+10 Київ
Після армії я сказав, що їду у Дніпро і буду розкривати вбивства. У мене така мрія була, навіяна братами Вайнерами
– Геннадію Владиславовичу, добрий день.
– Добрий.
– Сьогодні в мене перше інтерв'ю з вами, у вас – узагалі перше телевізійне інтерв'ю. Ви абсолютно непублічна людина.
– Так.
– Великі гроші не люблять публічності. Ви мільярдер. Мільярдери дуже нечасто погоджуються на телевізійні зустрічі. Ви народилися у Дніпропетровську, закінчили Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут. Я вас як колега колегу розумію. Я закінчив Київський будівельний інститут.
– Ви працювали будівельником?
– Слава богу, ні.
– Я теж.
– Який ви факультет закінчили?
– Теплогазопостачання й вентиляції.
– Я – промислове та цивільне будівництво. І ви закінчили ще Національний юридичний університет.
– Так, правознавство.
– І пішли працювати в радянську міліцію.
– Так.
– Чим ви там займалися?
– З історії, як я туди потрапив. Я після інституту служив офіцером на Далекому Сході. Ну і мене сватали у КДБ армійське...
– ГРУ.
– Так. Я сказав, що їду у Дніпро і буду розкривати вбивства. У мене така мрія була, навіяна братами Вайнерами. "Ера милосердя".
– "Чорна кішка".
– "Чорна кішка", так. Після армії зайшов до начальника УВС Сидоренка, про себе розповів. Сказав, чим хочу і мрію займатися.
– Тобто це мрія була?
– Так. Це реально було так. І він каже: "Ти йди поки, влаштовуйся на роботу". А перевіряли тоді дуже довго. Це зараз прийшов, побачив – і вже в поліції, міліції.
– Міністром зараз так можна стати.
– Так, можливо. Дев'ять місяців була перевірка. І запросили мене.
– Дев'ять місяців?
– Дев'ять. Я вийшов з УВС на проспект Карла Маркса, там вивіска "Трестднепрсантехмонтаж". Заходжу туди. Чимось же треба займатися, треба гроші заробляти (я вже був сімейним). Зайшов до начальника відділу кадрів, а біля нього сидить директор профтехучилища. Каже: "Давай до нас. Зарплата гарна, робота з людьми..." Я думаю: "Що я буду шукати? Піду". І пропрацював майстром профтехучилища дев'ять місяців.
– Ви хотіли піти в міліцію. У вас, наскільки я знаю, було загострене почуття справедливості.
– Так.
– Ви навіть заступалися за молодших школярів, коли їх ображали студенти зварювального технікуму, розташованого поруч.
– Хлопці з початкових класів підійшли до мене (я вже був у 10 класі), кажуть, що в них є проблеми: "Нас ображають". Я сказав, що проблем у вас більше не буде. Студенти зварювального технікуму (їхній гуртожиток був навпроти) забирали в них гроші. Батьки дадуть 50 копійок на сніданок, а вони молока вип'ють, а 20 копійок залишають на кіно, на морозиво. І в них забирали. Якось на санчатах катаємося біля школи, я кажу: "О, зварювальники. Треба пояснити людям, що так робити не можна". І так по-хуліганськи, по-вуличному, пояснили їм. Потім за деякий час прийшло студентів осіб 30 до школи... Вивалило пів школи. Сам на сам розібралися, і більше ніхто не ходив. Вони не перетинали вулиці.
– Тобто ви трошки хуліганом були, так?
– Так.
– Вуличну мову добре розуміли.
– Із Кривого Рогу залишилося.
– Одна з найгучніших ваших справ – справа про фальшиві монети. Коли робили нібито золоті монети... Не нібито золоті, але нібито старовинні: 25 рублів.
– Так.
– Що це за справа?
– Ну, від агента отримали... Ми ж можемо говорити, як воно було.
– Звичайно.
– Раніше наказ був 0030: слово "агент" не можна було говорити. Зараз це...
– Добровільний помічник.
– Добровільний помічник, так. Від агента надійшла інформація про те, що на валютному ринку занадто багато імперіалу – 25-рублева монета. Такого бути не може – це була нумізматична цінність, оскільки монета просто в золоті.
– Агент нумізматом, напевно, був.
– Так.
– Підривало його ринок.
– Так. Ну і пішло розроблення. Пішли агенти ще додатково. Почали давати через агентуру замовлення на імперіал. І нам запропонували одразу три імперіали з різних боків. Закупили імперіал. Тоді це було чи то $2500, чи то $4000. Я вже не пам'ятаю.
– Карбованців, мабуть. Доларів ще не було.
– Доларів.
– Уже доларів?
– Доларів. І треба було десь знаходити гроші. У касі ніхто грошей не дасть таких.
– Звичайно.
– Довелося звертатися до добровільних помічників, позичати в них гроші. А потім ще треба було продати його. Тобто, крім розкриття злочинів, трошки займалися й порушеннями. А по-іншому ніяк не можливо. Вийшли на людину, яка з Росії отримувала промислове золото. Дуже професійно працювала і робила цю монету. Робила [монети] і королю Швеції начебто. Я вже точно не пам'ятаю. Відомий був працівник культури, можна сказати. Перша судимість у нього була за те, що він у ресторані розплатився купюрою 25 руб., яку намалював протягом 10 хвилин.
– Красень.
– Дуже талановита людина, так.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Посадили?
– Так. Він паралельно зайнявся й виготовленням фальшивих шведських крон.
– І жив у Дніпрі?
– Жив у Дніпрі. У нього верстати стояли в інститутах, вишах. На них він ставив свої матриці, вирізав. Його імперіал стояв руба... Тобто валютники, щоб визначити справжність монети, ставили його руба...
– Надовго він поїхав у місця не такі далекі?
– Так вийшло, що ненадовго. Писали, що його помилував Кучма. Він був талановитим, він виконував гарну роботу. І я думаю, що...
– Згодився.
– Він і потім виконував роботу. Але вже не порушував закону.
Із міліції я пішов, тому що надійшла пропозиція, від якої неможливо було відмовитися. Її зробили Тимошенко й Пінчук
– Скажіть, будь ласка: працюючи в радянській міліції, ви брали хабарі? Чесно.
– Ні. І це стало причиною того, що я пішов із міліції трохи раніше, оскільки була пропозиція щодо зарплати, від якої неможливо було відмовитися.
– Велика?
– $4 тис. на місяць.
– Хто запропонував?
– Юлія Володимирівна. Юлія Володимирівна разом із Пінчуком. Вони тоді разом працювали.
– Ух, як цікаво... Юлія Володимирівна працювала з Пінчуком.
– Так. Я надавав послуги з безпеки обом.
