+11 Київ
Страшно було 31 липня, у день, коли Катю облили кислотою.
4 листопада, у день, коли Каті не стало, уже страшно не було. Разом із болем і нерозумінням "Ну як так?! Цього не може бути! Вона не може померти!" з'явилося абсолютно нове відчуття невідворотності якоїсь внутрішньої зміни, приреченості на дію – діяти, що б там не було. І ми діємо. Добиваємося справедливості у справі Каті, захищаємо інших активістів, примушуємо інших людей щось робити...
Іноді вже немає ні сил, ні бажання, іноді захлинаєшся в розчаруваннях у всіх і в усьому. Але ця програма, закладена десь глибоко на підсвідомості тоді, 4 листопада 2018 року, примушує вставати і щось робити.
За ці два роки у житті мільйонів людей Каті стало більше, ніж було до цього. У житті тих, хто Катю знав, її тепер катастрофічно мало. Бо Катю неможливо замінити спогадами чи боротьбою. Її не вистачає в усьому. У підтримці. У жартах. У гострих реакціях.
І я навіть не можу собі уявити, яке провалля утворилося в серцях близьких їй людей. Це щось неосяжне...
Катіну відсутність не можна заповнити, як би ми не намагалися. І скільки б ми не повторювали "Катя жива, поки ми пам'ятаємо і боремося" – це лише самообман. Катю у нас забрали. І чим далі, тим більше це відчувається.
Каті немає. Але є ті, на кого вона сподівалася. І ми можемо хоч трохи виправдати її надії. Бути кращими, солідарнішими, організованішими, критичнішими...
Джерело: Ольга Решетилова / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
