+9 Київ
Так хочеться кинути все, купити хату в Меджибожі, жити там – і більше нічого!
– Добрий вечір, в ефірі програма "ГОРДОН", і в мене в гостях легендарний Анатолій Кашпіровський.
– Добрий вечір!
– Анатолію Михайловичу, дуже радий вас бачити, і, коли я сказав "легендарний", я абсолютно не помилився: ви за життя стали легендою. І ось ви знову в Україні. Першою Вінниця була?
– Так, спочатку я приїхав у Вінницю – ви самі знаєте, стосовно чого.
– Я думав, коли про це сказати і чи варто говорити, але все-таки торкнуся цієї теми. У вас була улюблена дочка Олена...
– Була і є...
– Ще минулого року ви разом із нею приїжджали в Київ, ми чудово спілкувалися. А потім вона загинула. Ви якось сказали мені, що ваше життя розділилося на дві частини – до того, як це сталося, і після...
– Власне кажучи, її загибель відрізала мені життя. Залишок життя. Думаю, навряд чи хтось мене зрозуміє, тому що для цього треба знати, як я ставився до неї, як вона до мене. Вона не тільки мені була дочкою, але й набагато більше. Я приїхав у Вінницю, бо пам'ятник їй відкрили. Майже в день його відкриття прилетів.
– Ви зустрічалися з друзями, знайомими у Вінниці?
– Так, зустрічався. Ви знаєте, така виникла жага побачити своїх однокурсників чи навіть однокласників – я ж потім ще й у Хмельницьку область поїхав. Деяких знайшов, радий, що живі ще, бо дуже багато відійшло.
Одна з тих, із ким спілкувався, – Світлана, лікар-шкірвенеролог. Її чоловік, який на чотири курси старший був, професор, академік двох академій, акушер-гінеколог, дуже близькою людиною був, ми з ним товаришували. Із ним не можна було не дружити, він був на весіллі в моєї дочки, нас пов'язувала ціла низка інших подій. Зідзвонилися – я відвідав їх, цілий вечір провів із цією сім'єю, морально трошки відпочив і зберігаю їх у пам'яті.
– Мені неодноразово доводилося бачити, як ви кидаєте людей на підлогу, причому люди знеболені на той момент, і падає не одна людина чи дві, а сотні, хоча ви до них навіть не торкаєтеся...
– Ну я й тисячі кидав...
– Одночасно?
– Так. Востаннє це відбулося в ресторані "Франція"...
– Я чув, що ви там мало не влаштували бешкет!
– Ні, не бешкет. Приїхали люди з міста, яке називається Кропивницький – адже так? Ну Кропивницький, отже, Кропивницький... Троє: бабуся, донька та онука. В однієї з них – дуже грізне захворювання, хірургічного плану. Вона налаштована на мене була, хотіла, щоб я зробив так, як вона бачила це на екрані, тобто падіння. Бо падіння справді надає особливого статусу – нерухомості, окляклості, коли сфера несвідомого починає згадувати цілісність організму. Ну я взяв її, вивів її на середину залу...
– У ресторані просто?
– Так! А що таке середина залу? Що означають ті, хто сидить там, їсть-жує, порівняно з життям людини? Я поставив перед собою цю жінку, зробив такий непомітний рух, до неї не торкався. Вона впала. Ті, хто сидів за столами, перелякалися...
– Навзнак упала, рівно?
– Так, і застигла. Почався невеликий переполох, але нічого, потім я підійшов, буквально за кілька хвилин, забрав її – і вона сіла зі мною. До нас прийшов високий вродливий чоловік – як виявилося, власник усього цього комплексу: "Давайте ми з вами поговоримо". Я сказав: "Хочете мене виховувати? Тут кажіть". – "Ну ви зробили те-то й те-то, це ресторан, за нашими правилами..." Я кажу: "Є ще одне правило – порятунок людей. Там не треба вибирати майданчик. Саме такий варіант, стресовий, потрібен був їй, а не в якомусь закритому приміщенні. Тому ви не читайте мені моралі, а краще скажіть так: "Шановний Анатолію Михайловичу, дякуємо вам за те, що ви, якщо не врятували людське життя, то принаймні врятували цю жінку від операції. Кажіть "дякую"!" Він розвернувся і пішов.
