+13 Київ
Мустафа Барзані
Батько Серуша Бабека був за національністю курдом, за переконаннями – комуністом і прорадянськи налаштованою людиною. Він жив в Ірані і входив до групи керівників марксистсько-ленінської партії "Туде" (в перекладі з фарсі – "народні маси". – Попов). Партію цю створив радянський уряд під час Другої світової війни за активної участі радянських спецслужб на тимчасово окупованій радянськими військами території Ірану. У січні 1946 року там проголосили Курдську Республіку, відомішу як Мехабадська Республіка. Главою воєнізованих підрозділів республіки призначили Мустафу Барзані.
Після виведення радянських військ з Ірану в 1947 році Курдська Республіка занепала, а Барзані із залишками своїх військових формувань за згодою радянської влади пішов у радянський Азербайджан.
У 1953 році в Ірані стався військовий переворот, унаслідок якого було повалено уряд Національного фронту Ірану на чолі із прем'єр-міністром Мохаммедом Мосаддиком. Керівників партії "Туде" переважно заарештували. Ті ж, кому вдалося врятуватися, сховалися у СРСР, де "Туде" здійснювала свою діяльність під вивіскою "Товариства іранських політемігрантів". Із державного бюджету СРСР на утримання цієї організації щорічно виділяли приблизно 700 тис. рублів, хоча сама партія "Туде" не мала законної підстави для своєї діяльності на території СРСР і її не було там зареєстровано.
Мустафа Барзані. Фото: saradistribution.com
14 липня 1958 року в Іраку повалили монархію, і Мустафа Барзані вилетів в Ірак, де його зустріли як видатного борця з колоніалізмом і королівським режимом. Слідом за ним морським шляхом на теплоході "Грузія" із СРСР в Ірак скерували його соратників. Як помічник капітана корабля курдів супроводжував майбутній начальник 8-го відділу управління "С" ПГУ КДБ СРСР Олександр Кисельов.
11 вересня 1961 року відбулося повстання курдів проти влади Іраку. На чолі його стояв Барзані, який отримав необхідне озброєння із СРСР, нелегальне постачання якого здійснював той самий співробітник радянської нелегальної розвідки Кисельов.
Серуш Бабек
Переслідуваний іранською владою, батько Серуша разом із сім'єю втік до СРСР, де його завербувала радянська розвідка. Після проходження спеціальної підготовки його як агента-нелегала доправили в Західну Німеччину. Разом із батьком у Європу вирушили Серуш і його мати. Під час Вересневого повстання 1961 року курдів в Ірані батька Серуша скерували на виконання розвідувального завдання в зоні боїв, пов'язаного із серйозним ризиком.
Із метою безпеки Серуша повернули у СРСР і призначили у спеціальну школу-інтернат імені Є.Д. Стасової, розташовану в місті Іваново. Цю школу створили у 1933 році для дітей, батьки яких були антифашистами, політв'язнями та репресованими в різних європейських країнах. У наступні роки до них додалися діти з Іспанії, Чилі, Греції, Ірану, Мозамбіку, Анголи та низки інших країн.
"Інтердім", як його називали, створювало керівництво КПРС із метою підготовки кадрів для подальшої нелегальної партійної роботи у країнах, із яких прибули діти політемігрантів. Спецслужби Радянського Союзу використовували їх як агентів-нелегалів радянської зовнішньої розвідки.
Цілком таємно
ЦК КПРС
Міжнародний відділКомітет державної безпеки СРСР
Тов. Крючкову В.О.Керівництво іранської партії "Туде" звернулося із проханням надати сприяння у доправленні з Радянського Союзу в Іран на нелегальну партійну роботу групи активістів "Туде", які проживають у Мінську й Баку. Іранські товариші просять, щоб радянська прикордонна влада дозволила "вихід" зазначених активістів в Іран за заявкою члена політбюро ЦК партії "Туде" товариша Аміра Алі Лахруді. Загальну підготовку людей до переходу в Іран керівництво "Туде" бере на себе. Водночас воно просить організувати для них інструктаж щодо дотримання заходів конспірації та розроблення "легенд" на випадок провалу.
Політичний журнал. Архів, № 26 (29), 26 липня 2004 р.
Згідно із цим листом, у травні 1986 року почалося масове засилання іранських нелегалів в Іран.
