RU
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Максакова про Максима Тимошенка: Порожнє місце. Безглуздість, про яку навіть розповідати ніяково. Він штовхнув мене. У ресторані, на очах у всіх

Хто стояв за спробою "рейдерського" захоплення Київської консерваторії, скільки заплатили матері вбитого політика Дениса Вороненкова за зйомки на російському "Первом канале", а також про життя в розлуці зі старшими дітьми розповіла в авторській програмі головного редактора інтернет-видання "ГОРДОН" Олесі Бацман на телеканалі "112 Україна" вдова Вороненкова, оперна співачка, колишній депутат Державної думи РФ Марія Максакова. "ГОРДОН" ексклюзивно публікує текстову версію інтерв'ю.

Максакова: У РФ намагаються виправдати мерзоту, яку витворили, тим, що Вороненков, виявляється, був поганий. Їх, як справжніх злочинців, тягне на місце злочину. Це фашизм
Максакова: У РФ намагаються виправдати мерзоту, яку витворили, тим, що Вороненков, виявляється, був поганий. Їх, як справжніх злочинців, тягне на місце злочину. Це фашизм
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
500 російських діячів культури могли б стати голубами миру, переговірниками. Кредит довіри до них був і в Україні. Ні, треба було обов'язково лист на підтримку Путіна, щоб вони навіть приїхати до України не могли

– Машо, добрий вечір!

– Олесенько, здрастуй!

– Почну з найголовнішого і найгарячішого. Останнім часом твоє ім'я звучить не тільки в контексті творчості, але й у зв'язку зі скандальними речами. Зокрема, ідеться про скандал, який у тебе розгорівся з Максимом Тимошенком, виконувачем обов'язків ректора Київської національної музичної академії імені Чайковського.

– Колишнім.

– Донедавна. А ти донедавна була в нього радником. Ти мені днями зателефонувала і сказала: "Усе, мені урвався терпець! Хочу до тебе в ефір!" Що у вас сталося?

– Мабуть, найдорожче, що у людини є, – це її ім'я та репутація. Моїм іменем за все життя ще ніхто ніколи... Ні в кого не виходило... Була історія, дуже давно, підписували так званий лист на захист басманного правосуддя. Усі чудово розуміли, що насправді це лист проти Ходорковського (головного акціонера компанії ЮКОС Михайла Ходорковського 2005 року засудили до дев'яти років колонії, згодом строк збільшили до 10 років і 10 місяців. – "ГОРДОН"), але його було завуальовано, припудрено. Автором тексту був [російський адвокат Анатолій] Кучерена. Телефонують мені всю ніч безперервно з управління внутрішньої політики, потрібен мій підпис тощо.

– Ти була депутатом Держдуми?

– Ще до того. Не була ще депутатом, мала ним стати. Чи навіть кампанія ще не почалася? За термінами треба дивитися. І ось вони мене і так, і сяк, особисто просить одна людина, друга, посилаються на якісь прізвища. Відповідаю: "Я не буду підписувати цей лист, – що тут незрозумілого?" Після цього мій одношкільник, якого, на жаль, уже немає серед живих, [скрипаль] Діма Коган погоджується його підписати. І на кожному ефірі йому починають висловлювати: "Як ви могли, Дімо, навіщо ви це зробили?!" Він починає нервуватися, іде до тих, хто говорив йому, що це гарний лист і його треба підписати. Запитує: "Навіщо ви це зробили зі мною?" Він теж дорожив своїм ім'ям. На що йому кажуть: "А хто вас примушував? Ось Максакова не захотіла підписувати – і нічого, живе собі далі, навіть обиратися буде..." Або ще один лист. Наскільки я розумію, [міністр культури РФ] Мединський Володимир Ростиславович із Західної України?

– А не з Центральної? (Мединський народився у Смілі Черкаської області. – "ГОРДОН")

– Він вигадав, що треба підписати лист 500 діячів культури на підтримку політики Путіна.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Лист щодо Криму ти маєш на увазі?

