RU
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Дмитро Павличко: Били мене страшно, шомполами, по шиї били так, ніби голову відбити хотіли, хребці перебити, пальці у двері закладали, підпалювати збиралися

Павличко: Нас століттями знищували, українську мову знищуючи! Зараз складно, але я перед вами спокійний сиджу, упевнений у тому, що нас ніхто не зламає
Павличко: Нас століттями знищували, українську мову знищуючи! Зараз складно, але я перед вами спокійний сиджу, упевнений у тому, що нас ніхто не зламає
Фото: Dmytro Pavlychko / Facebook

28 вересня виповниться 90 років видатному українському поету, перекладачу, політичному діячу та дипломату Дмитрові Павличку. У листопаді минулого року він дав розлоге інтерв'ю засновнику інтернет-видання "ГОРДОН". У програмі "У гостях у Дмитра Гордона" Павличко розповів, із якими репресіями зіткнувся вже у своєму дитинстві, про зв'язок з УПА, про те, чому вважає героями Степана Бандеру і Романа Шухевича, про історію боротьби за українську мову і незалежність України, про своє бачення майбутнього країни, про ставлення до влади, чинних політиків і посадовців, російської агресії і президента РФ Володимира Путіна. Видання "ГОРДОН" публікує повну текстову версію інтерв'ю.

Після цієї довгої, більш ніж тригодинної і насиченої як дивними фактами, так і непідробними емоціями розмови із живим класиком української літератури Дмитром Павличком на думку відома фраза іншого живого класика Ліни Костенко спадає:

Бо пам'ятайте, що на цій планеті,
з тих пір, як створив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох.

Майже 90-річний Дмитро Васильович свідок відразу кількох епох: радянської, пострадянської та нинішньої уже постмайданної, абсолютно різних періодів у житті нашої країни і суспільства, що змінювали один одного і залишили свій відбиток на кожному з нас і системі координат, у якій живемо.

Поезія Павличка різних десятиліть своєрідне дзеркало, у якому настрої, віяння, цінності, орієнтири і побут відбито, із цих текстів, якщо уважно і вдумливо читати їх, легко можна дізнатися, кого в нас у 50-ті шанували, кого у 60-ті лаяли, про що дозволяли говорити, а про що навіть не згадували у 70-ті, із якими страхами і надіями жителі радянської України із 80-х у 90-ті переходили це своєрідний підручник української історії у віршованій формі, вивчати який шалено цікаво.

Неординарних знакових особистостей (як зі знаком "плюс", так і зі знаком "мінус"), яких Дмитро Васильович на своєму віку бачив і з якими як у кабінетах, так і в неформальній обстановці тісно спілкувався, не злічити – так само, як і подій, без перебільшення історичних, до яких він причетний (узяти хоча б проголошення незалежності України, адже до нього Павличко має безпосередній стосунок).


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Поет Дмитро Павличко та журналіст Дмитро Гордон. Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Як Україна ставала суверенною, хто і що цьому перешкоджали, у чому головна заслуга Михайла Горбачова, чи був запеклим українофобом лідер радянської України Володимир Щербицький, чи залежав Рух від КДБ, чому першим президентом комуністичний ідеолог Леонід Кравчук став і як його стосунки із В'ячеславом Чорноволом та рухівцями складалися, які якості В'ячеславові Максимовичу вибори виграти завадили і чому його трагічну загибель нещасним випадком вважати не можна? Яка зараз українська національна ідея, кого з наших сучасників до національної гуманітарної еліти віднести можна, хто з усіх президентів, яких обирали в незалежній Україні, найуспішнішим і найефективнішим був, із якою метою Віктор Янукович Юлію Тимошенко у в'язниці тримав і чи причетні до цього кадебісти, чи слід Романа Шухевича і Степана Бандеру героями вважати і чи мали вони стосунок до "СС", чи повернуться в Україну окуповані Росією Крим і частина Донбасу, чи були ці території споконвічно українськими і чи потрібно за них боротися?

Усе це ми із Дмитром Васильовичем обговорили, а також поговорили про те, як улюблена для всього народу пісня Павличка і Білаша "Два кольори" народилася і за що в радянській Україні її хотіли заборонити. Ну і, певна річ, про Соломію, доньку Дмитра Васильовича, згадали відому українську культурологиню, якої в ніч із 31 грудня на 1 січня 2000 року не стало...

На деякі запитання поет зі сльозами на очах відповідав було відчуття, що вірш на цю тему знайти і прочитати йому простіше, та й я усвідомлював, що, запитуючи про це, можливо, співрозмовнику болю завдаю, але не запитати як журналіст права не мав.

Мілленіали, представники молодого покоління, найімовірніше, зрозуміти не зможуть, як уживалися у свідомості Павличка пов'язана з УПА і нелюдськими тортурами в катівнях КДБ юність і комсомольські з'їзди-фестивалі-вечори, як його абсолютно справедливе порівняння Сталіна із кривавим інквізитором Торквемадою з його ж захопленими рядками про Леніна стикується такого самого масового вбивцю й ката: "Ленін здоров'я мого народу, Ленін майбутнє землі". Грубо кажучи, як можна, цілком здорово і тверезо всю гидоту та дикість одного злочину усвідомлюючи, роками очі на інше, таке саме очевидно мерзенне й дике, заплющувати.

Щоб розуміти це і нічому не дивуватися, напевно, радянську епоху і систему застати треба, причому не в ранньому дитинстві, а вже у свідомому віці – повною мірою, у всій "красі", і, якщо навіть усіх її "принад" на власній шкурі не випробувати, то хоча б побачити або обізнаним бути, як навіть найяскравіших і найталановитіших вона ламала, показуючи, що запросто в таборах будь-кого згноїти може, і в який спосіб боротися за виживання змушувала. Нам, нинішнім, засуджувати і таврувати дуже легко їм, тодішнім, навіть мовчки в напрямку, відмінному від лінії партії, думати забороняли.

І, чорт забирай, усе-таки це справжнє щастя, що вже зросли в нашій битій-перебитій країні нові, молоді, не ламані, які не знали рабства і страшних покарань за найменшу непокору, не згодні з насильством і приниженнями миритися люди. Безстрашні, безкомпромісні, які фарбують весь навколишній світ двома фарбами без півтонів, чорною і білою, скидати, а не терпіти готові, бунтувати, а не мовчати, але, зрештою, не сьогодні і не вчора сказано: "Не судіть, та не судимі будете"...

Тому не судіть. Зокрема, коли в новинах читаєте: мовляв, не так давно Дмитро Васильович нинішньому президенту оду присвятив. Зі словами "Я йду до тебе в слуги, не в герої" і полум'яним закликом:

А я тебе благаю, друже Петре,
Не бійся, веди на путінські мечі!

Зрештою, не боятися (навіть якщо воєнний стан уже минув) дуже слушна порада, та й, окрім цих, у вірші Павличка інші є рядки, із жодними іменами-прізвищами не пов'язані:

Впаде залізо люте многолезне,
Все подолає, правда і любов.
І нація в вогнях війни воскресне...

Ось у те, що нація воскресне, війна, що її виснажує, закінчиться і правда переможе, вірити хочеться – як і в те, що не за горами епоха, якої ні слуги, ні герої (які, попри популярне твердження, що на майданну кричалку перетворилося, усе-таки вмирають) не будуть потрібні і коли не тільки уславлених поетів, Героїв України, але й простих, пересічних громадян абсолютно не хвилюватиме, хто в нас президент, чи є він узагалі і на яке число наступні вибори призначено.

Ну чим ми від інших європейських країн гірші ну справді?

Учителька попросила: "А дай-но ручку". Я ліву простягнув – і вона довгою лінійкою із залізними позначками для рахунку 20 ударів мені відрахувала. Я їй усе життя вдячний: вона мені під шкіру, прямо в жили, відчуття українства загнала

– Дмитре Васильовичу, я радий, що ми з вами зустрічаємося, оскільки для мене ця розмова дуже важлива: ваші вірші давно я люблю і вас одним із найкращих українських поетів вважаю. Це 78-й, напевно, рік: ми з бабусею в Пасаж на Хрещатику прийшли, я книжки купувати там любив, і ось нову побачив, на обкладинці якої ще не знайоме мені прізвище стояло, ну, років 1011 мені було. І буквально перший вірш у збірнику я досі напам'ять пам'ятаю:

Мене та­кож че­ка­ла згу­ба,
Нуж­да і без­ро­бі­т­тя вир –
Я син про­сто­го лісо­ру­ба,
Гу­цу­ла із Кар­патських гір.
По­кла­ли край йо­го здо­ров'ю...

– ...(разом)

...за­ріб­ки по лісах чу­жих.
"До­б­ро" те пансь­ке нині кров'ю
Ви­п­льо­вує з гру­дей сла­бих...

Я цю книжку купив і всю прочитав, вона досить товста була...

– ...так, це "Вибране"…

... і знаєте, багато запитань тепер поставити вам хочу, тому що особистість ви, без перебільшення, історична. Десь ви згадували, що в першому класі вчителька лінійкою по руках вас била за те, що ви українець: було таке?

– Було. Батько мене в польську школу в Яблуневі віддав – у перший клас, а сестра і два брати, які старші від мене, у нашому селі, в українській навчалися.


old1_Дмитро Павличко, учень 10 класу, 1947 рік Фото:
Учень 10 класу Дмитро Павличко. 1947 рік. Фото із сімейного архіву


Я в українській родині народився – чому ж батько мене до поляків відвів? Тому що старший брат у Коломийську гандлеву, тобто торговельну школу вже вступав, за його навчання гроші платити потрібно було, а батько мій – простий селянин, жодного прибутку він не мав, усе, що в нього було, – це город, поле, сіно і зерно, яке він продати міг...

Як не хотів він, щоб від українського середовища нашого я відривався, словами не передати. Протягом деякого часу батько в Києві в полоні був – ще як австрійський воїн у Петлюри в козаках службу відбував... Він свідомим українцем був, але так ситуація склалася, що перед вибором опинився: хочеш, щоб старший навчання продовжив, отже, молодшого в польську школу віддавай.

Я в нашому класі єдиний українець був: з одного боку – група польських дітей, з іншого – єврейських. Як селянський син, фізично сильним я зростав і незабаром зрозумів (не тому, що якимось політиком був природженим, а просто, напевно, так вихований), що сила моя тим, хто слабший, допомагати зобов'язує, і ось майбутня політична діяльність моя в першому класі вперше мала вияв: якщо поляки євреїв били, я допомагав євреям, а якщо євреї – поляків, полякам (посміхається).

А ту вчительку, про яку ви заговорили, пані Вебер звали. Незважаючи на прізвище, вона, гадаю, була полькою – дуже молода, гарна така, і, знаючи, що я один тут не єврей і не поляк, віршик польською читати мене змусила:

Kto ty jestes?
– Polak maly.
– Jaki znak twoj?
– Orzel bialy.

"Хто ти такий?". – "Маленький поляк". – "А знак твій який?". – "Білий орел" – це дуже відомий польський патріотичний віршик, "Катехізис польської дитини".

Я сказав: "Прошу пані, але я це не читатиму – я не поляк". Вона здивувалася: "Як це? А хто ж?". – "Українець", а вона: "Ні, ти русин!". У поляків тоді так прийнято було: усіх українців Західної України в жодному разі українцями не називати – тільки русинами. Чому? Тому що їхні королі ж Київську Русь частково завоювали. Українці на сході з'явилися, але це вже козаки, це інша історія.

Я з учителькою сперечатися став: мовляв, ні, не русин – українець, і тоді вона попросила: "А дай-но ручку". Я ліву простягнув – і вона довгою такою лінійкою, не залізною, але із залізними позначками для рахунку, 20 ударів мені відрахувала. Напевно, впертою дуже була, я їй не сподобався.

Рука почервоніла і розболілася, але я на своєму наполягав. Додому прийшов і мамі розповідати став: так, мовляв, і так, я вірш читати відмовився, а мама: "І даремно – це наука. Так поет написав, але це ж не означає, що про тебе", а я ніяк змиритися не міг: "Ну як я себе поляком визнавати можу, знаючи, що я українець, і батько, і брати теж?".

І знаєте, Дімо, я тій пані Вебер усе життя вдячний: вона мені під шкіру, прямо в жили, таке відчуття українства загнала, що я вистояв, тому так, правду про моє дитинство ви чули, і я пояснив, чому це сталося.

Із вікна школи я бачив: біжить хлопчик Мойше, і раптом німець на мотоциклі під'їжджає, дістає пістолет – і йому в лоб стріляє

Усе життя ви серед євреїв жили – якими ваші стосунки були і чи бачили ви, що під час окупації з євреями німці зробили?

– Бачив, бо, коли німці прийшли, ще в тій яблунівській школі навчався. Я з єврейськими дітьми товаришував, і мого найкращого друга Мойше-Дувид звали, я добре його пам'ятаю. Ми всім ділилися: я йому яблука приносив, він мені – гарну таку, панську, булку... Із вікна школи я бачив: цей хлопчик, Мойше, як мені тоді здалося, за голубами біжить, і раптом німець на мотоциклі під'їжджає, пістолет дістає – і йому в лоб стріляє, і Мойше падає...

У вас на очах це було?

– Так! (Зі сльозами в голосі). На шкільному подвір'ї... Хочу вам тепер, Дімо, вірш прочитати, пізніше, на цю тему написаний – "Читаючи Шолом-Алейхема" він називається.

Чому Шолом-Алейхема? Я його твори в дитинстві читав, причому українською, і, коли зі Львова до Києва переїхав, з директором видавництва художньої літератури "Дніпро" Олександром Бандурою домовився, що вони всі оповідання Шолом-Алейхема надрукують: "Це ж наш письменник, він тут жив!", і євреї його оповідання українською перекладали, а я, коли на будинку, де Шолом-Алейхем у Києві жив, меморіальну дошку відкривали...

– ...тут поруч, на Сак­са­ган­сько­го...

– ...так, із промовою виступав, і виступ мій теж надрукували. Ну а зараз того хлопчика, друга дитинства мого, згадати хочу.

Чи­таю... ле­чу на ди­тин­ства око­ли,
Там спі­не­ну па­м'ять мою зу­пи­ня
Мой­ше, мізин­чик яб­лу­нівської шко­ли,
Ку­че­ря­вий і крот­кий, немов яг­ня. 

Ку­ку­ру­дзяні джун­глі, тіни­сті го­ро­ди
Нас хо­ва­ли від сві­ту в ше­лест­кій
гли­бині.
Я да­вав йо­му яб­лук, а він бу­тер­бро­ди,
Що па­х­ли Ве­ли­код­нем, при­но­сив
мені. 

Чи­таю... Смієть­ся спе­ча­лене сло­во,
З-під сон­ця зри­нає бра­тер­ства
кан­ва...
Чо­го ж то на серці так льо­до­ви­ко­во,
Не­на­че вій­ну­ло сні­га­ми в жни­ва? 

Ро­ва­ми і дро­том, немов ле­про­зо­рій,
Об­ве­дене гет­то – на брамі ка­ти.
Та Мой­ше-мізин­чик, од го­ря
про­зо­рий,
При­хо­див до шко­ли – ку­ди ж йо­му
йти? 

На мить за­бу­ва­ли­ся біди й три­во­ги,
Ми дру­га при­йма­ли до сво­го ко­ша.
Ско­ри­лись тев­то­нам церк­ви
й си­на­го­ги,
Але не ско­ри­лась дитяча ду­ша. 

О, як я нена­ви­дів тем­ну по­тво­ру,
Що за­мкну­ла на­ві­ки наш клас
пе­ред ним!
По­ди­ви­вся на мене про­щаль­но
зна­дво­ру,
По­сміх­нув­ся до мене мій по­бра­тим. 

Як біб­лій­ний Ісус, що рай обі­цяє,
На шкіль­но­му по­двір'ї він га­няв
го­лу­б'ят.
Я по­ду­мав: стрі­ля­ли у птиць по­лі­цаї.
Та ні! Мій то­ва­риш уби­тий... мій брат. 

Чи­таю... Я очі йо­го па­м'я­таю.
Той усміх – як со­ві­сті світ­ло в мені,
Як Шо­лом-Алей­хе­ма усміх.
Чи­таю, чи­таю,
Але не смі­ю­ся, бо Мой­ше стоїть у вікні.

У 1944 році мого брата в Коломиї гестапівці розстріляли

– Ви про мої стосунки з євреями в дитинстві запитання ставите, але ж вони, стосунки ці, із того хлопчика почавшись, невід'ємними стали – від особистості моєї і поезії! У 1988 році я цикл віршів написав, книжечку невелику видав – там 10, може, 12 їх було, і той цикл "Єврейські мелодії" називався. Його і в Ізраїлі, і в інших країнах видавали, і мені про нього зараз нагадати хотілося б.

 Ви запитуєте, що я бачив... У 1944 році брата мого гестапівці розстріляли – 26 січня, у Коломиї, а я на той час уже в Коломиї в гімназії навчався. Багато я бачив... Пам'ятаю, з подвір'я на вулицю виходжу, а з гетто кудись під ближній Шипарівський ліс колону євреїв ведуть. Ось про це теж прочитати хочу – про те, що я тоді відчував... "До школи" цей вірш називається – він із "Єврейських мелодій".