Серед курдів-іранців, яких залучили органи радянської держбезпеки до негласної співпраці, опинився Серуш Бабек. У чужому його культурі Радянському Союзі ніхто не розумів, що в цьому дивному сполученні – Серуш Бабек – Бабек Серуш – є ім'ям, а що – прізвищем. Одні називали його Серушем, інші – Бабеком. Так це і залишалося незрозумілим для всіх, включно з його майбутньою дружиною.
На початку 1970-х років Серуш Бабек займався різними справами, зокрема деякий час працював позаштатним перекладачем видавництва "Прогрес", перекладаючи зарубіжні видання російською мовою і з російської мови багатьма іноземними. Товариський іноземець, що легко налагоджує зв'язки, привернув до себе увагу офіцерів 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР, які були кураторами видавництва "Прогрес".
Серуш Бабек і його дружина, актриса Наталія Петрова. Фото: kulturologia.ru
Безпосереднім куратором зазначеного видавництва в той період був оперуповноважений капітан Геннадій Зарєєв. Проте оперативний контакт із Бабеком за рішенням начальника 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР підполковника Володимир Струніна встановлював старший оперативний уповноважений цього підрозділу капітан Євген Аужбикович, який його незабаром і завербував у ролі агента радянської держбезпеки.
Надалі Серуша Бабека використовували за лінією діяльності 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР, яке здійснювало, серед інших завдань, оперативний нагляд за радянською творчою інтелігенцією. Старанно виконуючи завдання як агент органів держбезпеки, Серуш Бабек протягом короткого терміну став своїм серед представників творчої еліти й богемних кіл Москви.
У цей час, наприклад, він познайомився і потоваришував із Володимиром Висоцьким, за яким до моменту його раптової смерті здійснював агентурне спостереження. Як справедливо зазначав Марк Цибульський, багаторічний дослідник життя Володимира Висоцького, коли Висоцький виїжджав за кордон, поруч із ним завжди й неодмінно опинявся Серуш Бабек.
Відомий радянський та пострадянський письменник Василь Аксьонов у книзі "Негатив позитивного героя", у якій ідеться про життя радянської творчої інтелігенції в період так званого застою, під ім'ям "Абулфазл Фазал" або "Фаза", описав Серуша:
"Фаза був, можна сказати, єдиною артерією, що зв'язувала це печерне на вигляд горище (йшлося про майстерню театрального художника Бориса Мессерера, де часто зустрічалися представники московської богеми. – Попов) зі щедрим Заходом. Завжди приходив із ящиками банкового пива, з вермутами та джинами і сам [Фаза], як джин, що тягне за собою пару-трійку першокласних дівчат разом із мерехтливим шлейфом крутого бешкету...
Батьки цього могутнього багатія належали у старі роки до комуністичної партії "Туде", яка старанно працювала для здійснення в Ірані марксистсько-ленінської революції... Московські друзі й подруги звикли до того, що Фаза інколи зникає на кілька місяців, "линяє з кінцями", наче його ніколи й не було, а потім знову з'являється спочатку у вигляді чуток із Нью-Йорка, скажімо, або з острова Мальта, або з Каїра чи то і з кінофестивалю в Каннах або з кулуарів наради країн ОПЕК, а потім і сам матеріалізується на богемних горищах і в шинках Москви, оточений сумнівними шістками й бездоганними дівчатами."
Незважаючи на свій невеликий зріст – 152 см – Бабек мав успіх у жінок і мав у Москві славу одного з найвідоміших плейбоїв. Проте його надмірне захоплення жінками не завадило укласти в 1974 році шлюб із Наталією Петровою, яка за два роки до цього знялася в головній ролі у фільмі "Руслан і Людмила".
Режисер фільму Олександр Птушко запросив Петрову зніматися у фільмі, високо оцінивши її зовнішні дані, хоча вона й не була професійною актрисою. Після закінчення Московського інституту іноземних мов вона працювала моделлю у зовнішньоторговельному об'єднанні "Союзпушнина", у каталогах якого містилися фотографії моделей, які демонстрували різні хутряні вироби.
Птушко за рік після виходу фільму на екрани помер, й інших пропозицій про продовження кар'єри актрисі Петровій не надійшло. Проте Петрова-Бабек згадувала потім, що в її житті були дві великі удачі: роль у фільмі "Руслан і Людмила" і шлюб із Бабеком.
