RU
 
Новини ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Олег Пінчук: Зеленський виявив у моїх роботах риб і раків, схожих на Путіна

Пінчук: В Україні 99,9% невизнані генії. Музиканти, письменники, журналісти, художники, телеведучі, актори
Пінчук: В Україні 99,9% – невизнані генії. Музиканти, письменники, журналісти, художники, телеведучі, актори
Фото надав Олег Пінчук

Відомий український скульптор Олег Пінчук в інтерв'ю виданню "ГОРДОН" розповів про вторинність сучасного українського мистецтва, "найотруйніших" учасників арттусівки, чому колекціонує картини Марії Примаченко, чому не співпрацює з артдилерами, чи створить скульптуру для президента РФ Володимира Путіна і кому подарував краватку і светр президента України Володимира Зеленського, а також коли відкриють пам'ятник поету Тарасові Шевченку у Флоренції та чому "Музыкальный батальон", який ініціював зведення пам'ятника загиблому в АТО співаку Василеві Сліпаку, насправді відмовився від макета, створеного Пінчуком.

Сучасне мистецтво – це товар, який не можна продати в Україні

Фото надано Олегом Пінчуком
Фото надав Олег Пінчук


– Олегу, як пандемія коронавірусу позначилася на вашому житті та творчості, на фінансах?

 – Зараз склалися жорсткіші умови, але запасу міцності й бажання діяти більше ніж достатньо, щоб зберегти себе, свою особистість як художника і розвиватися. У фінансовому плані зараз, звісно, не ті золоті часи середини "нульових". Зараз усі рахують гроші, торгуються. Але загалом гріх Бога гнівити.

– У мистецтві взагалі бувають кризи як такі?

 – Звісно. Відбувається зміна поколінь. Приходять нові амбітні люди й диктують свої погляди. На артринку обмежена кількість фінансів. Художники старшого покоління, можливо, утратили ту реакцію або відчуття світу, властиве молодим. Я розумію, як непросто людям, які вирішили спочивати на лаврах. Потрібно вміти перебудуватися і розуміти правила гри, яка може коштувати кар'єри і життя. В історії були художники, які не витримали емоційного і фінансового преса. Вони йшли із життя. Згадаймо того самого Модільяні.

– Як уникнути долі невизнаного генія?

 – У нас 99,9% – невизнані генії. Музиканти, письменники, журналісти, художники, телеведучі, актори. Визнаних – одиниці, а мільярди займаються повсякденною роботою і вважають, що світ не визнав їхнього таланту.

Можливо, їм не пощастило, а можливо, не було достатньо харизми, бажання, сили волі, щоб іти вперед. Творчий процес потребує емоційних і фізичних сил. Треба щодня йти в бій, 365 днів на рік. А багато хто здувається на перших проблемах. Багато хто живе як усі – від зарплати до зарплати, особливо не напружуючись. Я дивлюся на людей, які працюють у якійсь системі. І багато для щастя їм не треба. Наприклад, торгують кавою або мають маленький магазинчик, водночас усім задоволені й щасливі.

– Чи є в Україні повноцінний артринок? Сформувався він уже за роки незалежності?

 – З огляду на те, що ми маємо на увазі під артринком. Це розмите поняття. У нас є інституції – такі як PinchukArtCentre, М17, Інститут проблем сучасного мистецтва. Але вони більше розраховані на те, щоб художник показав своє бачення, виставки там не є джерелом доходу. Премії нерегулярні, їх отримує кілька людей, і ці гроші не можуть забезпечити нормальне функціонування.

Інституції, що спеціалізуються на контемпорарі-арт, начебто виступають за свободу самовираження, однак там є чіткі межі, яким має бути сучасне мистецтво. А його можна пояснити двома словами. Ви бачите сміттєвий пакет, підходите і читаєте прізвище автора, текст про те, що художник хотів сказати. Ви дивитеся знову на експонат – і перед вами не сміттєвий пакет, а витвір мистецтва. Ось принцип контемпорарі-арту. Це гра в порожнечу. На виставках сучасного мистецтва ви побачите ганчірки для підлоги, що висять на стінах, розкидані сміттєві пакети, силіконові безформні шматки, дошки. Але поряд є опис, що художник хотів цим сказати. До сучасного мистецтва потрібно бути наверненим. Переважно найбільш схильні колекціонери, які зазвичай сприймають мистецтво не з погляду смаку, а з погляду нав'язування мистецтва за допомогою маніпуляцій. Це відбувається так: ви почитали і розумієте, що перед вами не унітаз, а фонтан, як у Марселя Дюшана. Це як вовки та собаки – вони схожі, але в них різне ставлення до життя. Собаці скажуть: "Лежати!" – вона ляже, а вовк – ні. Одна людина побачить у сміттєвому пакеті сміттєвий пакет, інша повірить, що це мистецтво. Характерна риса сучасного мистецтва – коли пояснення превалює над самим візуальним рядом.