У Ко­ло­миї гет­то – за дро­та­ми.
Страш­ний по­хід ви­то­чуєть­ся
з бра­ми.
Ідуть євреї в Ши­па­рівський ліс,
Ідуть на роз­стріл – очі по­вні сліз;
Як шко­лярі, йдуть па­ра­ми, в по­корі,
На гру­дях – білі ше­сти­кутні зорі,
По­хилі, зго­ло­до­вані тіла
В пла­щах до­зем­них, чор­них,
як смо­ла;
Сту­па­ють по сні­гу дів­ча­та босі,
Дітей несуть жін­ки про­сто­во­лосі;
Діди за ру­ку ону­чат ве­дуть,
А я стою й див­люсь на їхню путь.
Ні, не стою, а йду біля ко­ло­ни
І чую: б'ють сер­ця, нена­че дзво­ни!
Та світ глу­хий! О ні – увесь, як є,
Сліп­ця глу­хо­ні­мо­го він вдає!
Я не кри­чу. Бо­ю­ся кон­вої­ра,
Що збли­с­кує на мене оком зві­ра.
Я в шко­лу йду. І чує мій язик
У горлі по­піл – ви­го­рі­лий крик.
Яка там шко­ла! З гли­би­ни таб­лиці
Ви­хо­дять людські з'яви сум­но­лиці,
На мерт­вих чо­лах – крей­да,
як вап­но...
Я ско­чу­ю­ся в яму аж на дно,
Я ви­пов­заю з ями се­ред ночі,
А вранці зно­ву за­топ­ляю очі
В ко­ло­ну, що за­со­тує й мене
В своє мо­лі­н­ня ти­хе і страшне.
І там я, пе­ре­хопле­ний сльо­за­ми,
До­нині йду між чор­ни­ми ря­да­ми,
Шко­ляр зі шко­ля­ра­ми в тем­ний ліс,
Де жде про­фе­сор – ма­ши­но­вий кріс.

Якщо можна, ще кілька хвилин у вас попросити хочу, щоб більше на цю тему сказати, хоча всього, звісно, не скажеш... Коли депутатом Верховної Ради я став, до мене з Ізраїлю Шевах Вайс – спікер Кнесету – приїздив... Так, забув: у дитинстві я євреям ще й хліб виносив. Гімназію нашу високим таким дротом від гетто відгорожено було, і крізь той дріт я голодних єврейських дітей бачив – їхні обличчя досі пам'ятаю... Я буханець хліба брав, який мама мені присилала, до нього камінь прив'язував, тому що перекинути треба ж було, а я боявся, що хліб занадто легкий, і через огорожу із дроту кидав, щоб хоч комусь із них шматочок дістався, а потім вони повз нашу гімназію під конвоєм вмирати йшли...

Ну а Шевах Вайс – видатний єврей. У Верховній Раді я до нього відразу підійшов: мовляв, я пам'ятаю, як усе це було, а він російською: "А ти знаєш, я з Борислава – це неподалік від Дрогобича. Поїхали туди зі мною, покажу тобі, де перед самим закінченням війни, із батьком, матір'ю і братами моїми три місяці я провів". Я погодився: "Поїхали!". У мене тоді машина була, він біля мене сів – і ми в Борислав вирушили, і знайшли той дім, де сусіди його сім'ю від нацистів ховали, у ті підвали зайшли...

Квасневський перед євреями на коліна став і сказав: "Я в єврейського народу прощення прошу

– Ну а коли послом України в Польщі я став, Вайс теж туди послом приїхав – Ізраїлю, і ми з ним уже друзі! Я йому сказав: "Слухай, скоро в містечку Яблонна президент Польщі Александр Квасневський перед єврейським народом вибачатися буде – давай твою машину посольську візьмемо (мені свого шофера брати не хотілося) і поїдемо, я в цей момент із тобою бути хочу, тому що ти сильніше, ніж я, це переживаєш". Хоча це, напевно, неправда – я глибше переживав, у мене душа поета. Він холоднішою людиною був, але ми приїхали, і не тільки ми – дипломатів багато було!

Чому Яблонна? Щойно німці до Польщі увійшли, усіх євреїв, які в цьому містечку жили, польська поліція розстріляла, і ось Квасневський вийшов, перед євреями на коліна став і сказав: "Тут жахливий злочин стався, це правда, і я у єврейського народу прощення прошу!".

Ну а сьогодні в Польщі згадувати, що на їхній території євреїв знищували, не можна... Я, звісно, поляків розумію, я себе певною мірою польським патріотом вважаю – мову їхню знаю, літературу. Навіть якось Квасневському факт, про який той не знав, відкрив – що Юліуш Словацький на п'ять років раніше від Тараса Шевченка напророкував, що Україна як держава воскресне. (Рядок польською вимовляє і перекладає). "Про те ти не дізнаєшся, шайтане, що Україна колись із мертвих встане", – написав він в одній із поем: можете собі уявити? Самі поляки цього не знали, але ж це їхній класик, їхній геній сказав!


Фото:
Дмитро Павличко. Фото із сімейного архіву


І це ще не все. Я одним із творців Народного руху України був, але яка в мене там посада була? Я не українських рухівців, а рухівців – представників інших націй очолював, і другом моїм Олександр Бураковський тоді був. Він єврей, російською писав, зараз в Америці живе, і колись до нього я приїхав і запропонував: "Давай до онучки Шолом-Алейхема Бел Кауфман, їй 95 років, сходимо!". І ми пішли з ним і моєю дружиною Богданою.

Я їй сказав: "Ви знаєте, я про вашого дідуся писав" – у мене дійсно про Шолом-Алейхема стаття є, і текст виступу мого – на відкритті меморіальної дошки. Російською ця 95-річна жінка погано розуміла, але мій друг (він англійською добре розмовляє) перекладав. Я, до речі, теж непогано англійську знав: українською сонети Шекспіра переклав, а ще п'єсу Шекспіра "Коріолан", яку в Театрі імені Франка ставлять, – я на виставу вас запрошую, але зараз не про це. Мушу вам ще один вірш прочитати – він "Жид" називається і багатьма мовами перекладений.

Зи­ма. Різ­дво. Се­ло на го­рах.
У вік­нах – свічі й дітва­ки.
І сніг, немов бла­кит­ний по­рох,
З ніг стру­шу­ють ко­ляд­ни­ки.
Три Па­стирі, і Тріє Царі,
І Жид, і Смерть, і Са­та­на...
Та рап­том – німці на го­тарі!
Об­ла­ва. Крик! І тиш страш­на.
Фа­шист під­хо­дить і ре­го­че:
"Те­атр на­род­ний! О, зер гут!
А ти, жи­дівська по­то­ро­че,
Іди сю­ди! Що ро­биш тут?!".

– "Та я – не жид. Я граю Жи­да.
Це роль моя. Вер­теп... Зви­чай...".
Але па­лає зне­на­ви­да
В очах ге­ста­пів­ця: "Тікай!
Тікай!" – кри­чить. Ди­тя вже в полі.
Біжить і па­дає в за­мет.
А кат смієть­ся і по­волі
Ви­ймає з таш­ки пісто­лет.
Три Па­стирі, і Тріє Царі,
І Са­та­на, і Хе­ру­вим,
І Бог, на­ро­дже­ний в ко­шарі,
Всі – на ко­лі­на пе­ред ним:
"О, не стрі­ляй­те! Це ж – ди­ти­на!
Ми при­сяг­нем, це – не єврей!".
А ма­ти вже ле­тить до си­на,
Вже ту­лить хлоп­ця до гру­дей.
Бе­ре кри­ва­во­го на ру­ки,
Не­се до­до­му нав­про­стець
І ша­леніє від роз­пу­ки:
"Ні, він – не Жид, не Жид,
він – мрець...".
І нім­ця пе­ре­ймає ма­ти,
Й ви­мо­лює на всі ла­ди:
"Стрі­ляй же, як по­чав стрі­ля­ти!
Він – Жид, і всі ми тут – Жи­ди!". 

Зовсім недавно якась жінка в Америці мені $50 передала: "Павличку спасибі скажіть – за реквієм"

 У мене ще одна є певна заслуга – я автор реквієму "Бабин Яр". Музику прекрасну наш чудовий композитор Євген Станкович написав, слова перекладено англійською, твір уже весь світ об'їхав, і зовсім недавно якась жінка зі США мені $50 передала: "Павличку спасибі скажіть – за реквієм". Вона вже в перекладі його чула, але запам'ятала, що автор – Дмитро Павличко з України, розумієте? Із вашого дозволу, один вірш із цього реквієму прочитаю – 96-го року. До речі, дати під моїми творами – доказ того, що не тільки в дитинстві, а протягом усього життя з євреями я товаришую.

Мой­сею си­вий, гна­ний до ро­ва,
Пек­ла во­гнем ду­ша твоя жи­ва,
Твоя пе­чаль кру­ши­ла сер­це зві­ра.
Ти гор­до над бе­зо­д­нею сто­яв,
Ру­ка­ми очі дітям за­ту­ляв,
Йдучи на смерть, як Го­с­по­ду офі­ра.
Зди­ра­ли одяг з те­бе, як з Хри­ста,
Та в по­гляді твоїм бу­ла не мста,
А лиш роз­пу­ка та сум­на до­ко­ра,
Так, на­че ба­чив ти но­ву скри­жаль,
Де люд­ству на­кар­бо­ва­на пе­чаль
– Бу­ду­щи­на неспра­ве­д­ли­ва й хво­ра.
Нев­же ли­лась невин­на кров за­дар,
Нев­же бу­дяч­чя вкриє Ба­бин Яр
І но­вий цар за­б’є на­ро­ди в яр­ма?
Ні, від­сахнеть­ся смерті хи­жий сон,
Ро­зва­лить­ся но­віт­ній Ва­ви­лон!
– Во­з­ра­дуй­ся! – ти не по­мер
за­дар­ма!

"Новітній Вавилон" – це комуністична Росія, а Олександру Бурковському, другу своєму, я теж присвятив вірш – у Нью-Йорку, у 2005-му.

Бу­ли в моїм житті страж­ден­ни­ки євреї,
ро­зумні рад­ни­ки й бра­ти душі моєї,
та тіль­ки ти спі­з­нав усю гли­бінь,
всю га­ря­чінь моїх нев­ти­ше­них бо­лінь,
мо­го на­ро­ду біль, страж­да­н­ня Украї­ни,
і ду­ху на­шо­го дер­жав­ниц­тво нетлінне.
Ти з на­ми був, як ми тво­ри­ли Рух,
як військо КДБ сто­я­ло на­дов­круг,
хміль­ний від бо­роть­би, від ща­стя
ал­ко­го­лю,
ти йти го­то­вий був на смерть за на­шу
во­лю!..

 А що те­пер? Де ми? На­ві­що і чо­му
по­ки­нув ти свій край, немов якусь
тюр­му?
Я знаю, лю­биш ти свій рід­ний Київ
досі,
він у тобі жи­ве, немов зер­но в ко­лоссі,
та щось те­бе бо­лить – ку­са­ють,
мов тер­мі­ти,
же­руть і тру­ять кров твою ан­ти­се­мі­ти.
Та це не мій на­род – це Украї­ни зло,
це людської зло­би й нена­ви­сті рак­ло.
Ти мій на­род шу­кай в пе­чаль­нім
Яд ва-Шемі,
між пра­вед­ни­ка­ми, а не в гид­кій
екс­тремі
ши­зої­дів, що йдуть вби­ва­ти вдру­ге
тих,
хто в Ба­би­нім Яру ще досі не за­тих,
ще досі з-під землі кри­чить і завжди
бу­де
кри­ча­ти, до­ки світ і до­ки бу­дуть лю­ди!

Мій дру­же до­ро­гий, я пла­ка­ти не звик,
та чую з-під землі дітей єврейських
крик,
так, ніби ви­нен я... Зба­г­ну­ти
я не мо­жу,
звід­кіль но­вий фа­шизм при­йшов
на зем­лю Бо­жу;
Не­на­ви­джу йо­го і вірю – мій на­род
честь збе­ре­же свою, честь лю­дя­них
чес­нот,
що з'єд­ну­ють сві­ти, з лю­ди­ною –
лю­ди­ну,
і ти ще вер­неш­ся на рід­ну Украї­ну.

І нарешті хотів би прочитати те, що в Єрусалимі написано. Я в 93-му там був, делегацію українських депутатів за дорученням президента Кравчука очолював. Ми з майбутнім президентом Ізраїлю Пересом зустрілися, поспілкувалися: він польською говорив і, якщо не помиляюся, з Білорусі родом... Зі мною тоді донька Соломія їздила, і цей твір просто біля Стіни Плачу я написав, "До євреїв" він називається.

Євреї! Віч­на віра з ва­ми,
І міць Ізраї­лю зрос­ла,
Хоч ва­ша кров тек­ла ро­ва­ми,
Го­рі­ла в пе­чах, як смо­ла.
Ство­ри­ла вас
без­смерт­на кни­га,
Де з Бо­гом ви взя­ли
со­юз,
І на крилі ар­хі­стра­ти­га
Пи­са­лись тво­ри ва­ших
муз.
І тяж­ко вас ка­рав Єго­ва
За гор­дощі та нена­сить
– Жа­гу до зо­ло­та й
до сло­ва,
Що в небі зо­ря­ми
го­рить.
В епо­ху тем­ну і кри­ва­ву,
Ко­ли, зда­ва­лось,
зра­див Бог,
Ви здвиг­ну­ли свою
дер­жа­ву,
Да­ви­дів со­няч­ний
чер­тог.
По­би­тий під­ло са­та­ною,
Зри­ва­ю­чи із сер­ця
грузь,
Я пе­ред ва­шою Сті­ною
Стою й за свій на­род
мо­люсь.

Ось так я хотів би свою відповідь на ваше запитання підсумувати, яке так мене зачепило. Хай де я був – послом у Польщі, Словаччині чи в Болгарії, де найвищу нагороду, премію імені Христо Ботева отримував, – скрізь друзі-євреї в мене були. Коли в нову країну як посол приїздив, із ними спілкувався, бо вони мене вже знали і, як кажуть, добру дорогу стелили. Може, усім цим я дуже вас схвилював, але мені здається, ви теж маєте переживати, тому що я, коли все це писав, переживав (зі сльозами на очах), і тепер, коли читав, почуття знову нахлинули. Треба б спокійнішим бути, але не можу, вибачте, що розчулився.

Я подумав: а якщо радянська влада архів нашої сотні УПА виявить, де написано, що Дорошенко – це Дмитро Павличко?

 Спасибі, Дмитре Васильовичу... Майже рік у в'язниці за зв'язки з УПА провели, а в УПА чим займалися?

 Ах, Боже ти мій, чим займався... У 16 років із Коломийської гімназії повернувся, і, оскільки мого брата вбили гестапівці, я одержимий помстою був, і зі своїми друзями, хлопцями стопчатовськими (два Долишняки, два Заячуки, один Волошинюк і я, Павличко, шостий), звісно ж, знав, що УПА є, що вона сформована і воює. Це 45-й рік уже був, і до нас представники однієї із сотень звернулися.

Керівництво УПА сподівалося, що коли радянські війська з американськими на території Німеччини зустрінуться, американці відразу ж звільняти Україну підуть, і ми до УПА долучилися: я, 16-річний, 17-річні хлопці, найстаршому 18 із нас було, і із сусіднього села Джерельна (ми зі Стопчатова) теж шестеро прийшли. Отже, рій вийшов – таку назву мав найменший підрозділ. Три рої – це чота (взвод. – Д.Г.), три чоти – сотня, три сотні – курінь.

І ось стоїмо ми, 250 осіб, у лісі над Прутом, у наметах, холодно, але нам сказали: "Жодного вогню!"  літаки над нами літали. У скелі з пісковика печеру прокопати потрібно було і тільки там топити, причому суто сухими дровами, щоб диму не було. Щоб грітися, ми збирали хмиз, сухі дерева на друзки кололи...


Фото
Дмитро Павличко із дружиною Богданою в гуцульському вбранні. 1958 рік. Фото: 45parallel.net


Звичайно, в УПА нас добре прийняли. Наш ройовий старшим за мене на чотири чи п'ять років був, із сусіднього села хлопець, псевдо  Сорокатий, а Сорокатий  це псевдонім галицького поета Юрія Шкрумеляка був, відомого гумориста, і ось цей командувач відразу ж на мене звернув увагу, тому що я поет, у мене вже тоді вірші були.

Що ми насамперед зробили? Псевдоніми собі вибрали, позивні. Мої друзі зі Стопчатова  хлопці сільські, тому просто назвалися: Береза, Дуб, Яблуня, Вишня або Груша...

 ...а ви?

 А я  Дорошенко! Чому? Тому що історію України добре знав. Мені було відомо, хто такий Петро Дорошенко, ким Михайло Дорошенко був, який із Сагайдачним на Москву ходив і разом із поляками бився з татарами. Загалом я вирішив: Дорошенком буду, і водночас подумав: "А якщо радянська влада архів нашої сотні УПА виявить, де написано, що Дорошенко  це Дмитро Павличко?"