– Там не було написано безпосередньо, а в принципі про його політику. Враховуючи, що це рішення підтримувало, як ми з подивом спостерігали, 86% населення на той час, то виникало здорове запитання: навіщо? Ці 500 осіб в іншій ситуації могли б стати голубами миру, переговірниками в якихось процесах. Ми всі – спадкоємці тієї країни, ці люди представляли спільну культуру. Кредит довіри до них, звичайно, був і в Україні. Але ні, треба було обов'язково, щоб цей лист прозвучав, щоб ці люди не те щоб спілкуватися, а навіть приїхати б не могли. Зрозуміло, мого прізвища там немає. Багато хто, знаєш, каже: "Мені зателефонували, я ж не підписувався". Ось я – не підписувалася, ні телефоном, ніяк. Тепер що виходить? У ситуації, коли мені вкрай важливо, щоб мого імені не полоскали... Навіщо ця брехня? Раптом такий, весь із себе... (Схвильовано зітхає).

– Що сталося, поясни, щоб ввести телеглядачів у контекст. Як ти познайомилася з Максимом Тимошенком?

(Прикладає руку до чола). Порожнє місце, правду кажучи. Безглуздість, про яку мені навіть ніяково зараз розповідати. Я не приховую, що дуже хочу викладати. Економічно це недоцільно, звичайно, коли я співаю, я заробляю набагато більше. Але в мене добре виходить викладання. Серед моїх учнів і раніше було багато лауреатів, і зараз, уже в Україні, дівчинка перемогла на конкурсі. Я бачу результати, мені шалено подобається, коли в них починає виходити. Не з марнославства, не тому, що мені потрібна чиясь подяка. Мені це цікаво. Коли вчиш людину, щось здобуваєш і для себе. Я хотіла б викладати в консерваторії.

Як можна, закінчивши музичну десятирічку, не грати на роялі нічого, окрім Felicita? Я, наприклад, радше перестану говорити, ніж забуду, як грати на роялі

– Я правильно розумію, що ти свого часу допомогла Максимові Тимошенку стати в.о. ректора?

(Зітхає). Я б сказала не так. Я б сказала, що він використав мене для здійснення своєї "ідеї фікс". Я б це навіть мрією не назвала. Усе, що він робив до того, що було, як я тепер бачу, підпорядковано цій меті. Для мене не мало принципового значення, хто очолює [консерваторію]. Я могла б викладати в будь-якому разі. Він буквально тягав мене на кожну кафедру. У мене є певний авторитет у музичному середовищі як у професіонала, людини, яка пройшла всі щаблі. Я ніде нічого не прогуляла, відтоді як із трьох років почала займатися музикою! Закінчила Центральну музичну школу при консерваторії за класом фортепіано, потім вступила до Гнесінської академії, провчилася, закінчила із червоним дипломом, пішла в асистентуру на стажування. Скільки там років було? (Згадує). Шість. Потім писала диплом, почала викладати. Весь час займалася навчальною та викладацькою діяльністю, до мене ні в кого питань немає. А що стосується його... Мені жодної радості немає зараз його публічно викривати, я б узагалі не витрачала свого часу, якби він не зачепив мене і мого імені. Нікому не дозволю! Йому – тим паче.

– У чому конфлікт?

– Ситуація така. У нього дуже багато міфотворчості. Так це називається. Вигадані речі, яких, з огляду на все, у його житті не було. Він стверджував, що закінчив десятирічку імені Лисенка. Але як можна, закінчивши десятирічку, не грати на роялі нічого, окрім Felicita?

– Він тобі грав Felicita?

– Так, грав. Я, наприклад, радше перестану говорити, ніж забуду, як грати на роялі. Це неможливо. Потім виникли розмови про те, скільки років він викладав і чи викладав узагалі. Головне – що він викладав. Студентів у нього немає, ніколи його на лекціях не бачили. Мені він говорив: "Машо, навіщо ти постійно ходиш в академію? Так усе проставлять". Я відповідала: "Ти що?! Це ремесло. Студентки не знатимуть, яку програму їм треба співати, це ж ганьба!" Ну гаразд. Потім почалася його діяльність на посаді виконувача обов'язків ректора. Доводилося весь час його утримувати від різних незаконних наказів. Частково він усе одно їх проводив.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Які накази ти маєш на увазі?

– Ну, наприклад. У його батька був водій...

– Скажімо, що батько (Олег Тимошенко. – "ГОРДОН") 22 роки був ректором київської Консерваторії.

– Так. Але це ж усе-таки не монархія. (Сміється). Це ж не успадковувана посада, правда, а виборна? І цього водія він мені відрекомендував як проректора. Спочатку абсолютно варварським методом, залякуючи, про що є вся інформація в інтернеті, я не фантазую, звільнив директора оперної студії. Погрожував кримінальними справами, і той написав заяву. Для того, щоб призначити ось цього колишнього водія, свого батька. Він мені розповідав, що той був проректором. Звичайно, він ним ніколи не був. Одразу дав йому навіщось 400% надбавки, що взагалі немислимо. Отже, увів посаду помічника, дав 400% надбавки і планував призначити директором оперної студії. За які такі заслуги?

