+10 Київ
Розповідь про те, як я опинився у КДБ
Розповім трохи про себе. Народився я в Москві на Красній Пресні 1947 року в сім'ї, у якій батько був інвалідом Другої світової війни, а мати – простою робітницею. Після закінчення восьмирічної школи я пішов працювати. Жила моя родина бідно навіть за радянськими, більш ніж скромними, мірками. Освіту я продовжував у вечірній школі, водночас займався спортом – вільною боротьбою. У 19 років мене призвали в армію. Службу відбував у групі радянських військ у Німеччині у складі 18-ї гвардійської авіаційної армії, із 1966-го до 1969 року. Після демобілізації працював у лабораторії висотного та гідравлічного обладнання авіаційного конструкторського бюро імені Сергія Іллюшина, водночас навчаючись у Всесоюзному юридичному заочному інституті (ВЮЗІ) – нині Московська державна юридична академія.
Із першого до третього курсу був незмінним старостою групи, активним членом наукового гуртка, яким керував професор Борис Здравомислов, що став 1979 року ректором ВЮЗІ. Після моєї доповіді на одному із засідань гуртка професор висловив думку, що обрана тема цілком може бути основою для кандидатської дисертації, а зроблена доповідь є серйозною заявкою для її підготовки. Водночас зазначивши, що він готовий бути моїм науковим керівником у роботі над дисертацією. У ту пору я був студентом усього лише другого курсу.
Ні я, ні професор Здравомислов не знали тоді, що доля мені готує зовсім інші шляхи. Щойно закінчилися іспити за другий курс інституту, я отримав лист у конверті без зворотної адреси. У листі мені пропонували для влаштування на роботу за набутою мною професією зателефонувати за вказаним номером. Початкові цифри номера телефону були 224 або, як за традицією називали цей комутатор у будівлі КДБ на Луб'янці, – Б-4.
Про відомчу належність зазначеного комутатора я й гадки не мав тоді. Пропозиція роботи, імовірно, за моєю професією, у галузі юриспруденції, природно, мене зацікавила. Я зателефонував, і під час короткої телефонної розмови мені призначили зустріч у приймальні КДБ на Кузнецькому мосту. Цієї миті стало зрозуміло, із якого відомства мені надійшов лист.
Так відбулося моє знайомство з керівником кадрового підрозділу 10-го відділу КДБ при СМ СРСР підполковником Олександром Івановичем Александровим. Він був відвертим, заявивши, що вже понад рік мене вивчають. З урахуванням наданих позитивних характеристик за час служби в армії, із місця роботи та навчання мені роблять офіційну пропозицію про перехід на роботу у КДБ при СМ СРСР, спочатку цивільним спеціалістом, із подальшим присвоєнням офіцерського звання.
Я теж був відвертим, сказавши, що мене цікавить наукова діяльність. Окрім того, я зовсім нещодавно завершив строкову службу. Продовження військової служби будь-ким не входить у мої життєві плани. Розійшлися ми на тому, що я подумаю і, якщо моя думка стосовно роботи у КДБ зміниться, я зателефоную.
Приблизно за кілька місяців підполковник Александров зателефонував мені сам і призначив чергову зустріч у приймальні КДБ. Цього разу він був наполегливішим, наголошуючи, що такі пропозиції роблять одиницям із багатьох тисяч. Ініціативних, які виявили бажання вступити на роботу в органи держбезпеки, не беруть. Кандидатів для роботи у КДБ ретельно підбирають кадрові апарати різних його підрозділів.
Сам факт пропозиції про переведення на роботу в органи КДБ я мав розглядати, як і будь-який інший кандидат на зарахування в радянські органи державної безпеки, як акт високої політичної довіри. Відмову ж вважають нелояльністю не тільки до КДБ як відомства, але й до радянського політичного ладу, який органи держбезпеки покликані охороняти від ворожих замахів. Підполковник Александров не забув також зауважити, що мені, як комсомольцю і майбутньому юристу, якому висловлять політичну недовіру, навряд чи надалі буде легко знайти роботу за фахом. Натяк був більш ніж прозорим.