– Вам це імпонує?

 – Так. Я метод контемпорарі-арту використовую, але я не в цій системі. У ній дуже складно бути. Сучасне мистецтво – це товар, який не можна продати в Україні. Невеликих стипендій, які дають фундації, недостатньо, щоб прогодувати всю цю гвардію художників, умовно кажучи, які виставляють на стінах ганчірки замість картин.

Молоді свято вірять, що це і є мистецтво, іноді створюють цікаві роботи. Але для цих робіт потрібні великі простори, яких в Україні немає, потрібні колекціонери з певними інтересами. У підсумку люди часто полишають професію художника і починають, наприклад, займатися дизайном інтер'єрів. Я 30 років тому все це бачив у Швейцарії. Зараз там повертаються до академізму.

– Циклічність історії...

 – Так. А ми в наших процесах вторинні. У нас сучасне мистецтво є наслідуванням популярних у Європі напрямів 1960-х, 1970-х, 1980-х років. У музеях Європи, умовно кажучи, можна побачити те саме, що виставляють українські сучасні художники, але там це було створено 30–40 років тому.

Гапчинська – молодець. Вона відчула ринок, кон'юнктуру

Фото предоставлено Олегом Пинчуком
Фото надав Олег Пінчук


– Ви одного покоління з художниками сквоту "Паризька комуна". Чому не тусувалися з ними?

– Я в цей час навчався у Швейцарії. Але з багатьма з них виставлявся. Той самий Савадов, Ройтбурд, Сидоренко, Сухоліт. Але у мене було своє розуміння, своє бачення. Вони дивилися на мистецтво крізь призму модних журналів і напрямів того часу. Багато робіт було зроблено під впливом Ніколя де Сталя, Іва Кляйна. Іноді їх навіть важко відрізнити від першоджерела. Це було спочатку, потім настало переосмислення. Таких яскравих імен, які могли б конкурувати на Заході, у нас не так багато: Савадов, Ройтбурд, ще, можливо, кілька імен.

Мистецтво зараз має ставати предметом інвестування. Хто міг подумати, що Джейсон Полок, який кидав фарбу на полотна, буде коштувати $100–200 млн? У нас половина Андріївського узвозу таких художників, але вони і частини вартості Полока не заробляють. Тут важливо те, що він працював у певний час, за певних умов. Але не можна вже створити заново пісуар Дюшана або "Чорний квадрат" Малевича. Потрібно шукати свій "Чорний квадрат", а це дуже складно. Мистецьке середовище дуже інтелектуальне, егоцентричне, токсичне.

– Ви порівнювали арттусівку з тераріумом. Хто найотруйніший його мешканець?

– Кожен із цієї тусівки має високу думку про себе і негативну про оточення. Що менше грошей, то більше маніпуляцій. Найотруйніші – ті, які хочуть дістатися ближче до джерела доходів, до корита. Ходять своєю групою, художників інших не пропускають. З етичних міркувань і небажання робити їм рекламу імен називати я не хочу. Накравши ідей у західних художників, замовивши роботи в Китаї, вони втюхують їх нашим колекціонерам.

– Ви завжди працювали без артдилерів...

 – Якщо починаєш працювати з артдилерами, чекай підступу. Тебе можуть кинути.

– А кому вони потрібні, як ви вважаєте?