Зрозуміло, що я порушив розпорядок, але якщо дотримуватися всіх формальностей, які є, це буде неправильно. Коли я виїжджав із готелю, покликав його, ми з ним поговорили трошки, він усе-таки сказав мені "дякую", я дав йому візитку... Дуже приємною людиною він виявився, і сам готель "Франція" – супер, і в плані обслуговування, і в усіх інших. Найкращий готель у Вінниці.
Ось такий випадок. Тепер буду чекати, що мені та жінка з Кропивницького повідомить.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Потім ви поїхали в Меджибіж, місцями дитинства...
– Я поїхав із Вінниці в Меджибіж, Требухівку і Ставницю. Меджибіж – це від слова Міжбужжя, селище таке, де є велика фортеця, якій уже, здається, понад 500 років. Звісно, я відвідав ті місця, де колись ми жили, і навіть сфотографував їх. Приємно було.
– Змінилося щось?
– Що ви! Так хочеться кинути все, жити там – і більше нічого! Купити якусь хату... Але спробуй купити хату там – її ж не купиш!
– Чому?
– Зараз цей Меджибіж став центром паломництва з Ізраїлю. Сотні людей приїжджають і скуповують нерухомість. Чому? Тому що там похований...
– Засновник хасидизму...
– Так... який мав велику популярність і повагу. Настільки сильно його поважають в Ізраїлі, що шанують на рівні святого. Спочатку євреї приїжджали переважно в Умань – там, здається, онука його поховано. Навіть дуже знамениті актори прилітали на літаках...
– Мадонна начебто була?
– І вона теж. І всі будинки страшно подорожчали. Якась руїна однокімнатна із вибитими шибками буде $70 тис. коштувати.
– Це правда, що в Меджибожі назви вулиць написано на івриті?
– Річ у тім, що в аеропорту, якщо ви хочете помити руки і ще дещо зробити, будьте готові до того, що майже немає написів українською, англійською, німецькою чи російською – жодною. Тільки іврит! Ходять чутки, що це буде вже під егідою Ізраїлю.
– Ви відвідали Хмельницький, Тернопіль...
– У Хмельницькому побачився з рідними – там у мене двоюрідна сестра. Дуже гарна, моложава, хоча їй буде 82. Ну, у нас порода така, генетика. Вона схожа на дівчинку – жодної зморшки!
Після цього ми з'їздили в Тернопіль – там у мене три двоюрідні брати. І теж: одному 83 – хлопчисько! Живий, рухливий, свіже молоде обличчя... Інший брат – мій одноліток, а третій, Геннадій Хмельницький (вони всі Хмельницькі), керував станцією для перекачування газу. Тривалий час працював у Середній Азії, побудував десь 14 таких станцій – видатна людина! От із ним зустрічалися, увечері посиділи...
– Перед ефіром ви сказали мені, що, коли їздили у Хмельницький і Тернопіль, вас вразило те, що зникли липи, які ви так любили в дитинстві...
– Ви знаєте, від Меджибожа йшла дорога в бік села Лисогірка, перетинала головну трасу. Я добре її пам'ятаю, тому що там корову пас. Уздовж цієї дороги з обох боків росли липи – у два обхвати! Я думаю: подивлюся на ті липи, усе-таки це оживляє дитинство. Жодної немає! Тоненькі деревця, нещодавно посаджені... Просто неприємно стало.
Але найголовніше – що по всій трасі, не тільки у Вінницькій області, але й у Хмельницькій, Тернопільській, уздовж дороги стоять дерева з великими такими утвореннями, (показує) ось такого розміру, від яких дерева гинуть. Рак! Просто рак дерев.
Я думаю: що ж таке? Ніде такого не бачив. Казахстан об'їздив уздовж і впоперек, об'їхав Штати, побував у різних містах Німеччини, Болгарії – і тільки тут, в Україні, такі дерева. Чому ніхто не береться знищити, спиляти їх чи що?
Мені в душі давно 120
– Я підрахував, що наступного, 2019-го, року ви відзначите чотири ювілеї: 30-річчя ваших перших сеансів в Україні, 30-річчя телемосту Київ –Тбілісі – у ніч із 1-го на 2 березня, як зараз пам'ятаю...
– Дивилися?
– Та-а-ак! Мені так цікаво було, що ви?!
– Усю ніч люди спостерігали, так?
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Далі – 30-річчя ваших легендарних сеансів на радянському телебаченні, тих самих шести, коли вулиці міст порожніли, падала майже до нуля злочинність... Ну це фантастика!
– Ні-ні, це окрема розмова – про злочинність...