– Може, кермував добре?

– Розповідають, що я хотіла обійняти посаду директора оперної студії. Отже, у мене на це має вистачати часу, виходить?

У кабінеті ректора звідкись з'являються тітушки, провокатори із проросійських організацій. Як можливо за одну ніч знайти цих людей?

– Я розумію твої емоції, ти засмучена, але я розповім телеглядачам, у чому річ, щоб вони зрозуміли контекст. Ти з Максимом Тимошенком дружила, у вас було багато публічних фотографій...

– ...я вважаю, що дружба – це взаємний процес. Якщо я помилялася...

– ...зараз розкажеш. Якогось моменту ваші стосунки набули скандального характеру. Пішли інтерв'ю Максима Тимошенка, де він...

– ...я взагалі не збиралася про нього говорити у принципі...

– ...назвав тебе своєю головною помилкою.

(Саркастично посміхається).

– Коли це все вихлюпнулося? Коли ти сказала, що "все, не можу більше терпіти, іду захищати себе".

– Він мені прямо пропонував будь-яку посаду, мені варто було ткнути пальцем. Жартома додавав, що крім посади ректора. Коли я подивилася на його методи управління, то сказала йому, що з його рук нічого не візьму. Хай як мені хочеться бути в консерваторії, викладати. Я люблю цю атмосферу, це великий навчальний заклад, який закінчили видатні люди: [Іван] Козловський, [Євгенія] Мірошниченко, [Володимир] Горовіц та інші. Намолене місце, чи що, тут дійсно хочеться викладати.

– Була поворотна точка? Сварка?

– Методи, якими він користувався. Те, як він керував. Він приїжджав лише на півгодини. Звичайно, міністерство могло б причепитися до цього, до його фізичної відсутності на робочому місці. Я ніколи не бачила такого виконувача обов'язків. Це не посада, а технічна позиція, необхідна для того, щоб забезпечити в подальшому прозорі, чесні вибори. У ті півгодини, на які він приїжджав, найбільше його хвилював склад лічильної комісії на виборах.

Можливо, у мене профдеформація? Можливо, не заперечую. Після Росії я чудово пам'ятаю вислів тирана про те, що важливо не те, як голосують, а те, як рахують. Мені зовсім не хотілося брати в цьому жодної участі. Тому я втекла звідти бігом. Питання друге. Людина каже, що вона такий патріот тощо. Але тієї ж ночі, коли його міняють... Його ж навіть не звільнили, а просто поміняли на іншого. Заслужений юрист України [Анатолій] Бровій, перший проректор, який пропрацював у академії музики 12 років, за законом про освіту і за статутом тільки й може виконувати обов'язки у будь-якому разі за відсутності ректора. Найбільш законний, правильний і демократичний шлях, напевно, був від самого початку його призначити. Ну, вже було, як було. У ніч, коли його (Тимошенка. – "ГОРДОН") зняли, у кабінеті звідкись з'являються якісь тітушки, провокатори із проросійських організацій. Як можливо протягом однієї ночі знайти цих людей, якщо раніше їх у його оточенні не було?

– Небайдужі громадяни.

– Ні, звичайні провокатори. Спроба рейдерського захоплення, по-іншому це назвати не можу. А те, що зараз відбувається, – хіба не шантаж?


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Чесно тобі скажу: коли я бачила вас разом на публічних заходах, то думала, що ви – пара.

(Іронічно посміхається).

– Стільки у Facebook було спільних фотографій, такі знаки уваги він тобі виявляв. І коли пішли ці інтерв'ю, для мене це стало несподіванкою.

– Безумовно, я потребувала якихось зв'язків. Я мала познайомитися з усіма. Я раділа будь-якій допомозі. Так само ми з тобою на тому етапі познайомилися. Діма мене запросив в ефір, ми потоваришували. Я не так добре на той момент орієнтувалася в українському суспільстві, у заслугах і досягненнях. Мені кажуть: професор, доктор наук. Які у мене є підстави не вірити, що він займався цією діяльністю? Я ж не з компетентних органів, щоб знати про це заздалегідь, правда? Із мого боку була довіра, можливо, зайва. А з його боку – використання мене і мого імені. Це я чітко зрозуміла. Це не тільки моє ім'я, але й ім'я моєї великої й коханої бабусі. Не хочу, не дам і не дозволю! Це єдина причина, через яку я зважилася на цей ефір. Спочатку я думала: який сенс говорити, створюючи йому зайву рекламу? Про нього ніхто й знати не знав, популярності в нього особливої не було. А я вийду, створю ефект кульової блискавки, зроблю йому піар. Трималася-трималася, але відчуваю, що мене це зачіпає врешті-решт.