Микола Долгополов
Початок життєвого шляху Наталії Петрової, до того як вона стала дружиною Серуша, заслуговує не меншої уваги, ніж її подальша більш ніж успішна кар'єра. Інститут, у якому навчалася і закінчила Петрова, був, так би мовити, не зовсім звичайним. Серед викладачів цього вишу працювало чимало представників радянської розвідки. Ось що писав Микола Долгополов у статті "Розвідка в перекладі", опублікованій у "Российской газете" 29 січня 2009 року:
"Померла Зоя Зарубіна – пасербиця легендарного Ейтінгона, розвідниця і перекладачка, яка спілкувалася з Черчиллем та Рузвельтом... Саме Зоя Василівна Зарубіна створила, випестувала, поставила на потік своє дітище – курси перекладачів ООН, потрапити на які мріяв кожен, хто прагнув стати справжнім товмачем... Працювали в МДПІМ й інші славні представники цієї професії. Уже потім, після закінчення нашої альма-матер, я дізнався, що вона займалася не тільки перекладацькими справами, але передавала свій генетично увібраний досвід розвідниці деяким талановитим молодим людям".
Кілька слів про автора статті. Микола Михайлович Долгополов народився 11 січня 1949 року в Москві. У 1971 році закінчив Московський державний інститут іноземних мов. Із 1976 року брав участь у висвітленні Олімпійських ігор. Із 1975-го до 1997 року працював у редакції газети "Комсомольская правда". У 1993 році закінчив аспірантуру Університету Страфклайд у місті Глазго (Великобританія). Із 1993 року – власний кореспондент "Комсомольской правды" в Парижі. Президент Федерації спортивних журналістів Росії.
Микола Долгополов. Фото: Dmitry Rozhkov / wikipedia.org
А тепер, мабуть, найголовніше. "Российская газета" у номері від 12 грудня 2014 року опублікувала замітку, підготовлену прессекретарем Служби зовнішньої розвідки Росії Сергієм Івановим, із назвою "З ким іти в розвідку" з анонсом до публікації: "Нашого Миколу Долгополова нагороджено премією СЗР":
"У штаб-квартирі Служби зовнішньої розвідки Російської Федерації відбулося урочисте вручення премії СЗР Росії за найкращі твори в галузі літератури й мистецтва про російську зовнішню розвідку у 2014 році. Звання лауреата премії СЗР присудили журналісту "Российской газеты", письменнику Миколі Михайловичу Долгополову за створення книги про легендарного розвідника, героя Радянського Союзу Геворка Андрійовича Вартаняна й цикл публікацій про зовнішню розвідку. Вручаючи премію, директор СЗР Михайло Юхимович Фрадков зазначив, що такі високохудожні твори здатні виховувати любов до Батьківщини, свого народу, обраної професії, а також підкреслив, що нагороджені премією роботи дістали високу оцінку співробітників і ветеранів російської зовнішньої розвідки. Вітаючи лауреатів, М.Ю. Фрадков побажав лауреату подальших творчих успіхів. Це друга премія Миколи Долгополова. Першу присудили у 2002 році за книгу "З ними можна йти у розвідку".
Про діяльність радянських і теперішніх розвідок та контррозвідок не писали люди випадкові. До ознайомлення з архівними документами допускали або чинних співробітників спецслужб, або перевірену агентуру органів державної безпеки. Одним із таких багаторічних авторів книг про радянську розвідку був Теодор Гладков, який тривалий час перебував в агентурній мережі держбезпеки під псевдонімом Овод. Автору цих рядків достеменно відомо про це з періоду служби у 2-му відділенні 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР. Здійснював з Оводом оперативний зв'язок у середині 1970-х років оперативний уповноважений цього підрозділу капітан Микола Нікандров.
Зарубіни
Автор публікації про Зою Зарубіну Микола Долгополов теж був для радянської (нинішньої російської) розвідки людиною не випадковою, а тому обізнаною. Згадуючи про "генетично увібраний досвід розвідниці", він мав на увазі сім'ю Зої Зарубіної.