А сотенним нашим Спартан був – це, до речі, унікальний псевдонім: переважно сотенні козацькими іменами називалися. Ну а Спартан, він же Михайло Москалюк, із тих хлопців був, які з Німеччини разом із Шухевичем прийшли – там дві групи, які думали, що разом із німцями Україну визволяти йдуть...

Одного разу заступник сотенного мене до Спартана викликає, а в того радіо в наметі: "Послухай!". Там передача йде – радянські війська з американцями на Ельбі зустрічаються, а я знав німецьку мову, усе розумів. Переповідаю йому: "Зустрілися, сміються, обіймаються", і він скрушно: "Це кінець!". Він ще нічого не вирішив, але зрозумів, що все скінчено, бо Америка нам допомагати не йде, радянські війська повернуться, нас оточать – і нас не стане.

Туди, де наш рій стояв, повертаюся, і раптом сотенний прибігає: "Ану встали!". А ми вже стріляти вміємо, у мене десятизарядка, хлопці ППШ, російські кулемети опанували... У мене, до речі, ще шапка-мазепинка була, а треба було радянського картуза надіти, тому я її сховав і досі зберігаю вдома (сміється).

Сотенний крикнув: "За мною!" – і наш рій, 20 осіб, за ним побіг: у польське село, неподалік від стоянки нашої сотні. Він сказав: "Зараз польські партизани з'являться, я команду "Вогонь" дам – у небо стріляйте!". Дивимося – такі самі хлопчики, як ми, ідуть. Сотенний: "Хто командир?". Поляк підходить, і наш йому каже (а ми всі слухаємо. – Д.П.): "Я двічі вас попереджав, це вже втретє. Якщо воювати за Польщу хочете – ідіть додому, а тут ви москалям допомагаєте, і я знищити вас накажу! Вогонь!".

Ми в небо стріляємо, польські хлопці попадали – думали, що вбивати їх будемо, а ми не вбили (посміхається), а потім сотенний нам скомандував: "Встали, назад побігли!" Бігти, до речі, не так просто було: це ж лісом, кілометрів п'ять-шість, на світанку, сонце щойно-щойно з'явилося...

До свого села добігаємо – у селі Саджавка за Прутом хата була, де наш рій базувався, і жінка самотня, яка там жила, щовечора буханець хліба печеного й великий шматок сала нам давала. У наметах кухня була, але розумієте, нам через Прут перейти треба було. Бойові доручення вся сотня, крім нас, новачків, виконувала – ми вдома поки залишалися, і раптом наша сотня на Печеніжин висувається, містечко це оточує, всіх енкаведистів, які там засіли, виводить і масу народу із в'язниці випускає – тих, кого за допомогу УПА вже заарештували. Усіх розстріляли...

– ...енкаведистів?

– Так, абсолютно, а я в колючому кущі глоду, страшнющому, сиджу, ледве терплю – біля самої дороги з Коломиї на Печеніжин. До селища кілометрів п'ять, у мене дві ракети – червона й зелена. Якщо "пайдешники" ("червоні". – Д.Г.) їдуть, я червону запустити маю (за мною стежать, це доручення, як контракт), якщо нікого – зелену. Нікого не було, я в тому кущі відсидів, ось і вся моя служба в УПА.

Енкаведист Соснін бив мене безбожно. У паркеті в нього спеціальну дощечку було заховано, він на неї наступав, витягав і по шиї лупив

– І після цього вас узяли?

– Ні, стривайте, до цього ще далеко. Нас у лісі Спартан збирає (до УПА ми у квітні приєдналися, а це вже у червні було) і каже: "Сотню розпускаємо, у кого дружина, діти – два кроки вперед і по домівках!" Якась частина, невелика, вийшла, а іншим сказали: "А ви у свої схрони, бункери йдіть, коли покличемо, ви маєте бути озброєними". Розходимося загалом хто куди – сотню ліквідували.

– Це 45-й рік?

– Так, літо, а до нас, фактично дітей, сотенний підійшов і звелів: "Зброю здати і марш додому!". Друзі мої автомати покидали, а я, як інтелігент, зі своєю десятизарядкою стою. Він зброю в мене з рук вирвав, у загальну купу кинув, залізо об залізо вдарилося й так задзвеніло: той дзвін я й зараз чую. Ну як це? Я зрозуміти не міг, за Україну готовий був померти, присягу дав, а він мені, майже дорослому воїну: "Марш додому!".

Немов укопаний, стою, що робити, не знаю. Спартан здивувався: "Чого став?". – "А куди мені йти?". – "У школу! У комсомол! – але, де ти був, не забудь, зрозуміло?". І я поплентався додому...

Восени у школу, у восьмий клас, пішов, але провчився недовго, у жовтні мене заарештували й відразу почали катувати...


101_1953_
Дмитро Павличко. 1953 рік. Фото: 45parallel.net


— Пытать? Как?

— Катувати? Як?

– Били страшенно, шомполами, а знаєте, де найболючіше? По шиї лупили так, ніби голову відбити хотіли, хребці перебити! Пальці у двері закладали, підпалювати збиралися – вогонь несли. Або лякали, зробити так, щоб ми боялися, що згоримо, хотіли...

Усе було, і раптом я подумав: "А за що я страждаю? Він же, слідчий цей, чи був я в УПА, точно не знає, катують і водночас кажуть: "Ти в дитячій сотні був". Але сотні такої ніколи не було!

Цукоркін – єврей, Картавцев – росіянин і Діденко – українець, три кадебісти від Москви, великі гроші отримували за те, що "дитячу сотню", якої немає, розкрили, і навіть більше – хлопців знайшли, які зізнавалися: "Так, ми там були". – "І що робили?" – "По пасовиську ходили, націоналістичні пісні співали", хоча жодних націоналістичних пісень у нас не було, звичайні українські, щоправда, деякі про Закарпатську Україну.

Від цього болю, дивлячись на це все й розуміючи, що нічого особливо страшного мені не загрожує, тому що ні зброї із собою не було, я зізнався, що теж у цій вигаданій "дитячій сотні" був, що мій псевдонім – Граб (мовляв, я, сільський хлопець, лісоруба син, на честь дерева красивого вирішив назватися)... Мене під Франківськ, Станіслав тодішній, відправили, дорогою скрізь катували – в Яблуневі, Коломиї... Не тільки мене одного – нас десь 70 осіб було! – "дитяча сотня", якою я нібито навіть керував, хоча нічого такого і близько не було.

Одного разу у Станіслав приїхав генерал із перевіркою, і мене до нього на допит повели, а слідчим моїм якийсь Соснін був – молодий енкаведист, який мене листи українською писати змушував – місцевій дівчині, яка йому сподобалася. Я писав, старався, але бив він мене однаково безбожно. Знаєте, чим? У паркеті в нього спеціальну дощечку було заховано, він на неї наступав, витягав і лупив точно так само, як у Яблуневі та Коломиї, по шиї. Я про ту дощечку недавно п'єсу написав – вона й назву таку має: "Дубова дощечка", театр у Коломиї її поставити готується.

На допиті я сказав генералу, що зізнання з нас вибили, і коли мене вели коридором, біля дверей кожної камери просив: "Хлопці, правду кажіть, не бійтеся!", і всі те саме сказали, що жодної "дитячої сотні" не було, що з нас знущалися нещадно, – і всіх нас відпустили!

Згодом мене на суд викликали як свідка. Я розповів, що і як зі мною робили, і всіх трьох – Цукоркіна, Діденка й Картавцева – засудили, по 10 років дали.

– Та невже?!

– Уявіть собі! Але за два роки знову на волі вони опинилися.

– Проте їх посадили?

– Так, за тортури. У житті моєму ці люди знову виникли, коли я вже став відомою людиною і мої вірші друкували, вони говорили: "Та цей Павличко сам у всьому зізнавався, що він Граб тощо". У Київський університет, куди я вступав, мене не взяли, у Львові вчився, але не знаю, через енкаведистів чи ж просто тому, що нікого з Галичини у столичні виші тоді не приймали.

Ось така розповідь – про моє тюремне минуле й життя в УПА. З одного боку, ну скільки я там повоював? У кущах із ракетами сидів, а з іншого – це справді ціле життя було, бо я старших воїнів бачив, ідейних, сотенного знав... У мене донедавна навіть його портрета не було, але одна жінка, донька відомого діяча ОУН Кирила Осьмака, його знайшла, і тепер у мене зображення людини є, яка сказала: "Марш додому! У комсомол!"...

– ...по суті, вас урятував...

– ...і головну фразу вимовив: "Але, де був, не забудь".

Убити Рильського мали, але в надрах КДБ люди знайшлися, які його пожаліли, і як жертву Галана вибрали

– Дмитре Васильовичу, а правда, що коли вас звільнили, вашою долею сам Лаврентій Берія займався і саме він посприяв, щоб ваші перші вірші, проти Ватикану й українських націоналістів спрямовані, опублікували?

– Мої вірші проти Ватикану й українських націоналістів із трагедією – вбивством Ярослава Галана – пов'язані: я тоді був студентом...

– ...це 46-й рік?

– Ні, це у 49-му сталося, а Галана раз бачив – він на зустріч із нами, студентами Львівського університету, приходив, але ректора нашого не було. Гість щось розповідав, а потім, наприкінці, попросив: "Ректору, що до вас письменник Ярослав Галан приходив, передайте", – із таким болем вимовив це... Мені здається, він сподівався, що його ректор відрекомендує, як годиться, слово йому дасть, а вийшло так, ніби письменник сам собою з'явився, і ось коли Галана вбили, вірші, про які ви говорите, я написав, але від своїх друзів, які в тому самому університеті на юридичному вчилися, а потім у держбезпеці працювали, але до мене добре, як до відомого поета "з їхньої компанії", ставилися, потім дещо дізнався. Вони сказали: "Дмитре, Галана руками цих хлопчиків-бандерівців агент КДБ усунув".


Валентина Гончар, Дмытро Павлычко, певица Галина Колесник, Олесь Гончар, Иван Драч и дирижер Владимир Колесник в Конче-Озерной (Киевская область). 1991 год. Фото:
Валентина Гончар, Дмитро Павличко, співачка Галина Колесник, Олесь Гончар, Іван Драч і дирижер Володимир Колесник у Кончі-Озерній (Київська область). 1991 рік. Фото із сімейного архіву


Тоді дуже сильно Максиму Рильському пощастило, бо Москва команду, кого з видатних українців убити, дала...

– ...провокацію влаштувати...

– Так. Ліквідувати Рильського мали, але в надрах КДБ люди знайшлися, які його пожаліли, і як жертву Галана вибрали.

– Рильський про це знав?

– Ні, до кінця життя нічого не знав.

– І ви не говорили?

– Ніколи! Хоча в нього вдома бував, і перед смертю в лікарні, в Москві, його провідував... Це ще одна велика історія – я лише хочу сказати, що мої вірші проти українських націоналістів під впливом емоцій було написано: звістка про те, що з Галаном сталося, мене розчавила, а потім дізнався, що тих хлопців-бандерівців у квартиру його буквально привели, дали сокиру, після чого схопили й одразу ж розстріляли... У моїй особистій історії це період, коли я зламаний був просто...

– ...і по-людськи вас зрозуміти можна...

– Якщо можна, я краще дещо вам прочитаю, щоб ви зрозуміли, коли саме я як поет розпочався. Це вірш, у 47-му році написаний, а перший мій у 44-му з'явився. Про що я тоді писав? Я, як і мої сучасники, свідком широкомасштабного наступу на український народ став: 1,5 млн західних українців схопили й у Сибір вивезли! Ось це моя тема була.

За ва­го­ном ва­гон...
Без кін­ця еше­лон,
Мов га­дю­ка, по­взе,
А ко­го ж він ве­зе?
Без две­рей без вікон?

 Ні, не скот на за­різ
Еше­лон той по­віз,
Не гар­ма­ти стальні,
Не ру­ду, ані ліс,
Не тро­феї цінні!

 Все­ре­дині там тьма
– Це по­взу­ча тюр­ма
Із жи­ви­ми лю­дь­ми!
Не ля­кай­ся дар­ма
– Із груд­ни­ми дітьми!

 Ма­тері там ле­жать,
Мов жи­ва сіно­жать,
Як вал­ки з-під ко­си,
Чорні сльо­зи го­рять
– Бо­же, іже єси...

 Їде, їде в Си­бір
Український на­род;
Ти спа­ли свій па­пір,
За­ту­ли собі рот,
І мо­ли­ся до зір!

Це те, що на самому початку було, і я навіть книгу "Дмитро Павличко. Спочатку" випустив, вам подарую. Із собою, на жаль, не взяв, але там найраніші мої вірші, від руки написані, думав, що ці папери втратив, але, коли 80 років мені було, випадково знайшов, і літературознавцям, які відлік Павличка від "Двох ялинок" тощо дають, хочу сказати: "Ні, панове, я в 40-ві роки як антирадянський поет почався". Почався – і назавжди таким залишився.

Берія в моєму житті був – після смерті Сталіна раптово про мене згадав

– І Берії у вашому житті не було?

– Ну чому? Берія був: після смерті Сталіна раптово про мене згадав. Загалом панує думка, ніби саме Лаврентій Павлович Сталіна отруїв, бо той знищити його збирався... Одне слово, Сталін помер, і Берія до української громадськості у якомусь листі звернувся, який Олександр Корнійчук поширював. Там львівського композитора Барвінського, сина Василя Стефаника Семена Стефаника та інших представників західноукраїнської інтелігенції, яких переслідували, згадано було, і наприкінці списку – Дмитро Павличко. Чому, я ж не так постраждав? Мабуть, Берію про мене повідомили: є, мовляв, такий...

Я тоді подумав, що Лаврентій Палич, як мудрий китаєць, чинить: нехай усі квіти ростуть, а потім ми їх скосимо, і якщо Берія про мене згадав, отже у КДБ я на особливому рахунку був, але зовсім не для того, щоб вірші мені читати або дозволяти друкувати, а щоб посадити. За мною пильно стежили, одна студентка зізнавалася: "Дмитре Васильовичу, мене викликали в комітет, говорили: "Ти з ним зійтися маєш, інформацію надавати..." – будь ласка, обережними будьте!".

У 1962 році я в Москву на З'їзд комсомолу поїхав, а напередодні Шелест, який квартиру мені в Києві виділив, зателефонував Хрущову: "Павличку слово дайте!". Там комсомольці з усього світу були, і там я майбутнього президента Польщі Квасневського вперше побачив (усміхається), нагадав йому про це, коли послом незалежної України до Варшави приїхав...

Одне слово, я на цей з'їзд вирушив, але, якщо чесно, туди не ходив, поки Юрій Єльченко не зателефонував – батько нашого видатного дипломата...

– ...майбутній головний ідеолог КПУ, а тоді перший секретар ЦК комсомолу України...

– ...і не сказав: "Дмитре, готуйся, вам у присутності членів Політбюро в Георгіївській залі виступити треба буде". До трибуни підходжу, біля мене Гагарін стоїть, шахтарі-орденоносці, і мені слово дають. Я починаю: "Дорогой Никита Сергеевич...", а Хрущов мені: "Дмитре, українською говори!"


Дмытро Павлычко и Юрий Гагарин. 1964 год. Фото:
Дмитро Павличко (третій ліворуч) і Юрій Гагарін. 1964 рік. Фото: 45parallel.net


— Ничего себе!..

— Так, згадав, напевно, як йому, тоді ще першому секретареві ЦК Компартії України, у 49-му секретар Львівського обкому, який мене зводив, доповідав: "У нас комсомольські збори провели, і студент Павличко виступив, запитав: "Чому в нас усі найважливіші дисципліни – економіку, історію партії тощо – російською мовою викладають?". "Що нам із ним робити?". На що Хрущов відповів: "А ви подумайте, що цей хлопчик говорить...", тому, коли я із промовою вийшов, Хрущов згадав, де він моє прізвище чув, і українською говорити попросив.

– І ви?

– На рідну мову перейшов: "Дорогий Микито Сергійовичу! Є такі колоски, які під вагою зерна найнижче схиляються, і вас це зерно ненависті до сталінізму схилило так, що я вас найдорожчим колоском усього нашого поля вважаю...". Він щасливий був, а я продовжив про те, що за кордоном люди є, які визволяти нас хочуть, але спершу ми самі маємо звільнитися від того, що нас обмежувало, і знову йому за розвінчання культу особи подякував, але час уже такий був, коли цього говорити не треба було...

Проте в Києві, щойно я повернувся, мені Дрозденко, перший секретар обкому партії, зателефонував, від нього референтка Марія Орлик прийшла, яка потім...

– ...заступницею голови Ради міністрів УРСР стала...

– Так, гарна така дівчинка (вона й зараз ще гарна). Орлик загалом сказала: "Дмитре Васильовичу, воля партії така, щоб ти про Хрущова вірш написав. Скоро його 70-річчя, ми таку гуцульську коробочку зробимо, і коли її будуть відкривати, голос твій вірш прочитає". Я відповів: "Величальних віршів Хрущову писати ніколи не буду – ніколи!".

– Чому?

– Я цього, як був молодим, коли всі наввипередки Сталіну їх писали, не робив, і товариш мій, Андрій Малишко, який у такому багато разів брав участь, казав: "Дмитре, ну хоч ти не здумай!" Одне слово, я відмовився, і що ви думаєте? За деякий час Хрущова знімають, і весь Київ гуде: "Цей Павличко...

