+11 Київ
Я вже багато разів розповідала цю історію. Але зараз, мабуть, треба ще раз повторити.
На початку серпня 2014 року Петро Порошенко зустрівся з волонтерами, у яких накопичилося надзвичайно багато запитань щодо ситуації на фронті. Це було після Зеленопілля, після розгрому 51-ї бригади, переходу бійців через російський кордон і всіх тих страшних речей пекельного літа 2014-го.
Настрій у волонтерів був, м'яко кажучи, агресивним. "Народний тил", наприклад, на зустріч узагалі не прийшов, вважаючи, що з Порохом після цього всього взагалі немає про що говорити. Це вже потім, через рік, Георгія Туку використають, призначивши головою Луганської військово-цивільної адміністрації. Але цікаво, що призвело до таких змін у головах багатьох волонтерів.
Першим на зустрічі виступив Юрій Бірюков. Повідомив, що він тепер радник президента і всі питання будуть вирішуватися через нього, ефективно і швидко. Це було представлено так, ніби тепер волонтери матимуть реальну владу, президент буде прислухатися до їхньої думки і взагалі – про що тут ще говорити.
Ну і тональність зустрічі була змінена. Так, про проблеми говорили, але так, ніби вони вже самі собою вирішені.
Потім були паради, волонтерські десанти, мобільні групи, волонтер-губернатор, безкінечні срачі, інфокомсомол. Багато чого було, що, врешті-решт, дуже сильно підірвало довіру до волонтерського руху. Робилося це здебільшого руками того самого радника. Результат у принципі відомий. Багато мильних бульбашок, які тільки прикривали масштаби дерибану оборонки.
До чого це я. Я не вірю Порошенку. Так само, як не вірю Зеленському. Але іншого вибору в нас уже немає. Тому вважаю, що ці кілька тижнів до голосування треба по максимуму використати, щоб вижати з них обох те, чого ми не могли добитися всі ці п'ять років.
Запитуйте, вимагайте, двіжуйте. Хай крутяться, як вужі на сковорідках. Хай почуваються максимально дискомфортно і хоча б зараз роблять те, що потім ніколи не зроблять. Агонь.
Джерело: Ольга Решетилова / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