– Ви були просто друзями? Стосунків у вас не було?

– Ні, звичайно.

– Процитую Максима Тимошенка. Він заявив, що ти хотіла, аби Великий зал консерваторії, який сьогодні має ім'я Василя Сліпака, українського оперного співака, який воював на Донбасі й героїчно загинув...

– ...великий був співак...

– ...перейменували на честь тебе. Нібито Максим не дозволив тобі цього зробити. Прокоментуй.

– Загибель Василя – непоправна втрата. Це був видатний співак із блискучою кар'єрою. У майбутньому його прізвище напевно було б вписано золотими літерами в оперні енциклопедії. Неабиякий співак. Слава богу, що його ім'ям назвали зал. Це зробили за ініціативою [нардепа від Радикальної партії] Ігоря Мосійчука, [бізнесмена Олександра] Сусленського і [нардепа від Радикальної партії] Андрія Лозового. Побачивши, що таке відбувається, я їм сказала: "Заради бога, не вірте цьому!" Я до свого імені, можливо, враховуючи бабусю, якоюсь мірою ставилася як до титулу. Бабусиним іменем називали все, що можна і не можна: і вулиці, і зали, і премії, і конкурси. У мене немає манії прибивання табличок імені себе. Я захоплююся Сліпаком і як співаком, і його громадянською позицією. Блискучий музикант і людина абсолютно видатна. Як таке могло спасти мені на думку?

Друге. Великий зал консерваторії – це не оперна студія. Це структурний підрозділ, частина консерваторії, у якій не тільки опери йдуть. Грають інструменталісти, оркестри. Це майданчик, на якому з'являється перший сценічний досвід у молодих музикантів. Якби я могла впливати на події у Великому залі, я б хотіла перетворити його на сучасний інтернет-хаб. Щоб студенти не просто могли там постійно виступати, але й щоб можна було їх якісно записувати. Це майбутня еліта українського та світового музичного Олімпу. Знаєш, як буває прикро? Навчається людина, їде. А де ж її ранні записи? А немає. Тим паче – зал із дивовижною акустикою. Він потребує уваги, зрозуміло, а грошей зайвих не буває. Було б добре, якби він був у трохи іншому стані. Це питання рано чи пізно Україна вирішить, я думаю. А що стосується тієї божевільної думки... У найкращих традиціях Геббельса: що жахливіша брехня, то легше в неї повірити.

– До цього скандалу виявився залученим ще один фігурант, прізвище якого ти вже згадала. Максим Тимошенко заявив, що всю історію з перейменуванням залу, щоб забрати його під тебе, просуває бізнесмен, радник міністра культури Олександр Сусленський. Нібито у вас із ним романтичні стосунки, і через це він тобі допомагає. Розкажи про це.

– Олександр Семенович – видатна людина, академік. Я дружу з його сім’єю. У нього чарівна дружина Олена, яка закінчила консерваторію як скрипалька. Про здобутки його життя можна прочитати в інтернеті, у "Вікіпедії" тощо. Він – герой Чорнобиля, але цим не хизується. Саме його наукову розробку впроваджували на реакторі, він, звичайно, ризикував. Його життєва і громадянська позиція всім відома. Водночас він меценат, філантроп, має величезний авторитет у творчому світі. Один із найбільших колекціонерів українського живопису. Напевно, йому дивитися на цю мишачу метушню якось дико. Чи прикро йому – мені складно сказати, усе-таки він така справжня, мужня, правильна людина. Я дуже рада, що мене доля звела із цією чудовою сім'єю, що в мене є можливість спілкування з ними. У нього точно не було планів щодо заволодіння залом, йому це не потрібно було ніколи.

– А хоча б те, що ти або Олександр Сусленський погрожували Максимові Тимошенку, – правда?