– ...щось знав...

– ...усе заздалегідь знав!" (сміється), а ви про Берію питаєте! Та мені сам Хрущов сказав: "Українською говори!". 

Бандера не зрозумів: гасла "Україна для українців" використовувати не можна було, воно хибне

– Дмитре Васильовичу, як вважаєте, Бандера і Шухевич – це герої?

– О! Абсолютно!

– У чому ж їхній героїзм?

– Зараз поясню. Спочатку про Бандеру. Це дуже проникливий політик. Спочатку він теж вірив у те, що німці Україні свободу принести можуть. Напевно, вірив, але коли у Львові у 41-му році Україну як державу проголошували, Бандери там не було, він у в'язниці сидів: німці його з польської у свою забрали і там про всяк випадок тримали.

Потрібно, щоправда, йому віддати належне: після проголошення України у Львові він миттєво, буквально наступного дня, з генералами розійшовся, які підтримували німців. Уже не пам'ятаю, яке прізвище в того воєначальника було, який стверджував, що ми з фашистами воювати не в змозі, але Бандера твердо сказав: "Наша війна починається, ми виступаємо проти німців!", і перші акції воїнів УПА в Карпатах саме проти німецьких загарбників були. Ті нічого зробити не могли – хлопці стільки їх у горах знищили...

Щойно Україну суверенною проголосили, німці бандерівців почали вбивати, але бандерівці вистояли. Інша річ, що Бандера не зрозумів: гасла "Україна для українців" використовувати не можна було, воно хибне. Євген, Євген... Прізвище забув!

– Коновалець?

– Ні, я про іншого, який на Донбасі українське підпілля очолював... Ось він зрозумів, що захищали і ховали його там не тільки українці, а й росіяни, греки, євреї... Це якраз той американець (згодом), який брехню "Молодої гвардії" розкрив, який знав, що так звані молодогвардійці – це хлопці й дівчата, які харчі та зброю з німецьких машин розікрали, і за це їх розстріляли...

– За крадіжку, так...

– У романі Фадєєва "Молода гвардія" все зовсім не так, як насправді було, і ось цей друг мій, Євген... Боже, ну як же прізвище? Із голови вилетіло! Ну нічого, потім згадаю. Суть у тому, що він із групою людей проти гасла Бандери виступив, сказав, що "Україна для українців" у цій ситуації – заклик шкідливий.


Дмытро Павлычко. Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Дмитро Павличко. Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Бандера людиною був рішучою, твердою, може, навіть занадто твердою. Ну, це зрозуміло: брати його в концтаборі загинули, усю сім'ю (він був сином священника) знищили... Усе це в його музеї на Івано-Франківщині дізнатися можна – він діє, і люди його відвідують. Нам, я гадаю, такого підходу потрібно дотримуватися: усіх тих, хто, хоча й помилявся, але за Україну виступав, поважати, проте не сліпо шанувати, а зі здоровою часткою критики, тому і Степан Бандера, безумовно, на пошану заслуговує, але й на зауваження, одне з яких я собі озвучити дозволив.

Ну а Роман Шухевич – зовсім інша людина: я дуже добре його біографію знаю, усі книги про нього прочитав. Це перший, хто сказав: "Не з Бандери Організація українських націоналістів почалася, не із заходу, а зі сходу, саме на сході ще раніше вперше гасло "Геть від Москви!" з'явилося". Хто це проголосив? Микола Хвильовий!

Шухевич знав, із яким народом його залишають, розумів, що армія, якою його призначили командувати, приречена, і все ж на це погодився, взявся і протягом п'яти років – із 45-го до 50-го року – армією цією керував і її беріг!

Есесівцем Шухевич ніколи не був!

– Але есесівцем був чи ні?

– Та не був він ним, ніколи!

– А як же знімки, які нібито це підтверджують?

– Він у Білорусь вирушив, коли німці використали його, щоб із радянськими партизанами там боротися, але як почув, що німці з євреями витворяють... Там же два підрозділи, "Роланд" і "Нахтігаль", були, він, по-моєму, "Нахтігалем" командував...

– ...так-так-так...

– ...але втік, у звірствах участі не брав. Німці, коли з Білорусі їх викликали, ставили перед фактом: або євреїв знищуєте, або самим вам розстріл. Бійці Шухевича до місця призначення не доїхали: з потяга дорогою зійшли й у ліс пішли.

Той самий Бандера, який виїхав на Захід і якого там убили... Хіба цей факт не свідчить про те, що він багато для України значив? Росіяни вбивцю серед галичан знайшли, цілий план розробили... Того, хто жодного впливу не мав, вони не усували б. Бандеру вбили...

– ...Коновальця...

– ...а багато років потому – В'ячеслава Чорновола: я переконаний, що саме вбили і що саме вони. Та що там, із Мазепи почнімо – хто його ліквідував? Турки куплені, коли після поразки під Полтавою він утік і за межами України перебував. А як це зробили? Понюхати кальян дали, про це мені мешканці села, де це сталося, розповіли, праправнуки очевидців. Турки прийшли, він спершу відмовлявся: "Я взагалі не курю!", але вони вмовили: "Раз понюхайте..." – він отруту вдихнув і помер.

Поховали його в багатому вбранні, в позолоченому одязі, в Румунії, над Дунаєм. У 45-му році радянські війська цю могилу розкопали, позолочені рукави, інші дорогоцінні речі здерли, останки спалили й у Дунай кинули – через століття саму пам'ять про нього знищили!

Я порівняв це з тим, як із пам'яті про Шухевича поглумилися й досі глумляться, який загинув, коли будинок його оточили... Ви знаєте цю історію, я певен...

– ...так, звісно...

– ...тому давайте я свою відповідь на запитання ваше як поет закінчу – вірш, Романові Шухевичу присвячений, прочитаю.

Бу­ва­ють ночі темні, на­че нетрі,
Ко­ли ска­за­ти сер­цю тре­ба "цить!",
Бо ж вид­но із Го­вер­ли та з Ай-Пе­трі,
Що в цен­трі Украї­ни щось го­рить.

 То над Зб­ру­чем стоїть неса­мо­ви­тий
Во­гонь, як дух, прип'ятий до стов­па.
Во­гонь! Го­рить, бен­зи­ною об­ли­тий,
Ро­ман Шу­хе­вич, ко­ман­дир УПА.

Вже тих нема, що мерт­во­го па­ли­ли,
Га­ря­чий по­піл ви­си­па­ли в Зб­руч,
Щоб не во­с­крес, не ви­йшов із мо­ги­ли,
Не взяв відо­мсти зброю обі­руч.

 А він го­рить! Трі­щать кіст­ки, як дро­ва,
І сер­це па­лах­тить, немов сві­ча.
На тім во­гні па­лає на­ша мо­ва,
Гар­туєть­ся, по­діб­на до ме­ча.

 Вже тих нема, що той во­гонь
роз­кла­ли,
Та ні! По­ду­май, по­ди­ви­ся в ніч:
В пітьмі очи­ма бли­ма­ють ша­ка­ли,
По­творні тіні імперських сто­річ.

 Во­ни че­ка­ють по­пе­лу і тлі­ну,
Щоб за­ме­сти слі­ди НКВД,
А він го­рить і гріє Украї­ну,
Ко­ли на неї льо­до­вик іде.

А він го­рить і не стає зо­лою,
І не чорніє му­че­ни­цька плоть,
І над йо­го ду­шею зо­ло­тою
Ри­дає по­ди­во­ва­ний Го­с­подь.

Бу­ва­ють ночі — страш­но бу­ти в хаті.
Ви­хо­джу й ба­чу над Зб­ру­чем во­гонь.
То він го­рить на ста­лінській це­раті,
І піт сті­кає з об­го­рі­лих скронь.

Я цю людину гідною вважаю, ми маємо її поважати.

Енкаведисту я відповів: "Підписувати нічого не буду. Не письменницька це справа – у жандармерії служити. Будь-якій – російській чи польській

– Дмитре Васильовичу, багатьох радянських письменників і навіть їхніх дружин завербував КДБ – ми це на прикладі дружин і Довженка, і Сосюри знаємо...

– ...(розводить руками)...

– ...а вас намагалися вербувати?

– Звісно, ще у 58-му році, коли Москва у Відні Всесвітній фестиваль молоді та студентів організовувала. Я тоді у Львові жив, і співробітник НКВС просто мені додому зателефонував: "Вийдіть, будь ласка, поговорити з вами хочу". Нашим виявився, місцевим, галичанином, і мені сказав: "Дмитре Васильовичу, ви у списку тих, хто у Відень на фестиваль поїде. Моє начальство дуже на вас сподівається, ви підписку маєте дати, що мені допомагатимете, а я – вам. Тим паче, що моя допомога й захист незабаром знадобитися вам можуть. Туди, я знаю, людина цікава їде, зустрічі з вами шукатиме...". Прізвища не назвав, але явно Стахіва мав на увазі – ось про кого я говорив, коли про Донбас, націоналістів і про "Молоду гвардію" згадував...

Я запитав: "А що вашому начальству знадобитися від мене може?", а енкаведист: "Ну як же? Ви вірш цікавий написали:

Ти зрік­ся
мо­ви рід­ної.
Тобі твоя
зем­ля ро­ди­ти пе­ре­стане,
Зе­ле­на гіл­ка
в лузі на вербі
Від до­тор­ку
тво­го зів’яне!

Цим хлопцям з Америки й Канади таке явно до душі, вони це цитують і познайомитися з вами захочуть. Нічого особливого від вас не потрібно, тільки підпишіться, що мені допоможете, а я буду вам допомагати".

Я відповів: "Підписувати я нічого не буду і без твоєї допомоги обійдуся, таємній організації цій допомагати не буду. Так, вона працює і, можливо, свою роботу має виконувати, але я письменник і пам'ятати зобов'язаний: не письменницька це справа – у жандармерії служити. Будь-якій – однаково, яка вона, російська чи польська. Розмову закінчено!".

Він пішов, а за два дні мені телефонують із Москви: "Вас на фестиваль у Відень відправляють, приїжджайте". Я до Москви приїхав – українці вже зібралися: Юрій Мушкетик, товариш мій, ще кілька молодих письменників... До нас Єльченко підійшов, який нами керувати їде з Москви, уже не пам'ятаю, хто керував...

– ...Павлов, напевно...

– Точно! Він теж до мене підходив...

У Відні зі мною люди з Канади, США зв'язалися: "Нам відомо, хто ви, які вірші пишете. Ви звідси в Америку полетіти можете...

– Це ж про нього Євтушенко писав: "Ко­гда ру­мя­ный ком­со­моль­ский вождь на нас, по­этов, ку­ла­ком гр­охо­чет..."

– Так, у 62-му це було! (Посміхається). Із Євтушенком, до речі, я у Фінляндії зустрівся...

– ...у 62-му, на фестивалі молоді та студентів у Гельсінкі?

– Так, але поки що до Відня прямую – 58-й рік, а у 57-му такий фестиваль у Москві проводили. Зізнаюся, я щасливим був, що їду, що зустрів друзів, готувався, і раптом мене вже і тут видзвонили: "Дмитре Васильовичу, не хочеться вас засмучувати, але до вас претензії, у Відень ви не поїдете". Я: "Але мені вже видали квиток, я сьогодні в потяг сісти маю!". – "Ні, не маєте – до себе у Львів повертайтеся".

Засмутився я, але що вдієш? Додому збираюся, і раптом наступного дня той самий голос телефонує: "Дмитре Васильовичу, ви таки їдете – до Відня". Я стрепенувся: "Як?! Але ж моя група вже виїхала..." – "Вам квиток на літак дадуть – літаком полетите".

– Нічого собі!

– Сідаю в літак, до Львова прилітаю – мене машина зустрічає. Я відразу зрозумів, чия – з "органів", і кажуть: "Потяг ваш уже проїхав, ми його на цій машині наздоженемо. Він через Карпати йде, ви у Чопі сядете", і ми наздоганяємо, й у Чопі я до своєї групи приєднуюся.

Заходжу у вагон і просто бачу, як члени делегації голови опускають, тому що всю дорогу обговорювали: "От і правильно, що Павличка не пустили, – він же націоналіст!". Мої друзі-письменники мені розповідали, як уся ця комсомольська братія раділа: ну нарешті, мовляв, його впіймали й нікуди не випускатимуть, і тут я, власною персоною! (Сміється).

Ну а потім Угорщина свою роль зіграла. Ми туди приїхали, ніхто нічого не знає, мови не розуміють, а я Петефі перекладав, передусім до його пам'ятника пішов, потім – до пам'ятника їхньому знаменитому історичному діячеві, про цю країну став розповідати, про її минуле, сьогодення... До комсомольців потроху доходити почало: не такий я вже простий, і користь від моєї присутності для всіх очевидною стала.


Дмытро Павлычко читает стихи на литературной свадьбе. Фото: Людмила Мірчук / slideshare.net
Дмитро Павличко читає вірші на літературному весіллі. Фото: Людмила Мірчук / slideshare.net


До Відня ми прибули – там у нас на стадіоні окрема ложа, за цим дійством ми спостерігаємо, але і зовсім інше бачимо: австрійська молодь проти фестивалю протестує, вони кричать: "Ми цього не хочемо, це все Москва робить!", і побратими мої чекають, що я втручатимуся, якось братиму участь, хоча б коментуватиму, а я дебатів усіляко уникаю, і тут та людина, якій я нібито "допомагати" зобов'язаний, з'являється, у тому самому готелі мешкає! До мене підходить: "Привіт!" – "Привіт", – відповідаю. Ну і все – мене ж не завербовано (посміхається).

Ну а незабаром мені дійсно люди з Канади, США телефонують – не знаю, чи був це Євген Стахів, значення не має. Людина, яка телефонувала, сказала: "Дмитре Васильовичу, нам відомо, хто ви, які вірші пишете. Ви звідси в Америку можете полетіти – у нас для вас квиток на літак є". Я: "А дружина моя, а діти? Що з ними буде? І потім, я сам туди не хочу, я радянський письменник!" – я ж розумію, що мене і одна сторона, і друга слухають...

– ...звісно...

– ...отже, про що мова? У Відні, до речі, мій батько служив – за часів Франца-Йосифа: він пуцером був, тобто за конем свого офіцера доглядав. Пам'ятаю, як він розповідав, що із цим офіцером із невеликого містечка під Віднем до самого Відня їздив, до батьків офіцера – багатих аристократів. Вони приїздили, коней біля знаменитого собору Святого Стефана прив'язували, офіцер до своїх батьків ішов, а тато з кіньми залишався і до церкви, звісно, заходив – помолитися.

І ось до Відня я збираюся, і батько каже: "Коли там будеш, дуже тебе прошу: у цей собор зайди! – я там молився Богу, і він мене врятував. Нас на фронт відправляти мали, і хтозна, що б зі мною було, але так сталося, що я в полон здався, до своїх, до Києва, потрапив і в Петлюри служив".

Я туди пішов, на коліна став – і виразно почув голос батька, ніби він поруч стояв і ще раз усе це мені розповідав! Я так цим захопився, що й сам став молитися, щоб Бог мене від КДБ уберіг, тому що за мною стежать, а чим такі речі закінчувалися, ми, на жаль, знаємо...

Нічого не допомагає, від Єльченка мені телефонують: "Дмитре Васильовичу, сьогодні зустріч, на яку ваші друзі прийдуть". Я: "Які друзі?" – "Євген Стахів". – "Але я його не знаю!". Ну, знаю чи не знаю, хто мені повірить?

І ось у номері готелю ми сидимо: Єльченко, генерал наш, український, – той, який вербував мене, і я, чекаємо. Стахів заходить: "Скажіть, Павличко серед вас є? Познайомитися з ним хотів би". Я встаю: "Це я". – "О-о-о, я ваші твори читав! Ви пишете, що в Україні з мовою українською біда, – це правда? Невже українських шкіл майже не залишилося? Адже я родом із Донбасу, у роки війни антифашистську організацію там очолював. На Донбасі українська мова була, а тепер, виявляється, жодної школи?".

Хтось із наших встає: "Ну, ви переборщили, це неправда – є в нас школи, усе гаразд...", а Стахів перебив: "Вас слухати я не хочу – знаю, що ви відповісте. Нехай Дмитро скаже".

І я встаю й кажу: "Ви знаєте, товаришу Стахів, царська політика, спрямована на знищення української мови, нікуди не ділася. Одна війна, друга минула, але люди, у дусі царської Росії виховані, у нас досі є – їх і на сході, і на заході вистачає, однак усе ж я вірю, що ми цей антиукраїнський рух зможемо перемогти". Краєм ока я помічаю: "друзям" моїм це не дуже подобається, та і Стахів зрозумів, що у цій кімнаті відбувається і хто ці люди. Руку мені подав і потиснув так, ніби хотів сказати: "Молодець!".

Старше покоління поетів зламаним було, та й молодші змушені були так починати, як я свою першу книгу почав: "Слава партії!"

