+12 Київ
"[На початку вторгнення] просто було ТрО "Азов". Тільки приїжджали люди в розвідроту, де ми були в першому крилі ударному, до складу якого входили ветерани "Азову". Зокрема я, Ілля Литвин і Льоша, позивний Психолог, – білоруси, з якими ми давно знайомі, мої найкращі друзі. Ми розуміли, що ворог намагається оточувати Бучу, намагається захопити. Нам було видано завдання приїхати, закріпитися на точці, чекати на можливу колону противника на техніці, вступити з ними в бій, не дати ніяк їй їхати далі. Гул техніки вже було чутно. Ми були зі стрілецьким озброєнням і гранатометами. Ми очікували, що вони поїдуть трасою асфальтованою, а вони поїхали колоною між будинками цивільними", – розповів Прохоров.
За його словами, виявилося, що росіяни зайшли на танках і почали вести щільний вогонь по будівлях. Захисникам Бучі довелося сховатися в готельному комплексі "Вілла Сан-Марино".
"Які у нас варіанти були? Перший – вибігти у чисте поле. Кінець зими – листя жодного. Голе поле, де нас, найімовірніше, розстріляють. Другий варіант – це вибігти на дорогу, де вже йде техніка, що теж загрожує просто нашою загибеллю марною. І третій варіант – це закріпитися в готелі і прийняти бій. Розуміли, що така собі ідея, але іншої не було", – наголосив боєць.
Він розповів, що вже після перших танкових пострілів по готелю захисники Бучі зазнали серйозних втрат, було багато поранених і постійно тривали переговори про їх евакуацію.
"Була досить велика кількість тяжкопоранених, які валялися практично по всьому комплексу. Частину хлопців було легко поранено. Вони забігли до комплексу, щоб перев'язуватися якось. І в момент, коли Ілля вибіг, щоб стрільнути... Він відстріляв із РПГ, ми з ним у розрахунку були. Я його другий номер – той, хто носив із собою постріли. Литвин забіг на перезаряджання, ми перезарядилися, далі він вибіг, і після цього я його не бачив. Ми чекали, доки щільність вогню якось знизиться. Там був такий бункер, маленька кімнатка внизу – ми хлопців перев'язували у цій кімнатці, я допомагав парамедикам, когось перев'язав, комусь заклеїв грудну клітку, комусь допоміг дістатися... І весь цей час у мене були думки про те, де мій друг, де Ілля", – поділився спогадами Прохоров.
Йому вдалося знайти друга, але той загинув.
"Стрілянина, усе літає, усе свистить. Почав бігати комплексом, кричав: "Ілле, Ілле, ти де?!" І, намагаючись його знайти, розумів, що є два варіанти розвитку подій: або він тяжкопоранений, або він загинув. Я забіг у готель, на той момент другий поверх повністю палав. Я побіг на другий поверх у вогонь, намагався його там знайти – не знайшов. Вибіг надвір, і тільки тоді периферійним зором побачив, що хтось лежить. І цей хтось виявився моїм другом Іллею. На той момент емоції мене переповнювали, але оскільки довкола відбувається бій, я сильно якось не зациклювався. Ми його перетягли до наших поранених, сподіваючись, що я заберу його тіло відразу на евакуації", – розповів Прохоров.
За його словами, після того, як група евакуації забрала поранених, на місці залишилося зовсім небагато захисників. Вони потрапили в оточення росіян і дали бій. Допомога до них уже не могла прийти.
"Ми були змушені забігти у головний корпус. Кругова оборона тривала приблизно 12 годин. За цей час нас намагалися викурити звідти кілька разів, скеровували піхоту – ми вступали з ними у бій. Якоїсь миті ми зрозуміли, що нам треба замовкнути, щоб вороги подумали, ніби ми всі загинули від такої кількості прильотів у цю будівлю. Під час якогось із вибухів – не пам'ятаю, бо їх було багато, – мене поранило, прилетіли уламки в руку. Я надав собі першу допомогу і далі тримав сектор. Добре, що у нас були хлопці з приладами нічного бачення. Вони провели дорозвідку і повідомили, що в нас є шанс вийти. Річ у тім, що після того, як відпрацювала артилерія, вороги просто розсмокталися. Вони завелися і поїхали кудись", – повідомив боєць.
Після цього група забрала поранених і вийшла у бік Києва.
"Ми вже 10 разів устигли з хлопцями попрощатися, сказати про те, як ми пишалися бути в одному бою. Хлопці вже змирилися з тим, що ми тут, найімовірніше, загинемо. Хоча б загинемо огризаючись і героїчно, забравши за собою хоч кілька десятків ворогів. Так вийшло, що нам удалося вийти. Ми йшли вздовж дороги посадкою, і в цей момент Женя (позивний Стрілок), який був важкопораненим, просто на руках у хлопців сплив кров'ю. Отже, ми ще одного нашого хлопця втратили дорогою. Я весь цей час тягнув хлопця, у якого було важке поранення ноги, і постійно намагався його підбадьорювати. І завдяки хлопцям, у яких були ці прилади нічного бачення, завдяки мужності та героїзму хлопців, завдяки тому, що всі ці вісім років ми тренувалися, нам удалося якимось дивом іще й вижити. Нас зустріли хлопці, посадили в автобус. І на той момент я тільки зрозумів: "Блін, ми, здається, ще й виживемо", – розповів Прохоров.
Війна Росії проти України. Головне (оновлюється)
