Фельштинський: Режим Путіна стабільний рівно доти, доки Росія не розв'яже великої війни G

– Як гадаєте, із якою метою зараз Росія посилює свою військову присутність на кордоні з Україною?

– Якщо говорити про пори року, то весна – саме той період, коли Росія схильна починати військові дії проти України. Принаймні саме так було 2014 року, коли РФ захопила Крим і розпочала військові операції в Донецькій та Луганській областях. Нинішнє зосередження російських військ уздовж російсько-українського кордону, посилення угруповань російської армії в уже окупованих Росією областях і войовнича риторика російських політиків, яка супроводжує все це, мають, мабуть, кілька цілей.

Передусім це спроба прозондувати нову американську адміністрацію – президента Джо Байдена, який щойно назвав [російського президента Володимира] Путіна вбивцею. У Кремлі хочуть зрозуміти, як ця адміністрація реагуватиме на новий раунд російської загрози щодо України. Відносини між Росією і США зараз розірвано. Путіна оголосили нерукоподатним злочинцем, російського посла відкликали до Москви. Байден оголосив про введення нових санкцій.

У цій ситуації Путін вважає найправильнішим загострення, щоб продемонструвати американцям і ЄС, що в нього є необмежені можливості для розпалювання чергового конфлікту. Найпростіше розпалити чергову війну саме в Україні, де 2014 року Росія захопила плацдарми для нових наступальних операцій.

Проте потрібно пам'ятати, що і 2014 року російські війська теж були зосереджені біля українського кордону і стояли там досить довго, так і не зрушивши з місця, якщо мати на увазі великі наступальні операції регулярної армії. Уже заднім числом зрозуміло, що навесні 2014 року Путін на велику війну не наважився, думаю, із двох причин. Перша – санкції. Хоча ми не ставимося до них серйозно і не можемо вважати їх успішними, але сам факт, що західні країни висловилися проти російської агресії, виявився стримувальним чинником. Другим стримувальним чинником стала очевидна готовність українського народу відстоювати свою незалежність.

2014 року початковий план "Новоросії" спирався на помилкові або навмисно дезінформаційні аналітичні записки, покладені на стіл Путіна (наприклад, Російського інституту стратегічних досліджень, де під керівництвом генерал-лейтенанта СЗР Леоніда Решетнікова працювало приблизно 200 офіцерів зовнішньої розвідки Росії) про те, що український народ не чинитиме спротиву агресії, що Крим і Східну Україну здадуть без бою. Із Кримом так і сталося. А ось далі виявилося, що для реалізації проєкту "Новоросія" треба було починати велику війну. 2014 року Путін на неї не наважився, хоча у всій Європі ситуацію нагнітав до кінця вересня, коли несподівано перекинувся в Сирію.

– Чи ризикне Путін зараз розпочати велику війну?

– Упродовж минулих семи років військового протистояння з Росією Україна оформилася як національна держава, стала сильнішою і у військовому, і в політичному аспектах. Спроби колишнього президента США Дональда Трампа використовувати Україну у власних цілях і чергове російське втручання в американські вибори 2020 року із вкиданням "українського компромату" проти Байдена лише підкреслили стратегічну важливість України як союзника США і Європи. Тому сьогодні ситуація має менш сприятливий вигляд для Путіна, ніж 2014 року.

2014 року Україна не мала ні уряду, ні армії, ні союзників. Та й не було чіткого розуміння, що Росія розпочала агресію стосовно України. Зараз таке розуміння є. А цей момент дуже важливий, якщо не вирішальний.

Початок і кінець військових дій, на жаль, – прерогатива Путіна. Як ми пам'ятаємо, після анексії Криму він розповідав, що рішення про початок військових дій ухвалювало п'ятеро людей. (Можна легко прорахувати, хто саме). Тож жодного витоку інформації про те, що вирішить у Кремлі хунта Путіна щодо України, у нас не буде.

Я не знаю, усе те, що відбувається, – черговий блеф (що є улюбленою тактикою картяра Путіна) чи підготовка до реальної війни. Єдине, що знаю: якщо він наважиться на цю війну, це буде кінцем РФ і режиму Путіна. І не має значення, "переможе" російська армія на полі бою чи зазнає поразки.

– Але останніми роками режим у Росії тільки посилювався, незважаючи на санкції, гучні провали спецслужб у західних країнах і наростання внутрішнього невдоволення.

– Режим Путіна стабільний рівно доти, доки Росія не розв'яже великої війни. Будь-яка велика війна, розпочата Росією, призведе до третьої світової війни, до поразки Росії, до розпаду Російської Федерації і до краху режиму Путіна, як призвела до падіння радянської влади і розпаду СРСР війна в Афганістані.

Путін на це, можливо, так не дивиться. Але це саме те, що станеться. Тому може виявитися, що нинішня концентрація військ і провокаційні заяви російських політиків є підготовчими кроками для зміни статусу раніше захоплених територій.

Із практичного погляду сьогодні окуповані райони Луганської та Донецької областей втрачено для України, тому що вони перебувають під контролем Росії. Це стосується і Криму, і Абхазії, і Південної Осетії, і Придністров'я.

– Чи можуть формально включити всі ці території до складу РФ, як раніше вчинили із Кримом?

– Можуть. Протистояти цьому військової можливості ні в кого немає. А якщо і є, через зміну статусу вже захоплених земель на велику війну ніхто не наважиться. Чи призведе це до нового витка зовнішньополітичного загострення у відносинах Росії із цивілізованим світом? Безумовно, призведе. Чи хвилює це Путіна? Може виявитися, що ні.

Якщо міркувати холоднокровно, анексія раніше захоплених територій – крок досить безглуздий. Він нічого не змінює у статусі-кво, а лише створює нову конфліктну ситуацію. Якщо завдання Путіна саме в цьому, конфлікту нам не уникнути.

– Останніми днями від західних лідерів пролунало багато заяв із попередженнями Росії щодо неприпустимості агресивних дій щодо України. Але чи почув їх Путін?

– Я не думаю, що в нас сьогодні є можливість та інструменти вплинути на ухвалені у Кремлі рішення, оскільки ні діалогу, ні перемовин Путін ні з ким не веде. Він робить ті кроки, які вважає за необхідне. Це стосується як отруєння і подальшого арешту Навального, так і зовнішньополітичної агресії щодо України.

Із Путіним, зі свою боку, теж ніхто вже не розмовляє і не веде перемовин, оскільки для Путіна перемовини – це не інструмент укладання угоди, а всього лише військова хитрість, підготовча операція для нового злочину. Конструктивного діалогу з Путіним ні в кого давно немає. Він дедалі більше стає неадекватним і діє, не озираючись на російську і світову суспільну думку, на своїх союзників (яких у нього майже немає) і вже тим паче на супротивників, яких стає з кожним роком дедалі більше в Росії і за кордоном.