– Це у 59-му було, а у 64-му ми із Драчем на 19-ту сесію ООН як представники УРСР їдемо. Щойно нас вибрали, я йому сказав: "Іване, от щоб ти знав: із нами людину обов'язково пошлють і все, що ми там говоритимемо, запишуть". Так і вийшло: із нами кадебіста відправили, який, ким він є, не дуже і приховував. Поселили нас із Іваном у Нью-Йорку в кімнату, а в сусідній за стінкою – він.


Иван Драч, Михаил Горынь, Дмытро Павлычко. 1989 год. Фото:
Поет Іван Драч, правозахисник Михайло Гормнь і Дмитро Павличко. 1989 рік. Фото із сімейного архіву


Ми із Драчем мовчки живемо: один одному повідомлення на папірцях пишемо, а потім ці записочки в унітаз спускаємо. Усе, що я йому сказав, тільки він знає, і навпаки, що він мені – тільки я, і раптом до нас цей Стахів приходить: "Дмитре, упізнаєш? Ми ж із тобою ще з Відня знайомі! Що ти, як ти?". Я: "Та розповів би, але...". Він зрозумів: "Ходімо, ходімо звідси!" – й у своє середовище, у своє оточення, повів. Там представники різних націоналістичних груп зібралися, але вони вже цих двох поетів – Драча і Павличка – хочуть бачити, і тут сталося страшне: я не стримався. Ну, балакучий я, що вдієш? Драч тим чудовий був, що любив мовчати, а я, коли він мовчав, щось говорити мав.

Нас до Філадельфії, в університет, запросили – там відомий релігієзнавець Мирослав Лабунька, який мені вже писав листи, і видатний учений-германіст, автор величезної праці про Івана Франка і німецьку культуру, працювали. Звісно, ми погодилися, і от на тій зустрічі я дозволив собі зізнатися: "Ви знаєте, з мовою у нас ситуація погана – процес русифікації триває, і в мене таке відчуття, що Петра Шелеста скоро теж націоналістом оголосять: він же до письменників українською звернувся...". А коли ми в Америці були, в Україні з'їзд проводили – без мене і Драча: якраз Гончара знімали. Я з Відня на Америку перестрибую, але все це тому, що ці події одна людина пов'язує – Євген Стахів, а брат його, до речі, міністром у тій державі українській був, яку у 41-му році було проголошено, але вона не діяла.

– Українські поети вашого покоління зламаними людьми були?

– Ні. Моє покоління – це Ліна Костенко, вона від мене на два роки молодша: я її зламаною назвати не можу. Ми спочатку товаришували, тепер дружби такої немає, вона взагалі мало з ким спілкується...

– ...ну а Тичина, Сосюра, Рильський?

– Зачекайте, це не моє покоління – це люди, у компанії яких я завдяки щасливій нагоді опинився. Моїми найближчими людьми Андрій Малишко, Максим Рильський, Олесь Гончар були... Хто ще?

– Бажан, напевно...

– Ну, нас із Драчем Микола Бажан щонеділі на обід запрошував – ви розумієте? Він і Віталія Коротича на ці обіди запрошувати хотів, але ми з Іваном якось від цього усунулися: удвох бути воліли...

Старше покоління зламаним було – це правда, та й молодші змушені були так починати, як я свою першу книгу почав: "Слава партії!", а Бажан колосальну життєву школу пройшов: його забороняли, він урятувався тим, що до Грузії переїхав і там видатний твір переклав, епос...


Дмытро Павлычко и Виталий Коротич. 1990 год. Фото:
Дмитро Павличко і Віталій Коротич. 1990 рік. Фото із сімейного архіву


—..."Витязь у тигровій шкурі"...

– Та-а-ак! – а коли головним редактором журналу "Всесвіт" я став, його переклади друкував, і Бажан мені підказував, що потрібно перекласти. Із його подання я твори польських поетів, італійські сонети епохи Відродження переклав – так на мене Микола Бажан, великої душі європеєць, уплинув, а Максим Рильський! Чого тільки один випадок вартує, коли він до себе на дачу мене запросив, а там у гостях наш видатний співак...

– ...Козловський?

– Так – і Рильський йому акомпанує, він співає, а я, маленький і ще нікому не відомий, сиджу і слухаю, після чого Козловський до мене підходить... Навіть фотографія така є... – ви розумієте, наскільки для мене це важливо було? Я щасливий був, що в оточення старшого покоління потрапив, а не молодшого, свого.

А у 60-х роках Драч з'явився – і вже з першої книжки його я зрозумів, що це, як Вінграновський казав, "видатний поет". Я Драча, Миколу Вінграновського та Івана Дзюбу беру (а я ще у Львові мешкав) і ректора Львівського університету Євгена Костянтиновича Лазаренка прошу: "Цих людей на вечір в університет запросіть!". Потім цього бідного Лазаренка з посади вигнали – саме за це... У найбільшій аудиторії Львівського університету зустріч ту проводили, під час якої Іван Дзюба говорив, яка наша радянська література бездарна, а Вінграновський і Драч чудові вірші читали. Пам'ятаю, на Академічну ми виходимо, і весь Львів за нами йде! – ви розумієте, що це було?

У мене тоді машина була, я сказав: "Хлопці, давайте до батька мого у Стопчатів поїдемо". Іван руками розвів, що не зможе, – він собі вже дівчину вибрав, Марту, а Вінграновський і Драч ще не одружені: "Їдьмо!".


На снимке в центре В. Грінчак, Дмытро Павлычко, Лина Костенко. Фото:
На фото у центрі письменник Василь Гринчак, Дмитро Павличко та Ліна Костенко. Фото із сімейного архіву


Ми приїхали, батько зустрів нас, ми там ночували, потім у гори вирушили, але що цікаво: і Микола, й Іван батькові вірші читали, а коли я читав, він запитав: "Ти "Два кольори" чув? Така пісня гарна!" (сміється), а зізнатися, що це я написав, я не зміг, посоромився.

Вінграновський про свою дівчину, про любов, читав: мовляв, ти, як потяг, проїхала, і немає тебе, і я помітив, що мій батько плаче! Я тоді хлопцям сказав: "Ви розумієте, яка сила вашої поезії? Ви нашу традиційну поезію зламали, яка тільки про дерева, трави, квіти, ви нову лексичну силу опанували і бачите, мій батько плаче, уявивши, що дівчина від хлопця, наче потяг, утекла!".

Так, на якийсь час на коліна впав, коли Галана вбили, повірив, що це бандерівці зробили, але це хвилина розпачу й нерозуміння була

– Я вам тепер складне запитання поставлю. За часів СРСР ви вірші про Леніна й Комуністичну партію писали, коли Союз похитнувся, про своє націоналістичне минуле згадали – коли ж ви щирим були?

– Послухайте, я вже відповів: я ж у 40-ві роки починав писати – про те, як український народ у Сибір вивозили: це антирадянська поезія була, і я залишився їй вірним. Так, на якийсь час на коліна впав – коли Галана вбили, повірив, що це бандерівці зробили, але потім від своїх друзів дізнався: тут агентуру залучено, яка виконавцями злочину керувала, тому мої виступи проти націоналістичної ідеології, проти Ватикану – це хвилина була: відчаю і нерозуміння, а далі що було? Ну, якщо хочете, дещо прочитаю.

Мені, хоч як це дивно звучить, Ленін потрібен був. Чому? Та тому, що на Леніна всі молилися!

– Він Антисталіним був...

– Давайте я прочитаю вірш, за який мене вигнати з партії мали. "У кабінеті Леніна" називається, це 67-й рік, це дуже давно було...

– ...якраз я народився...

– Бачите! Тільки уривок зберігся, повністю вірша немає. Спочатку там коротке пояснення йде: "У кремлівському кабінеті Леніна на етажерці біля його робочого столу серед інших книг стоїть і українсько-російський словник Бориса Грінченка".

...В ка­бі­неті во­ждя
я здріб­нів і по­ник,
Та від­кри­ла­ся да­леч
мені неза­тем­не­на.
Я бе­ру із по­ша­ною
український слов­ник
Із рук
Во­ло­ди­ми­ра
Іллі­ча
Ле­ні­на!
А тобі,
Ва­лує­ва
скре­ти­ні­лий ону­че,
Ля­пас від­ва­жую
бри­лою
цьо­го то­му.

Чи дов­го
ду­ша твоя,
мов гад,
по­кру­че­на
бу­де впов­за­ти
до на­шо­го до­му?
На мо­ву мою
вже су­ка­ли ко­лючі дро­ти,
бу­ду­ва­ли
ка­зе­ма­ти і кре­ма­то­рій...
А сьо­годні
ла­с­ка­во
за­ки­даєш ти
на неї
пет­лю шов­ко­вих те­о­рій.

Мов­ляв,
нам зли­ва­ти­ся,
бра­т­тя,
по­ра!
"Чим, –
пи­таю, –
во­дою
чи кров’ю?
Чи Волзі
по­трібні
во­ди Дні­п­ра?
Чи ка­ли­но­ва кров
за­спі­ває
під бе­ре­зо­вою ко­рою?".
Ро­з­дав­лять те­бе
мої діти
і друзі –
не зни­щиш
ти мо­ву мою –
не ста­рай­ся!
Ко­му­ніз­му не бу­де
без Росії і Грузії,
ко­му­ніз­му не бу­де
без Шев­чен­ка й Рай­ні­са.

Ось це – моя ленінська поезія! У Леніна така фраза є: "Комуністи в Україні мають знати українську мову", ось тому Ленін мені й був потрібен, ну, а що я про Сталіна писав, ви, напевно, пам'ятаєте: це вірш зі шкільної програми, він про те, чому радянські люди на смерть Сталіна саме так, а не інакше реагували. Це 55-й рік:

Ко­ли по­мер кри­ва­вий Торкве­ма­да,
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодяг­нені в ла­х­мі­т­тя, як старці,
Під­ступні па­с­ту­хи людсько­го ста­да.

 О, як бо­я­ли­ся святі отці,
Чи не схит­неть­ся їх мо­гут­ня вла­да!
Ду­ша єре­ти­ка тій смерті ра­да —
Чи ж не майне де усміх на лиці?!

 Во­ни самі усім роз­по­від­а­ли,
Що інкві­зи­то­ра уже нема.
А лю­ди, слу­ха­ю­чи їх, ри­да­ли...

 Не усмі­ха­лись на­віть крадь­ко­ма:
На­пев­но, ду­же до­б­ре пам’ята­ли,
Що здох ти­ран, – але стоїть тюр­ма!

Чи був я, коли це писав, щирим? Мені здається, тут усе без зайвих пояснень зрозуміло.

Раїса Максимівна до Драча звернулася: "Іване Федоровичу, я ваші вірші читала. Скажіть, ви мені для батька "Кобзар" купити не допоможете?

– Так, ще вам про вождів цікаве розповім. Коли в Київ Горбачов приїхав...

– ...у 1988 році...

– ...Олесь Гончар його через його дружину-українку з українськими письменниками попросив зустрітися.

 Загребельний там був, ви...

 ...Борис Олійник...

 Павло Архипович мені цю історію розповідав...

 Так-так. Стоїмо ми, на Горбачова чекаємо, а з'їзд Компартії України якраз проводили. Він там побував і зі Щербицьким до нашої групи підходить, і Раїса Максимівна до Драча звертається: "Іване Федоровичу, я ваші вірші читала. Скажіть, ви мені для батька "Кобзар" купити не допоможете?". Тут уже я доєднався: "Сьогодні ж у вас "Кобзар" буде – у номері, де ви живете!", і тут веселий Горбачов вступає: "Товариші, ви розумієте, от я до вас іду і рядки Павла Тичини згадую: "Україно моя, мені в світі нічого не треба, тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти".

Я: "Михайле Сергійовичу, це не Тичина – Малишко написав. В Орлі  вже на російській землі, тому що Червона Армія тікала", а він мене так обійняв: "Ну, добре". Я сам не зрозумів, що зробив, за ідеєю, його не виправляти мав, а щасливим бути, що Тичину він процитував, а я...

Горбачов пригорнув мене: "Ну, ходімо", і в кабінет Щербицького веде, а мені показує, щоб сідав навпроти, якщо вже ми розмовляємо. Біля мене, навпроти Володимира Васильовича, Драч сів, потім Борис Олійник, Гончар, Загребельний... Павло Архипович тоді, хвала богу, мовчав (сміється).

Що далі відбувається? Горбачов запитує: "У вас тут рух якийсь, "Рух"  що це таке?". Я: "Це політична організація української інтелігенції, ми за перемогу мови української боремося, тому що за неї боротися доводиться...".

 І "Рух"  він же за перебудову...

 Звісно, я про це сказав, і тут Щербицький вступив: "Я вам зараз, Михайле Сергійовичу, покажу". Устає, із шафи теку якусь бере: "Перед вами Драч і Павличко сидять  це ж націоналісти! Ось те, що про них люди пишуть, які ретельно їх вивчають", але Горбачов його перебив: "На місце поставте!".


Дмытро Павлычко (справа) на митинге в поддержку Народного Руха Украины в Киеве. Июль 1989 года. Фото: tsdkffa.archives.gov.ua
Дмитро Павличко (праворуч) на мітингу на підтримку Народного Руху України за перебудову в Києві 1 липня 1989 року. Фото: tsdkffa.archives.gov.ua


—Ух ти!

– Так-так!  і продовжив: "Павличко і Драч  це наші великі письменники, вони нас підтримують: ви цього не розумієте?".

Я не витримав, на українську вже перейшов і Горбачову став розповідати: мовляв, а як Щербицький розуміти може, якщо у Вінниці, наприклад, усі назви вулиць російською наказав переписати?

Я запитав: "Володимире Васильовичу, а Леніна ми поважаємо чи вже ні?". Він: "Аякже!".  "Тоді чому у всіх підручниках, де його цитують, фрази його про те, що комуніст в Україні українську мову має знати, немає? І ви, Михайле Сергійовичу, поцікавтеся, чому наш лідер комуністичний проти України працює! Ви ж проїхали всю Україну  де-небудь українську назву міста чи села бачили? Навіть річку нашу головну не "Дніпро", а "Днєпр" пишуть!" Щербицький: "Він бреше!".

Кнопку якусь натиснув, у дверях генерал з'явився: "Негайно табличку знайдіть! Подивимося, що там написано,  "Дніпро" чи "Днєпр!". За якийсь час генерал повертається: "Днєпр" (сміється).

Я: "А скажіть, будь ласка, Дніпро на Днєпр навіщо нам перейменовувати?". На що йду, я розумів...

 ...ну, ворога ви нажили собі точно...

 Ні, друга! Ця розмова у 88-му році була, а у 89-му мене на I з'їзд народних депутатів обрали, і, щойно в залі з'явився, ще не зареєстрований (мене дообирали), Горбачов мене помітив і вигукнув: "Ось Дмитро Васильович, видатний український поет прийшов. Вітаю вас! Що ви хочете сказати? Ідіть сюди, кажіть!" Я: "Та я ще зареєструватися маю...".  "Кажи!".

Я сказав: "У нас конституційна комісія є, пропоную Щербицького з неї прибрати, Бодюла і голову КДБ..." Як його?

 Чебриков?

 Так, а чому виключити? "Тому що,  я виклав свою позицію,  кожну республіку має бути в конституційній комісії однаково, однаковою кількістю депутатів, представлено!" Сказав це, і більше слова мені не давали (сміється), але Горбачов мене тоді підняв, а налітали на мене вже мої комуністи-брати. Хто мене захищав? Був такий секретар Компартії України, потім він переїхав у Дніпропетровськ...

 Івашко!

 Так! Він мене один тоді зрозумів, а лідери Компартії України навіть слухати не хотіли, хоча я був депутатом, мене обрали! І на Івано-Франківщину я із двома синьо-жовтими прапорами з моєї машини приїхав, ще коли радянська влада була...

Горбачов Щербицького попередив: "Це наші люди, письменників не чіпай!"

 Щодо синьо-жовтих прапорів... Ви одним з організаторів Народного руху України були, а чому перед проголошенням незалежності України інтереси "Руху" й Компартії України збіглися?

– Не збігалися вони ніколи!

 Але із Кравчуком ви ж порозумілися...

– Це ви про те, що він на збори "Руху" прийшов?

 Так...

– Так, а чому прийшов? Його, до речі, Щербицький потім викликав: "Ви там були? Ви до цих покидьків пішли?", а Леонід Макарович – мудра людина, він здивувався: "Ви ж самі сказали, щоб я туди пішов!". Щербицький цього не пам'ятав, але Кравчук у такий спосіб урятувався.

Леонідові Макаровичу на тих зборах слова давати не хотіли. Зала гримить, я збори проводжу і ось встаю й до всіх звертаюся: "Хлопці, мій батько колись казав, що у церкві кричати не можна. Тихенько посидьте. Кравчук прийшов – так, він комуніст, ідеолог, але ми цивілізованими людьми маємо бути й нормально його прийняти – нехай виступить". Кравчук вийшов і сказав: "Я – християнин. Комуніст і християнин".

 Клас!

– І далі: "Я прийшов заявити, що вас підтримую, але ви обережними маєте бути, так поспішати не треба". Це все, що від Компартії виходило, але ж перед тим Горбачов Щербицького попередив: "Це наші люди, письменників не чіпай!".

