+8 Київ
Щодо поранення, щоб поставити крапку в цій історії.
Дуже добре пам'ятаю ніч до поранення. Ми приїхали на завод за три дні до поранення. У дорозі я захворів, і була висока температура. А на війні всі ваші побратими стають дуже рідними й турботливими. Пам'ятаю, як мій побратим С. сказав, що не курить, і тоді пообіцяв йому, що якщо до кінця мобілізації так і не закурить – подарую йому годинник Garmin, про який він мріяв. І в той вечір я спитав, у кого є ліки, бо мені дуже погано.
– Ганзе, ходи сюди. Зараз дам тобі круті ліки, швидко одужаєш.
– Та що ти йому даси? Краще давай я дам ліки.
– Чого ти вирішив, що в тебе краще?
– У С. дійсно кращі ліки, бо в нього є свій мотив. Якщо Ганз зараз тут помре, то не бачити йому годинника.
Ми посміялися, я випив ліки і пішов спати. Але пів ночі записував голосову нотатку для майбутньої книги. І потім дивився фільм "Аризонська мрія". Це останній фільм, який дивився двома очима. Мені не було відомо, що буде далі, але нас усіх дуже цікавив новий день, бо в нас було нове поле для роботи.
На ранок ми мали побудувати шляхи для наступу і знайти місце, де кинути понтонну переправу. Нам дали інформатора, і той виявився сепаром. Ми поїхали до нього додому, це колишній полковник міліції. Удома купа зброї і... печиво пісочне. Це останнє, що я їв із двома очима.
Коли полковник сказав, що знає, де кинути переправу, ми спитались в нього, чи є карта замінованих полів. Він сказав, що немає, і тому ми запропонували йому героїчно їхати вперед. Ми заїхали у двір якогось будинку. Спочатку машина інформатора, а потім наш "течик" Transporter.
Це був Transporter інкасаторський. Не беріть його на бойові або пам'ятайте, що він броньований буквою П, тобто низ не броньований. І все, що входить знизу при підриві на міні, не виходить, бо броня.
Я вийшов із "буса", і хтось попросив перепаркувати машину. Мій автомат лишився в "бусику", тому попросив, щоб не їхали, бо якщо там десь засідка – у мене тільки пістолет на "броніку". Це мене врятувало, бо якби був біля "буса" – від хвилі розірвало б на шмаття.
Я пам'ятаю, як зайшов у "бусик", і потім був підрив. Мій побратим криком спитав, чи ми із Сашком живі. Я відповів, що так. Але почув знову, як він спитав. Зрозумів, що він не чує, я тримався за обличчя, бо дуже боліло щось. І я почав шукати вихід із металобрухту.
Потім пам’ятаю, як мій побратим шукав машину для евакуації. Якби не він – я не був би живий. Дякую тобі, Ба-р.
Потім я приходив до тями, коли мене перекидали з нош на інші ноші, і я знову втрачав свідомість.
Повністю прийшов до тями вже після операції. Поруч були найрідніші люди: мій брат, Татка, Костя Батозський, партнери компанії Карина та Олексій.
Підрив стався невипадково, і в тій місцевості ще не було росіян. Протитанкова міна не вибухнула, коли заїхало авто інформатора і наш бус. А коли я зайшов у бус – тоді лише вибухнула. У мене немає сумніву, що це не випадковість. Інше сказати поки що не можу.
Цього полковника міліції дуже добре пам'ятаю. Усьому свій час.
І Сашко... мій друг ще у складному стані. Він не говорить і майже не рухається. Дякуючи Ользі Черваковій, зараз шукають клініку в іншій країні, щоб його вилікувати. Інший мій побратим помер там, на місці, бо був за кермом.
Джерело: Masi Nayyem / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
