+10 Київ
Сергій та Оксана жили у Нікополі Дніпропетровської області і виховували двох дітей – 14-річного Марата й дев'ятирічну Еліну. Пара прожила у шлюбі 15 років.
Оксана розповіла, що її чоловік протягом 10 років займався боксом, мав звання кандидата у майстри спорту, був чемпіоном України серед юніорів. Разом вони займалися сімейною справою – дресируванням собак, розведенням професійних порід.
У 2014 році його мобілізували в першу хвилю і він потрапив до 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Він захищав Піски, доправляв боєприпаси в донецький аеропорт. За рік демобілізувався, але незабаром вирішив підписати контракт із тією самою 93-ю бригадою й надалі воював на посаді старшого стрільця. За зразкову службу його як старшого солдата нагородили численними відзнаками.
Напередодні повномасштабного вторгнення Сову скерували на навчання до Десни, він мав здобути кваліфікацію бойового медика. Проте після 24 лютого його з побратимами відправили захищати рубежі Харківської області. У квітні він перебував на ізюмському напрямку.
Фото: fakty.ua"Ми завжди тримали зв'язок, і чоловік був зі мною відвертим, ділився всім пережитим. Сергій пояснював, що повинен воювати і не може покинути побратимів. Це був його поклик. Скільки б його не відмовляли, розуміючи, що його бригада завжди на передовій, він ніколи не хотів залишити службу, мовляв, не звик відсиджуватися, рвався у саме пекло... Страху не було, хоча чоловік часто повторював, що тільки дурень не боїться... Але треба робити свою роботу на 100% – захищати Україну і стояти до кінця", – розповіла Оксана.
Востаннє вона говорила з чоловіком 19 квітня. Тоді він їй сказав, що за три-чотири дні до цього їх накривала авіація росіян, на них ішли артилерія й танки.
"Чоловік казав, що є наказ стояти до кінця, тож робитиме це. Але наскільки їх вистачить, невідомо. Після цього зв'язок обірвався..." – згадала жінка.
За кілька днів вона подала заяву до військкомату і частини, здала зразок ДНК. Із військової частини надійшла відповідь, що на позиції на полі бою Сергія не знайшли. Його офіційно визнали безвісти зниклим. Усі ці п'ять місяців Оксана з друзями та побратимами чоловіка безуспішно розшукувала його. Знайти чоловіка вона змогла лише після деокупації Ізюма.
"За кілька днів до того, як мала початися ексгумація, мені стало так важко на душі, серце наче виривалося з грудей... Я знала, що наші війська зайшли в Ізюм, і почалася така тривога. Але я навіть не думала, що могилу мого Сергія знайдуть у тому лісі, тому що позиції були геть в іншому місці, в лісопосадці. Потім почали з'являтися світлини з ексгумації, й жодної секунди в мене не було сумніву, що це мій Сергій", – сказала жінка.
Опізнати чоловіка вона змогла за численними татуюваннями на тілі, а також за жовто-синім браслетом.
"Із цими браслетами Сергій не розлучався з 2014 року. Ще тоді, коли він ішов на війну, їх йому як обереги подарували наші діти. Синочок тоді пішов у перший клас, а донечці виповнився рік. На шиї у чоловіка ще були срібні ланцюжки із зображенням архангела. Наскільки я зрозуміла, рашисти їх зняли і забрали..." – розповіла Оксана.
Жінка повідомила, що після цього її син Марат на сайті Офісу президента залишив президенту Володимиру Зеленському листа, в якому попросив допомогти якнайшвидше повернути батька додому для гідного поховання.
Скріншот: fakty.ua
Оксана вважає, що її чоловіка могли перед смертю катувати, але впевнена, що той нічого не розповів окупантами.
"Я знаю свого чоловіка і знаю напевно, що він би не розказував нічого з того, що просять рашисти. Сергій точно плюнув би їм у морди й нічого б ніколи не сказав. Що б вони з ним не робили. Навіть тоді, коли б це вартувало йому життя. Він завжди казав: жодного метра української землі не віддасть, бо за що тоді гинуть його побратими? І слова свого дотримав", – сказала жінка.
