+13 Київ
Ранкова новина. Марчук. Зупинилося серце.
Розпач. Непереборне емоційне спустошення. Незгода з реальністю. І дуже боляче від того, скільки всього не встигли...
Просто позавчора ми віддивлялися вже відкориговані фрагменти нашого фільму про незалежність. Хтось каже: "Боже, як Марчук добре вийшов!" Дійсно, кожен кадр – як парадний портрет!
У той день він прийшов на зйомки в "натовському" светрі. Перший натовський генерал України.
Ми з ним мали говорити про серпневий путч, про ядерне роззброєння, про те, що відбувалося за лаштунками подій 1991 року.
Євген Кирилович фанатично захоплювався знімальною технікою. Наші камери привели його в майже ейфорійний стан! Вони і в мене, трохи звичного до цієї техніки, спричиняють кожного разу майже релігійні почуття. А тут – людина з-поза цеху! Це був непідробний щирий захват.
Генерал настільки захопився, що спробував перехопити командування на знімальному майданчику у режисера. Нашому головному режисерові Сергієві Лисенку знадобилися певні зусилля, щоб повернути владу на майданчику.
Ми з Євгеном Кириловичем дуже довго домовлялися про цю розмову. Він мав прокоментувати деякі розсекречені документи КДБ і ЦРУ. І це вимагало підготовки: їх треба було перечитати, обдумати. Підготовка потребувала часу. І все це накладалося на "ковідну" реальність та тривалу реабілітацію Євгена Кириловича після операції. Казав, що після старої автомобільної катастрофи треба було "перезібрати" ноги.
І ми кілька разів відкладали той запис. Часом він телефонував із вибаченнями, що обставини не дозволяють йому зробити це швидше. Майже завжди – пізно ввечері. І в якості "компенсації" дарував купу цікавезних залаштункових історій. І... знову зникав на пару тижнів. Я навіть почав було трохи ображатися.
Мені залежало на цій розмові, бо на тих речах, які тільки він міг розповісти, трималися принаймні дві сюжетні лінії фільму.
І ось – нарешті! Марчук у кадрі. І ми записуємо півтори години про те, як під час путчу над Верховною Радою з'явилися десантні гелікоптери, а в "Борисполі" сіли десятки літаків із військовим спецназом, про блеф і погрози у його розмовах із командувачем військ Київського військового округу Віктором Чечеватовим, про те, чи могли Кравчука "пасти" московські кадебісти, про "ігри" між ЦРУ і КДБ, про те, навіщо Єльцин питав у військових, чи можна бомбити Київ ядерними боєголовками...
Деякі із цих історій він уже розповідав мені під час нашого спеціального ефіру до 25-ліття незалежності. А деякі подробиці прозвучали, здається, уперше за 30 років. Просто тому, що Марчука про них раніше ніколи не питали.
Він мене зачаровував тим, як міцно він пам'ятає подробиці давно минулих днів. Для історика, для документаліста робота з такими людьми – це величезна насолода.
Він був генералом КДБ, який став українським державником. Я дуже добре пам'ятаю його емоції, коли він розповідав про враження, яке на нього справили документи КДБ, які він мав розсекречувати, коли почалася кампанія реабілітації репресованих радянською владою. Я вірю, що історії, прочитані в архівах, насправді змінили його. Це була людина, яка виросла в системі. Але переросла її.
Четвертий прем'єр-міністр незалежної України, він був першим прем'єром, який вільно говорив англійською. Це було рідкісним явищем для його покоління.
Він став уособленням інституційної сталості. І ось цієї сталості навколо нас поменшало. Він став першим прем'єром незалежної України, який так завчасно відійшов у засвіти.
Ми домовилися, що після прем'єри фільму "Колапс. Як українці зруйнували імперію зла" ми зустрінемося і поговоримо про деякі з розсекречених документів докладніше – вже для книги про незалежність. І мене тепер наповнює гіркота усвідомлення, що ми не встигли це зробити.
І ще трохи сумно, що він не побачить, як класно він виглядає в кадрі.
Джерело: Oleksandr Zinchenko / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