– ...і четвертий ювілей, нарешті, – ваше 80-річчя. Невже 80 буде?
– Буде... Мені в душі давно 120. А щодо злочинності, був випадок у мене в Кемерові. Не буду довго про це говорити: це є в YouTube. Я побачив у першому ряду красиву дівчинку, запросив її до себе, щоб сіла поряд, і кажу: "Хочу зробити вам подарунок". А на моїх виступах у Кемерові тричі на день по п'ять тисяч людей сиділо. Вона стала відмовлятися: "Ні-ні, подарунка не потрібно!" Ну, одним словом, я сказав: "Такий подарунок, який ви, я думаю, приймете. Зараз нас, напевно, дивляться бандити. Слухайте, бандити, подобається дівчинка? Я думаю, що так. Давайте зробимо їй подарунок. Ні-ні, не общак. Давайте так: щоб на її честь цілий тиждень нікого не було вбито, пограбовано або зґвалтовано. Хочете, дівчино, такий подарунок?". Вона: "Звісно, хочу!".
Мені потім надіслали лист-подяку...
– ...з управління внутрішніх справ?
– Так, показав би, але знайти не можу. Два тижні жодного злочину не було! Ось вам один зі способів спілкування з людьми і заклику до їхніх глибоких почуттів, тому що в кожної людини є глибокі почуття, варто тільки до них доторкнутися.
– Ви заговорили про подарунки – я продовжу тему. До цих чотирьох ювілеїв ви самі собі робите розкішний, я вважаю, подарунок – виходить у світ перший том ваших творів під назвою "Думки та афоризми"...
– ...перша книга – будьмо скромнішими. Том – це коли про зібрання творів ідеться. У мене книга іншого формату, там понад 500 думок та афоризмів. І зараз, коли ми з вами розмовляємо, мені здається, що її вже надруковано. Не буду казати де, але принаймні 19-го, 20-го і 21-го буде презентація цієї книги.
– Скільки загалом афоризмів ви склали протягом цих років?
– Не рахував: вони постійно писалися, записувалися на диктофон... Дуже багато! Деякі було скоромовкою сказано, їх треба шліфувати. Є на одну й ту саму тему тощо...
– ...але це тисячі?
– Я думаю, що п'ять книг випустити буде легко. Зараз я працював над другою – і подумав, що, може, навіть і на шість-сім книг афоризмів набереться.
Уже не можу слухати людей, які довго розмовляють і не запаковують свої думки у гарні, красиві фрази
– Улюблені серед них є?
– Не можна так сказати. Це така несподівана, спонтанна схильність думки формулюватися у стислій формі. З іншого боку, вона мені ведмежу послугу робить, тому що я вже не можу слухати людей, які довго розмовляють і не запаковують свої думки у гарні, красиві фрази. Мені важко слухати людей, які розмовляють довго. У мене афоризми самі народжуються.
– Ну, наприклад?
– Скільки завгодно! Бранці насолоди, ви вже бранці страждання. Ну, це багато хто знає, я часто під час своїх виступів вживаю. Одне слово, ви отримаєте цю книгу, як інші мої близькі люди, і все побачите. Частково.
– Я уважно дивлюся вам в очі вже багато років: у них можна розчинитися. У вас дивовижний погляд – думаю, телеглядачі зараз це бачать теж. Дивлюся на вас і думаю – про здібності і надздібності. От що таке здібності, а що надздібностями можна назвати?
– По-перше, надздібності – це дещо карикатурне, плід уяви журналістів. А здібності, нахили є в кожного – до чогось. Але в нас у засобах масової інформації затвердилися саме здібності на тему лікування, тобто людина народжується зі здібностями лікувати. Не так, що от вона народилася, прожила два роки – і вже знає двигун внутрішнього згоряння. Або грає на чомусь. Це спотворено, розумієте?
Будь-які здібності, якщо говорити про психологічне лікування, складаються з багатьох компонентів. Насамперед це життєвий досвід, це книга, яка називається "Люди". Потрібно багатьох людей побачити: різної статі, віку, статусу... Є карлики – і є гіганти. Є живі та мертві...