Авіаційний комплекс імені Сергія Іллюшина в Москві. Фото: Gennady Grachev / Wikipedia.org
Я змінив місце роботи. Із Конструкторського бюро Іллюшина перевівся на підприємство виробника авіаційних агрегатів, розташоване на Красній Пресні. У зв'язку з переходом на нове місце роботи змінилося місце мого комсомольського обліку. Тепер це був Краснопресненський райком комсомолу, який відмовив мені у видаванні рекомендації для направлення на роботу в органи держбезпеки, оскільки я перебував на обліку менше ніж протягом року, що було обов'язковою умовою під час видання характеристики.
Попереду був цілий рік, і мені здавалося, що за цей час інтерес до моєї персони з боку КДБ зійде нанівець. Однак я помилився. Рівно за рік підполковник Александров знову наполегливо нагадав про себе. І після кількох зустрічей із ним я дав згоду на моє переведення на роботу у КДБ при СМ СРСР, спочатку – як цивільного службовця, обумовивши, що, якщо мене не задовольнятимуть умови роботи, я зможу повернутися в народне господарство, як іменували у КДБ цивільну службу. Так почався мій шлях кар'єрними сходами як співробітника органів радянської держбезпеки.
Мене зарахували в секретаріат 10-го (самостійного) відділу КДБ СРСР як діловода. Відділ тільки називали відділом. Насправді за кількістю співробітників він перевершував, наприклад, 5-те управління КДБ у перші роки існування ідеологічної контррозвідки. Очолював відділ, як заведено у великих підрозділах центрального апарату КДБ, генерал. У ту пору, а я починав службу держбезпеки 1972 року, керував відділом генерал-майор Андрій Васильович Прокопенко. У складі відділу, окрім секретаріату, було чотири відділення. Окрім того, у нього структурно входив центральний архів КДБ і слідчий ізолятор у Лефортово.
Моїми обов'язками було надсилання пошти, що виходить із 10-го відділу КДБ. З урахуванням наявності в його складі центрального архіву радянської держбезпеки обсяг пошти був значним, оскільки в 10-й відділ надходили запити з підрозділів КДБ із території всього СРСР. Пошту з інших міст здавали у фельд'єгерську службу, розташовану на вулиці Мала Луб'янка. Внутрішню кореспонденцію я розносив величезним комплексом будівель, відомих як будинок №1 та будинок №2, що стоять на Луб'янській площі й у Фуркасовському провулку, і будинок №12 на вулиці Велика Луб'янка. Я мимоволі знайомився з історією цих величезних будівель і самих органів радянської держбезпеки.
У будинку №2 частково збережено було внутрішню в'язницю, стіни якої напевно назавжди ввібрали специфічний запах, сходові прольоти цієї будівлі, що виходять у двір, були затягнуті металевою сіткою як засіб від спроб самогубств тих, кого цими сходами колись доправляли в кабінети слідчих і перепроваджували назад до камер внутрішньої в'язниці.
Розсилаючи, відповідно до запитів територіальних органів, архівні кримінальні справи і так звані справи оперативного обліку (агентурні, оперативні формуляри та розроблення), я зіткнувся із цілим світом, недоступним для звичайної людини. У цьому закритому від сторонніх поглядів світі були агенти й резиденти, явочні та конспіративні квартири, служби зовнішнього спостереження і слухового та візуального контролю.
У мене з'явилася можливість завдяки архівним справам ознайомлюватися, хай побіжно, та все ж це було справді захопливо, з операціями радянських спецслужб від часу їх зародження і практично до сучасних днів. Це було приголомшливо – бачити оригінальні резолюції керівників держави і держбезпеки: Йосипа Сталіна, Фелікса Дзержинського, В'ячеслава Менжинського, Миколи Єжова, Генріха Ягоди, Лаврентія Берії та багатьох інших. Писали їх, як правило, так званими діловими кольоровими олівцями, які на пожовклих від часу сторінках мали напрочуд свіжий вигляд.