 – Людям, у яких є гроші й бажання реалізувати себе як колекціонер. Самі артдилери – люди, які не бажають щодня ходити на роботу, а розраховують отримати 20%, 30%, 50% від картини, яка коштує $50 тис. На артринку жорстка конкуренція, але є кілька авторитетів, які втюхують картини, обіцяючи подальше зростання їхніх цін. Зазвичай цього не відбувається, буває тільки падіння. Наприклад, у сучасному мистецтві використовують органіку – бичачі голови, мух, недопалки. Не думаю, що ці об'єкти довго збережуться. Функція артдилера переважно полягає в тому, щоб розповісти клієнту байку про перспективу просування певних предметів мистецтва, а також як із їхньою допомогою підвищити статус колекціонера.

– Як ставитеся до тиражування робіт, візуального ряду творів на товар масового використання? Як, наприклад, це робить Євгенія Гапчинська? Її чоловічків де тільки не побачиш: на канцелярських товарах, посуді, цукерках, пакованнях чаю...

 – Женя молодець. Вона відчула ринок, кон'юнктуру. Зуміла вгадати настрій обивателя, створивши добрих гарненьких іграшкових персонажів. Художники, які вважають себе елітою, критикують її. Я вважаю, що вона добилася успіху. Якщо художник знаходить такі способи заробити, це добре. Чим її роботи гірші, ніж сміттєві пакети або ганчірки для підлоги на стінах?

Роботи Примаченко – як біткоіни, які зростуть у ціні до космічних масштабів

Фото надано Олегом Пінчуком
Фото надав Олег Пінчук


– Як ви формуєте вартість своїх робіт?

 – Ринок формує. Більший інтерес – вища ціна. І, зокрема, вторинний ринок. А він зменшує ціну, тому що люди, які хочуть повернути кошти за колись придбане, готові знизити вартість. Художники іноді звертаються до артдилерів, щоб ті ховали ціни. Бо якщо художник продавав свої роботи по 200 тис., а вони пропонують по 5 тис., то за високими цінами ніхто купувати не буде. І ця тенденція поширюється майже на всіх художників, навіть топових.

– Ви стикалися з підробками власних робіт?

 – Постійно. За моїм ім'ям стоїть успіх, праця. І багато хто потрапляв під мій вплив. Це безліч скульпторів, які працюють у стилі  а ля Пінчук. Але це постмодерн, для якого характерні компіляція, цитування. Для цих художників першоджерелом був я, а для мене першоджерело як для художника – так званий моветон – слоники, рибки, лебеді з комода моєї бабусі. Я розумів, які вони гарні, і пізніше став їх експлуатувати. Можна сказати, що це такий концептуальний проєкт.

– А чи бувало, що інші автори свої роботи видавали за ваші?

– Є художники, яких вважають моїми учнями. Вони заявляють, що у них можна купити роботи, схожі на мої, але дешевше. Створюють ілюзію, що я дорого коштую. Але це неправда. Іноді вони втюхують дорожче, ніж я продав би! Уміють. Почасти це шахрайство та авантюризм. Але він завжди був на ринку мистецтва. Завжди були пройдисвіти. Як, наприклад, можна продавати пісуари, недопалки, мух...

– Або екскременти художника...

– Так, як я говорив на початку інтерв'ю: подивилися – банка з лайном, прочитали – шедевр.

– Скільки коштувала найдорожча ваша скульптура?

– Не будемо згадувати. Це була дуже висока ціна.

– У вас є колекція картин Марії Примаченко. Зараз ви купуєте твори мистецтва? Які придбання зробили протягом останнього часу?

 – Так, у мене найкраща колекція картин Марії Примаченко. Роботи цієї художниці мають сьогодні коштувати сотні тисяч доларів. У Грузії протягом останнього час дуже зріс у ціні Ніко Піросмані. Там він – це певний бренд. Його картина нещодавно дорівнювала грошовому еквіваленту ковбаси і пляшки чачі, а зараз коштує $2, $3, $5 млн. А у нас Примаченко досі недооцінена. Її роботи – як біткоіни, які зростуть у ціні до космічних масштабів.

Останнім часом я купую картини художників Анатолія Галицького та Ігоря Галана. Вони талановиті художники, які можуть за допомогою кольору, форми, експресії передавати потрібну емоцію.

Я ніколи не використовую у своїх роботах схожості з конкретною людиною. Хоча колись Зеленський виявляв у моїх роботах риб і раків, нібито схожих на Путіна

986c8099-3498-485d-b39c-08e6972b04d0_01
Фото: Oleg Pinchuk / Facebook


– Чи важлива для вас персона замовника? Якщо, наприклад, ця людина – політик, який має політичні погляди, що суперечать вашим?