До речі, щодо живих і неживих. Коли я був присутній під час розтинів, мені це було неприємно: самі розумієте, що "аромати" ще ті... Але потім, за багато років, зрозумів: це була дуже гарна школа, тому що ти бачиш людину в розрізі. І сам собою народився вислів: "Живі закривають очі мертвим. Мертві розплющують очі живим". Усіх потрібно побачити: і мертвих, і живих, і нормальних, і психічно хворих, з усіма ексцентричними витівками та вчинками, які вони роблять. А маленькі діти? А пасажири в поїздах, літаках? А ті, хто пройшов спортивне життя? Це окрема категорія людей – колишні спортсмени-фізкультурники.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Ви – надздібна людина?
– Я сказав би, що я та, яка розуміє. Є певне коло того, що я розумію і можу втілити на практиці. А коли є надздібності, ти готовий – раз! – і все, робиш. Про це багато пишуть, говорять, але це зовсім інша розмова.
– В інтернеті доводиться багато читати про те, що люди оголошують себе гіпнотизерами, проводять каталептичні мости... Це справді так?
– Я мало звертаю на це уваги, але коли відкриваю комп'ютер, натрапляю на інформацію про те, що відкривають школу – в одному, другому, третьому місті. І хто такі? Ну, лікарі, доктори психологічних наук... І виявляється, що ці люди, щоб довести свої здібності або надздібності, показували каталептичні мости. Це завжди було козирною картою в руках гіпнотизера. Вони гіпнотизують людину (в який спосіб – це інше питання), уводять у такий стан, у якому в нього міцнішає спина, і укладають на два стільці. Класика – це коли одна точка опори на рівні сьомого шийного хребця або навіть трохи вище, майже потилиця, а друга – ахіллові сухожилля. І ось вони роблять якісь рухи магічні, кричать... Клоунада повна. Людину кладуть на стільці, а народ робить великі круглі очі. Але ні народ, ні ці гіпнотизери, які мають невисокий рівень, не розуміють чого? Що не треба жодного гіпнозу, будь-яку людину кладіть на такі стільці – і вона лежатиме. Просто у неї сильна спина, навіть якщо вона фізично слабка.
Під час останніх моїх виступів у деяких російських містах я говорив: "Мені потрібна якась жінка, 70 років". Виходить старенька, і мої хлопці її класично поклали, вона тільки п'ятами впиралася. 68 років, спокійно лежала. Я кажу: "Підніміть одну ногу" – вона піднімає ногу, спирається на іншу. "Давайте, – прошу я, – когось старшого". Виходить 82-річна. І ця жінка так само лягла!
За кілька днів ми показали кілька таких випадків і завершили тим, що чоловіка 85 років без будь-якого гіпнозу поклали на ці стільці, він спокійно лежав і міг би лежати нескінченно. Уявляєте, це одразу розвінчує...
– ...думки про надздібності...
– ...ну так, які надздібності, коли людині жоден гіпноз не потрібен?
Можна психологічно прив'язати людину до чого завгодно, до будь-якого предмета
– Анатолію Михайловичу, а що таке психологічна прив'язка?
– Коли Тарас Бульба загубив люльку, він не міг без неї: "Не хочу, щоб і люлька дісталася вражим ляхам!" Ну і його схопили. Прив'язка до чогось: портрета, листа, якогось предмета. Вона може відвести розум від організму – трошки. Скажімо, гіпнотизер каже: "Зараз ваша рука почне підніматися догори". А ти нічого не кажи!
– Зроби, щоб піднімалася...
– ...так! "Щойно я скажу "три" – почне підніматися" – ось прив'язка до цифр. Можна прив'язати людину до чого завгодно, до будь-якого предмета. На наших виступах ми робимо прив'язки до абсолютно нейтральних речей, тих самих фотографій.
Що таке фотографія? Папір. Нехай і з обличчям чи якоюсь фразою. Але це психологічна прив'язка, і людина вже дивиться на мене того, а не на мене цього. І водночас нічого не говорять. Утім, на одній із фотографій написано: "Бо сказано вам буде, не кажучи".
Розум і тіло – великі вороги. Точніше, для нашого тіла розум – це ворог, тому що він нічого не знає.
– Але це правда, що ви зараз плануєте робити прив'язку до Місяця?
– Я вже її роблю. Щоправда, цифри інші давав, але якраз 15 листопада буде прив'язка до Місяця. Не так до Місяця, як... Я буду дивитися на Місяць, тому що там моя донька. Я вдячний їй за ту допомогу, яку вона надавала мені. Треба сказати, що величезну кількість афоризмів ми з нею обговорювали, дискутували, вона велика розумниця була. Перші мої виступи Олена бачила в п'ять років. Де ми тільки з нею не були: і на Далекому Сході, і в Архангельській області, і на Соловках – шторм, коли назад пливли. Були в Молдові, Узбекистані, я пам'ятаю, як вона, дівчинка, у Медеу на ковзанах намагалася кататися... Зараз це дуже боляче згадувати.