– Олександр Семенович при мені сказав йому одну фразу. "Максиме, одумайся, це не ті методи, якими треба користуватися в житті. Тобі жити в цьому місті, люди запам'ятають". Погроз не було. Це взагалі смішно. Навіщо? Він хотів, щоб Максим зупинився, щоб він менше нашкодив самому собі. Щоб не було сьогоднішнього ефіру, майже повністю присвяченого цій особистості.

– Ми перейдемо до іншої теми, просто як уже згадали, як уже пішла така тема, запитаю в тебе. Ти мені натякнула до ефіру, що Максим Тимошенко мало не рукоприкладством займався. Що це було?

– Він штовхнув мене, коли я йому сказала, що не треба мені було розповідати, що ця людина, водій, був проректором. Навіщо його призначати на посаду, яка вимагає хоч якогось знання? Жах у чому? Він розглядав цей зал як прибуткове джерело, яке можна здавати в оренду. Думок щодо його вдосконалення не було. Зрозуміло, що Оперний театр – обличчя столиці, там академічний репертуар, тяжіння до традиційних постановок. А експериментального творчого майданчика, якщо говорити про класичну музику, особливо немає. У Києві ще за життя Євгенії Семенівни Мірошниченко, щоправда, з'явилася "Мала опера". Здавалося б, чому треба думати про здавання приміщення в оренду, якщо можна замислитися про власну якісну продукцію?

– Що значить "штовхнув"? Тобто?

– Ось так, відштовхнув. Причому в ресторані, перед очима...

– Не думала писати заяву в поліцію?

– Я ж особа, яку охороняють. Подумала про те, що треба стриматися.

– А хлопці з охорони не відреагували?

– Ось саме – стриматися, щоб вони, не дай боже, не стали на мій захист. Навіщо мені це все потрібно? У мене так у житті виходить... Хочеться нормального, конструктивного життя, любові. Особливо в Україні. Я фактично живу заради своєї дитини і заради своїх друзів, однодумців, яких тут знайшла. Для того, щоб ти мене поважала, щоб тобі хотілося зі мною спілкуватися. Я могла б піти від цієї ситуації, наплювати. Що я без консерваторії, що консерваторія без мене, на жаль, зможемо прожити. Але, мабуть, такі методи неправильні. Якийсь Растіньяк. Коли мета виправдовує засоби, коли можна всіх пересварити, перелаяти, очорнити. Про мене розповідати байки. Виходить – на мене ллють бруд, а я мовчу? Урешті-решт щось прилипло, так?

Борються за будівлю консерваторії на Майдані. Монтувати намети – затратно, чи не краще, коли є капітальна конструкція?

– До суду не плануєш іти?

– А треба?

– Не знаю. Питаю, як ти налаштована.

– Хочеться займатися чимось приємнішим. Суд про захист честі й гідності?

– Так.

(Сміється).

– Щоб закрити тему... Призначено вибори ректора Академії імені Чайковського на 20 вересня.

– Так.

– Як ти гадаєш, у кого більше шансів?

– По-перше, треба подивитися, кого допустять, а кого – ні. Мені не дуже подобається, що за допомогою провокаторів, тітушок і відвертого шантажу... Я з величезною симпатією ставлюся до міністра [культури Євгена] Нищука. До речі, нещодавно була на його спектаклі "Три товариші". Він – геніальний актор, великий професіонал у своїй справі. Думаю, йому не гірше, ніж нам із тобою, зрозумілі психологія Максима і його мета. Але не кожна людина хоче, щоб у її житті почався балаган. Щоб під її вікнами постійно кричали якісь провокатори. Мені відомі випадки в українській політиці, коли під натиском провокаторів, тітушні люди ретирувалися, писали заяви. Таке бувало. Людина хоче працювати на благо країни, але не бажає перетворювати своє життя на цирк. Це ж логічно.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Ти б не хотіла спробувати обратися ректором?

– У мене немає можливості. Немає стажу, наприклад. На відміну від добродія, не планую приписувати собі того, чого немає. (Усміхається). Мене це ніяк не може торкнутися. А що стосується моїх симпатій... Мені дуже симпатичний як людина і музикант колишній ректор Володимир Іванович Рожок. Чудовий професіонал, багато років цим займається. Начебто він сказав, що подаватиме. До кінця ще не знаю, із кого вибирати. Є проректор Анатолій Анатолійович Бровій, людина видатної громадянської мужності, відстояв [академію], коли фактично відбувалося рейдерське захоплення. Ролик в інтернеті, можна подивитися, як він звільняв із поліцією приміщення.

– Це місце медом мазане чи що? За що взагалі борються? Не розумію.