Ми просто вирахували час – він щасливим був... Я той рухівський з'їзд майже всі дні вів – мене просили, тому що все розвалювалося, кожен хотів висловитися, і всі кричали. На з'їзді ми фактично програму ухвалили, а Володимир Черняк, блискучий політик, депутат Верховної Ради СРСР, сказав: "Дмитре Васильовичу, що ми робимо? Ми програму для Радянського Союзу ухвалюємо, але ж Союзу не визнаємо! Ми за суверенітет республік боремося, тому насамперед нову Конституцію ухвалити потрібно: стару, сталінську, викинути – і створити нову!".

І тут мене пройняла думка: "Так, саме це зараз потрібно!" – але це не так просто. Багато людей, причому розумних, вставали й обурювалися: "Бога побійтеся, ми проти існування нашої держави – Радянського Союзу – виступаємо!". Я: "Слухайте, ми не проти союзу – нехай союз незалежних держав буде" (так воно згодом і сталося), але ми це у програмі повинні записати".


Павлычко на праздновании 500-летия Запорожского козачества в селе Капуливка. 1990 год. Фото: wikiwand.com
Павличко на святкуванні 500-річчя Запорізького козацтва у селі Капулівка. 1990 рік. Фото: wikiwand.com


І ось що цікаво: ми із Драчем, програму, заздалегідь написану маючи, до Кравчука пішли. Чому? Він викликав і сказав: "Чим ви там займаєтеся?". Ми програму йому подали – Народного руху, він подивився і рукою махнув: "Ну, гаразд, друкуйте", тому, коли він на з'їзді дати йому слово мене попросив, я що, мав відмовити?

Але що паралельно відбувалося? Кравчук цю програму академікам дав, і академіки її рецензувати почали, абзаци цитувати, що писати не можна було, а ми із Драчем цю програму у "Вечірній Київ" повезли, і я ті три абзаци, які треба викреслити, викреслив. У підсумку наша програма вийшла – і рецензія академіків на неї, у якій вони те, чого там немає, цитують!

 Я пам'ятаю це, тому що тоді у "Вечірньому Києві" під керівництвом Віталія Карпенка працював...

– Я цю програму писав і зрозумів, де ми переходимо межу, а переходити не треба було, слід було стриматися, але ви маєте знати: ми проголосити Україну незалежною готувалися, і вам хочу похвалитися – перше речення Акта про проголошення незалежності я написав, слова Лук'яненка взяв, але поправку вніс. Левко республіку Україна проголосити пропонував, а я слово "республіка" викинув і депутатську групу переконав, що так потрібно. Скандал був – усі ж республіку хотіли, а я сказав: "У нас Конституція є? Ні! Може, це республіка буде, може, гетьманська держава – давайте спочатку Україну проголосимо!", і це пройшло, однодумці допомогли.

Чи дякував я Путіну за напад на Україну? Так, тому що ніхто так згуртувати український народ не міг

 Дмитре Васильовичу, а це правда, що до керівництва "Руху" переважно агенти КДБ входили?

– Ні, не всі – кілька таких було...

 І ви навіть знаєте, хто?

– Знаю – перший заступник Івана Драча, наприклад...

 І ми навіть прізвище назвати можемо?

– Можу тільки сказати, що той заступник Драча потім головним юристом Януковича був...

 Лавринович?

– Так.

 То він агентом КДБ був?

– З усією впевненістю стверджувати, що тоді був, я не можу, але дуже швидко й легко він до Януковича перейшов і Конституцію йому змінити допоміг і проти незалежності дуже гостро боровся, але коли влада змінилася і його, Лавриновича, навіть арештувати хотіли, Драч заступився: "Не чіпайте, він моїм заступником був, я йому довіряю" – і в такий спосіб його врятував. Це про благородство мого друга Івана Драча свідчить.

 Чи правда, що коли Чорновіл, Лук'яненко і Юхновський, троє рухівців, у президенти пішли і поступатися один одному не хотіли, ви молилися, щоб хоч один із них помер?

– У Тернополі, за тиждень після того, як Україну проголосили незалежною, мітинг був, практично всі рухівці зібралися, біля мене Чорновіл та Левко Лук'яненко, двоє дисидентів, стояли, яких у президенти висували. Я був ведучим і сказав: "Левку, В'ячеславе, послухайте мене, нехай хтось із вас поступиться, ми повинні об'єднатися".

 Іще ж Юхновський ішов...

– Так, але там його не було. Про нього ми тоді не говорили, не думали, що він узагалі в цю гру вплутається, а ті хлопці дисидентами були. Юхновський рухівську групу в парламенті очолював, я його заступником був, і ми з ним комуністів переконали, що за незалежну Україну голосувати потрібно, а в Тернополі Лук'яненко і Чорновіл мовчки стоять і в небеса дивляться! Я їм: "Я до тебе і до тебе звертаюся – для України щось зробити хочете? Іншому дорогу дайте! Добре було б, щоб один із вас помер, – його Україна довше згадуватиме, ніж того, який залишиться!". Так, так і вигукнув – спересердя!


Игорь Юхновский и Дмытро Павлычко. Фото: Александра Лазаренко / Gordonua.com
Ігор Юхновський і Дмитро Павличко. Фото: Олександра Лазаренко / Gordonua.com


Запитайте ще, чи я Путіну за напад на Україну дякував? Так, тому що ніхто так згуртувати український народ не міг...

 ...як Путін...

– ...як його агресія!

 Колись йому ще пам'ятник поставлять...

– Ні, пам'ятника не буде – сильна нація українська буде: вона вже сильна. Коли Німеччина на Радянський Союз напала, Західна Європа молитися на СРСР почала, допомагати йому, об'єднуватися, і ми війну виграли, тому що з нами Захід був, Америка. Війну з Росією ми вже виграли, тому що, якщо Росія далі на Україну йти хоче, їй ядерну зброю треба залучити, НАТО відсунути.

Що таке національна ідея? Це творець державності та її захист, але щоразу ідея змінюється, час її коригує. Нинішня наша національна ідея – це вступ України до Євросоюзу і НАТО, і від цього ми ніколи не відступимо, це неможливо!

Знаєте, коли кажуть, що першим політиком, який про необхідність вступу до НАТО заговорив, Юлія Тимошенко була, це брехня. Ні про яку Тимошенко ще й згадки не було, коли я в Австрію їздив і з генсеком НАТО зустрічався, Манфред Вернер мене як голову комісії закордонних справ незалежної України приймав. Я сказав: "Перемовини з Україною починайте, ми в Альянс хочемо". Він запитав: "А що Росія про це скаже, ви подумали?". Я розлютився: "Якщо вами Росія керує, гудбай, ауфвідерзейн, до побачення!". Протягом трьох хвилин із ним поспілкувався, додому повернувся і Кравчуку про все доповів, який мене туди відрядив.

НАТО – це моя ідея була, я розумів: спочатку в НАТО, потім – у Євросоюз. Так, власне, і Польща, і Словаччина, й інші держави вчиняли...

"Рух" розвалився, тому що приватною справою Чорновола став

 Цікаво, а чому "Рух" розвалився?

– Тому що приватною справою Чорновола став. Я вам вірш, присвячений Олександрові Бурковському, читав... Він заступником В'ячеслава Максимовича був і не тільки євреїв, але й інші наші народи в "Русі" представляв, проте згодом зрозумів, що як єврея рухівська братія його вже не приймає, і потім "Рух" у руках Чорновола боротися проти Кравчука почав. Уявіть собі, Леонід Макарович уже рік як президент незалежної України...

 ...без якого "Руху" не було б...

– ...певна річ! На III з'їзд наш ідемо – я до Кравчука вранці, о 6.00, приходжу і кажу: "Указ готуйте – Чорновола прем'єром призначайте, рухівський уряд робимо".

 Нічого собі!

– Він написав – і в кишеню поклав...

 ...цікаво!..

– ...і ми в ту залу на території Політехнічного інституту їдемо. Драч засідання відкриває, депутати Танюк і Головатий виступають і слова...

 ...Кравчуку не дають...

– Так, ми, мовляв, президента-комуніста не визнаємо, він права тут бути не має. Леонід Макарович сказати щось намагається, а вони: "Геть!", криком кричать! Кравчук за голову схопився, мені каже: "Дмитре, тут патріотів немає" – і попрямував до виходу. Тоді я до Драча підійшов і сказав: "Іване, я розкол оголошую. Частина рухівців чинного президента Кравчука підтримувати збирається, а хто не хоче, нехай від нас відколюється".

Пан Гуцалюк, великий аптекар, мільйонер із Канади, гроші давав, пам'ятайте, тому заступнику Чорновола, який зник, його вбили... Бойчишину?

 Так-так, був такий...

– Чорновіл вважав (ну, так йому хотілося), що Росія вже ніколи свого наступу на Україну не відновить, він навіть до російськомовного населення звертався й обіцяв: "Як у Німеччині, зробимо – у кожній області свій парламент може бути...".

 Наївна людина!

– Не те слово!

 Його, до речі, вбили?

– Росія вбила, звичайно.

 Через що?

– Через те, що за всієї своєї наївності дуже впливовим був. Коли він у Львові ще тільки головою обласної ради був, він там сприятливу ситуацію створив: колгоспи зберегли, підприємства працювали... Водночас, коли в інших областях самі ж червоні директори та голови все це розікрали, у Чорновола Львівщина окремою галуззю була – він там дуже багато зробив, це потрібно визнати і йому поклонитися.

Я переконаний, що в Москві зрозуміли: якщо В'ячеслав президентом стане – велика біда буде, тому його прибрати треба було, і вони це виконали.

Сподіваюся, що європейські країни усвідомлюють: Росія з Україною – це імперія, а без України – рядова держава

 Дмитре Васильовичу, а чому ні Помаранчева революція, ні Революція гідності такого довгоочікуваного прориву Україні не дали?

– Хочу заперечити: Помаранчева революція – це величезний прорив був. Як українськомовні, так і російськомовні політики зібралися, натовпи народу вийшли, але не сірі натовпи – це був народ, який мислив! Коли Віктор Андрійович виступав, як уся Україна скандувала...

 (разом) "Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!"...

– Коли Юлія виступала, точно так само кричали: "Ю-ля!" – я там, на сцені, стояв...

 ...я вас пам'ятаю...

– Ви мене, а я – вас, і біля нас тоді, знаєте, хто ще стояв? Російський опозиціонер...

 ...Нємцов...

– Так-так, якого згодом убили, а тоді він мені сказав: "Дмитре, не хвилюйся так, не треба". Він розумів, звідки наступ на Україну йде – справжній...

Однак прорив Помаранчевої революції величезний: цілий світ зрозумів, що в Україні народ є, і цей народ президента, і навіть прем'єра собі вибрав, але ці двоє – президент і прем'єр – раптом почали ворогувати, у якісь чвари влазити...

 ...а ви ж їх мирити намагалися...

Коли 80 років мені було, я їх зібрав, Юлії сказав: "Біля моєї дружини сідайте", а сам біля Ющенка сів. Об'єднати їх хотів, бо вірив: вони й далі керувати Україною мають.

 Ви ж навіть їх за руки взяли...

– Так, і на сцені намагався це робити.

 А вони?

– А вони руки давали, але одне від одного однаково відверталися – помирити їх мені не вдалося.

Вам чесно зізнаюся: у Ющенка сили волі не було. Він усім цим кишеньковим партіям біля нього тулитися дозволив замість того, щоб об'єднати їх, приборкати, – що з ними робити, він не знав. Юлія тоді цю ситуацію використала – вона мене і Богдана Гориня до себе запросила і попросила: "Будь ласка, до президента підіть – розмовляти зі мною він не хоче".

Ми пішли, але він нас і слухати не схотів, і ми навіть лист у газету про це написали – що Ющенко, коли ми з Горинем його і прем'єрку об'єднати хотіли, вислухати нас відмовився, тож моя місія була невдалою.


Третий президент Украины Виктор Ющенко на 80-летнем юбилее Павлычко. Фото: УНИАН
Третій президент України Віктор Ющенко на 80-річному ювілеї поета Дмитра Павличка. Фото: УНІАН


...А пам'ятаєте, у Бухаресті країни НАТО зібралися, і наші президент та прем'єрка туди приїхали? Президент для України права в НАТО вступити просить. "Ми готові", – каже, а Юля мовчить. А коли з Меркель та іншими європейськими лідерами спілкувалася, ніби мимохідь сказала, що наш народ за НАТО не проголосує, – це нам зараз не потрібно.

Тоді її всі послухали – і Німеччина, і Італія, і навіть Угорщина: одна Польща за те, щоб нам це право дати, стояла, але цього мало було. Велику роль, я гадаю, Німеччина відіграла, і нас тоді навіть на перший етап не взяли – коли документ видати мали, що ми в НАТО вступити готуємося, і, до речі, навіть зараз ми ще не до кінця цей документ маємо. Чому? Тому що НАТО постійно нам обіцяє, але на те, як Росія це сприйме, озирається. Вона ж без кінця погрожує: якщо Україна стане членом НАТО, ми воюватимемо...

 ...і воюватимуть...

– ...але тепер ситуація змінилася: якщо Росія далі з Україною воювати хоче, вона проти НАТО має грати. Альянс однаково за нас стоятиме, тому що там знають: якщо Росія Україну захопить...

 ...далі вони йдуть...

– Так, тому поступитися НАТО не може. Це історична ситуація – ми опинилися над прірвою, і врятувати нас...

 ...тільки дивом можна...

– Я завжди вгору, на небо, дивлюся! Колись був безбожником, але однаково вірю, що якісь незрозумілі містичні сили є, які долі держав і народів вирішують, і я сподіваюся, що європейські країни усвідомлюють: Росія з Україною – це імперія, а без України – рядова держава, яку провідним гравцем на світовій арені вважати не можна.

 Донеччина – споконвіку українська козацька земля, там Українська держава починалася

 Дмитре Васильовичу, ви слушно сказали, що війну з Росією Україна вже виграла...

– ...виграла!..

 ...а Крим і Донбас в Україну повернуться? Вони взагалі нашій країні потрібні?

– Спочатку про Донбас скажу. Донеччина – споконвіку українська козацька земля, там Українська держава починалася – неподалік від моря, у степах, де ще вугільних шахт не було, і права Донеччиною торгувати ми не маємо!

 Хоча ви ж пам'ятаєте, що Гончар у своїх щоденниках стосовно цього писав? "Донбас – це ракова пухлина, то відріжте його, киньте в пельку імперії, нехай подавиться, бо метастази задушать усю Україну!"?

– Ні, цього – "в пельку імперії" – робити не можна: ну як це? Ми торгуємося, за щастя своє землю віддаємо?!

 Зрозуміло. А Крим?

– А щодо Криму, книга вийшла, до якої я написав передмову... У 76-му, коли був головним редактором "Всесвіту", я у двох номерах "Подорож у Східні країни" Вільгельма де Рубрука опублікував – це фламандський чернець, який на схід Франції від короля Луї IX поїхав. Його шлях через Крим лежав, і він пише, що русичів де зустрів? Між Доном і Волгою: там армія Батия – онука Чингісхана – стояла, і ось цей Рубрук розповідає, якою Русь у 1253 році була.

Папа Римський Інокентій IV королівську корону Данилові Галицькому дав – таку саму, як французькому королеві Луї. Я, знаючи про це і як посол у Польщі, нашого з вами друга Леоніда Кучму намагався переконати в тому, що пам'ятник Данилові Галицькому у Холмі необхідно встановити, – нехай зараз це Польща, але це його столиця була! Я все для того, щоб цей пам'ятник видатному державнику, королю нашому і князю, встановлено було, підготував, тут, у Львові, на мідній дошці вилив, що президент України Леонід Кучма цей пам'ятник на честь Данила Галицького встановив тощо. І президент Польщі Квасневський назустріч пішов, і представник римо-католиків, єпископ погодився: мовляв, добре, але не пам'ятник, а цю дошку, у граніті, встановимо – шестиметровий такий шматок граніту мав бути...

Кучма пообіцяв: "Я приїду, а ти текст мені напиши – промову там виголосити хочу", але коли я до нього вдруге приїхав, настрій у нього зовсім інший був: "Про це ми ніколи більше не говоритимемо". Виявляється, Анатолій Орел та Анатолій Зленко, радники промосковської орієнтації, його переконали: "Жодних пам'ятників Данилові Галицькому на території Польщі ставити не можна!".


Фото: Dmytro Pavlychko / Facebook
Павличко: Якщо світ дозволить цьому статися, на нас цілковите знищення може чекати, але я вірю, що цього не буде... Фото: Dmytro Pavlychko / Facebook


Так от, до чого я веду? У 1253 році Крим територією Київської Русі був, і фламандський чернець цей пише, що тут русичі жили і християнська церква була! Русь до того часу вся християнською була. Батий золото з наших церков зняв і на Європу пішов, а потім повернувся і над Волгою сів, й ось цей чернець до Батия вирушає, а той йому каже: "У Каракорум, у Монголію їдь" – і він їде! Але ж і я у Монголію у 88-му році їду (сміється), сліди цього ченця шукаю – і знаходжу.

Чим Золота Орда була? Це суцільна кавалерія, держава-армія. Вони до Данила Галицького прийшли: "Ми тобі ярлик на князювання даємо, і далі правитимеш тут, але нам данину платити" – і далі пішли, так от, я ще раз повторю: Крим нашим уже тоді був, Русь сіль із Криму брала...