– Ні. Я відділяю мух від котлет. Я лояльний до всіляких думок. Свої політичні погляди демонструю на виборах. Я стільки пройшов майданів і стільки одержав обіцянок, що вірю тільки собі.

– А якби у вас замовив скульптуру Путін, ви б йому продали?

 – Путіну не продав би за жодних обставин. Це із царини фантастики. Він ніколи не замовить у мене. Це неможливо.

– Ну, чого на світі не буває!

 – Це неможливо. Ніколи Путін у мене не замовить роботи. Він далекий від мистецтва. Ми живемо в різних світах.

– У вигляді якого персонажа або тварини ви його зобразили б алегорично?

– Я ніколи не використовую у своїх роботах схожості з конкретною людиною. Це у СРСР любили малювати членів політбюро, а потім змушені були що пів року замальовувати картинку. Хоча колись наш нинішній президент Володимир Зеленський у "Вечірньому Києві" виявив  схожість моїх робіт із Путіним. Він виявляв риб і раків, нібито схожих на Путіна. Але, мені здається, професійний художник має бути поза часом і створювати образи, не прив'язані до якогось персонажа. Це на кладовищі можна встановлювати монументальні скульптури, присвячені певним людям.

– Починаючи із 2014 року політичні події вплинули на ваші стосунки з друзями і замовниками із РФ?

 – Мої роботи є в колекціях багатьох людей із РФ. Спеціально робіт я туди не завозив останніми роками. Знаю, що з нещодавніх придбань на аукціоні в Лондоні якийсь шанований колекціонер із Росії купив мою роботу. Хто саме – я не знаю. Мої роботи є у Ксюші Собчак, Наташі Іонової (Глюк'оZа), Мстислава Ростроповича, Віктора Черномирдіна. Була моя робота й у Бориса Нємцова.

Після 2014 року я свідомо не влаштовував у РФ виставок. Пропозицій було багато, і багато моїх колег не встояло. Це особиста справа кожного. Але є і закони моралі, звісно.

Краватку і светр Зеленського я подарував Борі Фуксману, чоловікові Бережної

Фото надано Олегом Пінчуком
Фото надав Олег Пінчук


– Чи стала політична позиція каменем спотикання у дружбі? Деякі ваші друзі були членами Партії регіонів.

– Вона припинялася не тільки через політичну позицію, а тому що ми перестали бачитися. Багатьох я цікавив насамперед як художник і скульптор. Із багатьма нас розділяє відстань. Я згадую аукціони, які проводила Олена Пінчук, а вів Зеленський, і в залі сиділи, зокрема, депутати від Партії регіонів.

Я тоді торгувався за краватку і светр Володимира Зеленського. Вони коштували пристойних грошей. Я купив їх і подарував бізнесменові Борі Фуксману, відомому бізнесменові, причетному до готелю Hilton, цивільному чоловікові [покійної] Іри Бережної, батькові їхньої дитини. Це був аукціон у межах акції "Анти-СНІД", і ось Боря Фуксман отримав гарний подарунок від мене. Не знаю, щоправда, куди він ці краватку і светр подів.

– Ви задоволені діяльністю Зеленського як президента?

 – Ноу комент. Я політиків не коментую і не критикую, бо, як правило, політику супроводжують такі самі маніпуляції, як і мистецтво. Вам обіцяють одне, а отримуєте ви інше.

– Як ставитеся до людей мистецтва в політиці?

 – Це право кожного. Але художники і політики – однакові брехуни. Незрозуміло, хто з них більше бреше: політик чи художник.

– Художник Сергій Поярков – ваш давній друг. Він такий самий ексцентричний і в житті, як на світських заходах чи в телеефірах?

– Останні 10 років ми мало спілкуємося. Колись, уперше побачивши, як горять його очі, зрозумів: це наша людина! Він дуже харизматичний, і я тоді вирішив, що з ним можна працювати. Так, він і в житті ексцентричний. Половину того, що говорить про мистецтво, – це мої слова.

– Проти Пояркова 2020 року відкрили кримінальне провадження за нібито погрози Зеленському...

