й каже: "Ну що, коли йдемо на плов?" Каже: "Ну, давайте за місяць". Ну, не за місяць... Це було 18 травня, а вони приїхали, по-моєму, 6 червня. Я теж добре запам'ятала цю дату. І були манти мамині феноменальні. Паша відкриває морозильник, а там лежать заморожені манти. А Паші всюди ввижалися десерти. Каже: "О, бізе!" Вона каже: "Це не бізе, це манти". 6 червня це було, а 20 липня Пашу вбили.

І в якийсь із днів потім тато відкрив морозилку, а там стояли манти. І в нього просто сльози. І тепер манти в мене завжди асоціюються з Пашею. У мами якісь дійсно феноменальні манти. Я думаю, що вона якось має розвивати цей талант у собі.

– Треба своє відкривати щось, зробити кафешку. Спочатку редакцію можна годувати.

– Так.

– Скажи, будь ласка, зв'язок же є з тими, хто залишився у Криму? Якісь знайомі, родичі – хтось? Що вони кажуть? Як їм там живеться?

– Ой... Важко. Але є ще і страх говорити. Ось так там живеться. І, напевно, із цієї причини я не буду цього робити, щоб... І так складно.

– Але телефоном вони говорять, так? Чи бояться говорити? Ну, з якихось месенджерів? Чи вже як у Білорусі?

– З батьками – так.

– Тому що я тобі хочу сказати, що з тими, кого знаю в Білорусі... Як ми спілкуємося. Тому що вони бояться сказати, кожне слово вони фільтрують.

– Це особистіші питання. Це питання, яких не торкаються. Тому що є страх, безумовно.

Я впевнена, що Крим повернеться додому. І я хочу застати цей час

– Коли Крим повернеться додому?

– Якби я знала... Я так скажу: коли кримських татар вислали, і бабуся мені багато про це розповідала (вона була в національному русі, у національному русі були всі, по-моєму, кримські татари)... У них узагалі в цілому не було надії на те, що це коли-небудь станеться і їм дозволять повернутися. І дійсно, тривалий час була залізна завіса. Ти ж знаєш, що у Криму навіть не дозволяли прописуватися кримським татарам. Кілька разів сім'ю мого двоюрідного дідуся висилали за межі Криму. Вони тільки поселяться, живуть, а їм кажуть: "У вас немає прописки, вам не можна прописуватися". І якось вони приходять додому, а дітей удома немає. Тому що дітей поліція взяла в оберемок і вислала на станцію "Вадим" серед ночі. Ну ось по коліно снігу... Ну, не вночі – вдень, коли батьки були на роботі. А вони дісталися вночі. І просто бачать: діти на станції "Вадим" сидять у заметі з якимись килимами... Тому це складна історія.

– Ти так з усмішкою добре все розповідаєш...

– Ні-ні... Це такий якийсь... Я, звичайно, нервуюся, коли це розповідаю, тому що мені боляче дуже. І потім були протести на Красній площі у 87-му році. Стався якийсь переломний момент – і дозволили повернутися. І люди дійсно, коли поверталися, – це не перебільшення, є документальні кадри, – коли приїжджає бабуся і цілує землю.

– Я бачила.

– Тому я впевнена, що це станеться. І я хочу застати цей час. І в мене є картинка, яку я бачу.

– Ти поїдеш туди?

– Я поїду. Я сподіваюся, що до того моменту в мене вже буде сім'я. Я хочу дітям розповідати про те, як це все відбувалося. Я хочу, щоб це було біля моря. Я це все бачу. Я бачу щасливу картинку у Криму.

– Ти хочеш будинок там біля моря купити?

– Так, обов'язково.

– А в якому місці?

– Дуже люблю Коктебель. Моє улюблене місце у Криму – це Коктебель.

– Скажи, а що з Росією, у Росії має відбутися, щоб Крим повернувся? Що має статися з [президентом РФ Володимиром] Путіним?

– Ти знаєш, пружина стискається, стискається, стискається – і вона має десь вистрілити. Я не вірю в те, що вона не вистрілить. І ось це безумство, яке відбувається в сусідніх країнах, у Росії, у Білорусі, воно рано чи пізно має закінчитися. І мені навіть страшно десь. Ми в Гарольд Кеннеді Скул моделювали момент того, як відбуватиметься, як розвиватиметься історія Росії.

– Тобто розвалиться вона, як Радянський Союз.

– Так. І за прогнозом, має розвалитися.

– Коли?

– 2022–2023 рік.

– А скажи, на твій погляд, президенту Зеленському потрібно говорити з президентом Путіним сам на сам?

– Про що можна розмовляти з президентом Путіним?

– Твоя сестра живе в Нью-Йорку.

– Так.

– Вона успішна режисерка.

– Вона 3D-художниця, моделює у 3D. Вона всебічно розвинена особистість. Вона і художниця: у неї були свої виставки навіть у Нью-Йорку, вона режисерка...

– Давно вона поїхала?

– Вона поїхала 2012 року, за рік до Майдану.

– Вона кайфує? Вона задоволена, що вона там?

– Так, вона щаслива. Вона сумує за Україною. Вона хоче поїхати й у Крим. Але їй дуже подобається жити у Штатах. І тут ми різні.