Вона добре знає мою роботу. Людям пальчики вирівнювала, повертала зір – саме в такому стилі, як я це роблю. Тому я вирішив робити прив'язку до неї. День народження Олени – 15 вересня, і я сказав, що кожного 15 числа буду дивитися на Місяць. Просто дивитися і не особливо ставити собі мету, пролетіти крізь кімнату розуму і забути про серце – три-чотири хвилини дивитися (можна і 24). У цей час буду виставляти на сайті дуже сумну мелодію...
– ...її?
– Так. Вона дуже добре грала на піаніно, гітарі й писала музику. Тому звучатиме саме її музика, одна і та сама мелодія, де б я не був. І людина може просто дивитися на Місяць, не ставлячи жодної мети, і зцілюватися, тому що організм знає, чого йому не вистачає і що зайве. І на моєму сайті буде Місяць сфотографовано – і музика. Я вважаю, це буде найсильніший спосіб оздоровлення людей. Найсильніший!
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Не вистачає вам її?
– Я сказав би, що вона великими ножицями відрізала моє життя. Повністю. Я не з тих, хто впадає в паніку, але зараз я в такому стані, що все, життя моє скінчилося. Кожен день – без її дзвінка, без її голосу... Вона так красиво сміялася! Скільки я знаю людей – ніхто так не сміявся, як вона.
Вона була дуже доброю, всім намагалася допомогти. Іноді приводила додому жебраків, якихось бомжів (жила в цей час у Торонто), годувала і відпускала. Її всі поважали й любили. Важко мені, звичайно. Намагаюся відволіктися – чим? Ось цими афоризмами. Кілька оповідань написав, далі працюю. Але дуже велика воля потрібна, щоб відволіктися.
Одного разу я випустив на волю хворого, який перебував на примусовому лікуванні. Убивцю, який завдав людині 19 ножових поранень...
– Чим наповнені сьогодні ваші дні?
– Переважно дорогою. Самі розумієте: з 9 числа до 11-го відвідати кілька міст, посидіти з друзями, обговорити різні питання, повернутися назад... Звичайно, я багато сиджу за комп'ютером, готую другу книгу, за нею третю, четверту, п'яту і, можливо, навіть шосту. Далі мені потрібно буде записати ще кілька оповідань. Є дуже цікаві теми: "Кривавий поцілунок", той випадок, про який я вам уже розповідав, та інші. З американського життя, із життя в інших містах і, найголовніше, із моєї практики.
Наприклад, "Запах вокзалу", коли я випустив на волю, погуляти, кого? Хворого-примусника, який перебував на примусовому лікуванні. Він мене обдурив. Я знав, що обдурить, але він просився подихати запахом вокзалу – і це мене зворушило. Для мене запах вокзалу і запах спортзалу – найперші запахи, які мене переслідували завжди.
Ризикував я, звісно, як і в тому ресторані, де знехтував усі формальності. Мене могли просто посадити: я не мав права відпускати, але відпустив. Та він не повернувся. За два тижні його привезли – убивцю, який убив людину, завдавши їй 19 ножових поранень. І незабаром він знову попросився подихати запахом вокзалу!
Про те, хто він такий, знали і прокуратура, і міліція, мене самого могли вважати психічно хворим, але... Відпустив його вдруге. І він прийшов. Я почав відпускати щодня, він їздив на вокзал, іноді навіть не питаючи мене, і дуже швидко почав одужувати. Виявилося, у нього не було серйозного психічного захворювання – були гострі ревнощі, які взялися ні з того ні з сього, кожну людину він підозрював у тому, що це коханець його дружини. І на цьому ґрунті напав на 18-річного хлопчика і вбив його. У підсумку ми з цим хворим попрощалися.
– Анатолію Михайловичу, а ось відчуття дійсності, яка оточує вас, сильно змінилося порівняно з тим, яке було у вас у 50, 20 років?
– Ви знаєте, з віком воно змінюється, тому що оцінюєш своє життя вже не з початку, а з кінця. Коли тобі 10 років – ой, скільки ще жити і як багато ти ще не знаєш! Ти сирий зовсім, зелений. А потім, коли проходиш і щастя, і нещастя, і здобутки, і втрати, особливо втрата близьких, ти думаєш про те, що життя тлінне. І заспокоюєш себе чим? Зірки теж умирають. Усі йдуть. Які славні імена були! Починаєш запитувати – уже не всі пам'ятають цих людей, яких знала вся країна, які сяяли. Їх забули нові покоління...
