+9 Київ
Колись наприкінці січня 2014 року я їхала з Майдану на роботу. Сіла в маршрутку, від мене штиняє димом, вигляд якийсь трохи навіжений. Позаду мене – два хлопці, такі самі, як я, – втомлені, із синцями під очима й чорними руками.
Ми їхали в заповненій маршрутці по абсолютно мирній вулиці Олени Теліги, де, як завжди, трохи затор, усі поспішали у своїх буденних справах. Якийсь пасажир сварився з водієм, дві жінки біля мене обговорювали свою колежанку, на тротуарах продавали овочі, а за кілька кілометрів звідси палало, уже гинули люди й ішла справжня війна. І все це виглядало настільки сюрреалістично, що в якийсь момент мені здалося, що я сплю.
У червні 2015 року рано-вранці я вийшла з потяга "Костянтинівка – Київ" на Київському вокзалі. Було людно, сім'ї з дітьми бігли до своїх потягів, у пляжних капелюхах, капцях, із надувними кругами під пахвами. А я приїхала з пекла, саме закінчився бій у Мар'їнці, де прямою наводкою танка вбило зенітника, де хлопці цілу ніч чекали на підмогу, а потім змушені були відійти з позицій, а потім заступник комбата їх зібрав докупи і повів назад. І коли ми приїхали, вони мовчки сиділи на своїх залишених, а потім відбитих позиціях, ще у крові вбитих і поранених побратимів. А тут і зараз такий безтурботний і святковий Київ розпочинає сезон відпусток.
Я йшла вокзалом, і мені здавалося, що я у паралельній реальності. Що все, що відбувалося якихось 12 годин назад, було не зі мною.
Останні тижні я розпочинаю ранок і закінчую день моніторингом ситуації на кордонах. Новини не дуже. Україна в оточенні. Ескалація триває. Зброю сюди везуть явно не для того, щоб вона лежала. Політичних миротворців, тим більше в інтересах України, на обрії не видно. І зрозуміло, що ми на межі великої війни.
А потім я повертаюся до повсякденних справ. Бачу, як люди розпочинають нові проєкти, відкривають бізнеси, вчаться, подорожують. І я сама теж. Після прочитання чергового звіту про безпекову ситуацію або коментаря для західних медіа продовжую шукати можливості для наших проєктів, планую відпустки, думаю, що будемо садити цього року на ділянці.
На восьмий рік війни сюр став способом мого життя. Я вже нічому не дивуюся. Хочеться сказати, що і не боюся. Але, на щастя, мені ще страшно і є за що боятися.
Джерело: Ольга Решетилова / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