– Зараз ми до цього повернемося. Я знаю, що в радянські часи, коли ви працювали в міліції, ви поїхали як один із найкращих співробітників до Грузії...
– Я був тоді у ВБРСВ. Я йшов у карний розшук, а потрапив у ВБРСВ. За дев'ять місяців після того, як мене перевірили, начальник УВС сказав: "Підеш працювати з економікою. Ми тебе вивчили добре". І я пропрацював тривалий час з економічними злочинами. І ніхто ні копійки Геннадієві Владиславовичу не зміг дати в цей час.
– А що у Грузії було? Вам же запропонували багато.
– Щодо кількісного складу не говорили, скільки буде, але натякали на те, що це потрібно зробити. І це буде краще для мене і для Грузії. І коли я був там, я був шокований, як Саакашвілі зміг побороти корупцію в такій корумпованій державі.
– Там уже в радянські часи було гарненько корумповано, правда?
– Там отримував зарплату тільки один начальник УВС. Усі приносили, зносили. І вони навіть не приховували цього, коли я був у відрядженні.
– Ледве втекли звідти чи нормально поїхали?
– Ледве втік.
– Ось так.
– Так. Вони дуже не хотіли, щоб справу розслідували. Один опер розшуку, грузин, перейнявся. Не можна сказати, що ми його підвербували, але потоваришували з ним добре. І він нам дав можливість виконати роботу до кінця й вивіз нас в аеропорт Тбілісі.
– Могло закінчитися погано?
– Не думаю, ми були напоготові. Хоча натяки були.
– Наприкінці 80-х у Радянському Союзі визнали нарешті, що є організована злочинність. І я пам'ятаю, що було сигналом до цього: стаття полковника Гурова в "Литературной газете". Вона мала назву "Лев стрибнув".
– Так.
– До цього про організовану злочинність ніхто не говорив. Після цього почали з'являтися управління, відділи з боротьби з організованою злочинністю.
– Вони мали назву "шосте управління".
– Ви стали співробітником відділу з боротьби з організованою злочинністю.
– Так. Керівником у Дніпропетровську.
– Як тоді йшли справи у Дніпропетровську з організованою злочинністю? Який це рік?
– Це було в 91-му.
– Тобто ще Радянський Союз.
– Так, так.
– Процвітав рекет?
– Як у всій країні. Скрізь були спортсмени, хлопці сміливі, відчайдушні, які хотіли жити добре. Студенти зварювального технікуму по 20 копійок брали, а ці були серйознішими.
– Ви знали всіх?
– Безумовно. Усе місто знав.
– Агентура у вас була впроваджена в банди?
– Це було складно, але це було. Це радше довірені особи, ніж агентура. Тому що вони не брали таких людей... Вони відчували. І суперники були гідні.
– Керівники управлінь із боротьби з організованою злочинністю України та Києва говорили мені, що зазвичай усі авторитети і злодії в законі були агентами або міліції, або КДБ, а потім СБУ.
– Якщо вони вербувалися, то вербувалися тільки з однією метою: щоб у них усе було гаразд.
– Але вербувалися.
– Звичайно.
– Вам легко працювалося з організованою злочинністю чи ні?
– У мене дуже добре виходило. У мене й агенти завжди були гарними, і довіра до них, і навпаки. Тому що я хабарів не брав. Я був справедливим і не брав грошей.
– Була суто чоловіча повага?
– Так. Деякі досі вітають мене з днем народження.
– Вони вже, напевно, поважні люди?
– За віком, так.
– Бували моменти під час зустрічей із бандитами, коли холодок у грудях був?
– Безумовно, були. Але я вам скажу: будучи молодим опером і виїжджаючи на сімейні [сварки], холодок був більшим, ніж в організованій злочинності.
– Ось так.
– Так.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– А що на сімейних було?
– Кожен опер виїжджав, чергував по району й території. Ця робота полягала в тому, що потрібно їхати на будь-який скоюваний злочин, зібрати матеріали. Виїхав о дев’ятій ранку на крадіжку і закінчував о 10 годині вечора: то розбій, то грабіж, то хуліганка серйозна. Повертаюся якось увечері, черговий по рації каже: "Ти де?" – "Я там і там". Каже: "Заїдь на сімейну". Ми не любили сімейної – це складна тема. Це робота дільничного. Але черговий каже: "Заїдь. Там щось не дуже гарне, а дільничний зовсім в іншому місці". Довелося заїхати. Це один із випадків, що холодок був значний.
– Що там було?
– Зброї я не взяв. Ну, заходжу на перший поверх (потрібна квартира була на п'ятому), на першому двері відчиняють: "Ну нарешті міліція приїхала". І зачиняють двері. На другому поверсі: "Ну нарешті все гаразд". І так на всіх поверхах. Підходжу до дверей, дзвоню: відчиняє мужик 1,90 – 1,95 метра.
– Із сокирою?
– Із сокирою.
– Класика жанру.
– У трусах, із сокирою і дружина у крові. "Ну що? – каже. – Мусор, заходь. Зараз я тобі розповім, як треба поводитися в моєму домі". От і ситуація. Я без зброї. Але я ж не поїду... Що я скажу? "Там мужик із сокирою стояв – я поїхав"?! Треба було якось виходити зі становища.
– І...
– Ну, знову ж таки, трошки допомогли вулиця і спорт. Раптовий удар у пах... Після цього він спокійно, спокійнесенько поїхав у райвідділок.
У мене була розмова з Тимошенко, коли вони з Пінчуком розходилися. Я сказав: "Юліє Володимирівно, ви розійшлися сьогодні з Пінчуком. Завтра ви вирішите піти в політику..." Про це ще ніхто не думав, а я відчував – і попросив бонус. І цей бонус ми запустили в бізнес
– Коли працювали у відділі з боротьби з організованою злочинністю, життям ризикувати доводилося?
– Особливо ні. Усе має бути прораховано. Плани писали, затверджували їх – без цього жоден захід не відбувався.
– Ви говорили про Юлію Тимошенко. У 1995–1997 роках ви очолювали службу безпеки "Єдиних енергетичних систем України". Важко було?
– Так. Потрібно було створити з нуля службу безпеки. І я вважаю (багато хто це визнавав), що служба безпеки була найкращою в Україні.
– Туди входили фахівці і КДБ, напевно, і СБУ.
– Так, КДБ.
– І міліції.
– І міліції.
– Скільки людей було? Сьогодні можна про це говорити чи ні?
– Я думаю, не обов'язково. Значна кількість людей була. І працювали не тільки щодо її фізичної охорони. Але ми починали, коли Тимошенко працювала...
– Із Пінчуком.
– Так.
– Пінчук потім відійшов.