– Борються за будівлю на Майдані. Скоро політичні події нас чекають.

– Цікаве місце, виграшне?

– Як мінімум. Мої особисті відчуття, що, умовно кажучи, монтувати намети – затратно, чи не краще, коли є капітальна конструкція?

Мама Вороненкова і "Первый канал" за мною, як за норовою твариною, із камерами ходили

– У мене до тебе складне запитання. Враховуючи все це, те, що ти одна в чужій країні з маленькою дитиною, а в Росії – сім'я, друзі... Там преса просто на руках би носила. Повернення блудної доньки. Не було думок повернутися?

– Ні. Навколо мене людей стало дуже мало, зате вони дуже гарні, відбірні. У мене, напевно, 10 людей, думкою яких я дуже дорожу. Вони однодумці, вони для мене найважливіші. Репутаційно мені складно, не буду хизуватися, говорити: "Та подумаєш, я вже звикла, моя любов з Україною має взаємний характер". Це і правда, звичайно, але все одно є елемент самотності. Мої очі, напевно, якось видають. Я сама, коли дивлюся на себе в дзеркало, розумію, що я інша. Уже або ще не та. Хотілося б, щоб цього не було в моєму житті. Я кажу про загибель Дениса [Вороненкова]. Із мого боку будь-яка спроба розмов про повернення була б передусім зрадою щодо Дениса. Ці 10 людей, думку яких я ціную, мабуть, знизали б плечима і сказали: "Ну, що ми можемо вимагати? Урешті-решт вона жінка". Або щось таке. Я не здамся, це точно. Той фарс, який вони собі дозволили у вигляді альтернативного слідства, що нібито ведуть у Росії, щоденне знущання на телеканалах... Зараз вони сюди притягли маму Дениса.

– До Києва?

– Так. Я доклала багато зусиль, щоб їх помирити. До того моменту, коли я опинилася в житті Дениса, він уже кілька років із нею не спілкувався. Я встигла їх помирити і дуже тішилася. Звичайно, я на неї чекала в Києві в будь-який час.

– Вона на похорон приїжджала?

– Саме розповідаю. І на похороні її не було, і потім ще півтора року. Напевно, гроші всім потрібні, я розумію. Але не на все ж можна погоджуватися заради грошей! Раптом вона пішла на "Детектор лжи" чи як там це називається...

– ...російське ток-шоу...

– ...так. Сидить, така велика жінка. (Показує жест, що позначає повну людину). У мене було відчуття, ніби вона все це з'їла щойно. Дивишся – ніби вона й розуміє, що все це нижче не може бути і що цим займатися не треба. Але вона їде до Києва, вистежує з камерами "Первого канала" мене, вірніше, намагається вистежити. Мене попередили. Я попросила одну жінку, яку називаю своєю українською мамою, щоб вона супроводжувала її на цвинтар і щоб вона не почувалася зовсім самотньо.

– Вона щось говорила проти тебе на цьому ток-шоу? Я правильно розумію, ти через це не хотіла тут із нею зустрічатися?

– Я, звичайно, хотіла б познайомити Ваню з його бабусею.

– Вона навіть із ним не знайома?

– Ні, звичайно. Я хотіла б, аби було нормальне, сімейне, добре спілкування. А вони за мною, як за норовою твариною, із камерами ходять. І що? У мене життя таке, що доводиться, без жодного задоволення, від цього неможливо бути задоволеною... Але я не можу піти іншим шляхом. Є тільки один шлях правди, його треба пройти до кінця.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Ти сказала "гроші". Хто їй заплатив?

– "Первый канал". Нібито 90 тис. руб. (приблизно 38 тис. грн. – "ГОРДОН").

– Вона така бідна, що за ці гроші продала пам'ять сина і все інше?

– Ну якщо вона сидить в ефірах і при ній розповідають. Таке запитання було, із серії: "Як ви думаєте, можливо, що він такий-сякий злочинець?.." Людина сидить і мовчить. (Пауза). Таке враження, ніби вони не знають, що ще придумати. Намагаються виправдати мерзоту, яку тут витворили, тим, що він, виявляється, був поганим. Їх, як справжніх злочинців, тягне сюди, на місце злочину, постійно. Вони мають постійно всіх переконувати: "Ну і що, а що в ньому було такого?" Це вже фашизм.

Обвинувачені в убивстві Дениса вигадують голодування, непритомніють. Такі чутливі

– Питання про спадщину ти вже закрила?

