+14 Київ
Історія 12-та. Олексій Петренко. (Богатир із душею дитини).
Усі мої попередні спогади були про людей, які йшли поруч, іноді крок у крок, зі мною по життю. Але були й такі, які вихором увірвалися в нього, залишивши слід, майже опік, якого не лікуєш, а плекаєш, боячись, що забудеться щось важливе, щось потрібне. Так у моє життя одного разу увірвався Олексій Петренко...
Я вже писав про те, що величезну сторінку в моєму творчому житті віддано кіно. Але я з тих людей, які "бачать" кіно зсередини, але рідко сідають перед екраном для перегляду... І все ж одного разу мене прикувало до крісла перед екраном – я побачив лише кілька кадрів із фільму "Агонія", а зупинитися вже не зміг. Я бачив, розумів, що це гра, що всі ці люди актори. Але я бачив не Олексія Петренка, я бачив чудовисько, що мало безпосередній стосунок до того, що історія однієї з наймогутніших імперій світу пішла зовсім за іншим сценарієм... Я бачив Распутіна – жорстокого, брудного, який володів якоюсь неймовірною, диявольською силою. Це було приголомшливо... Елен Клімов зробив із м'якого і доброго Петренка монстра. І зробив це чудово!
А потім були Петро I і Мокій Парменич Кнуров. І знову 100-відсоткове влучання в образ – від царя-жартівника до цинічного купця... Ну от як йому це вдавалося?! Талант... Глиба!
Але от на екрани вийшов "Сибірський цирульник". Я дивився цей фільм кілька разів. Дивився і не бачив ні Джулію Ормонд, ні Меньшикова. Я бачив Петренка, тобто генерала Радлова, який поїдає з насолодою скляний стакан! Він "зробив" цей фільм. Саме його роль стала тим стовпом, навколо якого і крутилися всі інші герої! Чудова роль! Приголомшлива!
Чи міг я припустити, ні, навіть не припускати, а мріяти, зустрітися з ним у житті?! Ні, звісно. І приводів же не було... Але одного разу...
На нашій Київській студії режисер Микола Засєєв запускався з новим 10-серійним фільмом за твором Пантелеймона Куліша "Чорна рада". Складний роман, складні, непевні часи – період після смерті Богдана Хмельницького. Сценарій уже був готовим, дещо зняли. Не було тільки актора – виконавця ролі самого Хмельницького.
Той вечір ми з дружиною планували провести, як завжди – тихо й затишно. Але пролунав телефонний дзвінок:
– Ігорю! Ти вдома? Слава Богу. Накривай стіл. Я до тебе гостей веду.
– Колю. Ну які гості? Який стіл, – почав було відмовлятися я, – ти на час подивися. Давай іншим разом.
– Е! Нє! Іншого такого разу не буде! Коротше, чекай. Години за півтори ми будемо. Нас троє! Ти все зрозумієш. Не лайся і не гнівайся. І щодо фільму заодно поговоримо. Підготуй, що ти там уже зробив.
Ну, що залишалося робити? Треба, отже, треба. Дружина кинулася в кухню, я – у кабінет. А вже за півтори години в моїй квартирі пролунав дзвінок у двері. Дружина відчинила, і я почув тільки одне слово: "Ой...".
Знаєте, є такий вислів "Заповнив собою весь простір"! Ось, так воно й було. Зайшла людина і заповнила собою все! Я вийшов у передпокій і побачив перед собою... Олексія Петренка. Він стояв, усміхаючись на весь рот і простягав мені руку. До мене у квартиру з екрана телевізора зробила крок легенда! Я сторопів, але опанував себе, і ми познайомилися. Його якась неймовірна, фантастична чарівливість розлилася по всій квартирі. Тихий, вкрадливий голос, жести, міміка – таке відчуття, що ми були знайомі 100 років, а не познайомилися от просто зараз.
За ці півтори години дружина встигла спорудити просто царський стіл із безліччю закусок і пиріжками. Але... Олексій скромно жував чорний хліб і оселедець. Як будь-яка господиня, дружина спочатку засмутилася. Вона нахилилася до нього і запитала тихо:
– Вам не до душі це все? Може, мені приготувати щось інше для вас?
– Ой! Ну що ви! Ні! Вибачте, ви ж не в курсі... Я після інфаркту, у мене зараз дієта. Іноді дозволяю собі щось екстравагантне типу оселедця, але треба протриматися. До того ж піст. Я завжди дотримуюся його. Але ось він закінчиться, я ляжу на сало, покладу під голову сало, вкриюся салом і буду там, під ковдрою, їсти сало!
