+7 Київ
"Залізяка" – це [був наш] шпиталь. Гідні поваги наші медики, які в цих нелюдських умовах робили все, що могли, і більше, і дуже добре давали раду. Але коли почався величезний наплив поранених, плюс до всього почали обстрілювати дуже територію, прилеглу до шпиталю, і було кілька прямих влучань, які забирали життя бійців, котрих уже врятували, – ось тоді... Я б не сказав, що був такий розпач, але був момент похмурого такого фаталізму, що "так, мабуть, ми тут усі залишимося". І дуже шкода було хлопців, які мучилися просто через брак медикаментів. І це, до речі, був найголовніший аргумент, чому стався цей вихід з "Азовсталі". Треба було рятувати цих людей", – наголосив Дутчак.
Він зазначив, що окупанти не погоджувалися на виведення поранених українських бійців в обмін на визволення російських військовополонених.
"На той час уже кількість російських військовополонених, я так розумію, була достатньою для того, щоб дати можливість евакуювати наших поранених. Але російське керівництво вкотре продемонструвало, що для них слова "росіяни своїх не кидають" – це порожній звук, очевидно. І вони не погодилися на ці переговори. Тому – так, було досить прикро. Не тому, що руки опускалися в наших лікарів – дай Бог їм здоров'я, і я дуже бажаю, щоб вони якнайшвидше повернулися, ті, які зараз у полоні, – щоб вони якнайшвидше повернулися за обміном до нас. А від того, що просто нема чим за цих умов допомогти. Ось так, це дійсно було тяжке відчуття", – резюмував Дутчак.