Чи повернуться Крим і Донбас в Україну? Думаю, це відбудеться. Спершу Донеччина повернеться, а потім настане час і Криму. Ви ж розумієте, що мостом, Росією над українським морем побудованим, туди військова техніка їхатиме...

 ...ну звісно...

– ...і Крим, цілком можливо, військовою базою російською, із ядерною зброєю стане... Якщо світ дозволить цьому статися, на нас цілковите знищення може чекати, але я вірю, що цього не буде...

Дивіться: Сталін помер – й одразу у світі все змінилося...

 ...картина світу іншою стала!

– І тут те саме – Бог мудрий, він людину за своїм образом і подобою створив, але попередив: "Ти смертна".

Я на Солженіцина триповерховим матом попер: "Ти ще більший шовініст, ніж усі інші, бачити тебе не можу!"

 Чому ви свого часу із Солженіциним посварилися?

– О! Солженіцин до мене на всесоюзному письменницькому з'їзді в Москві підійшов і сказав: "Дмитре Васильовичу, ви – видатний український поет, я вас поважаю, а ви мене підтримуєте? Я цю комуністичну владу знищити хочу". Я відповів: "Боже мій, я ж вас читаю, особливо ваші твори про українців – чудові речі, але скажіть мені, що з Україною буде, коли ця комуністична влада впаде?". Він: "А що з Україною може бути? Україна – це частина Росії", і я триповерховим матом на нього як попер! "Ти, – закричав, – ще більший шовініст, ніж усі інші, бачити тебе не можу!". Після цього "Як нам облаштувати Росію?" він написав – я це все теж читав...

Страшною він людиною був і, до речі, з радянською владою мудро боровся, описав, якою Росія як в'язниця була...

 ...але шовініст, імперіаліст...

– Але й сама Росія перестала його поважати – перспективи в них жодної немає.

 Ми, на вашу думку, досі раби?

– О, ні, але!.. Я вам зараз прочитаю вірш, 2017 року.

Бо­яв­ся я й бо­юсь ща­с­ли­вим бу­ти
На цій землі, де мій на­род во­с­крес,
Во­скрес, та не по­рвав
кай­да­ни-скру­ти,
Скри­пить йо­го сво­бо­да, як про­тез.

Все про­те­зо­ване, крім хлі­ба й праці.
За во­лю, як ти зло­дій, за­пла­ти!
Хо­вай, як маєш до­ла­ра, в мат­раці,
Кри­чи, що ти же­брак, до хри­по­ти!

Так гра­ють об­рані па­ни мо­го на­ро­ду.
А все то­му, що він – слі­па юр­ба,
На­вик­ла до неволь­ни­чо­го см­ро­ду,
До зви­чаїв мос­ковсько­го ра­ба.

Не лю­бить він своєї мо­ви й пісні,
Без­пам'ят­ний та ви­со­х­лий ма­кух,
Хоч не сти­с­ка­ють лан­цю­ги за­лі­зні,
Мертвіє в ньо­му Украї­ни дух.

А мій на­род, як та жи­дів ко­ло­на
Ро­зір­ва­на: од­них ве­де Мой­сей,
А другі рвуть на­зад до фа­ра­о­на;
І ті, і ті – круті, як сто смер­тей.

За що я свій на­род люб­лю, не знаю.
Нев­же за те, ска­жіть мені, що я
Се­бе са­мо­го в ньо­му про­кли­наю,
Бо він – ду­ша ска­лі­че­на моя?!

 Чудово!

– Підкреслю: це не про всіх українців, – це про тих хохлів, які тепер у Верховній Раді сидять, тому що як я сказати, що раби ми, можу, якщо у нас щодня люди на фронті гинуть? Хто вони? Українськомовні, російськомовні, іншими мовами говорять, а Україну вони захищають! Ми це розуміємо і рабами бути перестаємо, але й такі, про яких я написав, серед нас є – і раби є, і вільні.

Серед представників нашої епохи найвидатніший український поет Василь Стус

 Що таке національна еліта і чи є в Україні українська національна еліта?

– Дякую вам за це запитання! – внутрішньо я до нього готувався. Я людина конкретна... (Усміхається). Ми вже про те, що таке національна ідея, говорили – це незримий, але дієвий творець державності, захисту цієї державності, економічного розвитку і щасливого життя, але в різні часи...

 ...корекція відбувається...

– Так, цієї ідеї. Нинішня наша національна мета – вступ до Євросоюзу і НАТО – це визначено, за це проголосували, і це прекрасно, а чи є у нас національна еліта? Звичайно, є, але я гуманітарій, і геніальних хірургів, льотчиків або аграріїв назвати не зможу – лише представників духовної, гуманітарної еліти.

Насамперед це українські письменники, але і в середовищі неписьменників люди є, які до еліти належать. Богдан Горинь – політик, мистецтвознавець, Андрій Содомора – перекладач творів античної літератури, письменник, Іван Ющук – видатний мовознавець, людина, яка все про історію української мови знає, яка словник української мови VI століття випустила! Іван Марчук – великий художник, Юрій Щербак – письменник і політик, Сергій Білоконь – автор книги "Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. 1917–1941 рр.", Микола Жулинський – академік, літературознавець, письменник, Сергій Гальченко – видатний літературознавець, Володимир Василенко – юрист світового рівня, Олександр Палій – історик: дуже добре виступає і всім зрадникам по морді дає!

Далі: Іван Малкович – поет, власник видавництва "А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га", Михайло Слабошпицький – прозаїк, літературознавець, директор видавництва "Ярославів Вал", Євген Станкович – композитор, Валентин Сильвестров...

 ...блискучий композитор!..

– ...на один із моїх віршів він музику написав – цим пишаюся! – Мирослав Скорик – композитор... Потім найвідоміші письменники йдуть, які мені подобаються: Юрій Мушкетик, Василь Шкляр, чудова Софія Майданська, Оксана Забужко – і про цю велику нашу жінку не згадати не можна! Далі: Любов Голота – чудова редакторка газети "Слово Просвіти", Олександр Косенко – на мою думку, видатний поет із Кіровограда, який новаторською мовою з нашим народом зумів заговорити. Петро Кралюк, Леонід Кононович – це письменники, які саме тепер у "Ярославовому Валу" з'явилися, – видатні, їх потрібно читати.

Думаю, ви хочете мене запитати, кого найкращими українськими поетами всіх часів я вважаю...

 Угадали...

– Це невідомий автор "Слова о полку Ігоревім", це Іван Котляревський – автор "Енеїди", звичайно ж, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, а серед представників нашої епохи найбільший український поет – Василь Стус. Похвалюся вам: він один із моїх віршів як своє життєве кредо визначив – я вам його прочитаю...

Не бійсь нічо­го, до­ки я з то­бою.

Іди і прав­ду лю­дям го­во­ри!

Не жди ніко­ли слуш­ної по­ри –

Твоя мов­чан­ка мо­же стать гань­бою!

 

Усе, що я тобі даю, бе­ри

І пе­вен будь: твій дух не вб’ють

зло­бою;

Мене ніхто не пом’янув клять­бою,

Хоч я во­ди­ла в тюр­ми й на ко­стри.

 

Лиш за­бу­ва­ли бо­я­гу­зи кволі,

Що сто раз гір­ший від во­гню мій гнів,

Що мій про­клін страш­ні­ший від неволі.

Я – ма­ти всіх, що згиб­ли за сво­бо­ду,

Я маю ти­сячі жи­вих си­нів,

Я єсть Лю­бов до рід­но­го на­ро­ду.

Це ось твір Стус у листі до Андрія Малишка процитував і підкреслив: "Це моє кредо". Пам'ятаю, як Стус до мене прийшов, вірш про Україну приніс, я подивився і вигукнув: "Це геніально, ти хто?" Він у відповідь: "Аспірант, у Київському інституті літератури працюю". "Цей вірш сховай, – я порадив, – ставай на ноги, дисертацію захищай...". Він мене не послухав, і правильно зробив – не витримав. Він і Малишку писав, що права називатися народом, якщо на все це погодилися, ми не маємо... Блискучу написав п'єсу, яка триває вічно! Так цю нашу Хохландію ненавидів, що вирішив стояти до кінця.

Твори Стуса на Заході друкували, йому Нобелівську премію мали дати, але наша влада, московська, катів до нього скерувала, таку людину знищили, і те, що він видатний поет, безперечно.

Також Ліну Костенко слід назвати, Вінграновського, Драча, і, мені здається, людей, які здійснювали помилки, уміти розуміти й поважати треба. Я, наприклад, як свою особисту трагедію сприйняв те, що Драч до Януковича ходив і мене піти змушував. Я відрізав: "Іване, я не піду. Це ставленик Росії, чужа людина". – "Але ж до комуністів ти ходив!" – "Так, але тоді час інший був. Тепер у нас держава є своя, і права її зраджувати ми не маємо".

У житті я багато разів помилявся, це правда, але в поезії бути щирим, правдивим намагався.

 І не пішли?

– Ні. Мені, до речі, не сам Янукович зателефонував, а губернатор Франківщини Василь...

 ...Вишиванюк?

– Так. "Слухай, – сказав, – Янукович у літаку тебе чекає. Він до Польщі летить, ти ж там послом був – він хоче, щоб ти з ним полетів, там виступив..." Я відповів: "Передайте йому, що я в Херсоні" – а сам у Києві був. (Усміхається)

– "Він ішов на Одесу, а вийшов до Херсона"...

– І я, до речі, єдиний із письменників на Майдані виступав...

 ...так, я пам'ятаю...

– ...а ще разом із Тягнибоком, Яценюком, мером нашим нинішнім у круглому столі брав участь. Там і Янукович, і Кравчук, і Кучма, і Ющенко були...

Янукович тоді до мене підійшов: "Дмитре Васильовичу, ви шо? Я ж вас біля себе бачити хотів, стільки разів кликав... Нам потрібно поговорити". Я запитав: "Про що?" – і він зрозумів, що розмови не буде.

 Найкращим українським президентом за 27 років незалежності, на ваш погляд, хто був?

– Це таке, я б сказав, дитяче запитання (сміється), тому що...

 ...найкращого ще не було?..

– Поки що ні. Належне Кравчукові віддати треба – коли був комуністом, він рухівську програму прийняв, до нас прийшов, незалежну Україну проголосити допоміг, президентські вибори виграв і країну правильним шляхом повів. Одне лише йому сказати хочу: "Леоніде Макаровичу, мені дуже прикро, що вас біля Юлії Тимошенко побачив, – подумайте про це, ви маєте себе поважати!"

Леонід Кучма теж великий президент – він книгу "Україна – не Росія" написав, її у Москві випустив і практично сам розпродавав...

 Її назва  це вже афоризм...

– А ситуація з островом Тузла? Як він Росії тоді відповідав сміливо, як справжній український президент! Кучма з Єльциним домовився, і подвійного громадянства в Криму не було, усі жителі громадянами України були, але він, як я вже сказав, пам'ятник Данилові Галицькому встановити відмовився... Кожного з них є за що похвалити, і у кожного прорахунки були.

А Ющенко? Він до Грузії, коли Росія напала, поїхав, її підтримав, стояв там...

 ...на площі...

– ...і не боявся! Я здивувався, що наша прем'єрка не поїхала, хоча вона теж грузинів підтримати мала...

Слухайте, я ж Юлію захищав! Коли її посадили, під стіни в'язниці приходив, "Розправитися з нею не дайте!" – кричав, тому що вважав, що Янукович – це її кат і ворог. Згадую, як я з нею говорив, коли вона за ґратами була: "Юлю, ви справжня українська патріотка, хто вас надихнув?" На моє "Слава Україні!", "Героям слава!" вона відповідала, але назвати нікого так і не змогла – ні Грушевського, ні Шевченка...

До неї у в'язницю німецькі лікарі приїжджали, і лікуватися вона їздила в Німеччину, ручкою в Харкові мені махала, куди як один із лідерів Руху я приїжджав... Лише потім зрозумів: Тимошенко до президентства готувалася, а Янукович її у в'язниці, волю КДБ виконуючи, тримав. Вийшовши на волю, вона стати президентом мала, тому що український народ її вже любив – почасти через те, що я її захищав... Лише потім, коли до всього цього почав придивлятися, це зрозумів.

...У житті я багато разів помилявся, це правда, але в поезії бути щирим, правдивим старався. Зараз ось Іван Малкович любовну лірику мою видає і дуже її хвалить. Ви знаєте, я її писав, бо хотів, щоб у нас теж любовна лірика була – як у Росії Пушкін, як у Франції Бодлер...


Дмытро Павлычко и Иван Малкович. Фото из семейного архива
Дмитро Павличко та Іван Малкович. Фото: Іван Малкович / Facebook


—Якщо не секрет, на наступних президентських виборах голосувати за кого будете?

– Я не тільки голосувати, але й агітувати за нього буду...

 За кого ж?

– За Петра! За Петра Порошенка.

 Оце так!

– Так, тому що жоден із наших президентів таких випробувань не проходив. Він перший обіцянку виконав: ми у Європейський союз ідемо, і тепер деякі куплені Росією люди, у тій самій Угорщині, переконують, що в НАТО вступити ми не можемо! В Угорщині, де російські танки стояли, політики про це забули – тільки послухайте, що вони говорять!

Петро Порошенко не злякався, він на своєму стоїть і перед нами три завдання ставить: армія, мова, віра. Досягнення вже є: ми томос отримали, зміцнили армію! Найважливіше, на мою думку, – це мова, бо мова і нація – the same, одне і те саме, є мова – є нація. Нас століттями нищили, українську мову знищуючи! Зараз важко, але я перед вами спокійний сиджу, упевнений в тому, що нас ніхто не зламає, тому Петро Порошенко право бути главою держави повинен мати, він уже наші завдання на завтра озвучив.

Я сказав, що ноги у Гурченко, як у породистих арабських скакунів

 На мою думку, ви  один із найкращих поетів за всю історію України. Згадую, як Людмила Гурченко, із якою ми дружили, мені ваші вірші читала. Вона українську поезію любила, а вашу особливо, адже саме ваші вірші стали піснями й у кінофільмі "Роман і Франческа" пролунали, у якому вона на студії Довженка знімалася. Вона мені розповідала, що своїх худих ніг дуже соромилася, навіть кілька пар панчіх надягати думала, і ось ви як на кіностудії її зустрічали і захоплювалися: "Ой, Гурченко! Ноги як у породистого арабського коника!"...

– Так, я сказав, що ноги в неї, як у породистих арабських скакунів! – приємно, що ви згадали...

 Я також і з Дмитром Гнатюком дружив, і він мені багато різних історій розповідав  і як його брата, який знав кілька мов, замордували, у катівнях НКВС хребет йому перебили, і як самого Дмитра Михайловича у КДБ на Володимирській у Києві ретельно допитували... Так от, видатний, без перебільшення, український співак Дмитро Гнатюк мені зізнавався, що його улюблена пісня – "Два кольори", яку ви з композитором Олександром Білашем написали. Пам'ятаю, як на відкритті пам'ятника Дмитрові Михайловичу ви приголомшливі, присвячені йому, вірші читали.

Мій дру­же Дмит­ре, не по­глине

Те­бе зем­ля й небес бла­кить,

Ти бу­деш в серці Украї­ни,

Як піс­ня ту­ги, що не спить.

 

Твій го­лос не по­мре ніко­ли,

Бо то не со­лов’ї­ний плач,

То – сон­це прав­ди яс­но­чо­ле,

Що про­би­ваєть­ся крізь мряч.

 

Бу­див гли­бінні непо­ко­ри

На­ро­ду на­шо­го твій жаль,

І віч­но ся­я­ти­муть го­ри,

Де ти зна­йшовсь, як пек­то­раль.

 

Ніхто не за­спі­ває кра­ще,

Бо в тво­му го­лосі жи­ве

Єство про­ща­ю­че, тво­ря­ще,

Що гоїть ра­ни, а не рве.

 

Ми зу­стрі­ча­лись, як уш­ка­ли,

У тіні мо­ло­та й сер­па,

Та не спів­а­ли, а мов­ча­ли

По­над мо­ги­ла­ми УПА.

 

Бу­ли ми, як зер­ня­та в жорні,

Та зна­ли: нас не ро­зі­труть,

Нас пра­по­ри чер­во­но-чорні

Зга­да­ють і самі зна­йдуть.

 

Самі зна­йдуть, як му­ки сло­ва,

І як мо­го жи­т­тя ду­ша,

І як три­вож­них нот ос­но­ва –

Ве­ликі сльо­зи Біла­ша.

 

А ще тобі, несхит­ний кня­же

Всіх опер­них на світі сцен,

Со­роч­ка ма­ми­на роз­ка­же,

Який од ви­ши­т­тя хо­сен.

Нас Украї­на по­з­би­ра­ла,

Нам по­дих свій да­ли сте­пи...

Мій дру­же Дмит­ре, тихне за­ла.

Спі­ває вся пла­не­та. Спи.

– Ну, спи...", а пісня "Два кольори", яку сміливо народною можна назвати, як народилася?

