$39.47 €42.18
menu closed
menu open
weather +11 Київ
Олег Спіженко
ОЛЕГ СПІЖЕНКО

Керівник Центру онкології "Клініки Спіженко".

Всі матеріали автора
Всі матеріали автора

"Чому?" Саме таке запитання найчастіше я чую від людини, яка проходить черговий курс лікування від онкологічного захворювання G

На підприємстві зі 250–300 співробітниками онкологічні захворювання фіксують у двох-трьох осіб, зазначив керівник Центру онкології "Клініки Спіженка" Олег Спіженко.

"Чому? Що якби п'ять років тому я про це знав?"

"Чому?" Саме таке запитання найчастіше я чую від людини, яка проходить черговий курс лікування від онкологічного захворювання. Часто наприкінці робочого дня, коли вже завершився черговий курс лікування, деякі наші пацієнти, уже друзі, прогулюючись увечері в лісі, заводять досить корисні розмови на різні життєві теми, і одна така розмова наштовхнула на думку все ж знайти відповідь на запитання: "Чому?" Можливо, ця стаття після прочитання врятує вам або вашим знайомим життя, я хочу в це вірити.

"Чому?" Саме таке глибоке, несподіване і водночас пронизливе запитання, яке має певного адресата, поставив той самий пацієнт-друг, із яким ми разом неквапливо йшли, блукаючи лісом. Йому 50, харизматичний, "кремінь", ще тиждень тому під час першого нашого знайомства його три телефони не змовкали від вхідних-вихідних дзвінків, від повідомлень у різних секретних чатах, своїми багатоходівками в бізнесі він підкорив ринки Аргентини та Бразилії, він за секунди проведе маржинальний аналіз практично будь-якого бізнесу з його сфери діяльності. Два тижні тому він уперше став дідусем, свою онучку він бачив лише на фото і відео. Коли я закінчив писати цю статтю, вони побачилися. Він дав їй ім'я Наталія, сподіваюся, її батьки схвалять це ім'я.

"Чому?" Він ставив це запитання немов будівельна техніка, яка забиває палі під фундамент 20-поверхівки. Він вміє вибудовувати схеми й аналізує, на якому етапі пішло щось не так. Начебто нічого не боліло, не курив же, спорт – це друге я, ще сьогодні я можу покласти практично будь-кого... "Чому?" – чергова паля, забита у фундамент розмови.

У відповідь на запитання: "Коли востаннє робили МРТ усього тіла? Чи здавали кров на аналізи? Не тому, що щось болить, а тому, що настав час огляду в лікаря. Ваш же "Мерседес" водій кожні 30 тис. км на СТО жене – не тому що постукує ходова, а тому що так написано в гарантії та у вимозі до автомобіля. А в разі чого, простіше замінити сальник, ніж потім усе інше ремонтувати, і так дешевше. Те саме й організм людини. Ми не вміємо за собою доглядати, ми втратили вимоги до свого тіла, нас давно зняли з гарантії за таке недбале ставлення до себе.

І ви такий не один. За дев'ять років я, напевно, тільки одного свого друга переконав пройти "техогляд" свого організму, хоча б МРТ усього тіла і здати аналізи, на більше його не вистачило. І я вважаю, що він герой. Його звуть Олександр, і він таки займеться своїм організмом. Зазвичай на такі ТО організму своїх рідних і близьких приводять дружини, коханки, діти своїх батьків. Страх від побаченого на прикладі своїх близьких. Але от щоб самостійно – ось цього я ще не зустрічав.

Прогулянка була довгою, оскільки ми йшли не до певного місця або до будівлі – ми йшли у спробі знайти відповідь на запитання "чому?" І кожен із нас розумів, що поки ми на нього не дамо відповіді, шлях не завершиться.

Контраргумент: "А як я міг піти на таке, коли у мене заболіло горло, наші таке мені наговорили, що в мене нирки трохи не відвалилися за сім днів їхнього лікування? Крім того, що кожен у кишеню дивиться, так ще аптеку годуй. Потім усе відмінив, на п'ятий день саме все пройшло. Так ось ходи по лікарях". І він у чомусь має рацію, довіра до нашої медицини слабка, у професії дедалі менше авторитетних лікарів, аптечна комерція часто бере гору над клятвою Гіппократа, хоча провізори таких клятв і не давали.

"Але коли "Мерседес" на одному СТО не відремонтували, ви ж не кидаєте його на паркуванні, а їдете в інше СТО. І так, поки не зрозумієте, що не так з автомобілем", – ця думка теж має право на життя.

Після чергової хвилини тиші: "Може, "страх" дізнатися щось чи "страх" перед невідомістю? Хоча я давно не знаю, що таке боятися. Тільки вперед, тільки перемога – так я звик жити, але от "чому?"

Та все разом: культура життя, турбота, незнання, що потрібно і коли потрібно! Якби кожні п'ять років проходити МРТ голови або в той момент, коли ви помітили погіршення зору... Адже це виросло не вчора і навіть не рік тому. Судячи по знімках, лікарі кажуть, що цій проблемі вже більше ніж п'ять років. Так, вона росла без болю, без особливих ознак. Але от якби п'ять років тому пройшли б той найпростіший тригодинний ЧекАП – умовний ТО організму – була б дуже висока ймовірність усе це побачити на ранній стадії. І ми б із вами сьогодні говорили на інші теми.

Три години вашого часу п'ять років тому змінили б нас із вами і долі тих, хто залежить від нас, і тих, кого ми любимо. Часто буває, що власники компаній або керівництво, коли переживають таке лікування, замовляють такий профілактичний огляд своїм співробітникам. І за нашими відомостями, а вони відповідають загальним статистичним даним, на підприємстві зі 250–300 співробітниками ми фіксуємо онкологічні захворювання у двох-трьох осіб, і це часто рятує їм життя. Одна річ – пролікувати таку хворобу на першій стадії й зовсім інша – прогноз, коли стадія четверта.

"Якби я знав, що це допоможе, або був би шанс побачити на такому ТО мою проблему, я б пішов 100%".

"У 2013 році в нашій країні були такі події, які змістили багато наших планів на друге чи третє місце, але чи правильно це було стосовно здоров'я свого і своїх близьких? Через п'ять років, у 2018 році, я можу відповісти, що ні – це було неправильно, але якби я знав. Я тільки в 50 років зрозумів різницю між МРТ і КТ, а що таке PSA я дізнався у вас у кабінеті тиждень тому". Тільки от чому це сталося саме зі мною?"

Вийшли ми з клініки десь о 20.00, коли в лісі нас зустріли його охоронці. Може, вони десь поруч були весь цей час, але дали знати про себе лише приблизно опівночі. Коли ми йшли вже назад, у його погляді я бачив злість, це не перший погляд, який я зустрічаю після такої розмови. Запитання "чому?" я не ставив жодного разу.

Ця розмова відбулася вчора, а сьогодні дідусь побачив свою внучку і дав їй ім'я. Я думаю, тепло його рук і ніжність обіймів вона відчує ще багато разів, і особливо, коли він її, уже дорослу, поведе під вінець, щоб подарувати світу ще одне життя.

Текст присвячується пацієнтові К., якого вранці виписували додому.

Джерело: "ГОРДОН"

Блог відображає винятково думку автора. Редакція не відповідає за зміст і достовірність матеріалів у цьому розділі.