Її батьком був відомий радянський розвідник генерал-майор Василь Михайлович Зарубін, який у різні роки очолював легальні й нелегальні резидентури в низці зарубіжних країн. Вітчимом Зарубіної був Наум Ісакович Ейтінгон – також генерал-майор радянської розвідки. Саме він керував операцією з ліквідації особистого ворога Йосипа Сталіна – Льва Троцького. Мачухою Зарубіної була Єлизавета Розенцвейг-Горська-Зарубіна – багаторічна працівниця радянської зовнішньої розвідки та (до його розстрілу в 1929 році) колишня кохана легендарного Якова Блюмкіна.
На цьому знімку 1950 року із сімейного архіву Зоя Зарубіна (праворуч) разом із вітчимом Наумом Ейтінгоном і мачухою Ольгою Наумовою. Фото: aif.ru
Зоя Зарубіна справді продовжила сімейну традицію і практично все своє життя тісно була пов'язаною з органами радянської держбезпеки. 10 років, до моменту арешту її вітчима Наума Ейтінгона, вона була офіцеркою МДБ, а після звільнення з офіційної служби багато років працювала в агентурному апараті КДБ СРСР.
У період роботи Зої Зарубіної в Московському інституті іноземних мов основним її агентурним завданням було виявлення здібних до мов студентів, які могли б становити інтерес для спецслужб Радянського Союзу. З огляду на все, серед цієї категорії людей й опинилася красуня Наталія Петрова, майбутня Бабек.
Радянські розвідувальні та контррозвідувальні підрозділи були вельми зацікавлені в молодих жінках, які володіли іноземними мовами і яких зручно було використовувати у вивченні іноземних громадян, що становили оперативний інтерес для органів КДБ. Із цієї групи агентів добирали дівчат, яких використовували в так званих медових пастках.
Алевтина Федотова і Жак Ширак
Одним із характерних прикладів такого використання агентури є вдало здійснене підведення агентки КДБ Алевтини Федотової, співробітниці московського представництва французької авіакомпанії Air France, до Жака Ширака в 1965 році – за часів його перебування радником президента Франції Жоржа Помпіду. Федотова супроводжувала Ширака під час його поїздки на поїзді з Москви в Ленінград (тепер Санкт-Петербург).
Під час поїздки Федотова вступила з Шираком в інтимний зв'язок, що КДБ планував використовувати для шантажу Ширака з метою одержання від нього політичної інформації. Здійсненню подальшого розроблення Ширака з боку КДБ заважала пильність офіцера безпеки французького посольства у СРСР, який супроводжував Ширака в тій поїздці і проінформував про інтимний контакт Ширака з Федотовою спецслужби Франції. Відомо про це стало завдяки французькому експерту у сфері спецслужб Філіппу Мадлену, який видав книгу "Таємниці таємних служб".
Практику використання "медових пасток" не забуто й сьогодні. "Співробітникам британського МЗС рекомендовано побоюватися "медових пасток" СЗР. "Нас увесь час попереджають: "Стережіться російських леді" – повідомив неназваний дипломат", – писала Sunday Times 9 березня 2015 року у статті "MI6 б'є на сполох щодо дій Росії, спрямованих на співробітників британських спецслужб".
Наталія Петрова
Робота моделі у зовнішньоторговельному об'єднанні "Союзпушнина" і публікації фотографій у каталогах, призначених для закордону, становили для КДБ СРСР широкі можливості з використання Наталії Петрової із власною метою. У своїх нечастих інтерв'ю Петрова-Бабек уміло уникала непростих запитань про своє життя, як і про життя рано померлого її чоловіка – Серуша Бабека.
Американський сайт RUNYweb.com опублікував у 2012 році фрагмент інтерв'ю Олексія Осипова з Наталією Петровою:
Висоцький був одним із найближчих друзів Бабека Серуша, іранця за походженням. А Наталія Петрова незадовго до знайомства співака з Бабеком стала Наталією Серуш – дружиною найвідомішого, найгостиннішого, найшикарнішого, найтаємничішого, найбагатшого чоловіка СРСР.
– Ви ніколи не захищали Бабека, коли після його смерті стали говорити про його ймовірні зв'язки із КДБ.
