+5 Київ
"Увечері 23 лютого чоловік сказав мені, що о 5.00 почнеться повномасштабне вторгнення. Ми зібралися і поїхали до нього на роботу, і з того часу ми перебуваємо не вдома. Сказати, що готувалися якось особливо, не можу: документи, телефони, комплект одягу на певний час. Із тим і поїхали. Уже ввечері я спостерігала за підготовкою перших груп спецпризначенців, які мали вирушити у Гостомель, за видачею зброї й амуніції. Усі перебували в очікуванні, о 24.00 хлопці їли гамбургери з McDonald’s. І були готові до бою", – сказала вона.
Дружина начальника ГУР наголосила, що небезпека для сім'ї кожного військовослужбовця, особливо спецпризначенця, була завжди.
"А коли Кирило Олексійович став начальником ГУР Міноборони, то ці виклики й ризики лише зросли, як і відповідальність. Я добре пам’ятаю, як із початком повномасштабного вторгнення моє хвилювання помножилося в кілька разів уже не тільки за чоловіка, а й за всіх бійців, які перебувають під його командуванням, – зазначила Буданова. – Із 24 лютого ми постійно разом: 24 на 7. Раніше, коли він їздив в АТО, ми могли не бачитися і по три місяці, не спілкуватися тижнями, коли був на бойових завданнях. Ще тоді я навчилася контролювати емоції. Знаєте, людина – така істота, яка до всього звикає. Як психолог за освітою можу підтвердити, що для виникнення звички потрібен 21 день, а для її закріплення в середньому – 60. Абсолютна правда, яку я перевірила особисто".
Водночас у критичні моменти сім'я знаходить місце для гумору, і це допомагає впоратися, додала вона.
"Пам’ятаю, як в один із перших днів вторгнення увімкнувся сигнал повітряної тривоги, мене повалили на підлогу, зверху був Кирило Олексійович, а на ньому ще з десяток хлопців. І я кричу: "Господи боже мій, якщо мене не вб’є ракета, то ви точно задушите", – розповіла Маріанна Буданова.