– Висоцького багато хто не знає...
– Так! Прийшло таке захоплення, як мобільні телефони. Я вважаю, що у них є два боки, поганий і гарний. Гарний – у їхній корисності, потрібності, а поганий – у тому, що люди не вилазять із цих телефонів. Чоловік і дружина лягають спати – і дивляться в телефони. Куди б ти не пішов, усі сидять із телефонами. І що вони шукають? Добре, якщо якусь інформацію, але переважно – мультики всякі, ігри. Або переписуються.
– Але ви сьогодні розумніші, ніж у 50 років, припустимо?
– Ви знаєте, відповідати на це запитання я не можу, тому що це може бути смішно. Ну як "розумніший"? Більше досвіду. Більший багаж побаченого, почутого і того, що я відчув. Плюс певні висновки щодо себе і довкілля. Звісно, світ змінився дуже – завдяки техніці, ядерним випробуванням... Ви ж знаєте, скільки всього сталося.
Я народився, коли Чорнобиля не було, а потім він рвонув, потім почався розвал країни... Багато чого змінилося, нове покоління прийшло. Навіть якби все було мирно і добре, прийшло нове покоління, і у тебе з ним нічого спільного!
Іноді кажуть: "Живіть до 120 років!" Які 120 років, кого ти будеш знати, хто тебе буде знати? Коли ми їхали у Меджибіж, дивлюся у вікно машини – стоїть дві якісь досить літні людини. Дай, думаю, піду. Питаю: "Хлопці, а ви мене знаєте?" – "Так, знаємо". До речі, усі впізнавали. "Добре, – кажу, – а скільки вам років?" – "Ні, ми не однокласники". Я разів п'ять-шість зупинявся, звертався до абсолютно різних людей. Жодного однокласника там не знайшов.
Син зараз у Каліфорнії, де страшні пожежі
– Що ви найчастіше згадуєте, коли залишаєтеся наодинці із собою?
– Ой, це дуже важко. Усе, що завгодно. Я зараз зосереджений на спогадах про те, що було. От, скажімо, рік тому я тут, у вас, сидів, потім ми приїхали до вас додому – і там донька моя була, ми з нею розмовляли. Чи знав я, чим це скінчиться?
Це найчастіше згадується у цей період. Ну, та інші моменти, пов'язані з побутом, проблемами, які треба вирішувати. У мене ж іще одна дитина є, яка перебуває дуже далеко, за неї теж душа болить. Закінчу виступи в Ізраїлі, які триватимуть 10 днів, і, найімовірніше, полечу до сина. Він зараз у Каліфорнії, де страшні пожежі. Можете собі уявити, про що можна думати, коли відкриваєш інтернет – і горить! Рай перетворився на пекло. А як там мій син? Я ж не знаю нічого...
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Поставлю, мабуть, дивне запитання: ви в небо іноді дивитеся?
– У небо – завжди, це улюблене. 88-й рік, ви, напевно, знаєте – пансіонат "Донбас"?
– У Ялті? Так.
– Величезні номери, балкон таки-и-ий широкий... І я виступав – 17 виступів, відкритий майданчик, не пам'ятаю вже, на скільки місць...
– Дві тисячі десь...
– ...і сцена, не дуже велика. Попрацював – повертаюся в номер. Літо було, серпень. Падаєш на це ліжко – і дивишся в небо. У мене завелися "коханки" там, у Ялті... Лежачи на ліжку, дивлюся в небо. Велика Ведмедиця, сім зірок. Одна така грайлива, весь час блимає, ніби сміялася з мене. І я їм усе розповідав, та й від них вислуховував. (Усміхається).
А потім прийшов таки-и-ий момент... Один підполковник звернувся до мене – попросив знеболити його дружину, у якої була саркома колінного суглоба. Я виходив, у небо дивився, а вони: "Ну-ну, побоюєшся, так? Подивимося, хто ти такий". І так було три дні, поки той підполковник мене не зачепив: "Я бачу, ви боїтеся". – "Боюся? Я? Поїхали!" Я зважився і провів знеболювання цієї операції. А потім повернувся: "Ну що, дівчата? Вже не підсміюєтеся з мене?" От такі "коханки" були в мене...