– Це початок 60-х років минулого століття був – ми з Білашем на комсомольському з'їзді сиділи, перший секретар ЦК КПУ Микола Вікторович Підгорний виступав і Драча лаяти почав: мовляв, "Балада про свіжовипрані штани" – не поезія. Я вигукнув: "Миколо Вікторовичу, це велика поезія, а Іван Драч – великий поет!" Зал онімів! Підгорний запитав: "Хто це там так кричить?" Йому відповідають: "Павличко". – "Ах, ну, якщо Павличко, нехай так і буде" – ось як я поводився, але не це важливо, а те, що в залі дівчину я побачив, на плечах якої хустка була – чорна, із червоними трояндами. Одну строфу про червоне і чорне у мене вже у 50-ті роки було написано, але далі робота не рухалася. Я ту строфу забув, сиджу і новий вірш пишу:

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами, –

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками...

Щойно я це написав, Білаша смикнув за рукав: "Сашко, тікаймо із цього з'їзду – для чого він нам здався?". Зима була, сніг глибокий... Ми у Ворзель, у Будинок творчості композиторів вирушили, там ще Георгій Майборода був... Одне слово, першу строфу Сашкові приблизно о 13.00 я віддав, а вже о 16.00 весь текст приніс, а він уже грає! "Це блискуче!" – говорить, і мало не плаче, так через слова переживає:

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш згорточок старого полотна,

І вишите моє життя на ньому...

Але, знаєте, у чому річ? Я пісню, яку ми в УПА співали, згадав:

Прапор червоно-чорний –

це наше знамено,

Червоне – то кохання, а чорне –

пекла дно!

Усі дівчата знають пекельні барви ці,

Забути їх не можуть, чорти ми лісові!

Гей-гу, гей-га – чорти ми лісові!

Глибоке коріння у нашої із Сашком пісні було, і тому оборонятися, відбиватися довелося...

Гнатюк мені телефонує: "Я Шелесту передав, що в пісні "Два кольори" нічого змінювати ти не будеш. Він сказав:"Павличка я добре знаю – це така свиня! Ніколи не поступиться!

 Скільки ж часу на написання пісні пішло?

– Один день – це божественне осяяння було, і ми її одразу Гнатюкові віддали, а ще вуличним музикантам на вокзалі, щоправда, вони в іншому ритмі почали, але я сказав: "Так, як тут написано, співайте!" Вони мелодію одразу підхопили, і ми щасливі були: це і на вокзалах, і в ресторанах будуть виконувати, а виконання Гнатюка майже рік довелося чекати. Він мені зателефонував (Білаш і тоді поруч був), коли в Жовтневому палаці концерт до річниці революції готували, і сказав: "Дмитре, нагорі важлива людина є – вона каже, що пісня ця не радянська, останній куплет переробити треба. Не може бути, щоб у радянської людини наприкінці життя нічого, крім "згорточка старого полотна" не було, а загалом усе інше непогано, вона схвалює". – "Дмитре, – кажу (а сам на Білаша дивлюся, у якого аж заходили жовна: не дай боже виправляти погоджуся), – людині тій передай, що я ні слова, ні коми не зміню: хочеш – співай, не хочеш – не треба".

Назавтра Гнатюк знову телефонує: "Ну, ти ж знаєш, це Шелест. Я йому твої слова передав і почув: "Павличка я добре знаю – це така свиня! Ніколи не поступиться!" Вилаявся і махнув рукою: "Добре, співай!"

У залі нас, коли Гнатюк цю пісню вперше виконав, не було, але ми дізналися: люди встали! На біс виконувати довелося, так пісня сподобалася. Ми з Білашем зрозуміли, що велику річ написали, але я його застеріг: "Радіти рано – біда все одно прийде".

Велику роль тоді Євген Марчук зіграв, тому що до ЦК один мій друг, письменник, звернувся: мовляв, це бандерівська пісня, червоне і чорне – це ж прапор УПА! Марчук фактично мене врятував, у ЦК відповідь на їхній запит надіславши, мовляв, нічого в цій пісні націоналістичного немає, але, якщо ми заборонимо, буде, тому краще не чіпати.

Співали всі, хто міг і хотів, пісня в народ пішла, і тут раптом нас із Сашком директор партійної школи запросив на вечір. Ми "Два кольори" заспівали вдвох, у залі перші секретарі райкомів сиділи, аплодували, щоправда, холодок якийсь відчувався, а потім директор попросив: "Хлопці, у мій кабінет зайдіть, цю справу треба відсвяткувати. Там вечерю для вас приготували, почекайте мене".

Заходимо ми – двоє молодих кадебістів сидять. Кажуть: "Дмитре Васильовичу, Олександре Івановичу, ну, ми-то знаємо, що ви бандерівцям гімн написали (а частка правди в цьому була, тому що, коли Гнатюк цю пісню в Канаді виконував, у залі таке творилося!). Ви, товаришу Білаш, зі сходу, але ж товаришеві Павличку що таке червоне та чорне, добре відомо... Заборонити цю пісню співати ми не можемо, але ви не повинні, як сьогодні, де треба і де не треба. Утримайтеся, про себе подумайте, чи варто через пісню? Усе одно нікому особливо вона не потрібна..."

Я стрепенувся: "Як не потрібна? Та її весь Радянський Союз співає, і російські співаки теж!" Так і було – популярною вона миттєво стала. Одне слово, вони залякували нас, залякували, і врешті-решт ідея у мене з'явилася: "А прапор Паризької комуни який був – ви забули?" Вони мовчать. "Так от, щоб ви знали, – червоно-чорний!" Усе, розмову закінчено...

Виходимо на вулицю, і Сашко каже: "А точно червоно-чорний, ти впевнений? А якщо це не так?" Я засумнівався: "Не знаю!" Додому перевірити побіг, дружині з порога кричу: "Рятуй! Енциклопедію дай, прапор Паризької комуни подивитися треба!"

 І виявилося?

– Червоно-чорний, і це мене врятувало на перших порах. Перед Маланчуком у ЦК головним ідеологом хімік відомий був, як його?.. (Федір Овчаренко. – ГОРДОН). Ну, не важливо – важливо те, що він теж вважав, що пісня антирадянська. Нас намагалися притиснути, але з поясненням про прапор Паризької комуни якось простіше було. Виступаючи, я завжди говорив, що цю пісню не як політичну, а як філософську, про життя, я написав, про те, як людина дитинство згадує, коли "війнула в очі сивина", та й не тільки дитинство, може, і важкі роки – усе одно вони наші, вони нам дорогі.

Смерть дочки як смерть учительки я пережив

 Складне запитання вам поставлю... Ваша донька Соломія, одна з найкращих українських літературознавців, культурологів, на початку нульових трагічно загинула  що сталося і як ви це пережили?

– Мені важко про це говорити, занадто важко, як і раніше, боляче, до кінця пережити цього не зміг... Є у мене вірш "До Соломії", у 2000-му написаний – саме тоді, коли вона померла.

О моя до­неч­ко, о моя ма­мо,

Я від смерті твоєї мерт­вий так са­мо.

Дум­ки мої всо­хлі сто­ять, як ба­ди­л­ля,

Ля­ка­ють мене моїх слів су­хо­жи­л­ля.

Збре­ха­ла до ха­ти при­би­та під­ко­ва,

Ска­рав мене Пан­біг жор­сто­кий Єго­ва.

Ми­ну­ле моє від­вер­ну­лось од мене,

Май­бутнє, мов око в обі­ймах біль­ма.

Є фор­ма пре­кра­с­на, а зо­ру нема.

О моя до­неч­ко, о моя нене!

 

О моя до­неч­ко, му­д­ра ди­ти­но,

Вми­та сльо­за­ми тяж­ка до­мо­ви­но.

Сві­те, від­кри­тий твої­ми дум­ка­ми,

Із ла­стів­ка­ми та Со­лов­ка­ми,

Сві­те ве­ли­кий но­віт­ньо­го Ду­ху

Дай мені хлі­ба тво­йо­го окру­ху.

Дай мені ви­йти зви­тяж­цем із бою,

Вли­ти­ся в сло­во но­вих по­ко­лінь,

Що мря­ву ста­ру обер­тає в світ­лінь.

Дай мені бу­ти по смерті з то­бою!

Смерть доньки як смерть своєї вчительки я пережив... Вона часто мені казала: "Перестань перекладати – своє пиши!" Перекладав я, напевно, занадто багато, але що вже тепер... Соломія абсолютно сучасною людиною була, світ вона глибше, ніж я, розуміла. Вільно англійською говорила, причому із третього класу – ще до того, як у Київ ми переїхали, я її в гурток англійської записав, а в Києві столичною педагогікою донька просто вбита була, бо вчителька української мови на уроці не "майже", а "пошти" говорила. Соломія її виправила: "Не треба так – це неправильно", а та у відповідь: "Якщо така розумна, іди і урок веди!". "Добре", – Соломія відповіла, і провела!


Дмытро Павлычко с дочерями Роксоланой и Соломией (справа). 1967 год. Фото: uahistory.com
Дмитро Павличко з доньками Роксоланою та Соломією (праворуч). 1967 рік. Фото: uahistory.com


Вона дуже освіченою людиною була – наукові статті не про українських письменників, Шевченка чи Франка, почала писати, а про англомовних авторів, і в українське літературознавство як професор американської літератури прийшла. Коли до мене в Польщі вона приїжджала, чому мене вчила – їй здавалося, що я надто емоційний, неправильно поводжуся, а триматися так треба, щоб усім було зрозуміло: я не тільки з України сюди приїхав, а й з Америки, інших країн: посол України на Заході...

Я англійську вивчив і всі сонети Шекспіра переклав, самостійно всі підрядники склавши, і це теж із її подачі. Це мені багато дверей відкрило – я приходив, говорив, що сонети Шекспіра переклав, на коліна, образно кажучи, ставав, і мені допомагали. Припустімо, когось в Америку випустити треба було – я до посла йшов, що переклав Шекспіра, говорив, прохання своє викладав, і відмовити він не міг: "Звичайно-звичайно!" – багатьох наших людей у Штати так відряджав.

Соломія – це мій Бог! Це щастя, коли батько на свою дитину покластися може: не в матеріальному сенсі – у духовному. Вона просто говорила: "Тату, цього робити не можна" – і я її слухав...

Людина, яка не співає, – не людина

 Дмитре Васильовичу, вам 89 років: вік свій ви як відчуваєте?

– Та намагаюся не відчувати, забувати про те, що я такий солідний чоловік, намагаюся (усміхається), бігати себе змушую. Мій друг Юхновський щодня 10 кілометрів проходить, а, може, і пробігає – я не настільки, але теж рухливий. Найбільша моя біда, що від керма відлучений – машина є, але вона іржавіє, нею я не їжджу...

Знаю, що багато що ще маю зробити, і ці плани мене підтримують. Ніколи не скаржуся, тому що, щоб мене як старого сприймали, не хочу. Я молодий, і померти молодим хочу! "Щасливий той, хто помре молодим" – це римська приказка, і римляни мали рацію: поки молоді, ви живете повноцінним життям.

 Цікаво, а які вірші зараз, у 89, ви пишете? Щось прочитати можете?

– Прочитаю, звичайно. Рік тому вірш терцинами написав – це італійська форма віршування, якою, крім мене, в Україні Іван Франко володів. Нещодавно я ще один твір терцинами написав – "Три слова" він називається ("Армія. Мова. Віра") – його в "Слові просвіти" надрукували, а цей вірш "Данте" називається.

Данте, як відомо, великий італійський поет, автор "Божественної комедії" – її українською багато хто перекладав, але найкраще за всіх, на мою думку, Максим Стріха. Він тепер заступник міністра освіти, я дуже його поважаю, і Данте, на мій погляд, – вельми сучасна фігура.

Про "Пек­ло" ду­маю. "Ве­ли­кий Дан­те,

Ска­жи, чи всю ти ви­спі­вав свою

Пе­чаль, що сяє, на­че діа­ман­ти,

В твоє­му"Пе­клі", де го­рять мужі,

Бо­ги, ти­ра­ни, вбивці, оку­пан­ти...

Ти ба­чив пек­ло на ча­сів межі,

Йо­го тобі по­ка­зу­вав Вер­гі­лій

Прав­диві об­ра­зи – не міражі.

А я в добі вро­дивсь оса­та­ні­лій,

Де всі, то­бою спа­лені, жи­вуть,

І на пла­неті, в бит­вах об­го­рі­лій,

Но­вих, про­кля­тих війн вітри гу­дуть.

А лю­дя­ність, ря­то­ва­на то­бою,

Па­де в ро­ви. Пе­ре­ма­гає лють.

Вже зра­да не вва­жаєть­ся гань­бою.

За­бу­тий со­ром, ви­став­ле­ний страм.

Мон­тує люд­ство про­ти Бо­га зброю

І ви­про­бо­вує край Бо­жих брам.

Все про­даєть­ся: оке­а­ни й вес­ла,

По хра­мах – чва­ри, бо­роть­ба, бе­д­лам;

Сліпці спів­а­ють, що лю­бов во­с­крес­ла,

А та лю­бов у бан­ках, на зам­ку,

Во­на ша­нує кіле­рів ре­мес­ла,

Не­вин­на, ма­буть, тіль­ки в спо­вит­ку.

 

А далі все жи­т­тя сумне, тремтяче

В бруд­но­му па­пе­ро­во­му він­ку.

Де ж я те­пер? Жи­т­тя ми­ну­лось на­че,

А я – в УПА, на стежці лісо­вій.

Я досі чую – ма­ти моя пла­че,

Бо я спа­лив своїх жа­дань су­вій.

А твоє "Пек­ло", Дан­те, – не фан­то­ми,

І все не під зем­лею – на землі,

Це світ, де прав­лять євро­пейські

гно­ми

Та хижі азі­я­ти-мо­с­калі...

Вже ско­ро атомні озвуть­ся гро­ми,

Все за­дих­неть­ся в по­лум’ї й золі...".

По­ет мов­чав, не див­ля­чись на мене,

Вінок лав­ро­вий зняв­ши з го­ло­ви,

Він про­шеп­тав: "Це пек­ло

нез­ни­щенне!

Во­но твоє. Схо­вайсь в йо­го ро­ви!"

 Дмитре Васильовичу, дякую. Ви знаєте, незадовго до свого 90-річчя Дмитро Гнатюк вашу пісню "Два кольори" мені співав, і я подумав, що було б чудово, якби ви, автор, який, наскільки я знаю, добре співає, хоча б куплет і приспів виконали...

– Гаразд! О-о-ох, як же почати?.. (Співає).

Як я ма­лим зби­рав­ся на­ве­сні

Піти у світ незна­ни­ми шля­ха­ми, –

Со­роч­ку ма­ти ви­ши­ла мені

Чер­во­ни­ми і чор­ни­ми,

Чер­во­ни­ми і чор­ни­ми нит­ка­ми.

 

Мені вій­ну­ла в очі си­ви­на,

Та я нічо­го не ве­зу до­до­му,

Лиш згор­то­чок ста­ро­го по­лот­на,

І ви­ши­те моє жи­т­тя,

І ви­ши­те моє жи­т­тя на ньо­му.

Колись я краще цю пісню виконував – тут нижче треба було, а я високо почав, вибачте. Наступного разу прийду до вас і своїм голосом заспіваю, а не цим, який десь підчепив. (Усміхається.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Павличко: Я людина віруюча, але у вищі сили вірю, яких ми ще не розпізнали. Знаєте, де вони виявляються? У піснях. Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Співати я люблю і любив, і вважаю, що людина, яка не співає, – не людина: коли ти співаєш, в інший вимір, створений поезією, піснею, переносишся! Наш народ дуже музичний, співучий, ми не гірше за італійців співаємо, і наша мова така сама музична, як італійська, визнана. Це мовознавець і філолог Іван Ющук сказав, що доводить: українська мова одночасно з латинню виникла, це мови-брати. Коли Рим будували, звідки ці люди прийшли? Думка вчених є, що звідси, з цієї місцевості, від Карпат до Дніпра. У латинській мові, в усякому разі, ті самі відмінки, той самий синтаксис, тисячі слів у нас спільні!

Хочу вам сказати, що я людина, яка вірує, але у вищі сили вірю, яких ми ще не розпізнали. Знаєте, де вони виявляються? У піснях, коли людина не просто просить: "Поїсти дайте!", а співає, розумієте? (Усміхається).

...Забув: серед нашої української еліти один єврей є – я про Портникова. Він із нашими політичними діячами зустрічається, як вчиняти, їм підказує, і вони його слухають. І про вас не можу не сказати, про те, що ви робите, про те, зі скількома людьми, видатними українцями, росіянами, представниками інших народів, спілкуєтеся. Тим паче, що й про мене колись згадали в розмові із Драчем. Він, найкращих українських поетів перераховуючи, про мене забув, а ви додали: "Дмитро Павличко...".

Я за цю розмову дуже вам дякую і сподіваюся, вона не остання. Ми з вами повинні зустрічатися, зобов'язані!

ВІДЕО
Відео: В гостях у Гордона / YouTube
Дмитро ГОРДОН
засновник проєкту
МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ
 
 

 
Вибір редакції
 
 
 
НАЙПОПУЛЯРНІШІ МАТЕРІАЛИ