Мені відкрився непізнаний для багатьох світ. Я читав архівну кримінальну справу з розслідування загибелі в період Великої Вітчизняної війни краснодонських "молодогвардійців". Із матеріалів справи було очевидно, що Олександр Фадєєв у своєму романі, присвяченому їхній загибелі, змалював абсолютно неправдиву картину того, що стало причиною провалу підпільників.
З архівної кримінальної справи стосовно розслідування авіакатастрофи, що стала причиною загибелі видатного радянського льотчика Валерія Чкалова, я дізнався про жорстку конкуренцію серед провідних радянських авіаконструкторів і непристойну роль авіаконструктора Яковлєва, який доносив на своїх конкурентів. Багато дізнався про розвідувальну діяльність іноземних розвідорганів на території СРСР та протидію їм радянських спецслужб, зокрема в період ВВВ і в повоєнні роки. Були справи і про масові репресії, і про виселення народів Радянського Союзу... Багато чого я дізнавався того, про що не було інформації у відкритих джерелах, оскільки на всіх справах і документах стояв гриф "Таємно" або "Цілком таємно".
Минув рік моєї роботи в секретаріаті 10-го відділу КДБ. До цього часу я закінчив четвертий курс інституту. Необхідно було думати про набуття професійних навичок у професії, яку здобував. Перспективи в цьому аспекті на новому місці роботи я не мав. Я написав заяву із проханням звільнити мене за власним бажанням і передав її в кадровий апарат 10-го відділу КДБ. Знову за мене взявся підполковник Александров. До цього часу для мене не було секретом його прізвисько серед працівників 10-го відділу – Рашпіль. Так називають напилок для грубого оброблення металевих деталей. Александров дійсно міг жорстоко пройтися по долі будь-якого співробітника без жодного жалю.
Я був твердим, заявляючи, що перспектив для себе не бачу. Окрім того, після переходу у КДБ я значно втратив у заробітній платі. Александров запевняв мене, що за рік-два мені можуть дати звання офіцера, після чого я значно виграю у грошовому еквіваленті. До того ж у мене буде низка пільг. На це я відповів, що не маю наміру чекати рік-два і займатися примітивною роботою та наполягаю на моєму звільненні.
Александров відповів, що наразі у відділі просто немає вакантних офіцерських посад, тому і йдеться про рік-два очікування. Наразі він оформляє двох випускників Вищої школи КДБ для проходження служби у 10-му відділі КДБ. Після закінчення Вишки, як іменували цей навчальний заклад у стінах КДБ, обидва ці офіцери загалом мали б прямувати в Особливі відділи КДБ при військових частинах, розташованих часом у віддалених місцях. А вони за станом здоров'я не могли служити в таких умовах.
У стінах величезної будівлі на Луб'янській площі були у вжитку поняття "від сохи" і "з вулиці". "Від сохи" – це про таких, як я, без впливових родичів. "Із вулиці" – теж про схожих на мене випускників цивільних вишів, які не мають родичів серед співробітників держбезпеки. Такі рухалися службовими сходами останніми, і на них демонстрували удавану партійну і начальницьку вимогливість.
Із "хворими-доходягами", випускниками Вищої школи КДБ, Володимиром Чаміним і Олександром Гусєвим я був у гарних товариських стосунках протягом усієї моєї подальшої служби у КДБ. Батьки їхні були співробітниками центрального апарату КДБ при СМ СРСР і зробили все можливе для того, щоб їхні сини залишилися в Москві і їх не відправляли у глушину. Після кількох років на офіцерських посадах у 10-му відділі КДБ Чаміна перевели в один із відділів 2-го головного управління КДБ, а Гусєв, як і я, опинився у 5-му управлінні КДБ. За кілька років, захопившись карате, він стане призером першості КДБ із цього виду спорту. Ось такими уявними "доходягами" насправді були Чамін і Гусєв. Схожих на них "доходяг" із впливовими родичами мені багато зустрілося за час служби.