 – Я в це не вникаю. Не хочу вплутуватися в політику. Поярков – професійний художник і вже частково професійний політик. У нього є бажання бути на вістрі.

– Ви дружили з мером Харкова Геннадієм Кернесом. Були на його похороні?

 – На жаль, я не зміг приїхати. Кернес – людина слова. Він як швейцарський годинник. Усе, що сказав, було виконано без найменшого ґанджу. Його харків'яни люблять, тому що він давав добрий результат. Він був емоційною людиною, здібною до мистецтва. Він колись запропонував улаштувати нашу із Сергієм Поярковим виставку в Харкові.

Мої діти вибрали не дуже хлібні професії

Фото надано Олегом Пінчуком
Фото: Oleg Pinchuk / Facebook


– Ваша дружина Лілія Добжанська захистила кандидатську роботу, присвячену вашій творчості. Які її відкриття про вашу власну персону вас здивували?

 – Це було так давно, що я вже все забув. Я думаю тільки про те, що буде завтра.

– Чи бувають конфлікти з дружиною? Хто перший іде на примирення?

 – Я років 10 намагаюся не конфліктувати ні з дружиною, ні з дітьми, ні з політиками. Ні з ким. Я людина емоційна і можу розлютитися, а потім переживати, що когось образив, особливо близьких. Я розумію, що потрібно навчитися контролювати свої емоції. Намагаюся знаходити логічні пояснення і, спираючись на власний досвід, доводити, що маю рацію.

– Які професії вибрали ваші діти – 17-річна Оксана та 15-річний Богдан?

– Скажімо, не дуже хлібні. Дочка навчається на мистецтвознавця, син – у фінансовому коледжі. Я пояснюю їм, що у батька немає бізнесу, що батько – це бренд. Розповідаю, що потрібно вміти створювати бізнес. Тому що творчість, мистецтво – це важка праця. Успіху досягають одиниці. Успішних художників – кілька десятків, а успішних бізнесменів – десятки тисяч. А десятки тисяч художників ледь животіють. Їхня компенсація матеріальної нестабільності – це той кайф, який вони дістають, коли творять.


Фото надано Олегом Пінчуком
Володимир Шолудько, Богдан Томашевський, Олег Пінчук. Фото надав Олег Пінчук


– Одна з нещодавніх ваших робіт – проєкт пам'ятника Тарасові Шевченку у Флоренції. Коли планують його відкриття? Який гонорар за нього ви отримали?

– Навесні, до Шевченківських днів. Цей пам'ятник ми з моїми друзями-однокурсниками скульпторами Володимиром Шолудьком та Богданом Томашевським створили безоплатно.

Потрібно думати не тільки про гроші, а й про щось важливіше. Оскільки це були приватні інвестори, я вирішив не брати оплати. Тому що якби їм потрібно було платити мені гонорар, пам'ятника просто не було б. Заплатили тільки за виробництво пам'ятника команді, яка працювала над ним.


Фото предоставлено Олегом Пинчуком
Фото надав Олег Пінчук


– Для цього пам'ятника ви використали автопортрет Шевченка. Чому цей образ поета вибрали?

 – Це збірний образ Шевченка. Я довго гуляв Флоренцією, дивився її архітектуру. Неподалік розташовані роботи Донателло, Мікеланджело. І потрібно було створити скульптуру, яка вписалася б у цю стилістику. У Флоренції немає тоталітарної скульптури. Показувати велич любила радянська монументальна пропаганда.

Мій проєкт пам'ятника Сліпаку сподобався керівнику "Музичного батальйону". А після того, як я заговорив про те, що не потрібно ставити його на Андріївському узвозі, мені сказали шукати місце для свого пам'ятника самому

Фото: Oleg Pinchuk / Facebook
Макет пам’ятника Сліпаку роботи Пінчука. Фото: Oleg Pinchuk / Facebook


– Ви взяли участь у конкурсі проєктів пам’ятника загиблому в зоні АТО українському оперному співакові Василеві Сліпаку, який ініціювала організація "Музичний батальйон". Вона затвердила макет пам’ятника авторства скульпторів Богдана і Віктора Рябових. Ті запропонували зобразити Сліпака з автоматом у руках на тлі дошки з його барельєфом в образі співака. Ви презентували макет пам’ятника Сліпаку в образі П’єро. (Сліпак виконував в образі П’єро камерну кантату Олександра Козаренка "П'єро мертвопетлює" на слова Михайля Семенка). Зараз громадське об’єднання "Андріївський узвіз" виступило проти того, щоб узагалі пам’ятник Сліпаку встановлювали у сквері його імені…

– Ми створили проєкт пам'ятника Сліпаку не в образі П'єро, а в образі оперного співака насамперед. Те місце на Андріївському узвозі, де бачить пам'ятник "Музбатальон", невдале.