– Сьогодні, коли в небо дивитеся, тих самих "дівчат" бачите?
– Я на небо дивлюся навіть у своїй уяві. Ну ось, наприклад, я у вас запитав: "А що там на небі?" Я підкажу – там є дві частини, два складники. Думайте.
– Для мене у небі нескінченність завжди.
– Там є світобудова – так? Зірки, сузір'я... Це по-перше. А по-друге, там є істина, закони, яких не видно, але які створили цей всесвіт.
Бог – це істина, яка створила всю світобудову і людей, що живуть на Землі, і Землю, і Сонце
– У Бога ви не почали вірити?
– У Бога? Чому? Роблю такий легкий прогин у спині, щоб нікого не образити... Скажу: не те що вірю – переконаний, що є справжній Бог. Щоб не ображати вірян. А іншими словами, істина, яка створила всю світобудову і людей, що живуть на Землі, і Землю, і Сонце. Це сумарно мережа світових законів, яку можна назвати словом "Бог".
У 88-му році, коли мене запросили на екскурсію в Києво-Печерську лавру, я запитав у намісника...
– Іонафана?
– Так, був такий батько Іонафан, дуже глибока, інтелігентна людина, розумник великий, приголомшливий! І ось у нього я запитав: "Що таке Бог?" Він коротко відповів: "Бог – це істина". Я був вражений його відповіддю: як він глибоко мислить! І наші стосунки так і залишилися дуже гарними.
Тому ось що таке Бог, якщо це влаштовує вас і глядачів. Це справжній Бог, який створив усе, завдяки законам, зокрема людей. І другий Бог – це той, якого люди створили. І от наявність справжнього Бога і створеного людьми якраз і викликає великі суперечності у відносинах між людьми в усіх країнах світу.
– Про смерть ви думаєте?
– Про неї мені часто доводилося думати, тому що з чим, а вже зі смертю я стикався багато разів. Я працював у геронтологічному відділенні, там часто вмирали мої пацієнти... Точніше, це навіть не геронтологічне – це відділення для літніх людей. Бували і поза відділенням випадки: чоловіки, наприклад, унаслідок травми помирали. А скільки аварій! Я сам у чотирьох автомобільних аваріях побував, але вижив. Один раз, щоправда, сильні ушкодження дістав під Білою Церквою. Але це вже інша тема.
Чи думаю про смерть? Звісно. Про те, що це неминучість, від неї нікуди не дітися. Помирає все. Повторюся: навіть зірки вмирають! Це трішки заспокоює. А що наше життя? Місток, по якому ми перебігаємо з вічності у вічність. Нас не було трильйони років – і трильйони років не буде. Ми існуємо лише в цьому маленькому відрізочку.
– Чи правда, що ви двома життями живете?
– Так. Ви знаєте, я вже давно живу двома життями. У психіатрії є таке поняття – condition second, другий стан. І це захворювання. Буває так, що людина живе, усе в неї нормально. Раптом – усе, що вона знала, навіть ім'я, вилітає з голови! Вона їде в поїзді – і не знає куди. Коли вона сідала в поїзд, вона розуміла, що це вона, а тут – усе, у неї вже інший характер, інші манери й інші слова. Відомий навіть випадок шести життів – змінювалися по черзі.
Я про себе умовно кажу, не думаю, що це серйозне захворювання, але я дуже мало сплю...
– Скільки годин на добу?
– Буває, три години, буває трохи менше або трохи більше.
– І вистачає?
– Вистачає, я ніколи спати не хочу. А якщо хочу, то заплющив очі – і заснув. Ми з вами розмовляємо – це одне життя. Але ось я сьогодні прийду в готель, ляжу спати – і почнеться друге життя, сновидіння. Вони такі яскраві, реальні, що я там і переживаю, і все інше...
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Я виступаю у своїх снах: не так давно проводив зняття енурезу в дітей, згадалися 80–90-ті роки
– Часто сни сняться?
– Постійно!
– А які найяскравіші?
– Та всякі. Іноді рідних бачиш, іноді щось зникає, піднімаєшся на якісь споруди... Один час було таке, що я кудись стрибав, літав, але переважно це контакти з людьми. І дуже часто – виступи. Я виступаю у своїх снах, і, між іншим, уже помічено, що я в цей час розмовляю. Не так давно проводив у сні зняття енурезу в дітей: згадалися 80–90-ті роки. (Усміхається). Тож, якби хтось підтримав розмову мою, міг би вивести мене на бесіду, і я розповідав би все про себе, не маючи критики. Будь-яке сновидіння – це практично гіпнотичний стан, частковий сон.