– Що стосується суперечок, то є ті, у яких не те що вигравати не варто, у них брати участь не варто через те, що ці суперечки нікому не потрібні. Кому й що доводити. У Бабека було своє життя, про яке я чи то не мала уявлення, чи то про яке не хотіла мати уявлення. Так, складно уявити іноземця його рівня на той час як персони нон ґрата у СРСР без контактів із відповідними органами. Але чи були в мого чоловіка такі контакти, до якої міри – я не знаю. Це його життя, він сам вирішував і платив за свої рішення ту чи іншу ціну. Навряд чи просто так усі шепотіли йому у спину в тому ж московському ресторані "Національ": "Пан номер один прийшов". Напевно, такому титулу відповідала якась ціна. Повторюся – напевно, оскільки точно не знаю нічого. Та якби й знала – навряд чи стала б виправдовуватися зараз за Бабека, навряд чи стала б що-небудь доводити чи спростовувати. Перед ким виправдовуватися? Та й що кому доводити, якщо мало не кожна друга радянська людина стукала в органи, співпрацювала з ними вільно або мимоволі, потрапляла в цю павутину. Та й скільки вже часу минуло.
Мене особисто ніхто ні до якої співпраці не примушував, жодних поступок не вимагав, оскільки персона я – малопомітна, метелик, червоненька квіточка. Висоцький – так, інша річ. Йому доводилося битися за кожен дозвіл на виїзд за кордон, як пише в мемуарах Марина Владі. От його примушували битися, можливо, якраз у розрахунку на те, щоб у чомусь іншому він ішов на поступки. Лише одного разу виявили ініціативу [наші] доблесні органи, зупинивши на перехресті мою машину після того, як я у валютній "Берізці" купила на долари кілька книг Мандельштама. Новому поколінню не зрозуміти, напевно, але на ті часи радянським громадянам і валюту було заборонено мати, і певні книги читати. Мене привезли в тепер уже знесений готель "Інтурист" на вулиці Горького, перевірили документи й відпустили.
– Друзі Бабека були і залишаються вашими друзями?
– Лічені одиниці.
Наведена цитата – приклад того, що Наталія Петрова – особистість непроста, хоча й називає себе "малопомітним метеликом, червоненькою квіточкою". До речі, метелик у своєму житті проходить чотири стадії: яйце, гусениця, лялечка і доросла особина. І всі, зауважте, мають різний вигляд. А в казці про червоненьку квіточку, автором якої був російський письменник Сергій Аксаков, описано історію красуні і чудовиська. Силою кохання красуня, яка стала володаркою червоненької квіточки, перетворила чудовисько на красеня-принца.
Усвідомлення того, що необхідно постійно бути напоготові, не сказати зайвого, говорити езопівською мовою – це все похідне від агентурного минулого. Навряд чи будь-яка людина з тих, хто жив у СРСР, могла сказати: "Кожен другий стукав в органи". Агентура дійсно була. Автору цих рядків, який протягом 19 років був співробітником центрального апарату КДБ СРСР, було б верхом цинізму це заперечувати. Але щодо "кожного другого" Петрова свідомо перебільшувала.
Наталія Петрова і Серуш Бабек. Фото: tvc.ru
Петрова, працюючи у зовнішньоторговельному об'єднанні "Союзпушнина", не могла не знати, що її діяльність під контролем органів держбезпеки. Як правило, у кадровому апараті таких організацій і в їхніх перших відділах, через які здійснювали таємне листування, працювали відставники із КДБ, пильно стежили за дотриманням установлених правил. Під час контактів з іноземцями потрібен офіційний звіт. Позаслужбові зв'язки з іноземцями суворо карали звільненням і внесенням відповідної інформації в дані держбезпеки.
Окрім того, кожну зовнішньоторговельну організацію офіційно курирував офіцер одного з підрозділів держбезпеки, який за необхідності проводив вибіркові бесіди з персоналом та вербував серед них агентуру для підтримки контррозвідувального режиму в організації. Знання цього боку діяльності КДБ і стало підставою для заяви Наталії Петрової, що "кожна друга радянська людина стукала в органи".
У зазначеному інтерв'ю вона також наголосила, що укладення нею шлюбу з іноземцем "давало їй право безперешкодного виїзду за кордон". Подивимося, як насправді було з виїздом за кордон за радянських часів.
Попередню частину опубліковано 18 грудня. Наступна вийде 1 січня 2020 року.