І він засміявся! Голосно, заливисто! До того трохи скута атмосфера, яка була за столом, розвіялася моментально! Ми стали розповідати цікаві історії, він – акторські байки. Мабуть, я розповім одну з них і вам. А почалося все з того, що хтось у нас за столом вимовив слово "самогонка"!
На початку своєї історії я згадав про фільм "Агонія". Саме із цим фільмом і пов'язана байка, розказана нам Олексієм.
"Мені зателефонували з Останкіна і попередили, що завтра вранці, годині о сьомій, по мене заїде автомобіль, у студії будуть знімати програму, присвячену фільму "Агонія", – почав Петренко. – Ми сіли у старий РАФик, що гримів усіма своїми деталями, і поїхали. Поруч зі мною сидів Толя Ромашин, виконавець ролі Миколи II у фільмі. Ми їхали і щулилися від холоду... Позаду щебетали дівчата, попереду сидів водій, який не цілком прокинувся... Нудно, сумно й холодно. І раптом хтось вимовив слово "самогонка", напевно, у контексті "От зараз би по полтинничку та з огірочком солоним для зігрівання". Салон моментально пожвавився. І раптом Толя сказав:
– Е-ех, як ми з Володею Висоцьким самогон гнали!
І він став розповідати.
"Будучи студентами, ми жили з Володею у гуртожитку. Він – столичний житель: тато, мама – усе наготовлено і піднесено, але жив він із нами, а я хлопець простий, усе вмів робити з дитинства сам. Зокрема й самогон умів варити, а як же. А студенти... ну звідки в них гроші на випивку?! Немає. Дізнавшись про мої таланти, хлопці вмовили почати промислове виробництво. Але виникла проблема – чергові! Про те, що гнати за тітки Клави чи тітки Віри, навіть і не думали. Але от дядько Вася – він своя людина! Відсоток йому у вигляді пів літра – і вперед! Ми скидалися на цукор, якимись немислимими шляхами діставали найтвердішу на ті часи валюту – дріжджі – і починали священнодійство!
У день чергування дяді Васі я, як зазвичай, зайняв своє місце в гуртожитковій кухні, взявши книгу і приготувавшись до тривалого чергування біля самогонного апарата. Дзвінок із театру повернув мене в реальність – заміна! Термінова! Ні мої "ой, я захворів, я не можу, у мене температура", ні все інше, не подіяло... Треба їхати! А процес?! Як його кинути?! І в цей момент переді мною постав Висоцький.
– Володю! Виручай! Сідай ось тут. Дивись – ось це апарат, це плита, а це ручка. Щойно піде, прикрути її от сюди. Як банка наповниться, поміняєш на от цю. Зрозумів?!
– А чого тут не зрозуміти?! А гнати ж скільки?
– Ну, думаю, банки дві щонайменше. Будеш папірцем, змоченим у горілці, контролювати. Горить – гони, не горить – вимикай! Усе! Я помчав! Успіхів!
Як я дочекався антракту – пам'ятаю заледве. Я мчав коридором театру до телефона, щоб зателефонувати в гуртожиток, такого "проколу" в моїй самогонній історії ще не було:
– Ну що там у тебе?! Усе гаразд?!
– Чудово все! Не хвилюйся! Біжить, голуба, куди вона дінеться!
Вистава закінчилася, процес у гуртожитку, за моїми підрахунками, теж мав закінчитися ще хвилин 30 тому. Я набирав номер, уже передчуваючи щось недобре:
– Фуух. Я відстрілявся. Їду додому. Сподіваюся, у тебе все гаразд? Скільки вигнав?
– Що значить – вигнав ?! Жену! Уже третя банка закінчується!
– Тобто?! Я ж попередив – вимикай, щойно перестане горіти! Вона що? Горить досі?! Як???
– Та ні... Вона не горить... давно. Просто в мене рука не піднімається вимкнути...
Коротше! Вигнав він чотири банки бурди! Там не те, що 40, там і 30 градусів не було. Але... вийшов "сирець", який ми тієї ж ночі перетворили на найсмачніший продукт "подвійної" перегонки!".
Він закінчив свою розповідь! Ми реготали, уявляючи, як Висоцький дивиться на струмінь життєдайної рідини, не в силах повернути ручку і припинити цей чарівний процес!".
А моя дружина ненароком вимовила:
– А що, спиртомера в нього не було? Навіщо йому папірець? Ну, у крайньому разі міг би ложечкою хлюпнути на вогонь...
Петренко повернувся до неї, злегка нахилив голову набік і тихо сказав:
– Тобто ви в курсі?!