Володимир Попов під час служби у КДБ СРСР. Фото з особистого архіву
Із КДБ мене не звільнили. Генерал Прокопенко дав прочухана підполковнику Александрову за неправильну кадрову роботу, а мені начальник секретаріату підполковник Геннадій Іванович Дєвочкін сказав, що КДБ не прохідний двір і мене не звільнять. За кілька днів наказом по 10-му відділу мене призначили на посаду молодшого оперуповноваженого 2-го відділення. Цей підрозділ здійснював так звану спеціальну перевірку радянських громадян, які виїжджають у службові відрядження в закордонні країни.
Моя нова діяльність полягала в рутинній перевірці за оперативними обліками осіб, оформлюваних у закордонні службові відрядження, та їхніх близьких родичів, у розсиланні запитів за місцями їхнього проживання і роботи. Мені мимоволі доводилося знайомитися заочно з багатьма радянськими знаменитостями і дізнаватися про сторони їхнього життя, невідомі широкому загалу. За пів року мені дали звання молодшого лейтенанта.
Минув ще один рік. Я закінчив навчання в інституті, ставши дипломованим юристом. Невдовзі після цього мене запросив до себе в кабінет секретар партійної організації 10-го відділу Василь Тимофійович. Прізвище його не збереглося в моїй пам'яті. Поставивши мені чергові запитання і привітавши із закінченням інституту, він несподівано заявив: "Знаєш, Володимире, є пропозиція тебе перевести". Я мимоволі напружився.
Мені було відомо про те, що під Москвою, неподалік від міста Чехов, відбудували нове сховище для архіву КДБ. Місце розташування цього об'єкта, здатного витримати ядерний удар, було в лісі, подалі від населених пунктів, на території, огородженій парканом із колючого дроту з вишками і вартовими на них. Охочих вирушити туди для проходження служби з-поміж москвичів – працівників 10-го відділу – природно, не було. Багатьох примушували, як могли. Ну, думаю, настала моя черга. Тепер, із погонами молодшого лейтенанта, не заперечиш. Із такими, як я, – "від сохи і з вулиці" – як правило, не панькалися. Чекати на захист або підтримку було нізвідки. І раптом, зовсім несподівано для мене, мій співрозмовник сказав: "... у 5-те управління". Це не було "місто Чехов" за колючим дротом.
Порівняно нещодавно, проходячи строкову службу у НДР, майже три роки я провів за високим парканом. Опинитися знову в такому становищі та ще терміном до 25 років – час служби офіцера до виходу на пенсію – мені не хотілося. "5-те – то 5-те, авжеж, не найгірший варіант", – подумав я і промовив уголос: "Я згоден".
Співрозмовник мій зняв слухавку з апарата "ОЗ" (внутрішнього захищеного оперативного зв'язку) і зателефонував комусь, називаючи його Пас Прокоповичем. Пам'ятаю, мене здивували це ім'я та по батькові зі старовинною манерою звучання. Закінчивши коротку розмову, Василь Тимофійович сказав: "Іди. Будинок №1, кабінет 901. Начальник 1-го відділу полковник Смолін на тебе чекає". За кілька хвилин я був у сусідньому будинку.
Річ у тім, що тільки із зовнішнього боку величезна будівля на Луб'янці мала вигляд такого моноліту. Насправді, із повоєнних років вона складалася із двох корпусів – будинку №2 на Луб'янській площі та будинку №1 у Фуркасовському провулку. Будинок №2 з'явився на Луб'янській площі ще в дореволюційні часи, колись у ньому було розташоване страхове товариство "Россия". Але коли в будівлі облаштувалися чекісти, вона стала символом страху для всієї країни Рад.