– Вони розійшлися. Але в мене була розмова з Віктором Михайловичем. Він хотів, щоб я залишився у нього. Але я вирішив працювати з Юлією Володимирівною.
– Ви обрали дівчину.
– Так. Я як відчував. $4 тис. було мало, тому треба було користуватися моментом.
– Вона платила більше, уже коли залишилася сама?
– У мене з нею розмова була, коли вони з Пінчуком розходилися. Я сказав: "Юліє Володимирівно, ви розійшлися сьогодні з Пінчуком. Завтра ви вирішите піти в політику..." Про це ще ніхто не думав, а я відчував. І попросив бонус. І цей бонус ми запустили в бізнес.
– Великий бонус?
– Суттєвий. Змогли купити м'ясне обладнання. І з нього, у принципі, пішли нормальні заробітки для купівлі магазинів.
– Павло Іванович Лазаренко теж мав стосунок до ЄЕСУ тоді. Правильно?
– Стосунок він до всіх мав. Не тільки до ЄЕСУ.
– Так, це правда. Ви спілкувалися з ним тоді?
– Так.
– Цікава людина?
– Дуже сильна людина. За мить ухвалював рішення... Але жадібний...
– Юлія Володимирівна не жадібна?
– Ні.
– Лазаренка називають одним із найкращих прем'єр-міністрів України. Це відповідає дійсності?
– Для мене він був монстр. Я ж його бачив зі сторони.
– Трагічна доля в Лазаренка, так?
– Безумовно.
– Вам шкода його чи ні?
– Я думаю, це заслужено.
– Ось зараз Павло Іванович вас дивиться. Що б ви йому передали через океан?
– Треба подумати. Ви різко запитання ставите... Якщо Павло Іванович це бачить... Я шкодую, звісно, що так його доля склалася. Бо він реально міг би бути сильним державним діячем. Але жадібність...
– Фраєра згубила.
– А жадібність породжує бідність.
– Юлія Володимирівна теж талановита?
– Безумовно, талановита людина. Лідер. Можливо, ця риса і губить її. У тому сенсі, що вона має бути тільки першою. Державний предмет вона знає найкраще у країні, я думаю, але її сильні риси захоплюють реалії.
– Як керівнику служби охорони вам доводилося запобігати замаху на вбивство Юлії Тимошенко?
– Ні.
– Але погрози були?
– Так.
– Ситуації, коли була небезпека, траплялися?
– Я завжди був поруч.
– Сьогодні ви стежите за нею?
– Так.
– Спілкуєтеся?
– Дуже рідко. Але я завжди з'являвся, коли їй було важко. Коли вона сиділа в тюрмі, я був поруч із її сім'єю.
– Ось так.
– Але потім знову зникав. Бо знав, що бізнес має бути в тиші.
– Ви – співвласник "АТБ-Маркету": найбільшої української компанії, яка спеціалізується на роздрібній торгівлі. Із чого ви починали? Кажуть, що ви починали з трьох ларьків чи з трьох гастрономів. Це правда?
– У великого власника борделів запитали: "Із чого ви починали?" Він каже: "Починали ми просто: я, дружина і теща". У мене була кав'ярня, друзі, які були націлені на те, щоб жити краще. І з’явилася нагода... Я вважаю, що випадок відіграє велику роль у долі людини. На бонус, який я отримав у Юлії Володимирівни, ми побудували м'ясокомбінат і добре заробляли.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Це який рік? Ви пам'ятаєте?
– 95-й. І хотілося б відзначити тих людей, із ким я починав: це Єрмаков і Карачун. Без Єрмакова не вийшло б зробити виробництво, а без Карачуна я б нічого не реалізував – він завжди продавав дорожче, а купував дешевше. Це купець із великої літери.
– Тобто вас було троє. І троє, що цікаво, за стільки років і залишилося.
– Нас було четверо. Але потім так вийшло, що четвертий пішов.
– У вас гарні стосунки?
– Дуже гарні.
– Ніколи не було ситуацій, у яких ви один одному не довіряли чи хотіли розійтися?
– Ні, таких ситуацій не було. На світанні нашого бізнесу я розділив частки порівну... Іноді буває дуже складно. Але я вважаю, що це і привело до таких результатів, які в нас є.
– У 98-му році ви впровадили в АТБ систему самообслуговування...
– Важко пригадати. Спочатку були гастрономи, а потім... Цим більше займався Карачун.
– Люди приходили і самі брали продукти, так?
– Ну, а як зараз? Зараз же заходиш у магазин, усе береш, а на виході каса. Таке саме самообслуговування.
У Луганську і Донецьку ми втратили 152 магазини і розподільний центр. Шикарний був розподільний центр...
– Сьогодні у вас найпотужніша мережа. Магазини мережі АТБ працюють у форматі дискаунтер. Що це означає?
– Починали ми з того, що робили жорсткий дискаунтер, як "Лідл". Але в нас це не пішло. І ми зробили м'якше. Тобто дискаунтер – це якомога менший асортимент для того, щоб людина вибирала найдешевше. Але реалії життя показали, що в Україні потрібно робити м'який дискаунтер. Але цим [займалися мої партнери]. Я ніколи не заглиблювався в те, як покласти товар, за якою ціною його брати...
– Скажіть, будь ласка: скільки загалом сьогодні у вашій мережі магазинів?
– 1077. З урахуванням того, що в Луганську і Донецьку ми втратили 152 магазини і розподільний центр. Шикарний був розподільний центр...
– Скільки людей працює?
– Понад 60 тис. Зарплату платимо чітко, вчасно. Середня зарплата в нас – десь 14 тис.
– Ви рахували, скільки українців щодня роблять закупівлі в мережі АТБ?
– Наразі приблизно 4 млн на день.
– Який товарообіг у вас за минулий рік?
– 128 млрд.
– Скільки ви заплатили податків?
– Трохи менше ніж 13 млрд.
– Кого можна порівняти з вами за податками?
– Мені це нецікаво.
– Правда, що ви входите у трійку найбільших платників податків України?
– Я знаю чітко, що ми – перші серед тих компаній, які було створено з нуля й самими.
– Скільки коштує сьогодні відкрити магазин?
– Це залежить від багатьох чинників: місто, місцерозташування... У середньому – $1,5 – 2 млн.
– Ви викуповуєте одразу?
– Ні.
– Орендуєте?
– Орендуємо. У власності в нас приблизно 900 магазинів. Без кредитів, без боргів. Компанія чиста.
– Ви відчуваєте гордість за те, що ви зробили?
– Так.
– Відчуваєте, що ви корисна людина для суспільства і держави?
– Безумовно. І якщо ми 20–25% нарощуємо щороку за всіма показниками, це, звісно, для нас велика гордість. І ми раді, що займаємося цим і в нас виходить. Ми інвестували цього року більше ніж $200 млн.
