+9 Київ
"Найжахливіше, що наші діти потрапили в ситуацію, коли вони сиділи в підвалах під обстрілами, а потім – на вокзалах, їх вивозили перелякані і втомлені мами в переповнених вагонах поїздів, стояли в кілометрових чергах на кордоні", – зазначила Руденко.
Вона розповіла, як українці прощалися із близькими, які їхали від війни.
"Картина, про яку я б окремо хотіла знімати кіно, – це те, що я побачила на кордоні, коли проводжала свою невістку з дітьми: чоловіки проводжають свої родини – їхні жінки й діти йдуть у бік ЄС, а хлопці повертаються назад. Хто відразу йде на фронт, хто – у ТрО, хто – у пусту квартиру... І вони не знають, чи побачать ще свою дружину й дітей. Ці чоловіки, що плачуть... Моє серце розривалося", – поділилася співрозмовниця.
Окрім того, вона стала свідком, як європейці забирали малечу з харківського Будинку дитини.
"На тому ж переході я бачила ще одну картину: приїхала "швидка", звідти винесли немовлят, сказали – із Харкова, із Будинку дитини, і всіх передали на той бік. Чи повернуться коли-небудь ці діти в Україну, чи будуть вони українцями?.. Як це можна забути? Я не знаю. Який треба мати художній талант, щоб усе це передати в кіно?" – сказала Руденко.
Руденко: Після вторгнення дистриб'ютори з Європи та світу просять: дайте готовий телепродукт на тему війни. У нас нічого немає. Повний текст інтерв'ю