Після перемоги над гітлерівською Німеччиною полонені німці зводили в Москві багато будівель. Серед побудованих ними був будинок №1 у Фуркасовському провулку. Третій і сьомий поверхи будинку №2 та будинку №1 були з'єднані переходами, за допомогою яких можна було перейти з однієї будівлі в іншу. Однією з особливостей будинку №2 був його круговий коридор, яким можна було довго блукати в пошуках потрібного кабінету або переходу в будинок №1.
Опинившись у кабінеті начальника 1-го відділу 5-го управління, я побачив високого чоловіка, голову якого вінчала шапка кучерявого смоляного волосся із ознаками сивини, що обрамляло високий лоб, із яскравими, пронизливими блакитними очима. У кабінеті була ще одна людина, яка справила на мене дивне враження. Була вона коротко пострижена, обличчя її дивувало низьким чолом, маленьким кирпатим носиком, а головне – характерними синіми прожилками на носі і щоках. "Дивно, – спало мені на думку, – на вигляд – п'яниця".
Дивність її вигляду доповнювала зовсім немодна краватка. Але не це викликало моє здивування. Краватка чомусь була непомірної довжини і сягала її власнику значно нижче від пояса. Невдовзі мені стало відомо прізвисько цієї людини – П'яний Їжачок. Воно супроводжуватиме Володимира Сергійовича Струніна протягом усіх років служби у КДБ, куди його перевели із МВС СРСР у званні капітана міліції. На момент мого знайомства з ним він був начальником 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ і мав звання підполковника держбезпеки. Закінчив він службу на посаді начальника пресбюро КДБ СРСР у званні генерал-майора. Його начальником у той період був полковник Смолін, якого підлеглі називали "луб'янским мрійником". Він закінчив службу теж у званні генерал-майора, начальника УКДБ у Саратовській області.
Володимир Попов зараз живе в Канаді. Фото: nettavisen.no
Володар пронизливих очей сидів за керівним столом. Звертаючись до нього, я по-військовому доповів: "Молодший оперуповноважений 2-го відділення 10-го відділу КДБ молодший лейтенант Попов за вашим наказом прибув". Хвилин 30 тривала співбесіда зі мною. Одним із несподіваних для мене запитань було те, "які товсті журнали я читаю".
Товстими в радянські часи називали літературні журнали. Я чесно відповів, що лише кілька тижнів тому здобув вищу освіту, склавши державні іспити та здобувши диплом про вищу освіту. Оскільки навчання у закладі вищої освіти я поєднував із роботою, а потім зі службою у КДБ, у мене просто не залишалося вільного часу для систематичного читання літературних журналів, але що тепер, після завершення освіти, я зможу заповнити цю прогалину, оскільки література й історія з дитячих років є моїми захопленнями.
"Ось і чудово, – резюмував полковник Смолін. – Володимир Сергійович Струнін, – продовжив він, жестом руки показуючи на людину, що сиділа навпроти мене за приставним столиком, – начальник відділення, у якому є літературна група, що оперативно опікується творчими літературними спілками. Якщо ваша кандидатура після нашої співбесіди дістане схвалення керівництва 5-го управління, вас зарахують у цей підрозділ. Заперечень немає?" – запитав у мене полковник Смолін, просвердлюючи мене своїми пронизливими очима.
Я відповів, що заперечень немає, але що бентежить мене відсутність спеціальної підготовки для здійснення оперативної діяльності. На це я дістав відповідь, що я пройду підготовку за індивідуальним планом і на курсах при Вищій школі КДБ.
Настала черга полковнику Смоліну взятися за телефонну слухавку. Після його короткої розмови з невидимим співрозмовником, якого він називав Іваном Павловичем, разом зі Струніним ми вирушили у протилежний кінець коридору, де був розташований кабінет під номером 932. Пройшовши невеликого розміру приймальнею, ми опинилися у значного розміру кабінеті, із вікна якого відкривався чудовий краєвид на московський Кремль.