– А чому?

 – Це яма. Навіщо встановлювати пам'ятник у ямі? І це стародавній Київ. Там спочатку потрібно провести археологічні розкопки. Якщо цього не зробити, культурні шари назавжди залишаться недослідженими.

Плюс у сквері Сліпака збираються встановити сцену, лавки. Незрозуміло, хто і як часто там буде співати та скільки грошей на цьому розпиляють...

Поки на пам'ятник Сліпаку немає грошей. Логічно було б створити спеціальну комісію, яка провела б конкурс, було б знайдено фінансування. У цю комісію мали б увійти мистецтвознавці, політичні діячі, галеристи, представники "Музичного батальйону", громадського об'єднання "Андріївський узвіз". Ця комісія затвердила б і проєкт, і місце встановлення.

Окрім Андріївського узвозу, для встановлення пам'ятника є й інші місця – Львівська площа, колишня площа і парк Островського. Там якраз поряд посольство РФ, сквер Нємцова, російського опозиціонера. І міг би бути парк Сліпака, убитого російським снайпером. Це було б гарною політичною зброєю. Відкриття пам'ятника можна було б провести до приїзду президента Франції Макрона до Києва.

– Скільки коштуватиме встановлення пам'ятника?

 – Якщо не красти, не так багато.

– Але про які цифри йдеться?

 – Щоб ви розуміли, пам'ятник Пилипу Орлику в Києві коштував 16 млн грн – на той час це було $2 млн. Це космос! За ці гроші можна п'ять таких пам'ятників установити! Вартість пам'ятника точно до гривні можна порахувати. Але цього і бояться, бо встановлення пам'ятника – для чиновника спосіб украсти гроші.

– Родичі Сліпака бачили ваш макет пам'ятника?

– Так. Вони спочатку не хотіли робити пам'ятник в образі воїна. Ми презентували ескіз у Львові, і він їм сподобався. Після презентації було ухвалено рішення трохи доопрацювати макет, і це зробили. Але після того, як я заговорив про те, що дійсно не потрібно ставити пам'ятник на Андріївському узвозі, була така реакція ініціаторів: ну, ви шукайте місце для свого пам'ятника самі, а ми будемо ставити там, де планували.

Але передусім галеристи були проти непрофесійного ескізу пам'ятника Сліпаку на Андріївському. "Музбат" заблокував усі коментарі та повідомлення на своїй сторінці у Facebook. Я думаю, буде великий скандал. Андріївський узвіз – це серце Києва. І якщо не враховувати його думки – це означає програти. Пам'ятник, який хочуть установити на Андріївському узвозі, зіпсує вигляд вулиці.

– Громадськість підготувала відкриті листи на імена президента України і мера Києва проти встановлення пам'ятника на Андріївському узвозі. Чому ви не підписали цього листа, якщо самі проти такого проєкту?

 – Це було б неетично щодо колег. І цей лист – не моя ініціатива. Громадськість захотіла висловитися – і висловилася. Я про нього дізнався із преси.

– Але ви вважаєте проєкт, який затвердив "Музбат", поганим?

– Я вважаю, що цей проєкт – непрофесійний, аматорський. Наскільки я знаю, зараз організатори злякалися критики і залучили до виготовлення скульптури професійних скульпторів.

До речі, сам керівник "Музичного батальйону" Валерій Суботін про наш проєкт пам'ятника Сліпаку говорив, що його необхідно реалізувати і що він гідний того, щоб стояти, наприклад, на площі в Києві, у Львові, біля Паризької опери. "Цей пам'ятник дуже потужний", – казав він.

Вікторія ВОРОНІНА
журналістка
МАТЕРІАЛИ ПО ТЕМІ