+14 Київ
Пройшов ще тиждень життя. Вiн у мене, як завжди, був багатим на подiї. Але всього не опишеш, тому пишу про те, що вразило найбiльше.
Нашу пацiєнтку прооперували в п'ятницю. Почуває вона себе добре. Дуже повеселiшала, жартує, смiється, лiкується й каже, що операцiя пройшла зовсiм не боляче й не страшно. Ми щиро радi її швидкому одужанню.
Але наразi хотiла подiлитися своїми враженнями про нашу медицину й ставлення людей одне до одного, зокрема й до найрiднiших людей.
Коли заходите в український державний медичний заклад, будьте готовi до суворих реалiй побутово-медичних умов, грубого й холодного ставлення тих, хто давав клятву Гiппократа, і до того, що безкоштовна медицина, яка є в Україні, це та медицина, яка калiчить, а якщо хочете ту, що лiчить, то це все – за гроші. А якщо ви ще й народний депутат, якого впiзнають, і водночас не користуєтеся, як iншi нардепи, правом телефонного дзвінка, а все робите згiдно із законом і тими реалiями, що iснують для всiх простих людей, то вислухаєте ще й купу докорiв, образ і нарiкань вiд лiкарiв за те, "що ви, падлюки, у владi хорошого зробили, щоб медикам жилося краще?!".
Але чи можна людей звинувачувати, що ми злими, як собаки, поставали?
Лiкарi, хоч і грубо, без душi, але роблять усе, що в їхніх силах, щоб допомагати хворим у тих умовах, у якi їх поставила держава. Вони правi, коли кажуть, що нi я, нi вони весь свiт не обiгрiємо!... Тому роблять усе, що можуть, а душа черствiє, тому що над кожним хворим плакати i слiз не вистачить, і дiла не зробиш! Медики за своєю суттю люди ще бiльш холоднокровнi, нiж вiйськовi...
Але до болю вражає, коли спостерігаєш байдуже, холодне ставлення дiтей до своєї рiдної матерi...
В однiй палатi з потерпiлою, якою ми опiкуємося, лежить ще багато хворих жiнок, кожна зi своєю важкою iсторiєю. Одна одинока бабуся переписала свою квартиру на соцiальну службу за довiчне утримання, а опiка соцпрацiвникiв недбала, неналежна й байдужа. Чи змiниться коли-небудь свiдомiсть людей і чи прокинеться совiсть – я не знаю... Бо тут жоден закон, навіть найкращий, не допоможе, а контролю на кожного не настачишся...
Але соцпрацiвник – це чужа людина, хоч мала би вiдповiдати перед законом за свою роботу! А що робити, коли бачиш, що рiдному сину байдуже до матерi й вiн лише чекає її смертi, щоб не заважала у квартирi?
Iсторiя, що вразила до болю. Лежала в палатi одна дуже iнтелігентна жiночка. Має єдиного сина, якого ж сама й виховувала. Живуть у двокiмнатнiй квартирi із сином, невiсткою та двома онуками. Потрапила в лiкарню з переломом шийки стегна. Перелом дуже тяжкий, у похилому вiцi без операцiї та належного догляду призводить до смертi. Син привiз матiр до лiкарні на четверту добу, виснажену, недогодовану, із дуже низьким гемоглобiном. Пролежала вона там тиждень, її трохи пiдлiкували, а далi син грошей на операцiю не знайшов (потрібно було 14 тис. грн), її виписали, і повiз син матiр додому помирати. Лiкар йому пояснив усi можливі наслiдки без операцiї. Я особисто позвонила тому сину й сказала, що знайду гроші їй на операцiю, вiд нього потрібен тiльки дозвiл. Навiдрiз вiдмовився, мотивуючи це тим, що дбає про здоров'я матерi, бо в неї цукровий дiабет і операцiя їй зашкодить!
А лежати пiвроку з переломом і гнити вiд пролежнiв із цукровим дiабетом – це їй, напевно, пiде на користь?
Нi син, нi невiстка, нi онуки за тиждень у лiкарнi матiр жодного разу не вiдвiдали, їсти не принесли... Отак мати виховала єдиного сина...
Коли таке бачиш, не хочеться жити!
Не хочеться заради людей нiчого робити!
О Боже, дай нам сил залишатися людьми!
Дай менi сил усе це витримати й виправити!
Джерело: "ГОРДОН"