За значним за розміром столом сиділа людина непримітної зовнішності з масивними окулярами, які явно не пасували до її обличчя. Чи то через їхню величину, чи то з якоїсь іншої, відомої тільки йому причини, чоловік невиправдано часто поправляв їх своєрідним поштовховим рухом вказівного пальця руки від єднального містка окулярів до перенісся. Це був заступник начальника 5-го управління КДБ, який нещодавно став генералом, – Іван Павлович Абрамов. Бесіда наша тривала недовго і за змістом була формальною. Це були свого роду оглядини. Щоправда, під час цієї короткої зустрічі симпатії до володаря кабінету з чудовим краєвидом я не відчув. Пізніше, дізнавшись, яке прізвисько дали йому підлеглі, я не був здивований – Ваня Палкін. Так його звали за примхливий і невиправдано крутий норов.
За кілька днів мені призначили зустріч із начальником 5-го управління КДБ при РМ СРСР генерал-лейтенантом Філіпом Денисовичем Бобковим. Приймальня начальника 5-го управління КДБ була розташована також на дев'ятому поверсі будинку №1. Складалася вона із двох частин. У першій, відразу ж біля входу із правого боку, за невеликим за висотою бар'єром, був пост постійного офіцера-чергового по 5-му управлінню КДБ. У другу приймальню вели двері ліворуч від місця розташування чергового. У цій кімнаті працював секретар начальника 5-го управління КДБ. Протягом багатьох років цю посаду обіймала приємна у спілкуванні жінка на ім'я Людмила Михайлівна.
Після прибуття у приймальню генерала Бобкова мене інструктували, у які двері заходити.
Про двері керівних кабінетів у будівлі КДБ слід сказати окремо. Починаючи з кабінетів начальників відділів, двері, які ведуть у кабінет, завжди були подвійними. Перші відкривалися назовні, другі – усередину. Між дверима був невеликий простір, щось на кшталт тамбура. Така система дверей виключала проникнення звуків із кабінету у приймальню. Біля входу в кабінет начальника 5-го управління дверей було троє. Пройшовши кабінет секретаря, відвідувач відчиняв двері і опинявся в тамбурі приблизно метр на метр, у якому бачив перед собою троє дверей, і, якби не додатковий інструктаж, у які з них заходити, ризикував опинитися у становищі героя билин на роздоріжжі із трьома шляхами. Заходити слід у двері посередині.
Уже сам вхід, подібний до шафи, обробленої панелями з горіхового дерева, мимоволі викликав відчуття значущості людини, чий кабінет розташований за такими дверима. У кінці неймовірного за розмірами кабінету за солідним, із червоного дерева, столом сидів привітного вигляду чоловік. Як і годиться, по-військовому, я йому відрекомендувався, після чого генерал Бобков встав із-за столу і привітався зі мною за руку. Усім своїм виглядом він викликав до себе симпатію. Високий, плечистий, із великою за розмірами головою, із невеликою кількістю волосся, що залишилося на ній і, як і в полковника Смоліна, з яскравими синіми очима. Розмова була короткою і ознайомлювальною. Начальник 5-го управління КДБ генерал Бобков завжди особисто проводив співбесіду з кандидатами на зарахування для проходження служби в управлінні. Таку практику він запровадив ще коли був заступником начальника 2-го головного управління КДБ.
Слід зазначити, що у своїх підлеглих Бобков завжди мав незаперечний авторитет, і ставлення до нього було шанобливим. Його заступники та начальники відділів і відділень, окрім поваги, відчували щодо нього міфічний страх. Хоча у своїй керівній діяльності він відвертої люті не виявляв, почуття це ніби пронизувало коридори й кабінети 5-го управління КДБ. Заперечувати генералу Бобкову не ризикував ніхто, так само, як і нарікати його якимись прізвиськами. Єдине, що дозволяли собі підлеглі Бобкова, називати його між собою ФД – за першими літерами його імені та по батькові. За прикладом того, як колись підлеглі генерала Євгена Петровича Питовранова, наставника Бобкова, називали свого керівника ЄП. Він так само, як і його здібний учень, умів наводити міфічний жах на підлеглих.