– Це старша сестра?

– Молодша.

– Вас двоє в сім'ї?

– Так, двоє.

– Але повертатися вона не планує?

– Ні, не планує.


Фото: Sevgil Hayretdın Qızı Musaieva / Facebook
Фото: Sevgil Hayretdın Qızı Musaieva / Facebook


– Там успішна кар'єра?

– Вона працює технологічною директоркою у стартапі. Напевно, я зараз не можу говорити, тому що там є інвестиція від відомої компанії в Каліфорнії, і це неправильно буде. Тому що, наскільки я розумію, це переформатування компанії, і вона потім буде обурюватися, що "ти знову про мене розповіла".

– Ну так лише ж добре.

– Звичайно, лише добре. Я періодично виставляю її роботи в Instagram. Нещодавно мені написали: "Нічого собі... Такий рівень 3D-моделювання..." – хлопці, які якраз із цим зіткнулися і розуміють, наскільки це складно і наскільки це високий рівень того, що вона робить. Вона навчається в Гарварді теж.

– Зараз, так?

– Вона взяла зараз невелику відпустку академічну у зв'язку із COVID-19. Тому що складний час був у Штатах. Ми якось ще, чесно кажучи, легко перенесли проти того, що було у Сполучених Штатах Америки. У неї спеціальність Computer Science. Тобто вона займається в цій сфері.

– Перспективно.

– І здобуде Master degree.

Наші з Андрієм Боровиком стосунки після розлучення покращилися

– Про особисте життя хочу трішки поговорити.

– А я не хочу. (Сміється).

– Ну, я запитаю. Ти можеш не відповідати.

– Ну звичайно.

– Твій колишній чоловік Андрій Боровик – від нього в тебе залишилося прізвище, тому що було подвійне: Мусаєва-Боровик, – але, судячи з усього, ти і з ним уже вирішила розлучитися, а не тільки із чоловіком. Ти прибрала цю частину, так? Чому?

– Тому що я все-таки Севгіль Мусаєва. Андрій – чудова людина. Ми з ним спілкуємося. Він займається важливою справою. Він очолює організацію Transparency International. І наші стосунки після розлучення покращилися. (Сміється).

– Який гарний рецепт...

– Так.

– Ну ось я тобі хочу сказати, що в "Української правди" один із найпопулярніших таблоїдних сайтів, який так і називається – "Таблоїд", який пише про особисте життя відомих людей – від політиків до зірок. Але водночас, що найцікавіше, про твоє особисте життя невідомо нічого.

– Так це ж добре.

– От не знаю. Я думаю, що треба цю прогалину якось видалити.

– Ні, це моя...

– Скажи: у тебе є коханий чоловік?

– У мене все гаразд. Усе гаразд, так. І я щаслива, я – щаслива людина.

– Це кохання? Справжнє зараз?

– Послухайте, я просто відповім про своє нібито відчуття. Я щаслива людина зараз. І дуже ціную цей момент, того, що в мене все гаразд наразі.


Фото: Sevgil Hayretdın Qızı Musaieva / Facebook
Фото: Sevgil Hayretdın Qızı Musaieva / Facebook


– Ми з тобою не так давно зустрілися на одному заході, це був благодійний концерт. І я з подивом дізналася, що ти круто співаєш. Тобто до всього журналістського є ще й цей напрям. Скажи, а ти хотіла якось колись, у дитинстві, розвивати це, співачкою стати?

– Я закінчила музичну школу за класом вокалу. І моя викладачка в музичній школі дуже просила мене, щоб я вступала в музичне училище. Але я обрала журналістику. Але історія з вокалом мене не відпускає. І періодично мої друзі страждають від цього в караоке. (Сміється).

– То, може, навпаки – вони щасливі?

– Ну, скажімо так, мій голос за ті 16 років, що я закінчила музичну школу, сильно змінився. Тому що голос – це інструмент. І ти маєш його підтримувати. Олесю, я теж знаю, що ти добре співаєш. Не будь скромною. Я теж чула.

– Балуюся.

– І ніколи б теж не подумала. Тому можемо співати караоке разом. (Сміються).

– Ти знаєш, я ось тільки своїх гостей-артистів – співачок, співаків – завжди прошу наприкінці: "Заспівайте щось акапельно". Завжди по-справжньому, класно. Людей інших професій зазвичай не прошу. Але з огляду на те, що ти співаєш, я знаю, що класно, і враховуючи, що ми сьогодні так багато і зворушливо говорили, можливо, ти щось заспіваєш кримськотатарською? От щось акапельно таке, гарне.

(Співає)... Усе, вистачить.

– Про що ця пісня?

– Це пісня дуже відома серед кримських татар і яка лягла в основу пісні Джамали, з якою вона виграла свого часу "Євробачення". Ця пісня про тугу за Батьківщиною, про те, що "я тут не зміг вирости, я тут не зміг провести найкращі свої роки. Але мій улюблений – Крим".

– Дякую. Мені було цікаво.

 – Дякую тобі.

ВІДЕО
Відео: Алеся Бацман / YouTube
Олеся БАЦМАН
головна редакторка
МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ
 
 

 
Вибір редакції
 
 
 
НАЙПОПУЛЯРНІШІ МАТЕРІАЛИ