– Хоч де б ви вийшли, на території будь-якої колишньої радянської республіки чи якоїсь іншої країни, де живуть люди, які розуміють російську, вас завжди впізнають. А як ви думаєте, за 50–100 років пам'ятатимуть, хто такий Кашпіровський?
– Ви знаєте, моя робота, вона знаменується чим? Вторгненням у тканину. Усі попередні навчання ґрунтуються лише на роботі з психікою, суто психічними процесами. А органіка?
Припустимо, ростуть у нас нігті – це психічний процес? Навіть у мертвих – я мав справу з такими випадками – і волосся росте, і нігті. Це вже органіка, і як на неї вплинути? Наш розум нічого не може зробити, жодні психологічні методи не підходять. Я знайшов зовсім інші підходи.
Чудовий лікар, професор, доктор наук, академік Михайлов – головний психотерапевт України. Глибокий психолог, медик справжній – класика. Він приїжджав до мене в Білу Церкву, і ми дуже гарні дружні стосунки довгий час мали, щоправда, уже давно не спілкувалися. Він так і казав – що моя робота є створенням програмувальних ситуацій.
Ось вам сторазовий приклад: як зробити зайчика білим, якщо спекотно на вулиці, серпень місяць?
– Створити зиму.
– Звичайно, зиму робимо! Щоб було морозно і біло: усю цю студію обклеюємо ватою, ставимо ялинки... І він біліє – ситуація програмувальна!
Мені додому приходило по 50–80 мішків листів на день!
– Анатолію Михайловичу, я поставлю вам останнє запитання. Ви коли-небудь писали вірші?
– Ніколи! Ні, колись два-три вірші було записано, але це таке смішне... Не дано.
– І ви їх не пригадуєте?
– А що ж пам'ятати? Та нічого такого хитрого немає. Не поет я. Генетично можу тільки запам'ятовувати вірші...
– Добре. А вам вірші присвячували?
– Ой, так! На різні теми. Прохання навіть були – у віршованій формі. Особливо коли я став відомий і в мене був офіс на Глазунова, 3 у Києві. Мені додому приходило по 50–80 мішків листів на день!
– Страхіття!
– Не те слово! Люди писали, у кого що минуло, просили про щось, навіть мило надсилали – на випадок третьої світової війни...
– Але найяскравіший вірш, вам присвячений, який?
– Не можу пригадати: вони були різні. Тільки любовних листів у нас було півтора центнера. Я почав виступати у 64-му році, і, звичайно, у мене були аудиторії: і сільські, і міські. У 71-му році літав на Сахалін, і саме звідти один гарний вірш зберігся в пам'яті. Була зима, після виступу я поїхав до аеропорту. Але, на жаль, затримка рейсу, яка тягнулася майже до ранку, а за мною – людей 200 фанатів, вони навіть зламали огорожу. І коли вже дозволили приземлення, підбігла одна дівчинка, років 17–18, і просто в руку папірець мені вклала: "Цей вірш вам!" Ну, я взяв і поклав у кишеню.
А потім сиджу – холодно, люди в кожухах летять, валянках, я один без головного убору, у болоньєвому плащі, черевиках осінніх... Такий був у мене стиль – ходити легко одягненим, і я ніколи не замерзав. Дивлюся – закрутився гвинт праворуч (тоді гвинтові літаки були), потім ліворуч... Думаю: що ж мене гризе, що вона мені написала?
Встаю, дістаю з полиці плащ і вірш цей, поки увімкнули світло, щоб читати можна було... І літак почав робити розбіг – у бік Заходу. Відривається від землі, а там такі пронизливі рядки – якщо згадаю, зараз відтворю:
Прощай, звезда далекая,
Единственный, не мой.
Я лишь слегка потрогала
Лучи твои рукой.
Ты в памяти останешься
Святыня из святынь.
Прощай! Ты растворяешься
В предутреннюю синь…
І в цей час літак пробив хмари і взяв шлях туди, далеко...
– Анатолію Михайловичу, дякую вам!
– І вам спасибі! Ви знаєте, люди дуже люблять наші з вами розмови і вважають вас класиком у цьому плані. Та і я так вважаю...
Записала Анна ШЕСТАК