– У Криму й на окупованій частині Донбасу у вас багато залишилося магазинів?
– 152. Із Криму ми вчасно красиво втекли. Віддали [майно] за безцінь, але віддали. Бо розуміли, що роботи не буде й, у принципі, працювати не годиться.
– А на Донбасі навіть продати не вдалося, так?
– Там забрали. Контингент, із яким я колись зустрічався... Було запрошення від Захарченка, що, мовляв, якщо я приїду, у мене все буде гаразд.
– Якщо ви туди приїдете?
– Якщо я приїду з ним поговорити. Мені не було страшно... Я не поїхав, бо вважав неправильним працювати там.
– І тоді все відібрали?
– За тиждень – два мені надіслали наказ про "націоналізацію" магазинів.
– Хто володіє ними?
– Чи то дружина, чи то коханка Захарченка.
– Я, наприклад, не вірю, що Донбас протягом найближчих 5–10 років знову стане українським. Можливо, і ніколи не стане. Уявімо, що все складеться нормально. Як ви вирішуватимете цю ситуацію?
– У правовому полі, юридично. Це ж наші магазини. І ми впевнені, що так буде. Навіть якщо вони працюють, добре: хоч стежать за ними трохи, щоб стіни не лускалися й вікна не били.
– Коли втратили магазини, додалося сивого волосся?
– Дуже шкода було. Можна уявити, яка це сума. 152 магазини з товаром... Це дуже значна сума – приблизно $300 млн.
– $300 млн витягли з кишені...
– Ну, не витягли з кишені... Те, що в кишені лежить, не працює, а магазини давали великі прибутки. І регіон був непоганий у плані товарообігу.
– Ви сподіваєтеся якось це повернути?
– Сподіваємося... Я впевнений, що і Донецьк, і Луганськ повернуться в Україну.
– Коли людина багата, тим паче, коли вона – мільярдер, у неї зазвичай дуже багато друзів. Усі дуже хочуть із нею дружити. А вороги у вас є?
– Якість людини визначають кількістю ворогів. Вони, напевно, є. Недоброзичливці.
– Вас це бентежить чи ні?
– У мене завжди так було.
Люди від Януковича пропонували мені продати бізнес. Не знаю, знав Янукович про це чи ні, але вони були в його оточенні. Після цього доводилося посилювати охорону
– Були люди, які приходили і говорили: "Щось ти дуже багатий. Не хочеш поділитися?"
– Поділитися – ні. Але продати пропонували.
– За безцінь?
– Ціни не обговорювали. Дивилися в очі й говорили: "Не хотіли б продати компанію?"
– І ви відмовлялися?
– Безумовно.
– Після цього посилювати охорону доводилося?
– Так.
– Це було за влади Віктора Януковича?
– Так.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Пропозиція йшла від його найближчого кола?
– Вони входили в його оточення. Не знаю, знав він про це чи ні. Важко сказати. Але вони були в його оточенні.
– Скільки зараз коштує АТБ?
– У принципі, порахувати нескладно. Товарообіг – 127 млрд, 900 магазинів по $1,5–2 млн... Виходить дуже велика сума.
– Як це: почуватися багатою людиною? Ви від цього стали іншим?
– Про це треба запитати не в мене, а в моїх близьких. Я думаю, ні. Коли мені було 60 років, то за найближчим столом сиділи хлопці, із якими я вчився в інституті. Потім вони мені говорили: "Генчику, ти яким був, таким і лишився". Ось це, я думаю, характеризує людину.
– Свій перший мільйон доларів ви пам'ятаєте?
– Ні.
– Ви не говорили собі: "Усе, у мене є мільйон доларів"?
– Знаєте, ні.
– Не було коли?
– Так. Ми дуже довго ділили й у сім'ю несли по $3–4 тис., а все інше вкладали в розвиток бізнесу. Було дуже важко працювати й не відчувати тієї свободи, яка могла б бути.
– Мільярдери бувають різні. І поводяться вони по-різному. Ваше мильярдерство в чому виявляється?
– Більше свободи, більше рішень питань, куди, як і з ким.
– Розумієте, що ви серйозна людина?
– Знаєте, якось не думаю про це. Я яким був, таким і залишився. І якщо я не брав грошей, коли був у правоохоронних органах, то помінятися не можу.
– Вам доводиться спілкуватися з іншими мільярдерами?
– Безумовно.
– Як вони поводяться під час зустрічей?
– По-різному. Є ті, хто вихваляється... Є такі самі, як і ми: звичайні.
– Ви цікавитеся політикою?
– Безумовно. Але в політиці не можна бути. У Губермана є щодо цього такі слова: "Є в кожній моральній системі ідея, спільна для всіх: не можна і з тими, і з тими, не зраджуючи тих і тих..." То якщо пішов крен у політику, ти маєш залишатися там. Бізнес має бути поза політикою.
– Проти вас персонально ввели російські санкції. Чому?
– Важко сказати. Я туди не телефонував, мене звідти не попереджали, нічого не говорили.
Пишуть, що я людина Авакова чи Луценка? Арсена Авакова я взагалі не знаю. Із Луценком ми знайомі тому, що стосовно мене та моєї сім'ї були протиправні дії й мені хотілося це припинити. Але тих злочинів досі не розкрили
– Просто ввели.
– Ввели – і все. Я думаю, вони запровадили санкції проти всіх, хто чогось вартий в Україні.
– В інтернеті пишуть, що у вас особливі зв'язки з Юрієм Луценком і Арсеном Аваковим, пишуть, що ви мало не їхня людина. Це так чи ні?
– Арсена Авакова я взагалі не знаю. Із Юрієм Луценком ми знайомі. А знайомі тому, що стосовно мене та моєї сім'ї були протиправні дії. І мені хотілося це припинити. Але тих злочинів, які було скоєно щодо мене і моєї сім'ї, досі не розкрили.
– Із Віктором Федоровичем Януковичем вам доводилося спілкуватися?
– Ніколи. Хоча деякі засоби масової інформації писали, що я мало не дітей із ним їв на сніданок. Я взагалі не зустрічався.
– Із Порошенком спілкувалися?
– Так.
– Цікаве спілкування було?
– Будь-яка особа, що досягла таких висот, цікава.
– Він у вас гроші просив?
– Ні.
– Просив допомогти?
– Просив допомогти у 2014 році на виборах.
– У який спосіб?
– [В АТБ] покупців багато. На той момент – приблизно 3 млн на день. Я сказав: "Якщо ви побудуєте такий бізнес, як ми з вами побудували, то, у принципі, я б дуже хотів, щоб ви були президентом". Він сказав: "Я зроблю таку країну".
– І зробив.
– Ну... так вийшло...
