+10 Київ
Поки ми всі стежимо за подіями в Московському міському суді, хочу розповісти про одне моє враження, яке обмірковую протягом останніх двох днів.
Так вийшло, що цієї неділі вранці ми з [видавчинею] Варею Горностаєвою вийшли на вулицю разом із Юлією Навальною. Нас там уже чекали: за нами відразу ув’язалося двоє "топтунів", які йшли на деякому віддаленні від нас дворами і провулками, куди ми рухалися у своїх справах.
За кілька сот метрів я відстав від нашої компанії, підійшов до одного з "топтунів" і мовчки пішов поруч із ним. Це був сумний довготелесий чоловік років 35, з великою лисиною, з навушником у вусі, з бруднуватою медичною маскою, яка висіла під підборіддям. Він весь час тримав біля вільного вуха телефон, але нічого в нього не говорив.
Я сфотографував його кілька разів, цілком демонстративно. Потім ми йшли ще кілька хвилин мовчки, поруч. Потім він тихо, ніби собі під ніс, почав швидко-швидко бурмотіти: "Навіщо ви зі мною йдете? Не йдіть зі мною. Не йдіть. Хто ви такий. Дайте мені одному. Не йдіть зі мною. Навіщо ви. Навіщо ви йдете. Хто ви такий. Навіщо. Не йдіть".
Я сказав йому: "Та ви не бійтеся, я вам нічого поганого не зроблю. Просто йду поруч. Я перехожий, житель цього міста, іду собі й іду. Не бійтеся мене".
І тут він зупинився, подивився в очі й сказав дивну фразу: "Я не боюся. Але мені дуже, дуже х...йово".
Тоді я запевнив його, що йому і надалі буде х...йово. Обов'язково буде. Довго і безнадійно, тому що він вибрав собі ось цю погану роботу, а гарного в ній абсолютно нічого немає і не станеться ніколи, а буде тільки ось це відчуття, що х...йово, щодня, багато років.
Далі він від мене втік у якийсь бічний двір і в неділю більше не показувався. Щоправда, на завтра, у понеділок уранці, Юля Навальна виявила цього лисого чувака у себе під будинком, він знову ніс свою вахту з тим самим характерним виразом "мені дуже х...йово" на обличчі.
Ця зустріч була якимось багатозначним, неначе навмисним прологом до того, що мені треба було бачити і чути від поліцейських цього дня.
Увечері мене, затриманого в Сокольниках, привезли в Нагатінський відділок поліції. Разом зі мною в автозаку їхав "ешник" – той самий, який за пів години до мого затримання ткнув пальцем у Юлію Навальну, вказуючи омонівцям, кого треба хапати (і її одразу відтягли в заґратований бусик). За вказівкою цього "ешника" мене відокремили від інших затриманих, привезених разом зі мною, завели в якийсь начальницький кабінет і там оформляли мені брехливий, вигаданий протокол.
Так ось. Усі співробітники поліції, з якими я мав справу цього дня, поводилися зі мною буквально підлесливо. Ніхто з них мені більше не сказав, що йому "дуже, дуже х...йово", але на лобах у них це було написано яскравими, світлими буквами.
Винятком були омонівці, які тягли мене в автозак і потім охороняли там одного перші хвилин 15. Ці грубіянили, навмисно штовхали і пхали, кричали у вухо, "тикали", намагалися викрутити з рук телефон. Але загалом затикалися і відскакували, щойно я починав кричати на них у відповідь. Вони рефлекторно реагують на грубий окрик. У них умовний рефлекс виробився, з ними так роками начальство поводиться.
А решта – підлещуються. Один мені говорив: "Ви не подумайте, мені це задоволення не приносить, я зовсім не радію, ми люди підневільні, у нас робота..." Потім довго пропонував на вході в камеру води, їжі, попереджав – "якщо раптом щось болітиме, не терпіть біль, стукайте, одразу викличемо лікаря", обіцяв "зараз вам подушку і матрацик"...
Інший просив вибачення за брехню у протоколі: "Розумієте, ну, це у нас тут за нашими правилами, у нас такий лад – писати те, що нам належить..." Я запитував, що саме "належить" і кому "належить" . Він мовчав, сопів, а потім знову брався плутано просити вибачення.
Третій – начальник над першими двома, і це було дуже смішно – чомусь у моїй присутності раптом схопив телефон і зателефонував (або вдав, що зателефонував, я не знаю) мамі. І кілька хвилин говорив із нею дуже ласкаво: "Мамусю, як ти там? Усе гаразд? У мене нормально, так. Я на роботі. Зателефоную тобі ще. Мамусю, не хвилюйся..." Таким просто був ніжним, зворушливим сином. І чомусь йому обов'язково було потрібно, щоб я це чув.
Коли я зовсім уже виходив, удало звільнений, з ОВС, мене наздогнав той, перший, який оформляв протокол, повідомив, що "був дуже радий знайомству", запобігливо усміхнувся у відповідь на мою фразу, що "я, на жаль, не можу сказати того самого, зі свого боку", а потім довго мені у спину бажав "здоров'я, успіхів і доброї долі", поки я ніяково штовхався в їхньому вихідному турнікеті. Чомусь соромно було мені. Просто провалитися хотілося крізь землю цієї секунди.
Загалом, я не закликаю радіти. І вже тим паче розчулюватися або співчувати. Їм накажуть, їм спустять чергові "наші правила" і новий "такий лад" – вони будуть і бити, і катувати, і морити голодом, і колоти психотропні препарати, а якщо треба – і дещо страшніше. Гримітимуть ключами, заганяючи в обпльовані смердючі камери. В автозаках – будуть руки вивертати і тиснути коліном на горло (я, до речі, зауважив: вони явно подивилися відео з убивством Джорджа Флойда в Міннеаполісі, їм сподобалося, їм здалося, що це буде круто, вони теж так хочуть, тож теж тепер тиснуть коліном).
Але їм уже "дуже, дуже х...йово". І це корисно знати.
Джерело: Сергей Пархоменко / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
