+13 Київ
Перший вибух жінка почула о 2.35 24 лютого, але про те, що почалося повномасштабне вторгнення, дізналася лише ближче до 5.00.
Спершу Медведєва хотіла поїхати на роботу, але дорогою передумала і вирушила до сина, який на той момент хворів на COVID-19. Коли за кілька днів бомба зруйнувала залізничну колію і поїзди вже не ходили, її син Денис наполіг, щоб батьки переїхали до нього.
З 2 березня в Маріуполі зник зв'язок, не було води, газу. Як каже Медведєва, найстрашнішим на той момент була відсутність інформації, коли не знаєш, що відбувається.
Сім'я Медведєвої до війни. Фото: radiosvoboda.org"Чоловік казав, що треба готуватися до найстрашнішого, бо ми опинилися в пастці. Кожен виживав як міг. Одного разу хлопцям удалося набрати води з криниці, а іншого дня вже не пішли, бо ту криницю обстріляли і повбивали людей. Кілька разів під обстрілами спускалися під міст до річки, а коли поверталися, то не все хотіли розповідати про те, що бачили. Але через деякий час і туди неможливо було ходити, кільце стискалося", – згадує вона.
За словами жінки, найстрашніше – це обстріли з літаків. Після кожного вильоту – по два вибухи, за ніч було дуже багато бомбових ударів. Медведєва згадує, що бачила тіла обгорілих людей, які лежали на вулиці.
"Мамо, це кінець, ми не врятуємося", – сказав син увечері 19 березня, коли обстріли вже не припинялися. За сім років ми вже звикли, що в місті все гаразд, весь цей час воно розвивалося, ставало все красивішим. Тепер наш Маріуполь перетворився на кладовище людських життів. Довкола палали будинки, у квартирі – постійний дим, підлога була всіяна дрібним склом", – каже українка.
Пізніше чоловік і син Медведєвої вирішили чергувати, а в разі загоряння якоїсь із квартир, де вже нікого не було, вони вибивали двері, щоб гасити пожежу і вогонь не перекинувся на під'їзд. Одного дня син Медведєвої повідомив, що сталася пожежа, і вони з батьком пішли.
"Було страшно, дитина з невісткою спали. Я думала, вони підуть згори подивитися. І тут забігає чоловік і кричить: "Дениса вбили, його більше немає!" Я не пам'ятаю, що я кричала, він побіг уперед сходами, я – за ним. Двері були розчинені, і на землі лежав мій син. Поруч – калюжа крові. Чоловік вискочив і сказав: "Поможи його занести". Я бачила, що він помер. І тут чую крик позаду себе: "Будь ласка, не залишайте мене саму, не залишайте!". Я повертаюсь і бачу невістку з дитиною на руках. Я розумію, що дитина зараз потрапить у зону обстрілу, кричу їй: "Сховайся". Вона починає щось говорити, я її заштовхую в маленьке укриття, вибігаю до чоловіка і бачу як його... Як у нього влучила куля і потім інша... Він закричав від першого пострілу і ліг поряд із сином", – згадує жінка.
На крик жінки прибіг сусід, замкнув її в будинку і не випускав надвір. Потім вони піднялися на свій поверх, забрали свої речі, а люди допомогли їм зайти до підвалу, де вони залишилися. Сусіди дали жінкам свічку і зробили їм ліжко.
Загиблі син та чоловік Медведєвої. Фото: radiosvoboda.org
"З того періоду я пам'ятаю тільки один момент – як онука дуже багато плакала. Раніше син наспівував їй пісень під гітару – і Кароліна засинала. Так ось я пам'ятаю, як узяла дитину на руки, за кілька метрів надворі лежать мій син і чоловік, а я починаю співати. Я не знаю, як це назвати, я думала, що я ненормальна. Це було як якесь божевілля", – каже Медведєва.
Три дні вони не виходили з підвалу. За тиждень сусід повідомив, що до тіл рідних Медведєвої прийшли військові (РФ чи "ДНР", жінка точно не знає). Вони віддали їй документи рідних, завантажили їхні тіла у вантажівку і поїхали. Жінка досі не знає, що сталося з тілами.
1 квітня жінка вирішила, що треба втекти з міста, і вийшла з укриття в пошуках машини. За кілька годин вона зіткнулася з авто з написом "преса" і попросила відвезти їх до табору біженців, ті погодилися. Як пізніше виявилося, це були журналісти з Москви.
"Коли добігли до автомобіля, сіли та плакали вголос. Така була істерика, бо не розумієш – урятуєшся чи ні. Підійшов бородатий, не можу стверджувати, що чеченець, але точно з Кавказу, він бачив напис "преса", розплився в посмішці й сказав: "Чого ви плачете, ми ж вас асвабаділі". Хотілося його вбити. Навколо стріляють, а поряд стоїть цей чортяка і посміхається, якби не напис "преса", не посміхався б", – каже жінка.
Медведєва хотіла виїхати на неокуповану частину України, але вони застрягли в черзі в селищі Нікольське. Тоді журналісти запропонували їхати до Донецька, заявивши, що на неокуповану Україну зараз дістатися неможливо. Медведєва вирішила їхати спочатку до Донецька, а звідти – у Ростов, де в неї живуть батьки.
У Донецьку їм довелося пройти фільтрацію: перевіряли телефони, розпитували про зв'язки із ЗСУ. Після фільтрації вона вирушила до Ростова, а звідти – у Вільнюс, тому що не хотіла залишатися в Росії.
"Я дуже хочу собі допомогти і моїм дівчаткам і побудувати для них найщасливіше життя. У мене немає часу на біль, я повинна знайти роботу, подумати про житло, знайти таку площину для невістки, щоб вона не відчувала відчуження, щоб усе було, щоб дитина розвивалася. Я хочу, щоб ще був шанс на життя, інакше я буду думати, що мої хлопці просто так загинули. Я не змогла їх уберегти, не змогла поховати, я можу створити пам'ять про них, щоб було те, заради чого ми вижили", – каже українка.
Війна Росії проти України. Головне (оновлюється)