– Він запропонував вам якусь винагороду за те, що ви допомагали на виборах?
– Він запитав: "Що б ти хотів?" Я йому ще раз сказав: "Мені потрібно, щоб країна була, як наш бізнес". Ніщо так не допомагає капіталізації, як жити в демократичній країні...
– Вам Порошенко хоч телефон залишив?
– Залишив. Я ним скористався один раз, 25 травня 2014 року написав: "Ми все зробили, щоб ви стали президентом". Більше телефоном я не користувався.
– Із Володимиром Зеленським вам доводилося спілкуватися?
– Так, зустрічався з ним в Америці в жовтні чи вересні 2019 року.
– Цікава зустріч була?
– Так. Я бачив очі людини, яка хоче зробити добре. І думаю, що він чесна людина.
– А вийде в нього зробити добре?
– Залежить від оточення.
– Що вам досвід підказує? Вийде чи ні?
– У них немає досвіду. Але треба робити так, щоб вийшло. Його оточення має допомагати, давати правильні поради. А він має аналізувати, хто каже правильно, а хто – ні, яким шляхом піти. Йому дуже складно. Війна, країна в такому економічному становищі... Я б не погодився.
– Але він людина чесна.
– Наскільки я розбираюся в людях, він – чесний.
– Із приходом Володимира Зеленського бізнес-клімат в Україні покращився, на вашу думку?
– У принципі, із часів Ющенка намітилася тенденція, що бізнесу стало легше. Але зараз узагалі ніхто не перевіряє, ніхто не заходить, не телефонує...
– Азарова немає – ніхто не перевіряє.
– Так. Тоді перевіряли частіше. Зараз цього взагалі не існує. І я вважаю, що для розвитку країни держчиновник має розуміти, що він – для бізнесмена, а не бізнесмен – для нього. І тоді буде все гаразд. Бізнес витягне все, тільки потрібно створити умови.
– І саморегуляцію?
– Так. Не повинні тримати бізнесмени грошенята десь там, в офшорах. Зрозуміло, що люди страхувалися... Але треба створити умови, щоб люди не купували нерухомість [за кордоном]. Ось у мене є нерухомість в Америці. Я зараз її продаю для того, щоб розвивати той напрям, яким я зараз займаюся.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Тобто сьогодні держава не перешкоджає розвитку бізнесу. Ми можемо це констатувати?
– Бізнес цього не відчуває.
– Можна домовитися сьогодні про однакові умови для всіх?
– Безумовно.
– А від кого це залежить?
– Від уряду, від правоохоронних органів. Але я на собі не відчуваю. І я не чув, що комусь роблять погано. Можливо, я спілкуюся з тими, у кого все добре...
Нас називали сепаратистами, хотіли націоналізувати компанію. Але ми в цей час тихенько допомагали нашим людям, які перебувають на окупованих територіях. І військовим
– Які, на вашу думку, сьогодні перспективи української економіки?
– Дуже великі. Україна – за потенціалом дуже багата країна. Несправедливо ми посідаємо передостаннє місце у Європі. Дуже несправедливо. Після того як розвалився Радянський Союз, на моє глибоке переконання, це була найперспективніша територія СНД. Як так вийшло – це запитання до тих, хто керував країною.
– Сьогодні ми бачимо, що люди стають біднішими, але ви кажете, що перспективи є. Усе-таки є?
– Є. Потрібно піднімати промисловість, потрібно вкладати гроші в ті можливості, які є у країні. Ми придбали родовище на аукціоні. Моя мрія – це будувати ядерні реактори на Україні.
– Невеликі?
– Малі реактори, так. Це "Холтек", "Ньюскейл". Окрім "Ньюскейл", є ще одна компанія в Америці, яка одержала ліцензію на будівництво малих реакторів. Тому "Холтеку" будуть конкуренти. Будемо спілкуватися з ними.
– Ви з Іллею Пономарьовим разом дієте?
– У цьому напрямі – ні.
– Він теж в енергетику вкладає.
– Так. Це фонд. [Ми] трішки поклали туди. Але Іллю Пономарьова я вважаю порядною і дуже професійною людиною, я повністю довіряю тим речам, якими він займається. Я поклав гроші, повіривши йому.
– Тобто за енергетикою в Україні майбутнє?
– Велике майбутнє. У нас є все для того, щоб ми були незалежними енергетично: газ і нафта.
– І можна не купувати в Росії.
– Я пам'ятаю, що Шебелинка повністю закривала Україну, Ленінград і Москву. Але в мене є інформація, що було таємне засідання ЦК у Москві, щоб у геологічному форматі Україну не розвивати.
Коли ми купили родовище берилію в Житомирській області, його було засекречено. Засекречено ще за часів Радянського Союзу. Ми знайшли працівників і науковців, які відкривали ці родовища, знаходили запаси. То вони пошепки з нами розмовляють досі. Олександр Настенко познайомив мене з академіком Галицьким. У мене все перевернулося після знайомства з ним. Це був провідний геолог у Радянському Союзі. Він відкривав родовище берилію. І він сказав: "Друзі, зробіть те, що ми знаходили. Зробіть так. Тому що в мене не вийшло. Було все закрито, засекречено". І ми пішли шляхом, який він нам порадив. Донедавна всі займалися тільки вуглеводнями. І коли Буткевич, Якименко і Настенко зайнялися ураном, а потім і рідкоземельними металами, усі різко побігли.
– Берилій, цирконій, титан?
– Так. І графіт.
– Уранові родовища.
– Й уранові родовища.
– Серйозна справа?
– Дуже. ЗМІ пишуть, що ми в чиємусь оточенні... Але дозвіл на розвідку родовища урану ми одержували три роки. Зараз я вкладаю гроші в розвідку...
– Це може принести більше грошей, ніж АТБ?
– Набагато більше.
– Тобто це той випадок, коли мільярди зроблять десятки мільярдів?
– І зроблять дуже багато робочих місць. Ми заплатимо податки й працюватимемо на експорт. А ми ж знаємо, що торговий баланс має бути позитивним. Поки він негативний. Думаю, після того, як ми побудуємо фабрики з видобування... Я і мої партнери вважаємо, що не можна добувати й бути сировинним придатком у розвинених країн, треба робити додану вартість, треба переробляти тут і створювати продукт, який матиме більшу додану вартість.
– Де ці родовища? Житомирська область?
– Кіровоградська та Житомирська переважно.
– А люди так бідно живуть...