У ті роки це було нескладно. Чимало чекістів згинуло у своїх катівнях від рук своїх же колег. Як згадував колишній високопоставлений чекіст Віктор Ільїн, який став незручним для колишнього всесильного міністра держбезпеки Віктора Абакумова, "я бачив, як люди... заслужені люди... генерали... на колінах благали слідчого, якого-небудь лейтенантика, не покалічити їх, коли він їх катує або б'є" (Політичний журнал. № 11–12. 2 квітня 2007 року. – Попов). Ільїн відсидів дев'ять років і після звільнення 1956 року обіймав велику посаду в Літературному фонді Спілки письменників СРСР. Фонд забезпечував членів СП усім необхідним – від путівок у будинки творчості до розподілу дач і квартир. Тож усі, хто мав у чомусь потребу, ішли до нього з поклоном.
Після бесіди з генералом Бобковим мене зарахували у штат 5-го управління КДБ при РМ СРСР на посаду молодшого оперативного уповноваженого 2-го відділення 1-го відділу, у так звану літературну групу. Однак кадровик 10-го відділу КДБ СРСР підполковник Александров не хотів відпускати мене з миром. Викликавши мене, він у різких тонах називав мене кар'єристом і лякав тим, що мене назад у відділ не візьме. Укотре мені довелося переконатися, що зовсім не даремно назвали його Рашпілем.
Моє безпосереднє керівництво запевнило мене, що за три місяці мене підвищать у посаді – стану оперативним уповноваженим. Посада ця давала істотний додаток у грошовому утриманні і змогу рости у військовому званні до капітана (на відміну посади молодшого оперативного уповноваженого, обмеженої званням лейтенанта).
Але Александров не гірше від мене розумів, що в цій ситуації він безсилий, що нинішнього начальника 10-го відділу КДБ генерала Сергія Серьогіна призначили на цю посаду з посади першого заступника начальника 5-го управління КДБ, і моє переведення здійснили за прямою домовленістю з ним. Тоді я не знав, що ще одна людина мимоволі доклала руку до мого переведення. Звали її Євгеном Федоровичем Івановим. У минулому він був співробітником центрального архіву КДБ. До оперативної роботи на момент прийняття його на службу в держбезпеку він був непридатним за станом здоров'я і починав свою діяльність в архіві на цивільній посаді.
За якийсь час Іванова за формулюванням, прийнятим у КДБ, атестували, дали йому військове звання лейтенанта, а ще за кілька років він опинився вже на оперативній роботі: спочатку в 10-му відділі 2-го головного управління КДБ, під керівництвом Бобкова, а потім – у 5-му управлінні КДБ. Саме в ньому Іванов зробив блискучу кар'єру, ставши начальником 5-го управління КДБ СРСР генерал лейтенантом. У 10-му відділі його згадували як ледаря й інтригана. У 5-му управлінні КДБ його нарекли Кнуром, оскільки він був досить огрядним і неквапливим як на свій вік.
Восени 1977 року з "літературної групи" мене перевели в 11-й відділ 5-го управління КДБ, якому доручили контррозвідувальне забезпечення у СРСР майбутніх Олімпійських ігор 1980 року. Співробітником цього відділу я залишався до 1989 року, коли мене призначили заступником начальника 12-ї групи 5-го управління КДБ, який здійснював координацію діяльності 5-го управління КДБ СРСР з аналогічними підрозділами органів державної безпеки соціалістичних країн.
Володимир Попов (крайній ліворуч) на святі відкриття Олімпійських ігор у Сараєві 1984 року. Фото з особистого архіву
Попередню частину опубліковано 20 травня. Наступна вийде 3 червня.
Усі опубліковані частини книги Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.
