+13 Київ
Сьогодні зайшла в один із найбільших у Києві ТРЦ. Працює в напівтемряві, але людей досить багато, особливо з дітьми. Бо ж дітей якось треба розважати, вони ростуть, їм, на відміну від дорослих, постійно потрібен новий одяг. Ну й іграшки, звісно.
Так ось, іду я по цьому ТРЦ, де горить відсотків 10 ламп і немає музики, а чути лише гул із голосів сотень людей. І щось мені в цьому гулі не так. Я стала прислухатися і зрозуміла: узагалі не чути сміху.
Звичайного радісного сміху. Дитини, яка заливається заразним сміхом, підлітків, які придуркувато сміються з чогось зрозумілого лише їм, закоханих молодих людей, які сміються, бо щасливі, якоїсь жінки, яка зі сміхом розповідає чутки подрузі по телефону, чоловіків, які регочуть з чергового масного жарту.
За майже годину в торговому центрі я жодного разу не почула сміху. Ні, я бачила живі й навіть радісні обличчя. І навіть бачила, як батько пригорнув сина, явно пишаючись, що зміг йому купити дорогу річ, і син був щасливий. Я бачила військових у засмальцьованому пікселі, які обирали ляльку в "Антошці", явно дуже поспішаючи в передчутті довгоочікуваної зустрічі. Я бачила молодих мам із немовлятами, які мліли біля малесеньких дитячих сукеночок.
Але все це було дуже стримано. Так, як говорять у будинку, де нещодавно сталася втрата. Щоб не образити почуття близьких людей і не потривожити душі тих, хто нещодавно пішов від нас.
Тут не буде якоїсь моралі чи висновків. Просто дуже хочу, щоб колись сміх повернувся. Щоб ті, хто більше не з нами, весело сміялися з нами з неба. Щоб сміх тамував біль і загоював рани від пережитого. Щоб ми знову навчилися бути собою.
Джерело: Ольга Решетилова / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