– Люди трішки недостатньо розуміють. Коли розмова йде про промисловість, люди сприймають це дуже погано, з екологічних питань. У нас пріоритет: ми робитимемо так, щоб екологія не страждала. Ми купуватимемо нове обладнання, ми працюватимемо з інвесторами. Якщо берилій, то тільки з американцями. Це ексклюзивний рідкоземельний метал. Із ним за технологіями працює чотири країни у світі: Сполучені Штати Америки здебільшого, а також Росія, Китай і Казахстан. Сплави з берилієм – це суперсплави, легкі й міцні.
– Ви ж не професіонал, здавалося б, у цих речах. Ви стали професіоналом?
– Я й зараз не професіонал у цій справі.
– Ви вивчали питання?
– Так, безумовно. Але я вважаю, що старший тренер має знайти людину, яка б це правильно розуміла і робила. У мене партнери на цьому добре розуміються. І хлопці вчаться. Більше, ніж я.
– Виявилося, що Україна має таблицю Менделєєва...
– Величезні поклади! Потрібно виходити на аукціони тим людям, які пристойно заробляють.
– Один бурштин скільки дає...
– Бурштин – це така дрібниця проти того, що в нас є...
– Дрібниця?
– Дрібниця. У нас є все: і золото, і рідкоземельні метали. Графіт – це взагалі мінерал майбутнього, я вважаю. Із нього роблять графен. Ну а графен – це щось. Я на цьому ґрунті познайомився з одним видатним юнаком – Максом Поляковим. Я один раз із ним поговорив – і був шокований. Він особливо поки не відомий в Україні.
– Науковець?
– Так. Він створив IT-компанію, яку дуже дорого продав в Америці, і зараз будує ракети. І йому потрібен графіт, графен. Думаю, мені буде дуже цікаво мати такого... ну, не партнера, товариша.
– Разюче. Наша земля народжує таланти, тільки живемо погано... Таланти є, але вони їдуть зазвичай.
– Так. Узагалі я вважаю, що Україна, і взагалі весь пострадянський простір, дуже покараний комуністами. Із 1917-го до 1953-го знищували генофонд... "Участвуют в судьбе среда и случай, но главное – таинственные гены. И сколько образованием ни мучай, из бочек не родятся Диогены". Губерман.
– Так. У що ви сьогодні ще вкладаєте?
– Я дітям допомагаю. Компанія АТБ багато років утримує дитячий будинок.
– Повністю?
– Так. Ну не повністю, але велику участь беремо. В АТО передаємо грошенята, у Крим... І як про нас не писали, що ми – сепаратисти...
– Писали?
– Так. Хотіли скомпрометувати. Навіть хотіли націоналізувати компанію. Але ми в цей час тихенько допомагали нашим людям, які там перебувають. І військовим.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Зеленський, напевно, не знає, але у Кривому Розі я жив із ним на одній вулиці
– Я не сумніваюся, що ви дуже часто думаєте про долю України. Тому що буде добре в Україні – буде вам добре.
– Меркантильно: Україні буде добре, буде добре нам.
– Звісно. Яка, на вашу думку, українська національна ідея? У чому вона полягає?
– Ну, скажу чесно: я не доходив до таких тем. Ідея – це, звісно, самостійність. Я думаю, у цьому надто іноді перегинають палицю. Це моя суб'єктивна думка. Це робити потрібно, але враховувати моменти національності... Я можу помилятися...
– Вас оточувала містика в житті?
– Та чомусь я на цю тему не думав.
– Пробачте, що, може, лізу в особисте... Я знаю, що на 40-й день після смерті батька... Що сталося?
– Ну в батька католицьке коріння. Наснився і каже: "Допоможи католикам". Я, у принципі, допомагав...
– На 40-й день наснився?
– Так. І так вийшло: дізнався мій близький адвокат і каже, що у Дніпрі костел будують. Я не хочу сказати, що я його відбудував, але дуже велику частину я зробив... Собор зараз розташований у шикарному місці на Дніпрі. І орган купив туди...
– Я зараз подумав: дивовижне місто Дніпро, він дав Україні більшу частину мільярдерів. Коломойський, Боголюбов, Тігіпко, ви, Пінчук...
– Генетика склалася, як і випадок.
– Приголомшливо. Я, мабуть, ще не всіх перерахував.
– Не всіх. Там дуже багато талановитих і бізнесменів, і працівників правоохоронних органів.
– Дивно, так?
– Так. Я колись був у Донецьку, у мене запитують: "Чому у вас краще?" Я кажу: "Напевно, у нас євреїв більше, ніж у вас".
– Ви часто приїжджаєте у Дніпро? Вас тягне туди?
– Зараз я їжджу тільки на наглядову раду. Зараз я з партнерами обговорив, і старшу доньку, думаю, вводитиму в наглядову раду. Нехай потихеньку займається бізнесом. Оскільки чоловіків замало в сім'ї, а вона – міцна молода жінка і її життя змусило бути неслабкою. Тому я впевнений, що в неї вийде. Вона в дуже гарних взаєминах із моїми партнерами... Я їй дав книгу до обов'язкового прочитання: "Атлант розправив плечі". Вона вже дочитує її.
– І розправляє. Дніпро, Кривий Ріг, Київ – яке місто для вас найдорожче?
– Важко сказати. Кривий Ріг і Дніпро мені дали більше, ніж Київ.
– Київ більше взяв?
– У Києві здобуваєш більше насолоди красою, людьми...
– Тобто ваше місто – Київ усе-таки?
– Зараз – так.
– Ви із Зеленським, коли розмовляли у Сполучених Штатах, говорили про Кривий Ріг?
– Він не знає, а я знаю, що я жив із ним на одній вулиці.
– Так?
– Це я вже потім дізнався. Він начебто теж жив на вулиці 22-го партз'їзду. Це були складні часи, райони...
– Увечері йти самому не можна?
– Ну двічі дістанеш – один раз даси.
– Хто відіграв головну роль у вашому житті, як вам здається?
– Це дід, мама і батько, звісно.
– Дід ким був?
– Пройшов три війни командиром частини. Демобілізувався, пішов на завод начальником відділу кадрів. Чесна, дуже порядна і сильна характером людина.
– Начальником відділу кадрів просто так не призначали...
– Призначали військових офіцерів. Їм довіряли тоді. Це відразу після війни було.
– Хто головний учитель у житті для вас?
– Я тут згадав анекдот. У Вовочки запитали: "Хто твоя перша вчителька?" – “Хімічка у 8-му класі".
– Так, так...
– Учителів було багато. Було з кого брати приклад. І начальник ВБРСВ у районі, у який я прийшов звичайним опером, Кулага. Я дивився і вчився хватці, напору.
– Сьогодні ви, навчена досвідом людина, здатні зачаруватися людиною молодою?
– Мене мама вчила: потрібно бути поряд з успішними людьми і з людьми з почуттям гумору. Так вийшло, що з гумором я дружив. Мене брали в компанію старші. Тому я й побитися міг, і у футбол грав дуже пристойно. Треба ж відстояти двір на двір. Був зі старшими і ніколи не заздрив силі, а прагнув до неї. І по життю зараз так.
