+10 Київ
Приреченість на Майдан.
Чи можливий сьогодні в Україні третій Майдан? Із певною регулярністю протести будуть відбуватися доти, доки не станеться тієї головної зміни, заради якої вони починаються – зміни самого принципу стосунків держави і громадян.
21 листопада, у річницю двох Революцій, Помаранчевої та Гідності, представники влади скажуть багато пафосних слів. Гарних, правильних слів, які ретельно виписали спічрайтери і які є наскрізь фальшивими у вустах цих людей. Ці слова повиснуть у холоді Майдану, і всі, хто збереться цього тижня для вшанування тих подій, розійдуться з відчуттям обману. Із відчуттям, що представники держави і суспільства ніби живуть у паралельних світах.
Так і є. Держава та люди давно вже існують у різних вимірах, і цей розрив із кожною річницею стає тільки відчутнішим. Ніхто з "офіційних спікерів" не скаже головного: що обидва Майдани так і не привели до того, заради чого починалися. До фундаментальної зміни стосунків між державою та громадянами.
Перший Майдан не був "за Ющенка", як і другий не був конкретно "проти Януковича". Це – лише поверхневі вимоги, за якими лежав значно глибший зміст. Люди вимагали іншої держави. Такої, в якій вибори є реальним волевиявленням народу, а не заздалегідь зрежисованою на Банковій фальсифікацією. Де одна особа не може на власний розсуд вирішувати зовнішньополітичний курс і долю сорокап’ятимільйонної країни. Де "беркути" не забивають студентів кийками і не стріляють зі снайперських гвинтівок по мітингувальниках.
Маємо визнати: такої держави ми не отримали. "Жити по-новому" виявилося так само, як і "по-старому". Змінилося лише декілька навіть не облич – прізвищ. За таких умов третій Майдан є лише справою часу.
Нове тисячоліття принесло в суспільно-політичне життя таке явище, як ненасильницькі або оксамитові революції. Але історія привчила мене до точності в термінах. Метою і наслідком революції є швидка та радикальна зміна всієї системи державного ладу, а не перейменування "міліції" в "поліцію". Власне ця фундаментальність змін і відрізняє революцію від, скажімо, перевороту чи реформи.
Тому, якщо бути точним, то ні перший Майдан, ні другий не були революціями – це були протести. Найбільше під визначення революції підпадає та, найперша, студентська Революція на граніті, результатом якої дійсно стала зміна політичної, соціальної та економічної моделей.
Скажу, можливо, непопулярну річ: я – противник революцій. Так, будучи одним з організаторів Помаранчевої та учасником Революції гідності – я був і лишаюся противником такого способу змін у державі. Революція є, по суті, останнім аргументом громадян, коли держава їх не чує. "Аргументом безвиході". Тому в здорових країнах уже давно немає революцій. Інституційна система держави там вибудувана так, щоб чути суспільство. І якщо люди, уважаючи, що їх чують недостатньо, усе ж збираються на протест, то можновладці не стягують снайперів до урядового кварталу, а йдуть у відставку.
Ми приречені ходити по колу Майданів доти, доки не відбудуться глибокі інституційні зміни в державі. Із кожним новим обертом наші Майдани ставатимуть все агресивнішими, тому що вимога реальних, а не імітаційних змін буде все відчутнішою, а больовий поріг суспільства – усе вищим.
Перший Майдан у своїх протестах обмежився піснями та квітами. Другому знадобилося півтора місяця на розуміння, що "коктейлі Молотова" є ефективнішим засобом "діалогу" з диктатурою, ніж просто стояння на площі. Третьому, гадаю, буде потрібно тиждень-другий, щоб узятися до зброї і організувати свій "визвольний похід на Кончу-Заспу". Тим більше зброї на руках чимало, а війна для багатьох суттєво поміняла ставлення до смерті.
Я противник революцій, тому що рідною сестрою революції є реакція. Історія знає чимало прикладів, коли найщиріший романтичний порив до Liberté, Égalité, Fraternité (свободи, рівності, братста. – "ГОРДОН") завершувався тиранією ще гіршою від попередньої (так, за іронією долі, ці слова є девізом не тільки Франції, але й Гаїті).
Протести 2004-го і 2013–2014 років посунули окремих персон, а не систему як таку. Протест – це завжди сплеск емоцій, драйв, адреналін. Але для ефективної роботи держави потрібна марудна копітка щоденна робота. Можна з наскоку взяти Раду та Адміністрацію, тільки потім усе одно постає питання, що і як робити далі.
Сьогодні, як і у 2004 році, влада утримується в межах старих інституцій. У межах тієї самої конституційної моделі, суспільних стосунків, прав власності. Обидва Майдани вимагали перегляду саме цього, а "Ющенко – так!" чи "Зека – геть!" були не соціальним запитом, а символічним лозунгом цієї вимоги.
Саме тому я переконаний у необхідності перезаснування держави. Не окремих реформ, і не косметичного переписування повноважень – а зміни всієї системи як такої. Не важливо, як буде називатися перша особа держави, президент чи канцлер, якщо це якісно не позначиться на житті українця, довкола якого залишиться та сама феодальщина.
Сьогоднішня модель держави існує лише заради себе, заради самовідтворення та самозбагачення. Громадянина як цінності в цій моделі не існує. Він є або як тягар, якому треба платити пенсії, або як ресурс, із якого можна тягнути гроші. Звичайно, що українці не бачать сенсу в такій державі, і сьогоднішні стосунки між нею і суспільством можна охарактеризувати як "напружений нейтралітет". Але пружина цієї напруги стискається. І якщо вона вивільниться у формі наступного Майдану, то супроводом цього протесту будуть не популярні пісні, а тріскотіння автоматних черг.
Нереволюційний механізм перезаснування держави існує, і він був апробований протягом ХХ сторіччя в багатьох країнах Європи. Для цього потрібен новий суспільний договір між громадянами і державою, у центр якого буде поставлено права та інтереси людини. Тільки ця нова Конституція має бути не імітаційною, а справжньою. Не черговим проектом "під вибори", про який усі забудуть уже 1 квітня 2019 року, а документом, що забезпечить незворотність інституційних змін. Сам перехідний період потрібно внормувати конституційним актом і чітко зазначити його тривалість. На мій погляд, трьох років буде цілком достатньо.
Існуюча модель держави провокує і буде провокувати нові Майдани своєю інституційною замкненістю та відірваністю від потреб суспільства. Громадські рухи, як би вони не були організовані, не можуть змінити цієї системи, яка здатна їх легко проковтнути та переварити у собі. Це очевидно за результатами 2004-го і 2014 років. І саме це дає нам присмак тієї розчарованості, який ми відчуваємо, слухаючи офіційні виступи на річниці.
Вшановуючи героїв Майдану, нам, живим, потрібно пам’ятати, що вони віддавали свої життя не за "Петю", "Юлю" чи інше ім’я. А за ту, інакше влаштовану державу, головною цінністю якої є людина.
Джерело: "ГОРДОН"
