+11 Київ
Рецепт її успішності, або Чому важко бути художником і колекціонером в Україні.
Я у Львові. Знайома галеристка порадила мені зайти в одну галерею, подивитися на цікаві роботи. Приходжу, скляні двері. За ними в найдальшому куті посилено розмовляють дві дами. Відчиняю двері, кажу: "Здрастуйте, у вас відчинено?" (Ну, щоб і помітили, і позитив внести зі своїм приходом). "Раз зайшли, значить, відчинено". Із логікою не посперечаєшся.
Подивилася на хаотично розставлені твори місцевих мистецтв. Деякі симпатичні, деякі цікаві, шкода, немає ні біографії автора, ні опису роботи. Це серія? Чи поштучно? Тут ідея чи просто для краси? Виставляли цю робота десь ще? Про що це? Усе гранично лаконічно – тільки ім'я автора і матеріал. Дами зайняті – не хочеться їм заважати.
Не знаючи порядку, на всяк випадок питаю чи можна зробити кілька фото.
– Фотографувати не можна.
– А роботи продаються?
– Продаються.
– А де ціни?
– Цінники – це моветон. Кому треба, той запитає.
Загалом, зрозуміло – колекціонерів тут не люблять, чекають покупців простіших, які, дорогою на ювілей, після купівлі квітів і цукерок заскочать купити щось утилітарне, щоб у господарстві стало у пригоді: діру в стіні закрити або на поличці в буфеті поставити для балансу зі святковим сервізом.
Розвернулася і пішла я в музей. Національний. Приходжу – зачинено, забито, немає жодної інформації, коли він відчинений і зачинений. А може, переоблік? Інтернету теж немає, хоча і моя вина в цьому є, що заздалегідь не подивилася. Але видиму табличку яким-небудь чудовим неоновим кольором, щоб в очі кидалася, можна було б на будівлі все-таки повісити.
Зрозуміла, що в понеділок-вівторок половина музеїв теж зачинена. Гаразд, знайшла філії Національного музею, які мали бути відчинені по вівторках. Але і там замки.
Фото з особистого архіву Зої Скоропаденко
Загалом, із горя пішла додому. Дорогою трапився старовинний львівський заклад "Пиріжки. Кава. Чай", що навпроти головної пошти. У віконці за рум'яної здобою сидить Пані. На вікні праворуч – прайс-лист. Верхні рядки з пиріжками дорожчими, внизу спискок просто пиріжків. Піймавши мій погляд, вона відразу вголос оцінила мій прекрасний шарф, сказала, що я, мабуть, голодна і мені обов'язково треба поїсти.
Я подумала, і то правда. "Дайте мені, будь ласка, пиріжок із горохом за дев'ять". Пані пхає його в пакетик і змовницьки мені каже: "Якщо вам це подобається, то я вам дуже раджу ось цей із м'ясом, він сьогодні як ніколи, і ось той зі смородиною! А яка у нас вишня! А яке у вас пальто!". Пішла я від віконця із пакетом, у якому було вісім пиріжків, і в чудовому настрої.
Фото з особистого архіву Зої Скоропаденко
Пройшла два кроки і подумала: ось він рецепт успішних художників, галерей і музеїв. Не вистачає у галерейно-музейній справі таких Пані. Які б, коли заходить людина в галерею, відразу б оточили її інформаційним полем любові, розповіли б усе про всі арт-об'єкти в наявності, а також про ті, що в резервах, донесли б біографію кожного художника, коротко занурили б у всесвітню і місцеву історію мистецтв, підшукали би шедевр на всі смаки і цінові можливості. Ну, і цінник нехай не на кожній роботі, але принаймні прайс-лист на стіні або на столі все-таки має бути, нехай найдрібнішим шрифтом – він потрібен усім: художникам, колекціонерам, галеристам. Ми не любимо просити нам показати. Ми просто хочемо знати.
Ну, а якщо це Пані з музею, яка сидить, продає або перевіряє квитки, то вона б підказала, на що і де звернути особливу увагу, де, наприклад, висить шедевральний Рафаель або у якій картині варто оцінити прекрасну раму XVI століття.
Кілька років тому в Національному етнографічному музеї Києва була виставка однієї з найкращих у світі колекцій петриківського розпису. Цю колекцію було створено, зібрано і збережено одним контролером звичайного міського тролейбуса чи то в Києві, то в Білій Церкві. Він збирав кожну копійку своєї невеликої зарплати і ходив галереями, до художників, бабусь, на блошині ринки, вишукуючи шедеври. Він збирав по крихтах, віддаючи останнє, цінуючи роботу художника і зберігаючи її.
Зазвичай такі люди дуже скромні, тихі, вони не мають брендового одягу, за яким дівчата з галерей думають, що можуть оцінити платоспроможність клієнта. Вони не люблять набридати, розпитувати, як утім, не люблять зайвого комерційного напору або ігнору від галерейних манекенниць (скажімо чесно, що в основному сьогодні в галереях сидять моделі, дружини, а не продавці). Не всі наважуються запитати ціну, але якщо вона висить у куточку, навіть найдрібнішим шрифтом, вони повернуться, трохи назбиравши на те, що коли-небудь буде в музеї. Завдяки їм.
Не всі колекціонери Рокфеллери і не всі Рокфеллери – колекціонери.
Джерело: "ГОРДОН"