– Скільки вашій мамі років?
– 85 цього року. Лікар-психіатр. Дуже мудра жінка.
– Де вона живе?
– Вона живе в Києві. Я купив їй квартирку. Хотів, щоб жила з нами, але вона сказала: "Ні. Якщо є можливість, то нехай у мене буде окрема квартира".
– Вона розуміє, що вона – мама мільярдера?
– Вона дуже сильно за мене переживає. І дуже сильно переживала в той момент, коли почула в засобах масової інформації, що я сепаратист, що будуть націоналізувати АТБ. Вона це дуже погано сприйняла, майже інфаркт був... І я її відвіз до Відня.
– Вона вас розуміє? Вона ваш друг?
– Вона супердруг. Вона закінчила Дніпропетровський медичний інститут без жодної четвірки.
– 85 років, маючи такого чудового сина, вона почувається щасливою?
– Так. Її люблять сім'я і діти. Вона зустрічається з ними, коли захоче.
– У вас дві доньки: Ганна і Дарина. Дарина – студентка?
– Так.
– У якому університеті вона вчиться?
– З іноземних мов. Я у школу до своїх дівчаток не ходив. А от хлопчиків я виховую – ходив до них на батьківські збори. Соромно було...
– Двоє хлопчиків у вас. Усиновлені, так?
– Так. Я беру участь у вихованні. У них є мами, але я беру участь у вихованні.
– Це діти ваших загиблих друзів?
– Так.
– Від чого вони загинули?
– Жодного злочину не розкрито. Тоді багато людей гинуло.
– Це партнери по бізнесу?
– Ні. Один – співробітник міліції, із яким я працював. З іншим займалися боксом разом замолоду. Знаєте, прийшов на похорон, а його дружина поклала голову на плече і плаче... Я вже тоді був більш-менш... не так, як зараз, але заробляв. Кажу: "Не переймайся. Матеріально в тебе буде все гаразд". Хоча я з цими людьми не заробив ні долара.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Скільки років хлопцям?
– Одному – 19, другому – 28.
– Ви ходили на батьківські збори?
– Так. Але потім до одного перестав ходити. Своїй охороні сказав: "Ходіть ви. Я вже не можу". Не витримав. Але потім він став дуже гарним хлопцем.
– Хлопці гарні?
– Дуже гарні. Один із них пішов навчатися і каже: "Буду журналістом". Я кажу: "Чому ти так вирішив?" – "Я хочу про тебе правду писати". Тобто діти теж читають ці речі, які я вважаю неможливими.
Я вважаю, що Усик буде нашим Мохаммедом Алі... Майже впевнений...
– А вас ранять ці речі, які пишуть?
– Ви знаєте, зараз уже не дуже ранять.
– А ранили?
– Так.
– Ви самодостатня людина. Ви ж розумієте, проти кого пишуть?
– Пишуть "оточення Авакова", "займається берилієм", "купили родовище", "законно", "незаконно"... Я не знаю, як Арсен Борисович, але я його не знаю. Але, думаю, йому теж неприємні такі речі.
– Ваша молодша донька захоплюється кінним спортом.
– Так. Міжнародний майстер спорту.
– Не небезпечний для дівчаток кінний спорт?
– Я її намагався відрадити, але вона сказала: "Гено, усе буде нормально".
– "Гено"?
– Так. Вони мене часто так називають.
– Скільки триває ваш робочий день?
– По-різному.
– У середньому.
– Іноді – дві години, іноді – 12 годин.
– Скільки ви спите?
– Мені вистачає чотирьох-п'яти годин уночі й пів години вдень.
– Погані сни вас не мучать?
– Останнім часом чогось і не сняться сни. Напередодні я спав трохи менше: просто розумів, що не буде другого шансу справити перше враження. Люди знімають у прямому ефірі... Ну не в прямому ефірі, а під запис...
– Як ви відпочиваєте?
– Не люблю відпочивати.
– Узагалі?
– Не люблю і не вмію. На третій-четвертий день я вже починаю ходити по номеру в готелі, і дружина каже: "Та їдь. Я все розумію".
– Це як в анекдоті: "Як ви розслабляєтеся?" – "Я й не напружуюся".
– Так!
– Де ви проводите відпустку в більшості випадків?
– Цієї зими – в Америці. А так, у принципі, ніде. Можливо, два-три дні – у Швейцарії, граю в гольф.
– Куршевель, Мальдівські острови?
– Я там жодного разу не був. Хоча ні, у Куршевелі був один раз.
– Ви несправжній мільярдер якийсь.
– Думаю, я не один такий.
– Яка країна вам подобається, окрім України?
– Америка.
– Чим?
– Тим, що там усі свої. Там поважають успішних і достатніх людей. У нас не люблять багатих і успішних. Це погано.
– Ви відчуваєте, що не люблять багатих?
– Так, звісно.
– Згадав фільм "Багаті теж плачуть". Вам доводиться плакати?
– Іноді я губи кусаю, коли з моєю сім’єю погано поводяться. Але не будемо про це.
– Які книги ви читаєте?
– Зараз – більше про розвиток.
– І про "Атланта".
– Безумовно. Дід мене привчив читати книги. Я дуже любив читати. І зараз читаю. Телевізор не дивлюся. Мені батько сказав: "Той, хто читає книжки, завжди буде командувати тими, хто дивиться телевізор".
– Бокс і футбол ви дивитеся по телевізору?
– Цього я не пропускаю. Дуже люблю і розумію бокс. Знайомий і з Кличком, і з Усиком, і з Васею Ломаченком. Я вважаю, що Усик буде нашим Мохаммедом Алі... Майже впевнений...
– Саме Усик?
– Так. Таланти Ломаченка взагалі не порівняти ні з чим...
– Так, він унікальний.
– Але вага... Вага, яка не дає дивідендів, які є в супертяжів.
– Ви досі боксуєте?
– Один на один уже боксувати небажано, бо голова болітиме. Сплю і так мало. А так працюю на мішку суто для фітнесу.
– Із м'ячиками працюєте?
– Із м'ячиками – теж. І на пневматичній груші.
– Ви граєте у футбол?
– Уже не граю. Це травматичний вид спорту. Меніска немає, хребет [ушкоджено].
– Але великий теніс – іноді так?
– Тільки настільний. У великій грав дуже пристойно на аматорському рівні. Але зараз граю в настільний теніс. Шикарна гра.
– Ви й у хокей грали трішки?
– На Далекому Сході, коли в армії служив, грав.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Але ви ще й фанат кінного спорту.
– На коня не сідаю.