– Ще суди тривають. Скоро, кілька місяців мине – і закрию.

– Як я розумію, там і та сама мама фігурує, і перша дружина?

– Перша дружина не може претендувати. Там його мама, друга дружина і діти від другого шлюбу, дитина від першого шлюбу, Ваня і я.

– Мирно не вдалося домовитися?

– Мені взагалі здається, що вони його розглядали як курку, що несла золоті яйця. Їхні моральні риси... Їх ніколи не хвилювало, як він заробляв гроші. Але дуже подобалося їх витрачати. І вже тим паче не хочеться з ними розставатися. Узагалі, за жодних обставин.

– Із його старшими дітьми ти спілкуєшся?

– Із Катериною, донькою від першого шлюбу.

– Бачила, вона була в тебе в Києві.

– Приїжджала, так. Зараз знову поїхала.

– Вона на твоєму боці?

(Знизує плечима). Сподіваюся. Складно судити. Іншій людині в голову не залізеш. Мені так хочеться думати.

– На якому зараз етапі розслідування вбивства?

– У Києві передано до суду справу щодо тих двох, які... Думаю, не один і не два місяці триватиме. Вони вдаються до всіх можливих способів затягування процесу. Спроби надати цьому всьому політичного значення. То вони вигадують голодування, непритомніють. Такі чутливі. Інших підозрюваних виділили в окреме провадження, вони в розшуку. Тут питання часу. Я за те й люблю Україну, що вона прагне до сили права, а не права сили. Сподіваюся, усе буде доведено в суді. Думаю, що всіх винних, раніше чи пізніше, буде покарано.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Українське слідство називає ймовірним замовником убивства твого колишнього чоловіка, батька твоїх старших дітей Володимира Тюріна. Зараз він намагається з тобою зв'язуватися, коли вже стільки часу минуло? Адже ваші спільні діти живуть із ним.

– Востаннє я просила, як милостиню, спілкування з дитиною. Хотіла привітати його із днем народження. Нічого не виходило. Це було 23 липня. Не могла додзвонитися, телефона він не брав. У підсумку довелося знімати відеоблог. Після чого вдалося вийти з ним на зв'язок.

– У кого був день народження?

– В Ілюшеньки.

– Скільки йому виповнилося?

– 14.

– Я бачила цей блог.

– Не хочеться показувати в цьому сенсі свою вразливість. Звичайно, мені дуже хочеться з ними побачитися.

– На твій день народження вони не телефонували?

– Так, у Іллі був 23-го, ми поговорили, і він 24-го зателефонував, привітав.

Мені російська преса приписує, що я віддала доньку незнайомій жінці. Що за нісенітниця! Вона жила вдома, зі мною, тільки в неї була няня

– Є шанс, що він до тебе приїде? Чи в іншій країні ви побачитеся найближчим часом?

– Він налаштований і готується вчитися десь за кордоном. Дуже серйозно до цього ставиться. Він узагалі дуже талановитий хлопчик. Якби це в моїй було владі, віддала б його вже із цього року. 14 років – дуже слушний момент для такого переходу. Сподіваюся, що за рік він підготується і опиниться в навчальному закладі, який повністю відповідатиме його вимогам та інтересам.

– Він тебе любить, не налаштований проти?

– Звичайно, дуже мене любить. Він заручник ситуації – що можна зробити?

– Із Люсею ти говорила?

– Люся якось легше це все витиримує. Говорила з нею, дуже коротко. Я вже багато разів цю сповідь вимовляла публічно...

– Знаєш, час минає, щось змінюється.

– Ілюша був до мене дуже прив'язаний, Олесю. Прив'язаний настільки, що коли я поїхала народжувати Люсю (йому було три з половиною роки), він, бідний, захворів на отит. Два тижні антибіотиків. Тому що він не міг без мене. Настільки у нас був тісний зв'язок. Побачивши це, розуміючи, що мені треба заробляти на життя, я подумала: ні, з Люсею я не можу собі такого дозволити, щоб вона без мене не могла взагалі жодного дня. Мені російська преса приписує, що я віддала її незнайомій жінці. Що за нісенітниця! Вона жила вдома, зі мною, тільки в неї була няня Зоя, яка колись працювала ще в моєї мами. Я свідомо попросила Зою... Це мої комплекси недолюбленості, що в мене не було мами в тому сенсі, у якому мені б хотілося. І я прив'язалася до цієї Зої.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Фактично вона була твоєю нянею?

