+19 Київ
Медведчук, Медведчука, із Медведчуком, про Медведчука... В Україні непристойно багато Медведчука. І було багато, а тепер, після пред'явлених обвинувачень, стало ще більше. Ось і цей текст про нього, що поробиш.
Стільки писано і говорено про путінського кума, його минуле розібрано по кісточках, лише спецслужби іноді доповнюють його зловісний образ новими матеріалами прослушки, у яких гордовитий український політик постає підлабузливою шісткою, спілкуючись із російськими господарями. Ні, навіть не з господарями, а з їхньою челяддю. Дивно неприємний, відштовхувальний персонаж, який час від часу грає зловісну роль в історії України. Незрозумілим чином ця роль для нього завжди знаходиться, і Україна знову говорить про Медведчука.
При всіх своїх видатних якостях буквально кінематографічного лиходія Віктор Володимирович є типовою фігурою українського політика від бізнесу і бізнесмена від політики. Ексклюзивний доступ до тіла російського царя він теж чудово використав, на заздрість йому подібним, позбавленим такого чарівного ресурсу. Те, що у простих патріотів викликає гнів і презирство, у непростих – привід для глибокої поваги і всебічного сприяння, яке Медведчук і отримував із 2014 року в потрібному йому обсязі. Війна дозволила різко наростити капіталізацію кремлівського емісара. В Україні до останнього часу йому було добре і комфортно.
Чи позбудеться він звичного комфорту в результаті нинішньої викривальної кампанії – велике питання. Адже це його Україна, вона навіть сконструйована за медведчуківськими кальками: досить згадати авторство конституційної реформи 2004 року. Медведчук – акула в рідній йому правовій системі, або, точніше, у тому каламутному вирі, що таким гордим терміном величають. Держава, яка норовить вкусити зараз "зрадника", у даному разі кусає себе за чутливе місце. Нинішня влада ніби намагається змусити систему зрадити Медведчука. Непросте завдання.
Претензії до влади, що минулої, що нинішньої, незліченні, але не можна не звернути увагу, що і громадянське суспільство, або та розмита пляма, яку так у нас красиво називають, не створювало Віктору Володимировичу неприємностей і не заважало його тутешньому комфорту. Єдиний раз Медведчука вдалося вивести із себе, коли 29 грудня довоєнного 2013 року "Автомайдан" заїхав із візитом до його маєтку і відзначився на високому паркані. "Ні залякати, ні зупинити мене не вийде!" – вибухнув тоді морально потерпілий. Пообіцяв боротися "за наші православно-слов'янські цінності, за дружбу й економічне співробітництво з Росією, за інтереси людей, яким чужий вандалізм, хаос, цинізм, заворушення і брехня тих, хто за будь-яку ціну бореться за владу для себе... Їм хочеться воювати? Я воювати вмію. У нас достатньо сил і можливостей, щоб відстояти наші погляди і переконання". До початку відстрілу протестувальників і війни з Росією дійсно залишалося зовсім небагато.
Але ось із війною якраз до Медведчука претензій у громадськості стало чи не найменше. Він курсував на своєму літаку між Києвом, Москвою і Сочі, миготів на російському телебаченні, вітав із Днем Перемоги і бажав "побільше перемог" главі "ДНР", активно будував п'яту партійну колону і філію Останкіно в Києві, а гнівних громадян поряд не спостерігалося. Пам'ятається, ще у 2014 році звучали розмови "ось повернуться хлопці з фронту", але хлопці повернулися, потім усе нові хлопці йшли, і поверталися, на жаль, не всі, але з'ясовувати стосунки до Медведчука так ніхто і не прийшов. Зате завжди знаходилися охочі пригорнутися до щедрої руки в якості обслуги дорогих прокремлівських проєктів. Ніхто цим людям в очі не плює і на вулиці від них не відвертається.
Нещодавно тележурналістка Мирослава Барчук розповіла про те, як її польський колега, який відвідав Байкове кладовище, був шокований, побачивши, наскільки запущена могила Василя Стуса. Історія сталася кілька років тому, можливо, відтоді щось змінилося, хоча з чого б. Власне, тут і міститься відповідь на питання: Україна – країна Стуса або Медведчука? Напевно, усе-таки обох, але саме при такому ставленні: одного урочисто ввели в національний пантеон і вмили руки, іншого на словах клянуть, але при вигідній можливості готові цілувати в зад. Втішає і якусь надію дає лише те, що це не завжди одні й ті ж люди. Іноді все-таки різні.
Джерело: "Слово і діло"
Опубліковано з особистого дозволу автора