– І жодного разу не сідали?
– Сідав. Але побоююся. Якщо почну йти галопом, то можу вилетіти. А якщо вилетиш, то... Із моїми травмами бажано вже не падати.
– Але ви розвиваєте кінний спорт в Україні... У вас і коні, я знаю, є.
– Почалося з маленької стайні, а закінчилося пристойним клубом...
– "Еквідес".
– Так. Це вже не кінний клуб, там великі можливості для відпочинку. Я пишаюся цим клубом. Хоча я розумію, що вкладені в нього гроші не повернуться. Але мені дуже приємно, коли люди приїжджають туди, гуляють...
Якось грав у шахи з Каспаровим. Шикарна людина. Найвищий інтелект. На восьмому ходу він запропонував нічию – я погодився. Він сказав, що ми розіграли іспанську партію. Я збрехав, що знаю
– У нас стоять на столі шахи. Ви ж і знавець, і цінитель шахів. Ви добре граєте?
– Я не вчився по книжках, просто багато граю. Намагаюся грати із сильними суперниками. У мене друг дитинства є, Олександр Горпін. Якщо ми 20 партій зіграємо, а я виграю одну, кажу: "Іди. Я з цією думкою маю походити кілька днів".
– Ви коли-небудь із серйозними шахістами грали?
– Так, так вийшло, що з Каспаровим грав.
– І хто кого?
– Нічия. Шикарна людина. Найвищий інтелект. Ну він на восьмому ходу запропонував нічию – я погодився.
– Що розіграли?
– Він мені сказав, що це іспанська партія. А я, не знаючи, сказав: "Так, я знаю" (усміхається). Хоча я книжок не читав, але можу дати пристойну відсіч, оскільки багато грав.
– Якщо вже ви розповідаєте анекдоти, я вам теж розповім. Це про "хто кого". Зустрічаються двоє грузинів. Один іншого запитує: "Гочо, де ти вчора був?" – "Із Гогі в шахи грали". – "І хто кого?" – "Ніхто нікого. Я ж кажу: у шахи грали..." У шашки граєте?
– І в шашки, і в го. Го – шикарна гра, шахи і шашки одночасно.
– Під час гри в шашки, шахи, го ви думаєте про щось?
– Ні. Тільки про гру. Це сильно треба дістати мене, щоб я думав. Але тоді я припиняю грати. Тому що результат буде плачевним.
– Ви професійний стрілок. Я бачив, як ви стріляєте в тирі. Це чудово. Ви цього навчалися чи це вроджене?
– Коли я працював у міліції, у нас не було груп захоплення. Просто здібних спортивних хлопців залучали. Я був не дуже великим. Мене визначили у стрілки. Я був снайпером. А почалося з того, що був турнір УВС, а я прийшов із пістолета стріляти, і все – мимо. У нас був майстер спорту зі стрільби. Я кажу: "Михаличу, що мені робити? Такий сором..." Він каже: "Синку, береш табельний пістолет. У кабінеті повісиш крапочку. Набійчик вийми. Не дай боже, вистрілиш у стінку. І холости". І я так холостив два місяці. Пішов на турнір і посів перше місце.
– На яку дистанцію ви стріляєте?
– Класика – це 25 метрів. Тактика – це сім-вісім метрів. Але був випадок, що довелося вистрілити на 100.
– І...
– І так вийшло, що влучив у десятку. Армійська грудна мішень (8 см у діаметрі).
– Що це був за випадок? Коли ви змагалися з полковником морської піхоти у стрільбі?
– Так оце ж він і був. Він приїхав із нами познайомитися. І він був не сам. Із ним морський піхотинець, ірландець невисокого зросту, здоровань років 55. Каже: "Пішли в тир". Я відразу зрозумів, що непростий мужик. Нас було осіб 10, і американців, і українців. Замовив мішень на 50 м. У мене відразу таке відчуття виникло важке... Зробив три постріли – три десятки. На 50 м – це шикарний результат. Він запропонував мені спробувати. Я зрозумів, що можу програти. Замовив мішень на 100 м – влучив у десятку. Усередині все співало й танцювало, а на обличчі ніхто не міг зрозуміти. Усі подумали, що я так увесь час стріляю. Я запропонував йому. Він сказав: "Ні-і-і".
– Коли у вас поганий настрій, коли хочеться побути самому, а, можливо, у компанії, ви здатні випити багато?
– Так.
– Що ви п'єте?
– Рідко, майже ніколи не буває так, щоб із мене потім сміялися. Я це розумію дуже правильно.
– Що ви п'єте?
– Усе. Головне – щоб співрозмовник був гарний. Головне – не що пити, а з ким.
– Ви гурман алкогольних напоїв?
– Я думаю, ні. Але, звісно, я розумію і гарне віскі, і вино.
– Горілку – ні?
– Дуже рідко. Тільки якщо оселедець буде з борщем. І гарний співрозмовник скаже: "Вип'ємо горілки". Я ніколи не скажу, що "я питиму інше".
– Ви вірянин?
– Більше так, ніж ні. Але є певні моменти, коли я думаю, що щось там є. І, безумовно, треба жити правильно.
– "Жити правильно" – чудові слова. Кажуть ще "по понятиям". Причому я вкладаю в ці слова гарний сенс: "жить по понятиям". Ви живете за поняттями?
– Так. Чужого ніколи не візьму. Але свого не віддам, і рука не здригнеться, якщо буде беззаконня.
– Ви вірите в те, що що більше ви віддаєте, то більше до вас прийде?
– Я впевнений у цьому.
– Ви щаслива людина?
– Так.
– Навіть не замислюючись відповіли...
– Я нічого не міняв у своєму житті.
– Тобто для щастя потрібно: гени – раз, випадок – два...
– І везіння. Але везіння і випадок – я думаю, це одне й те саме.
– Гени й випадок – ось ми і прийшли до рецепта щастя.
– Упевнений у цьому.
– Я вдячний вам за розмову. І наостанок я б попросив вас розповісти який-небудь анекдот. Ви знаєте їх сотні, якщо не тисячі.
– Я люблю анекдоти в тему... Ось ми з вами про гени говорили...
Сантехнік Петренко прийшов додому і від дружини дізнався, що син виграв олімпіаду з математики. Він мовчки вийшов на майданчик, зателефонував у двері сусіда Гольдберга і без пояснення причин ударив його ногою в пах.
Ось ще один, який мені подобається: "Сидять дві дівчинки на даху будинку. Одна зла, інша добра. І кидають каміння в перехожих. Зла влучила тричі, а добра – п'ять. Тому що добро завжди перемагає зло".
– На цій гарній ноті ми й закінчимо. Дуже вам дякую.
– Спасибі.
– Бажаю успіху.