– Ага! А ви?!
– На весіллі сина у мене після третьої чарки народ у танок кинувся! Я ж того... самогонник зі стажем! А ви якій віддаєте перевагу?
– У нас сад, тож зрозуміло якій – фруктовій!
– А родзинкову пробували? А чачу?
І вони поринули в обговорення найцікавішої з тем – самогон! Треба сказати, що рецептами вони обмінялися класними!
А потім ми перейшли до кабінету, послухали дещо із заготовок до фільму, і тут я, нарешті, зрозумів – Петренко! Він і буде нашим Богданом Хмельницьким! Безсумнівно, він прикрасив собою, м'яко скажемо, не найвдалішу роботу...
І раптом він заспівав. Я заціпенів. Знаєте, коли голос пробирає до кісток, до найдальших куточків душі! Такі голоси називають вкрадливими. Сильний, могутній, глибокий... Не дуже гучний, але однаково потужний. І ми стали будувати плани. Він мріяв записати альбом українських пісень. Частину з них із приголомшливою співачкою Ніною Матвієнко, чий голос ми називаємо "душею України". Але, на жаль, наші плани так і залишилися планами... Роки були складними, грошей було обмаль, а меценатів ми не знайшли...
Того дня ми розлучалися, пообіцявши один одному бачитися часто. А ще за кілька днів ми примчали на знімальний майданчик, де він був уже у гримі і костюмі. І це був зовсім інший Петренко. Власне, це був уже не він – це був Хмельницький – старий, майже немічний, але могутній і все ще великий... Перевтілення приголомшливе. Я ніколи не забуду того страждання, яке було на його обличчі... Потужно. Сильно.
Ми більше не побачилися. Ніколи. Будучи в Москві, я телефонував, ми говорили телефоном, але побачитися так і не вдалося – вони з дружиною жили на дачі.
А за кілька років мені принесли сценарій і кілька касет із фільмом-казкою "Легенда про Кощія", де мав зніматися Петренко... у ролі Кощія! Петренко – Кощій... Кощій – Петренко... Якось не вкладалося у мене в голові все це. Він величезний і мужній, який він Кощій?! Але раптом пішли кадри... Ось він у своїй печері, ось він говорить із дівчиною, ось він шукає свою Ягду! Адже фільм же про що?! Про кохання! Про те, що ми знаємо Бабу Ягу і Кощія Безсмертного старими і страшними. Але ж вони були молодими, вони жили і... любили! То що ж трапилося із цією парою?! А все прокляття богів, які розлучили юних закоханих, які все життя потім шукали одне одного... І я зрозумів – так Кощія зіграти міг тільки Петренко... Грізний, але ніжний, страшний і прекрасний одночасно. Який кохає і якого кохають, але який утратив своє єдине кохання.
Мені треба було писати музику під ці кадри. Я вагався – потрібна тут лірика чи, навпаки, важкий рок?! Я зупинився на року. Я дав таку міць, що, здавалося, стіни тієї печери тремтіли. І, як мені здається, музикою я посилив той образ, який Олексій створив на екрані.
Більше ми не перетиналися. Ніде й ніколи.
А знаєте, іноді одна-дві зустрічі можуть залишити такий слід у твоїй долі, що ти говориш їй дякую! Адже цієї зустрічі могло й не бути.
Поки я згадував, хотів багато разів вимовити слово "геніальний", але я не люблю розкидатися такими словами. Геніїв на Землі так мало... Мені здається, Олексієві Петренку більше пасує слово Глиба! Він справжня акторська Глиба! Талант!
І все ж є одна річ, про яку я не можу не сказати... Не про Петренка-актора. Про Петренка-людину. Він був таким земним і чистим, таким простим і зрозумілим, що ось у цьому він точно був геніальним – у своїй людяності! У цілковитій відсутності апломбу і марнославства. У неймовірній чарівливості й умінні викликати прихильність до себе. Адже скільки років минуло, а я пам'ятаю кожну мить, проведену поряд із ним...
Кажуть, на його похорон прийшло дуже мало людей... Чи то не знали, чи то не захотіли. Але йому вже однаково. Він там, він удома, де на нього, людину, яка глибоко вірила, чекав його Отець Небесний, де немає брехні і зради, що супроводжували його наприкінці життя, де немає пліток і бруду, де його дружина і ціла плеяда його друзів-акторів і просто друзів...
Світла і вічна пам'ять вам, Олексію. Яке ж щастя, що мені поталанило в цьому житті потиснути вашу руку. Нехай береже вас Господь!
Джерело: Незабутні - Незабываемые / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