– Вона зі мною знайома з моїх 16 років чи трохи раніше. Перед її очима проходило моє життя. Як я працювала, як грала на роялі по шість годин щодня. Усе моє життя – на долоні. (Простягає вперед руку з відкритою долонею). Так, вона дійсно постаралася, наскільки можливо, Люсі трохи заповнити мою відсутність, коли я була на гастролях тощо. Я не хотіла, щоб Люсі було так важко, як Іллі, коли я їхала. У підсумку зараз Люся нашу розлуку витримує набагато легше, це логічно.

– Нещодавно ти пост опублікувала, що обираєш навчальний заклад для молодшого, Вані, якому два роки.

(Усміхається). Так, ліцей Івана Богуна. Я дуже б хотіла, щоб це сталося у Ваніному житті. Денис закінчив Суворовське училище в Ленінграді й завжди говорив мені, що у своєму житті готовий був би змінити будь-який навчальний заклад, окрім Суворовського училища. Я його розумію. Для мене таким самим навчальним закладом стала Центральна музична школа. Вона навчила мене всього абсолютно: і працювати, і терпіти, і знати, бути спринтером, і стаєром, планувати тактику і стратегію свого життя, ніколи не лінуватися, розуміти, що терпінням і працею все здобудеш. У Суворовському в Санкт-Петербурзі два роки навчався Ілля. Це було найкраще, що я могла зробити для його життя. І мені, звичайно, хотілося б, щоб Іван продовжив, так би мовити, військову династію.

Якби Денис прожив ще три дні, то я б набула українського громадянства

– Як зараз справи з набуттям українського громадянства? Як я розумію, ти не відмовилася від цієї ідеї?

– Я маю почекати, поки мине передбачений законом термін. По-моєму, п'ять років із моменту, як я переїхала. Найбільше я боялася, що мені не дадуть посвідки на постійне проживання. Фактично людина, у якої є безстрокова посвідка на проживання, рівна у правах із іншими громадянами. Я не можу тільки обирати й бути обраною.

– Але Денису дали українське громадянство.

– У нього мама – українка.

– Тобто він устиг набути. А ти як дружина хіба не маєш права на прискорену процедуру?

– Ох, Олесю, якби Денис прожив ще три дні, то я була б два роки дружиною українця. І набула б [громадянства]. Мені залишається лише одне сказати: ті, хто задумував [убивство], зокрема й це прораховували. Мені було складно закріпитися. Я дуже цього хотіла. "За землю ухопилась, де вода і солов'ї".


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Саме хотіла спитати: які в тебе успіхи у вивченні української?

(Усміхаються).

– Тоді буду жартувати! Дівчинка Марічка, будь ласка! Так це було б, якби я була в українській школі. Ну, намагаюся. Намагаюся дуже. Мені подобається. Я із задоволенням читаю багато українською мовою. Розумію абсолютно все. Дивлюся фільми українською. Останній був – "Поводир". Чудовий фільм! Якщо це реклама – вибачте!

– Він того вартий!

– Так. Дуже мотивує. Намагаюся розмовляти. Усіх прошу, розмовляйте зі мною українською мовою, тому що вона мені дуже потрібна. Те саме про Іванка можу сказати. Він росте двомовним. Із часом, думаю, українська мова буде йому дуже потрібна. Усе більше й більше тут буде україномовного. Ось так!

– Щоб ми закінчили на мажорній ноті, розкажи про свої концерти. Може, захочеш на них запросити.

– Із задоволенням! Я готую зараз, напевно, роль своєї мрії. Планую дебютувати 13 жовтня в партії Флорії Тоски в опері Пуччіні. Я думала, що тільки російські диктори вимовляють з особливо скорботним виразом "Тоска̀" замість "То̀ска". А тут, виявляється, кажуть, ще "журба".

(Сміються).

Це одна з найскладніших з усіх поглядів партій світового репертуару. Дуже велике емоційне навантаження. Драматична актриса мусить грати драматичну актрису.

– Ще раз скажи дату.

– 13 жовтня, Харків.

– Дякую за інтерв'ю!

– Спасибі!

ВІДЕО
Відео: 112 Україна / YouTube

Записав Микола ПІДДУБНИЙ

Олеся БАЦМАН
головна редакторка
Додайте «ГОРДОН» в свої обрані джерела ⟶ Google News підписатися
МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ
 
Отримуйте оповіщення про найважливіші новини на нашому каналі в Telegram читати
 

 
Вибір редакції