+10 Київ
Історія 15-та. (Судилище...)
Ця публікація трохи вибивається з нашого проєкту, але я все ж покажу її вам. Тому що історія, описана в ній, справді заслуговує на те, щоб бути на цій сторінці. Отже, Ігор Наумович Шамо з тих, кого можна назвати "Незабутнім – Незабываемым".
Отже. Ось вона, та історія.
"Займіться справою!"...
Нещодавно чоловік розповів мені одну цікаву історію. Поділюся з вами.
Було це в 70-х. Він – молодий, але вже популярний композитор, який нещодавно здобув статус "член Національної спілки композиторів". Багато моїх ровесників і люди старшого віку пам'ятають таке дивовижне проведення часу – політінформації. У СК їх улаштовували регулярно. Але, як ви розумієте, ніхто туди не ходив. Якого дідька, спитати? Про політичну ситуацію десь за тридев'ять земель послухати?
Словом, одного чудового дня викликали його в секретаріат на "килим" – вичитувати за політичну безграмотність. У коридорі чоловік зіткнувся з метром української пісні Ігорем Наумовичем Шамо. Його шедевр "Києве мій" лунав з усіх відчинених вікон і підворіть. Як, власне, і пісні Поклада...
В актовому залі розмістилася "каральна" трійка – комісія і двоє композиторів.
Слово взяла жінка (хто така, чоловік не пам'ятає).
– Товариші! Що ви собі дозволяєте?! Чому ми бачимо вас у цій будівлі раз на рік? Та й то в кращому разі. Ось ви, Поклад! Вам що, не цікаво, що відбувається в капіталістичній Європі, США та Латинській Америці?! Ви ж комсомолець!
– Чесно? – відповів чоловік. – Не цікаво... До того ж мене вигнали з лав ВЛКСМ ще під час навчання в консерваторії.
– Ви з глузду з'їхали? Це як узагалі? Правда? Вас виключили з комсомолу? За що?
– За те, що в ректораті та на бюро комсомолу я пояснив, що в консерваторію вступають не для того, щоб збирати картоплю в селі, а для того, щоб розуміти чари музики. У студентів руки – інструмент їхньої професії! Тому за тиждень до описуваних подій я просто зірвав "колгоспну практику" і вивіз із колгоспу весь свій курс додому, у Київ...
– Здуріти можна! Що ви накоїли?! Як же вас у СК узяли з таким "багажем"?
– А який стосунок моя творчість має до мого перебування в лавах комсомолу?
– Прямий, Ігорю Дмитровичу! Прямий! Так! Ну, з вами все зрозуміло... Ігорю Наумовичу! А ви?! Ну дорослий же чоловік! Комуніст! Ви як могли собі дозволити пропускати політінформації? Ну гаразд, Поклад – там просто неподобство, як ми бачимо. Але ви... Ви ж інший! Не розумію...
Немолодий композитор, який увесь час сидів за спиною чоловіка, щось активно писав на аркуші паперу.
– Ігорю Наумовичу! Я до вас звертаюся!
Шамо піднявся, поплескав чоловіка по плечу і підійшов до столу "президії".
– Ви це бачите?
Він простягнув той самий папірець.
– Це список пісень, які я написав цього року, поки не ходив на ваші збіговиська. А це, – він простягнув клаптик нотного паперу, – я написав щойно, поки ви тут Поклада опрацьовували. А що за цей же час зробили ви?! Відчепіться від нас! У нас своя професія! Займіться справою! Робітнички...
Усі обімліли від такого "нахабства". Шамо розвернувся, рушив у бік дверей. Чоловік усе ще сидів...
– Ігорю! Ти хочеш піти звідси останнім? – обернувшись, голосно промовив Шамо. – Пішли, нам тут точно робити нічого.
У мертвій тиші обидва покинули зал. Що там потім відбувалося, невідомо. Але більше таких судилищ над ними не влаштовували.
"Займіться справою!" Як же це чудово сказано. І скільки ж іще таких "суддів" було і скільки є. Е-е-ех...
А скільки ці два композитори встигли написати, поки їхні "судді" протирали штани у своїх кабінетах, готуючи політінформації...
Джерело: Незабутні – Незабываемые / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
